Господи. Не дивно, що це шоу таке, курва, популярне.

Пончик глянула на мене, її жовті очі благали, щоб я рухався.

Я глибоко вдихнув, зобразив посмішку на обличчі й помахав. Тоді пішов до канапи.

Поки ми всідалися, Одетта заспокоїла натовп. Вона махнула людиноподібними руками, щоб всі замовкли. В неї були довгі, накладні нігті, що вигиналися як пазурі. Вони були пофарбовані в блакитний колір, до пари з канапою. Її тіло дивно рухалося, здіймалося і опускалося, коли крабова частина вмощувалася зручніше. Коли ми сіли, вона піднялася, щоб груди не закривали від глядачів голову богомола.

На сидіння поставили велику подушку, щоб Пончик могла на ній сидіти. Вона вистрибнула і сіла прямо.

-- Вітаю, вітаю, -- сказала Одетта на диво жіночим голосом, хоча він звучав старшим, ніж я очікував. – Ваша Величносте, нам дуже приємно, що ви з нами.

-- Дуже дякую, Одетто, -- сказала Пончик. – Для нас це велика честь. Ми з Карлом з нетерпінням чекали на зустріч з тобою. Відколи я вперше почула про тебе, то не переставала думати, що дуже хочу потрапити на твою канапу і зустрітися з тобою.

Пончик повернулася до натовпу. Тон в неї став вищим, зовсім не схожим на її звичний, розмовний голос.

-- І зустріти вас, народ. Мушу сказати, що ви чудово виглядаєте. Я волію бути тут, ніж з тими брудними гоблінами. Як у вас справи?

Від звуків задоволення натовпу канапа завібрувала.

-- Вам подобається шоу? – запитала Пончик.

Знов крики.

-- Дозвольте мені запитати вас дещо? – сказала Одетта. Вона повернулася і схилилася до нас. Її масивні груди тільки легенько хлюпнули, так наче цицьки до грудної клітки кріпилися “гармошкою.” – Ви цього не знаєте, але ми спостерігаємо за вами з самісінького початку. На офіційному шоу на вас не звертають уваги, але ви стали справжнісінькою сенсацією. Ми страшно раді, що ви сьогодні на нашому шоу. Але люди хочуть знати про твій титул, Принцесо Пончик. То ти належиш до земного королівського роду?

Ні. Ні, ні, ні, подумав я. Не треба.

-- Ну звісно ж, Одетто, -- сказала Пончик. – Але ви повинні зрозуміти, на Землі є панівний клас. Люди.

Вона скоса глянула на глядачів і підняла лапу.

-- Великі пальці. Бо в них є великі пальці.

Натовп засміявся.

-- Але серед котів, а я саме кішка, в нас так звана виборча монархія. Так насправді це всього лиш конкурс краси. Моє повне ім‘я “ ВЧ, ПРВ, ПНВ Принцеса Пончик, Пампушка Королеви Анни.” Не буду наводити на вас нудьгу і перераховувати всі свої титули. – Вона нагнулася до глядачів і театрально прошепотіла. – ВЧ означає Велика Чемпіонка.

До мене дійшло, що я вилупився на Пончик так, наче в неї на чолі виріс корн-дог. Мені довелося докласти зусиль, щоб закрити рота. Виборча монархія? Звідки це в біса взялося? Ким була ця кішка і що вона зробила з Пончик?

Одетта кивнула. Я не міг прочитати вираз на її комашиному обличчі.

-- І ти виграла цей конкурс краси?

Пончик махнула хвостом і Богом присягаюся, вона, курва, підморгнула. Кішка глянула прямісінько всередину натовпу і грайливим голосом запитала:

-- А ви як гадаєте?

Натовп заревів.

-- Фантастика. Ви обоє такі чудові. Я така рада, що ви тут з нами. – Комашиний погляд сфокусувався на мені.

От лайно.

-- Отже, Карле, перш ніж ти вийшов, я пообіцяла глядачам, що ти скажеш це.

Я тупо дивився на неї.

-- Скажу що? – запитав я.

-- Ти знаєш, -- сказала Одетта. Вона помахала рукою, неначе намагаючись виманити це з мене. – Твою коронну фразу.

Це все не насправді. Це не може бути насправді.

-- Я й гадки не маю про що ти балакаєш.

Одетта повернулася до глядачів.

-- Він і гадки не має про що я балакаю. – Вона засміялася. Вони засміялися. – Знаєш, що. Я дам тобі підказку.

З‘явився екран, завис у повітрі перед мною. На ньому були ми з Пончик, вид зверху. Це була сцена з самого початку. Ми заглядали в провулок і за мить я відстрибнув, коли на нас полетіла грудка лави. Я закричав:”Хай тобі дідько, Пончик!” Сцена змінилася. На мене нападала пара тарганів, в той час, як Пончик спостерігала з купи сміття. ”Хай тобі дідько, Пончик!” закричав я. Сцени мінялися раз за разом і кожна закінчувалися тим, що я повторював те саме. Я сказав це принаймні п‘ятнадцять раз.

Одетта схилила до мене голову.

-- Ну що, здогадався?

Я внутрішньо зітхнув, з усіх сил намагаючись не показати свого невдоволення.

-- Хай тобі дідько, Пончик, -- сказав я.

Вибухнули бурхливі оплески.

-- Тепер давайте повернемося до одного з тих відео, які ми щойно переглянули, -- сказала Одетта. – Сподіваюся дізнатися від вас більше.

-- Звісно, -- погодилася Пончик.

З‘явилася знов сцена з тарганами. Я почув свій голос, який кричав:” Допоможи хоч трішки!”

Це були останні миттєвості нашої битви зі Скупердяйкою. Коли я спостерігав за цією сценою згори, в мене серце тьохнуло. Камера сфокусувалася на моєму обличчі. Я був приголомшений, наскільки переляканим я виглядав. Рев музики стих. Велетенська жінка задихалася і шльохала, ці розпачливі звуки сколихнули мене.

-- Вона вже майже мертва. Прикінчиш їх, коли прикінчиш її! – кричала Пончик на відео.

Ролик закінчився, глядачі кричали зі сміхом.

-- Отже, Карле, -- її груди тихенько хлюпнули на столі. – Що ти тут думаєш, коли Пончик не допомагає тобі?

-- Все трапилося так швидко, -- сказав я. – Я ні про що не думав.

-- А ти, Пончик? Ти бачила його там, оточеного. Ти сильніша за нього, -- Одетта махнула рукою і в повітрі над нами зависла наша стата. – Овва. Значно сильніша за нього.

-- І все-таки ми тут, -- сказала Пончик. – Карл справився з цим як справжній чемпіон. До того ж, кохана. Якби в нього були поважні проблеми, я б йому точно допомогла. Як з отим накачаним босом, з яким ми билися.

Вона глянула на мене.

-- Як його звали? Бичок? Сачок? Каченя? Оце була битва, згодні?

Натовп схвально заревів.

Ми розмовляли ще хвилин п’ять. Одетта питала про щось, що трапилося. Пончик відповідала. Натовп був у захваті від кожного її слова. Одетта запитала про мої штани. Показали, як Пончик питає чи існує нагорода для найгірше одягненого волоцюги в підземеллі, показали мене, як я стою, жалюгідний у своїх наколінниках. Наді мною з‘явилися слова НАЙГІРШЕ ОДЯГНУТИЙ. Я вдав, що сміюся.

-- То що далі? Ви залишитеся з командою Медоу Ларк? – запитала Одетта.

-- Наразі такий у нас план, -- сказала Пончик. – Залежить від того, що нас чекає на наступному поверсі.

Вона кілька разів махнула хвостом.

-- Але я хочу сказати тобі дещо, Одетто, -- Пончик встала на кріслі, обличчям до глядачів. – Обіцяю вам всім. Ви захочете зафоловити нас. Захочете внести нас в улюблені. Бо кого б ми там не зустріли, ми його не просто вб‘ємо.

-- Ні? – запитала радісно Одетта.

-- О ні. Ми вб’ємо їх по-крутому. Ми вб’ємо їх зі стилем.

Минуло тридцять секунд, а глядачі продовжували ревіти.

Одетті довелося перекрикувати натовп.

-- В нас закінчився час, але дуже дякую вам, Карле і Ваша Королівська Величносте Принцесо Пончик! Хай вам щастить! Побачимось наступного разу!

Натовп продовжував шаленіти. Вона вкрала цю фразу в Мордехая.

-- Вб‘ємо їх зі стилем? Справді? – прошепотів я.

Але Пончик не відповіла. Вона мене не чула. Вона стояла на краю подушки, гордо виставивши груди, як той клятий лев з Король Лев, і дивилася на голографічну масу захоплених глядачів. Очі в неї блистіли. Раптово мені стало страшно. Цей погляд. Цей голод. Це було небезпечним. Вона лишень спробувала, та я вже бачив. Вона від цього кайфувала. Від натовпу. Від оплесків. Це буде проблемою.

-- Хай тобі дідько, Пончик, -- пробурмотів я.

[ 29 ]

Світло в студії увімкнулося на повну і глядачі зникли. Студія залишилася, а от трибун як не було. Одетта залишилася за столом.

-- Чудове шоу, народ, -- сказала Одетта, дивлячись на стелю. Наскільки я бачив, у кімнаті більше нікого не було. Вона глянула за наші плечі. – Дай нам п‘ять хвилин, Плексіс. Пильнуй за пакетами і пінгани мені, якщо один з тих АІ засуне сюди свій ніс. Я хочу поговорити з нашими гостями п‘ять хвилин і щоб ніхто не підслуховував.

Я озирнувся і побачив Лексіс, що стояла в дверях, які вели в зелену кімнату.

-- Так, прошу пані, -- сказала Лексіс і відступила в іншу кімнату. Двері зачинилися.

Одетта глянула на Пончик.

-- Я теж так роблю. Вдаю, що не пам‘ятаю чийогось імені. Бачила б ти, як вони розквітають, коли я раптово пригадую. Ти, Пончик, природжена акторка. Чудова робота. До вас на сцені була Люсія Мар зі своїми дворняжками, і ця маленька психопатка й гадки не має, як працювати з натовпом. Один з її псів покусав мого продюсера. Просто жах. Господи, мені потрібно вибратися з цієї штуковини. Зачекайте хвильку.

Я з жахом спостерігав, як чужа піднімає руки вгору і знімає свою голову. Зрештою виявилося, що це не голова. Череп богомола насправді був шоломом. Він зісковзнув і відкрив людську жінку, віком десь біля шістдесяти. Очі на її обличчі були трішечки заширокі, щоб зійти за когось з Землі. За мить її крабове тіло відповзло, а грудна клітка з велетенськими цицьками залишилася прикріпленою до стола. Весь її тулуб відвалився, відкриваючи темну сорочку. Вона носила нашийник з сердечком. Якби не тіло краба і її очі, вона б виглядала як звичайна людина.

-- Якого біса? – запитав я, дивлячись на неї. – Тіло теж фальшиве?

-- Все, що ти бачиш, фальшиве, -- сказала Одетта. – Це – шоу-бізнес.

Щось голосно тріснуло і я вражено спостерігав, як вона за допомогою рук вилізає з тіла краба. Краб з гуркотом впав, наче мертвий, його ноги згорнулися.

В Одетти взагалі не було ніг. Її тіло закінчувалося на животі. З-під стола вистрибнув плаский диск. Вона вилізла на платформу і зависла у повітрі, здатна контролювати її рухи. Безнога жінка оминула стіл і зупинилася перед канапою. Її чарівний візок тихенько гудів.

-- Так значно краще, -- сказала вона, зітхаючи. – Люди думають, що кожного разу це той самий краб, але це не так. Ми тримаємо цілий виводок цих істот на ранчо, і нам доводиться вбивати нового кожного разу, коли я виходжу в етер. Ми про це не надто розповсюджуємося, щоб не розізлити якусь з чисельних груп, що виступають за права тварин і мобів.

-- Ти могла одягнутися в будь-що, -- запитав я, не зводячи погляду з химерної пари безтілесних цицьок, що лежали на столі. – Чому… це? Я навіть не можу сказати що це.

-- Зможеш, -- сказала вона. – Весь цей прикид був моїми латами, коли я була така як ти. Саме це було на мені, коли я дійшла до сходів на тринадцятий поверх. Такою мене знають люди.

-- Як оті цицьки могли бути латами?

-- Юначе, -- сказала Одетта. – Оце спорядження на тобі, оцей лут? Це ніщо в порівнянні з тим, що тебе чекає.

-- Мордехай… Чувак, що нас тренує. Він сказав, що за весь час тільки одна особа дійшла до тринадцятого рівня, і це був парубок. Він загинув, -- сказав я.

-- Це правда, -- підтвердила Одетта. – Я так і не спустилася по сходах. Уклала угоду. Це довга історія, і не на сьогодні. Але я рада, що ти згадав про Мордехая. Саме про нього я хочу поговорити з вами. Я знаю, що це його остання пригода. Передайте йому нехай знайде мене, коли все це закінчиться.

-- Мордехаю? Звідки ви одне одного знаєте? – запитала Пончик. – Брали участь в тому самому сезоні?

-- Це неможливо, -- сказав я. – Одетта – людина, а Мордехай – людина-птах. Вони з різних планет.

-- Їх називають небесними птахами, -- сказала Одетта. – І мій сезон був задовго до Мордехаєвого. Я була його тренером. Власне, так я вас і знайшла. Я наглядаю за ним і бачила, як ви забрели в його гільдію.

-- Його тренер? Овва, -- сказав я. – Мабуть, це було дійсно дуже давно.

-- Давно, -- сказала Одетта. – То я можу розраховувати на вас?

Я знизав плечима.

-- Звісно, ми йому передамо.

Вона кивнула.

-- Дякую. Зараз я дам вам пораду. Не говоріть про це вголос, коли повернетеся в підземелля. Мулистим стрибунам це не сподобається.

-- Мулистим стрибунам? – перепитав я. – Ти хочеш сказати Бор…

Я замовк і поглянув на стелю.

-- Тут вони тебе не чують. Але не повторюй цих слів у підземеллі. Мулисті стрибуни. Кілька циклів тому вони вимагали, щоб Синдикат заніс їх в списки мови ненависті. Майже ніхто не називав їх так, поки вони самі не наробили шуму. Але так, саме про них я говорю. Куа-тін. Борант. Ніхто не любить куа-тін, а принаймні їхню систему правління. Борант – цілком інша історія. Дехто з них нормальні чуваки. Вони хочуть тільки одного – зробити класне шоу. Впевнена, що вони були розлючені, коли їх змусили випускати шоу передчасно.

Я глянув на Пончик.

-- Ми нічого не скажемо, -- промовив я.

-- Добре. Перше. Ви зійдете на другий поверх, і десь за день побачите, що ваша соціальна стата злетить до небес. Всі ці люди зафоловили вас, Карле і Пончик. Тож коли ви дійдете до третього поверху. Ти, -- вона вказала на Пончик. – повинна залишитися милою, пухнастою кішкою. Тебе будуть спокушувати дуже потужними расами. Завіруситися так швидко – це одночасно благословення і прокляття. Люди закохані в кішку Пончик. А не в Пончик – шаблезубого леопарда з безодні. Роби, що завгодно, тільки не змінюй раси. Я десятки разів бачила, як це трапляється. Вони змінюються і їхні рейтинги обвалюються. Саме тому зараз ніхто не береться спонсорувати волоцюгу до четвертого поверху.

-- Мені це навіть в голову не прийшло, -- сказала Пончик.

-- Молодчинка, -- сказала Одетта.

-- А я? – запитав я.

Вона знизала плечима.