Але замість того, щоб ворота відчинилися, як це було минулого разу, мигнуло світло, на якусь мить виникло почуття нудоти, викликаної дезорієнтацією, а за ним швидке падіння.

А тоді ми з Пончик раптово опинилися в розкішній кімнаті перед дивними, круглими дверима. Всі показники мого стану зникли. Я спантеличено крутився по колу. Там була канапа зроблена з блакитного, м‘ятого оксамиту. Я стояв на м’якому, густому килимі, також блакитному. Було якесь дивне відчуття, що кімната рухається, і я відразу здогадався, що ми на судні. З досвіду я відразу міг сказати, що судно було великим, проте не велетенським. Метрів 30. В дальньому кутку кімнати знаходилася стійка, на якій стояв справжнісінький кошик з фруктами. Поряд з кошиком була миска заповнена котячою їдою. Я інстинктивно стиснув руку в кулак і з’явилася рукавиця. Тільки частково заспокоївшись, я заховав зброю.

-- Що це за хуйня? – запитав я.

Але в ту ж мить, коли ці слова злетіли мені з вуст, я знав, що це.

Пончик буквально підстрибувала на місці, підняла хвіст трубою.

-- Карле, Карле! Сталося! Це дійсно сталося!

Коли мій затуманений мозок почав приходити до тями після різкої зміни обстановки, двері відчинилися. Стискаючи планшет, зайшла жінка в простій, чорній сукні. Вона була людиною, але явно не з Землі. Жінка була геть худою. Не з анорексією. Вона була просто більш стисненою, ніж звичайна людина. Вона мала метр шістдесят п‘ять сантиметрів, отже була нормального росту, але її голова мала тільки ¾ від потрібної ширини, що робило її схожою на ельфа, але без обов‘язкових гострих вух. Вона була приблизно мого віку, мала азіатські риси обличчя, але з довгим, білявим волоссям, яке вона зав‘язала в тугий вузол.

-- Привіт, Карле і Ваша Величносте, Принцесо Пончик, -- сказала вона, розмовляючи Стандартною Синдикатською. Голос в неї був м‘яким і мелодійним. Майже як у мультфільмах. – Мене звати Лексіс. Я помічник продюсера в програмі Волоцюга по Підземеллях, Післямова з Одеттою. Вітаю з останньою битвою і вітаю, що дійшли до другого рівня. Одетта з радістю візьме інтерв‘ю у вас обох відносно досягнутого вами прогресу.

Пончик заверещала від задоволення.

[ ЧАСТИНА 2 ]

[ 28 ]

-- Гаразд, -- сказала Лексіс, коли я плюхнув на канапу, голова в мене крутилася. Я досі був вкритий кров‘ю і раптово відчув себе дуже, дуже брудним. – Ми будемо готові на вас хвилин за двадцять. Будь ласка, розслабтеся і пригощайтеся безкоштовним почастунком.

Вона вказала на стійку.

-- Гаразд?

-- Гаразд, -- відповіла Пончик.

Я досі не міг в це повірити. Взагалі-то, міг. П‘ять ночей тому я пішов спати і все, що мене турбувало було таким дурним, таким дріб’язковим, таким малим. А зараз у нас візьмуть інтерв‘ю в програмі, яку побачать трильйони людей.

-- Кілька справ, -- продовжила Лексіс, розмовляючи швидко. – Я розумію, що ви дещо дезорієнтовані, адже це ваше перше інтерв‘ю. Зараз ви знаходитесь в так званому “пересувному знімальному майданчику”. Він розташований на поверхні вашої планети. Технічно, ви досі в грі, хоча й не можете користуватися меню. Як і безпечні кімнати, пересувні знімальні майданчики мають свої правила, їх надто багато, щоб зараз обговорювати, -- вона нагнулася і торкнулася мого плеча. Дотик здався мені несправжнім, майже невагомим. Як в пташки. – Я справді тут з вами. Хоча ми з моїм інженером, крім вас, тут єдині люди.

-- Коли ви пройдете крізь двері, -- вона тицьнула пальцем собі за спину, вказуючи на овальний вхід, що відкривався і закривався як затвор фотоапарата. – То опинитеся в студії. Наскільки я розумію, її обстановка буде звичною для вашої культури. Так насправді, то студії, з Одеттою та всіма глядачами включно, там немає. Тільки канапа, все решта – віртуальне. Їх знімають з дуже далекого місця. Я повинна сказати вам, що це схоже на голопалубу у вашому серіалі Зоряний шлях, проте ви не зможете ні до чого доторкнутися. Всі інші гості, навіть ваші колеги волоцюги, також будуть голо, принаймні в цьому інтерв‘ю. Ви єдині волоцюги в цьому пересувному знімальному майданчику. Я скажу вам, коли настане час, і ви вийдете в студію. Помахаєте і підете прямісінько до канапи поряд зі столом. Ваша Величність сидить ближче до Одетти. Не підходьте до глядачів, бо наткнетеся на невидиму для вас стіну. Кімната не така велика, як здається. Питання?

Я тупо дивився на жінку. Я не почувався настільки не у своїй стихії, відколи вперше відкрилося підземелля.

-- Макіяж? – запитала Пончик.

-- Не для цього інтерв‘ю, Ваша Величносте, -- відповіла Лексіс. – Глядачам покажуть кращі моменти вашого перебування в підземеллі, а тоді всю битву з останнім босом. Виглядатиме так, наче ви вийшли на сцену відразу після бою.

-- Ясно, -- сказала Пончик. – Нам звертатися до неї – Одетто?

-- Саме так.

-- На живо чи запис?

-- Запис, але його покажуть буквально за кілька годин.

-- Який тон у вашого шоу? Більше офіціозу чи на розслабоні? Що працює краще з вашою аудиторією? Ви хочете, щоб ми були поважними і вдавалися в технічні подробиці чи мені дозволити Карлу бути Карлом?

Пончик ставила ці запитання так, наче займалася цим все своє життя.

Кутики вуст Лексіс розтягнулися в посмішці.

-- Це приватне шоу про волоцюг. Без цензури. Чим видовищніше, тим краще.

-- Ясно, -- сказала Пончик.

-- Зажди-но хвильку, -- сказав я. – Тобто як це “приватне шоу?”

Лексіс повернулася до мене.

-- Головне шоу Світ Волоцюг по Підземеллях: Земля є власністю Уряду Синдикату, і цей сезон виготовляється Му… Корпорацією Борант. Правила Синдикату дозволяють приватним компаніям виробляти свої власні шоу, якщо тільки вони самі платять за їхнє виготовлення і сплачують частку від реклами. Наше шоу, Волоцюга по Підземеллях, Післямова з Одеттою, покажуть відразу після головної програми. Його виготовляє Конгломерація Титан з допомогою більше десятка незалежних систем-учасниць. Це найбільше з існуючих приватних шоу, з найбільшим охопленням. Ведуча, Одетта, найулюбленіший інтерв'юєр і ведучий шоу в історії галактики. Тож спробуйте справити гарне враження.

-- Прекрасно, -- сказав я, відкидаючись на спинку. – Просто прекрасно.

Поряд зі мною Пончик тремтіла від збудження. Буквально тремтіла.

-- Є ще щось, що ми повинні знати? – запитала Пончик.

-- Нєа, -- сказала Лексіс. – Просто будьте собою, добре бавтеся під час інтерв‘ю, і все буде добре.

-- Дякую, Лексіс, -- сказала Пончик. – Це все.

-- Чудово, -- сказала Лексіс. Тицьнула якусь кнопку на планшеті, повернулася і стрімко вийшла з кімнати.

Я дивився на кішку, що сиділа поряд зі мною, і вже не вперше питав себе чи це все не сон. Півтори години тому я був певен, що загину, а зараз я був на борту якоїсь іншопланетної яхти, готувався до інтерв‘ю на міжгалактичному ток-шоу.

-- Гаразд, -- сказала Пончик, як тільки Лексіс залишила кімнату. Вона почала гарячково чепуритися. – Говорити буду я, якщо тільки Одетта не запитає щось безпосередньо тебе. Повірити не можу. Я така схвильована!

-- Просто будь обережною, гаразд? – сказав я. Я встав, підійшов до дивних дверей. Вони не відчинилися. Вікон в кімнаті не було, але біля стійки були невеличкі двері. Я поштовхом відчинив їх, показався туалет з лотком. Над туалетом був круглий ілюмінатор, величиною з тарілку. Я виліз на унітаз, став навшпиньки, щоб виглянути назовні. Було темно, і я нічого не побачив, тільки відблиск місяця у відносно спокійній воді. У нічному небі сяяли зорі. Побачивши зірки, я відчув неочікувану тугу. Я поклав руку на вікно, щоб переконатися чи зможу відкрити його. Не знаю, що це було, але точно не скло. Шляху для втечі не було. Цікаво, що б трапилося, якби я викликав рукавицю і з усіх сил лупнув по вікну?

Швидше за все, нічого. А навіть якби ми втекли, що далі? Ми були посеред океану посеред зими, а в мене досі не було штанів.

-- Чому обережною? – запитала Пончик з іншої кімнати.

-- Ці люди нам не друзі, -- сказав я, повертаючись в кімнату. З кошика з фруктами я взяв банан, почистив його і вкусив. – Не забувай цього.

Я спробував покласти решту банана і кошик в інвентар, але жодна з моїх менюшок не працювала. Відра для сміття в кімнаті не було. Недогледіли. Я кинув шкірку на стійку.

-- Будеш цю котячу їжу? – запитав я, понюхавши її.

-- Ти що, з глузду з‘їхав? – сказала Пончик. – І замастити всю свою мордочку?

Позад миски з рідкою котячою їдою була невеличка торбинка. Досконявлі Котячі Смаколики. Вони не дарма їли свій хліб. Я взяв торбинку і потряс нею. За пів секунди Пончик була вже на стійці.

-- Гаразд, але тільки один.

Я взяв яблуко і надкусив, в той час, як Пончик доїдала свій п‘ятий смаколик. Раптово яблуко нагадало мені про мертве, голе тіло Ребекки В., і я поклав його назад в кошик, апетит кудись пропав.

-- Карле, -- сказала Пончик, хрумкаючи наступним смаколиком. – Там, з усіма тими бійками, пихтінням і огидними гоблінами, що вибухають. Це твій світ.

Вона провела лапою, вказуючи на кімнату.

-- А це мій. Знаю, тобі важко зрозуміти, але я займаюся цим все своє життя. Кожна котяча виставка, на якій я була – це інтерв‘ю. Мене вивели для цього. Дозволь мені робити свою справу.

-- Раніше ти не розмовляла, -- сказав я. – І коли суддя запихає палець тобі в сраку, це не те саме, що давати інтерв’ю на телевізійному шоу.

-- Дуже дякую, але ніхто ніколи нічого мені туди не запихав. Справді, Карле. Не будь таким грубіяном. Саме тому говорити буду я.

-- Гаразд, -- сказала Лексіс, заходячи в кімнату. – Ходімо.

-- Не дуйся. Ти інколи так дуєшся, -- прошепотіла Пончик, коли ми вишикувалися перед дверима.

Планшет Лексіс тихенько пікнув. Двері відчинилися.

-- Йдіть, -- сказала Лексіс, поклала руку мені на спину, підштовхнула. – Посміхайтеся і махайте. Посміхайтеся і махайте!

Мене виштовхнуло з кімнати, Пончик йшла попереду, вимахуючи хвостом туди-сюди, поки ми виходили з невеличкої кімнати на величезний, яскраво освітлений знімальний майданчик.

Коли ми вийшли, мене на мить осліпило. І хоча так насправді ми не залишили поверхню Землі, я якийсь час стояв приголомшений. Я побачив щось з іншої планети. Хай йому чорт.

Я почув глядачів, ще до того, як побачив. Вони просто шаленіли. Гикання, крики і звірячі трелі заповнили кімнату, від них тремтіла підлога. З запізненням до мене дійшло, що я зупинився. Пончик, побачивши, що я зупинився, також завмерла, але вдала, що так і задумано. Вона зробила коло, сіла на півдорозі між дверима і канапою, перекотилася по підлозі, й вимахуючи хвостом, стрибнула на ноги. Коли вона стрибнула, її броньована спідниця розпушилася з тихеньким дзвоном. Вигуки стали голоснішими.

Я скористався цим моментом, щоб оглянути кімнату. Вона була саме такою, як описала Лексіс. Чорна сцена на фоні космічної туманності. На задній стіні крутилися кольорова хмара блакитного і червоного космічного пилу і крапочки далеких зірок. Стіл Одетти був… звичайним столом. Він стояв поряд з канапою, ідентичною з тією, що була в залі очікування. Пончик назвала її “зелена кімната”, хоча насправді вона була блакитною. Це міг бути знімальний майданчик будь-якого земного ток-шоу, з певною разючою різницею.

Ніде не було видно камер. Освітлення йшло нізвідки, з‘являлося і зникало без будь-якого фізичного джерела.

Глядачі сиділи в основному в тіні. Кімната була величезною, з сидіннями і ще чимось – якимись глядацькими гондолами – що тягнулися вгору, як на стадіоні. Я бачив, як деякі глядачі зникали, мерехтіли і знов з‘являлися. Натовп був тінистим морем чужих всіх видів. Люди, орки зі свинячими головами, схожі на тих, яких ми щойно вбили, істоти з орлиними головами, такі, як справжній вигляд Мордехая. Витрішкуваті, безвиразні сірі чужі. Істоти з мацками. Десятки інших, надто багато, щоб охопити оком. Глядацькі гондоли були заповнені мутною водою, і я зауважив щось схоже на куа-тін, хоча значно тонших, ніж зображені на різьбі на дверях.

А ще там була Одетта.

Коли я дивився на неї, моєму мозку було важко скласти все докупи. В голові крутилося, що за хуйня? Що за йобана хуйня? Знову і знову. Частково краб, частково богомол, частково дівчина з центрального розвороту номера часопису Juggz присвяченого “вибрикам природи.” Я вирячився, нездатний сказати чи я дивився на одну істоту. Чи дві. Чи п‘ять.

Але тоді вона поворухнулася, щось в моїй голові клікнуло і все стало на свої місця.

Одетта була голим крабтавром в масці жука.

Нижня частина її тіла була цілковито крабова. Чорно-червоний шершавий панцир з чисельними, хітиновими лапками. Форма і колір панцира були як в королівського краба, але розмір як у бурого ведмедя. Здавалося, що її тіло повністю відокремлене від решти. Лапи збилися в купу і не поміщалися під столом. Здавалося, що вони сіпалися з власної волі. Небезпечні, готові в будь-яку мить напасти. Трикутна голова комахи була чорною з дзеркальними, фасетковими очима, величиною з футбольні м‘ячі. З голови стирчала подвійна антена, яка простягалася щонайменше на півтора метра, якраз на ширину краба.

Але найбільш дивакуватою частиною був її тулуб.

Її голе, ебонітове тіло, від живота по шию, було як в людської моделі з пишними формами, яка дала хабаря пластичному хірургу з третього світу, щоб той збільшив їй груди далеко за межі того, що можна вважати природним. Чи сексуальним. Чи взагалі чимось іншим, крім що-за-хуйня. Величезні груди лежали на столі, як два молочних поросяти, що присмокталися до матки. Соски дивилися вниз, ареоли були абсурдно великими, навіть як на її гігантські груди, кожна розміром з супутникову тарілку.

Було неможливо логічно пояснити, як, навіть у такої великої жінки, її тіло витримувало ці колосальні груди, і при цьому спина не зламалася як гілочка.