Я стиснув кулак.

-- На плече, -- крикнув я до Пончик. В неї закінчилися магічні стріли, і вона вже випила зілля мани. Кішка пірнула мені під плащ, зависла на куртці як ранець. Вона вистрибне на плече, коли згенерує достатньо мани, щоб запустити нову стрілу.

Я відвів руку і з усіх сил лупнув жирного лицаря в смокінгу. Здоров’я людини-свині вже було червоним, і його морда проламалася під потужним ударом рукавиці з шипами. Він впав, досі тримаючи келих з вином. Половина його рила залишилась в мене на кулаці.

На диво я нічого не відчув. Я тільки відчув удар у плечі. А не в руці.

-- Так, -- сказав я і струсивши криваві шматки плоті, крутнувся до наступного противника. Самка. Куртизанка. Всі чоловіки були четвертого рівня, а всі жінки – п‘ятого. Ця була дещо вищою і жирнішою за інших. Вона мала на собі блискучу червону сукню, поверх якої чисельні шкіряні смужки формували щось схоже на жилетку. Щось типу БДСМ прикиду. Вона теж приголомшено роззиралася і щось розгублено кричала. Здавалося, вона не пам‘ятала про свинячий бал. Вони були жертвами, як і всі попередні боси.

Але їхні крапки були червоними, час закінчувався і вони не були людьми. Я зробив крок вперед і замахнувся. Удар збив її здоров’я наполовину. Вона зойкнула і впала на землю, підняла руки, щоб блокувати удари. Я оскаженіло копав її, щось кричав, можливо плакав. Я копав і копав, поки показник її здоров’я не зник.

Позад жінки Імані теж щось кричала, вимахувала мечем, а по її обличчю котилися сльози. Вона стояла над розпростертим тілом Агати, показник здоров’я в якої був загрозливо низьким. Брендон витягнув свій гігантський молот, який сяяв блискавками кожного разу, коли він ним замахувався. Кріс крутив примарним магічним списом. Він міг викликати спис закляттям. Воно тривало п’ять хвилин.

Агата не рухалася, але коли стіни опустилися, встала. Збоку її голови струменем лилася кров, вона широко відкритими очима спостерігала за подіями. Вона міцно стискала руки.

Коли ми розбили свинячу кулю, всі внутрішні стіни опустилися. З вузького коридору ми опинилися в широкому полі. Навколо нас простягалася пурпурна арена, розміром в цілий квартал. Досі гриміла музика, повсюди мигали кольорові лазери, ми немов були на величезному, оформленому в стилі 80-х, роликовому катку. Чим ближче до центру, тим вище піднімався дах. По самісінькій середині купола сяяло яскраве світло. Сходи. Їх оточувало червоне силове поле. Я докладно знав, що потрібно зробити, щоб це поле зникло.

Ікландців було більше ніж нас, але оскільки їх перенесли сюди з їхнього світу, вони були приголомшені й спантеличені.

Вони були беззбройними, вони були непідготованими, вони були мертвими.

[ 27 ]

Останньою загинула ікландка, яка відрізнялася від інших. Вона була восьмого рівня, “Ікландська Домінатрікс.” Вона загинула від удару молота Брендона.

Музика стихла, повернулося нормальне світло. Світ завмер. З‘явилося повідомлення Переможець! Позад мене Кріс впав на коліна і низько опустив голову. Ми просто дивилися одне на одного, ніхто нічого не говорив. Імані дала Йоланді зілля здоров‘я, і та сиділа, похитуючись, тримаючись за бік голови. Агата човгала до мене, вимахуючи кулаком. Половина її голови була вкрита кров‘ю, але вона цього не помічала.

-- Віддай! – крикнула вона.

-- На, -- сказав я. Я витягнув візок на світ божий десь на тридцять сантиметрів над землею і він голосно гримнув об підлогу.

-- Ей, -- крикнула вона. Вона схопила торбу Ikea, що лежала зверху, і зазирнула всередину, немов боялася, що я щось вкрав. Тоді недовірливо тицьнула пальцем рожевого фламінго, що виставав з візка.

-- Знаєш, ти можеш скласти це все у власний інвентар, -- сказав я. – Не мусиш тягати його за собою.

-- Вона не пройшла навчання, -- сказала Йоланда. Дрібна жіночка, в якої самої все обличчя було в крові, витягнула шматку і протерла Агату. – В неї ще немає інвентаря.

Мене це не здивувало. Що здивувало мене, так це те, що вона була не першого рівня, а другого. Як це трапилося? Вона не належала до партії Медоу Ларк. Це означало, що вона вбила якогось моба. Цікаво було б послухати її історію. А взагалі-то ні, дійшло до мене, коли я глянув на неї тепер. Завдяки босу вона піднялася на четвертий рівень. Вона нічого не робила, але була в кімнаті, і це вже щось та й важило. Ми з Пончик були тепер десятого рівня. На півдорозі до одинадцятого. Ми отримали купу досвіду, більше ніж я очікував. Імані тепер мала 11 рівень. Кріс і Брендон проскочили весь сьомий рівень, і були тепер на восьмому. Йоланда перестрибнула з п‘ятого рівня на шостий.

Мені навіть думати не хотілося, як весь цей досвід розподілявся. Здавалося, щоб все підрахувати, одночасно діяли десятки різних обчислювальних алгоритмів. Від цього в мене боліла голова.

-- Потрібно знайти те, що дропнув бос, -- сказав я.

-- Он там, -- відповіла Пончик. – Він у пані Домінатрікс. Я вже свій забрала.

Вперше я оглянувся, оцінюючи нанесену нами шкоду. Нам всім вдалося вижити відносно неушкодженими, але ця частина кімнати і всі в ній виглядали так, наче на нас зверху хтось висипав величезну бляшанку SpaghettiOs. Впереміш з частинами зруйнованої фортеці, повсюди валялися потрощені й випотрошені трупи ікландців.

-- Ми живі, -- сказав я, нагинаючись, щоб залутити безконечний предмет з трупа ікландки.

Читаючи опис предмета, АІ імітував шепіт Девіда Аттенборо:

Містечковий путівник.

Ойй, тільки глянь на себе. Відважний мандрівник. Самотній. Загублений. Переляканий.

Але більше можна не боятися. Не сьогодні, не зараз. Коли вірний провідник додав види монстрів до цієї зони мапи. Тепер, коли ти заглядатимеш у невідоме, цей страх трохи зменшиться. Замість того, щоб вдивлятися в дивну, таємничу темряву, коли тебе пожирає невидиме чудовисько, ти точно знатимеш, хто саме гризе твої смачненькі нутрощі.

Я закліпав на цей опис, тоді викликав мінімапу, віддалив її. І звісно ж, тепер виділялися окремі квартали. Більшість екрана заповнювала велетенська арена, але зовнішню частину мапи оточували краєчки сусідніх кварталів. Я зосередився на одному далеко на південному сході, в зоні, куди ще ніхто з нас не заходив. Туман війни закривав самі коридори, але коли я зосередився на ньому, то вигулькнула підказка.

Моби 2—5 рівня. Сокиродзьоби.

Штука максимально корисна, але як і мапа околиці, має обмежену зону застосування. До того ж, щоб отримати цю інформацію, потрібно було реально пробитися до центру і прикінчити боса. Я не мав певності наскільки великим було “містечко” в цій грі, проте здогадувався, що чим нижче ми будемо опускатися, тим більше ця зона буде зменшуватися.

-- Ей, молоді люди, у вас все гаразд? – почувся голос. Він відбився луною у великій кімнаті. Я обернувся і побачив, як літній чоловік прямує зі своїм ходунком у кімнату. Ходунок клік, клік, клікав кожного разу, коли він штовхав його далі в кімнату. – Ми почули голосний звук і ворота зникли! О, Господи, як тут щось смердить.

-- Рендале, не заходь сюди! – закричала Йоланда і побігла до чоловіка.

Я знов сконцентрувався на побоїщі. Глянув на копита на ногах ікландців і зітхнув. В них не було черевиків, а їхні ноги були надто короткими. Я підняв піджак смокінга. Він нагадував намет і весь був вкритий кров‘ю. Від нього тхнуло гарячим поносом. Я поклав його в інвентар.

Брендон підійшов і став поряд зі мною. Він виглядав на приголомшеного.

-- Дивно це все, правда? – запитав я, вказуючи на побоїще. – Вони з іншої планети. Чужі, правильно? Але на них смокінги. Смокінги походять з Землі, а не звідки там вони. Я цього не розумію.

-- Те саме я питав нашого майстра гільдії, пані Тіату, -- відповів Брендон. Він нагнувся, щоб підняти щось з підлоги. Гострий зуб. – Одними з мобів, з якими нам довелося битися раніше, були маленькі, вогнедишні мавпи в ледергозе. Знаєш, що це таке? Оті дивакуваті німецькі костюми з шортами і капелюхами. Вони виглядають як кельнери в наметі на Октоберфест.

-- Ага, я знаю, що це, -- сказав я.

-- Ну, хай там як. Вона сказала, що Синди…-- Він зупинився, глянув з острахом на стелю. – Великі шишки, вони не тільки засіяли наш світ людьми мільйони років тому, а весь цей час тримали тут своїх людей. Інколи це справді люди, але з інших планет. І ці чуваки направляли культуру. Вигадували всякі штуки, писали книги і пісні, які вже існували. Вона сказала, що кожна планета створює свою власну культуру і мову, але певні речі універсальні.

-- Але навіщо? – запитав я. – Що вони з цього мають? Це ж стільки зусиль.

Брендон знизав плечима.

-- Не знаю. Може вони вважають, що ми будемо краще інтегруватися, якщо вже матимо якусь спільну основу, але я не знаю. Можливо ми цього ніколи не довідаємося. Ми бачимо тільки те, що вони дозволяють нам бачити.

Я залутив трупи вбитих мною ікландців. Там були деякі прикраси, жодної зачарованої, включно з рубіновим намистом, яке згідно з рейтингом в моєму інвентарі, виглядало на доволі коштовне. Я забрав у тієї жінки оту чудернацьку шкіряну штуковину. Система ідентифікувала її як Свинячу Збрую. Іншого луту в моїй купці не було. Я побачив, як Імані двома пальцями тримає величезний страпон ділдо. З виразом огиди вона кинула його на підлогу. Пончик стрибнула і загребла його собі в інвентар.

Глянула на мене.

-- Абсолютно все, правильно?

Я кивнув.

-- Абсолютно все.

Я зібрав всі зірочки ніндзя, які зміг знайти, і всі залишки редуту. В інвентарі з‘явилася нова вкладка Нічого Не Варте Сміття.

А ще кілька хвилин я провів крадькома оглядаючи арену в пошуках залишків партії, що зайшла перед нами. Їхні Х не показувалися на мапі, так само як літні люди вбиті Імані. Я не знав чому. Мабуть, такі штуки мали жорсткі часові обмеження, але я не був у цьому впевнений. Ця гра мала стільки клятих правил, що вони не вкладалися в мене в голові.

Зрештою ми з Пончик підійшли до сходів. Силове поле зникло. На таймері було п‘ять годин і він тікав.

Я озирнувся через плече на інших. Брендон тихо розмовляв з братом, а Йоланда та Імані почали заводити у велику кімнату інших. Поки я дивився, Кріс кудись побіг. Я знав куди саме він направлявся. У безпечну кімнату. Сказати 30 людям, які там чекали, що вони можуть піти, якщо хочуть.

-- Що ти хочеш зробити? – запитав я тихо Пончик.

-- Це ти про що?

-- Ми зійдемо по сходах і там нас чекатиме новий рівень з новими викликами. Ми можемо триматися цих чуваків, або продовжувати робити своє.

Пончик підвела погляд, її великі, жовті очі свердлили мене.

-- Ой, Карле. Звідки я раніше за тебе знаю, що ти зробиш? – запитала вона.

Я глянув на групу літніх людей, що постійно зростала, і кивнув. Лайно.

-- Хай тобі дідько, Пончик, -- сказав я. Вона мала рацію. Навіщо жити, якщо я не зможу жити з самим собою?

Я поліз у кишеню і витягнув останню цигарку. Довго дивився на неї. Закинув у рот і запалив. Вона смакувала як попіл.

-- Пропоную робити так, як ми це робили досі, -- сказала Пончик. – Ми не мусимо обирати один з цих варіантів. Облаштуємо їм якесь безпечне місце, а тоді підемо робити своє. Ми можемо залишатися своєю партією і налаштувати з іншими груповий чат. Тепер я знаю, як це зробити. Коли знайдемо наступні сходи вниз, підемо за ними і заберемо з собою.

Я посміхнувся до кішки.

-- Я знав, що десь глибоко в тобі ховається миле кошенятко.

Вона наїжачилася.

-- Якби це залежало від мене, я б залишила їх всіх. Але я знаю, що ти м‘якотілий. До того ж, якщо ми доберемося до третього рівня, то нам потрібен буде хтось з пальцями, коли ти перетворишся в кота.

-- Я не збираюся перетворюватися в кота, -- сказав я. – Я не зміг би, навіть якби захотів. Так сказав Мордехай.

Я викинув цигарку, не докуривши до кінця. Погасив її ногою на підлозі. Опустився на коліно і погладив кішку. Вона не заперечувала.

-- До речі, -- запитав я, погладжуючи її. – Я давно хотів запитати тебе. Хто такий Фердинанд?

Пончик відсахнулася від мене, замахала хвостом.

-- І гадки не маю, про що ти патякаєш. Хто б це не був, здається, він жахливий. Зажди… Де Агата?

Я озирнувся в пошуках жінки. Не побачив. Невже вона вийшла з кімнати? Я повернувся до сходів і побачив, що це ніякі не сходи, а довгий пандус. Лайно. Вона добавиться до того, що її вб‘ють.

-- Гаразд, план такий, -- сказав я Брендону пізніше, коли ми закінчили оглядати сходи. – Ми спустимося і переконаємося, що зона чиста для вас і ваших людей. Вам потрібна наша допомога з людьми?

-- Ні, -- відповів Брендон. – Ми справимося. Не хочеш спочатку відкрити свої бокси?

-- Хочу, -- сказав я. – Але найближче місце, де ми можемо це зробити, доволі далеко, і я не хочу спокушати долі. Ми спустимося і спробуємо знайти найближчу безпечну кімнату. Наш чувак казав, що їх так само легко знайти на другому поверсі, як на першому. А коли знайдемо, то проб‘ємо до неї безпечний шлях.

-- Тоді гаразд, -- сказав Брендон. Простягнув руку.

-- Дякую. Справді.

Я потиснув її. Він опустився на коліно і подряпав Пончик.

-- Тобі теж, Принцесо Пончик.

-- Звісно, солоденький, -- сказала вона і потерлася головою об його руку.

-- А… -- сказав Брендон. – І якщо зможете, спробуйте знайти Агату. Вона – божевільна засранка, але це наша божевільна засранка.

Я кивнув. Ми повернулися і рушили до сходів. Я глянув на Пончик.

-- Готова?

Вона махнула хвостом і я пішов за нею по пандусу.

------

Внизу сходів-які-перетворилися-на-пандус були двері, майже ідентичні з тими, через які ми зайшли в підземелля. Я дивився на величезну різьбу людиноподібної риби. Пішла на хуй, подумав я і поклав руку на двері. Штовхнув.