В повітрі виросла стіна, блокуючи нам шлях в напрямку, з якого ми щойно прийшли.

Наш план не передбачав, що стіни будуть змінюватися. Глянувши на підлогу, я побачив, що в камені були сформовані пази, чисельні, концентричні кола, що вели всередину невеликої зони. Деякі пази вели прямо в стіни.

Серед цих пазів десятки довгих, прямих ліній перетиналися під прямим кутом на землі. Саме там піднімалися і опускалися стіни. Потрібно було знайти рівну ділянку, широку настільки, щоб слугувати нам редутом. Чим глибше ми зайдемо, чим ближче до сходів, тим швидше буде кружляти свиняча куля.

-- Шукайте цілі шматки землі. Великі й без пазів! – крикнув я, кидаючи на землю другу шиповану стрічку. – І рухайтеся!

Десь три метри позад нас з’явився вхід на наступне коло.

-- Пішли! – викрикнув я. Ми помчали до невеличких воріт, Агата бігла першою. Коли я пробігав, то запнувся об шматок каменя, що почав вилізати з землі.

-- Туди! – вигукнула Імані, вказуючи на великий квадрат на землі за ще одними воротами, на одне коло глибше. Це було як прогалина на шляху, створена, щоб охопити два кола за раз.

-- Ходу! – крикнув я і помчав уперед, кидаючи третю і четверту стрічки. Не дивлячись на глибокі баси, я відчув, як з другого боку стіни пролетіла куля. Голосний вереск промайнув як завивання гоночного боліда. Вона рухається щоразу швидше.

Ми помчали в центр квадрата. Цей шматок підлоги був як залізнична стрілка, місце, де куля могла змінювати свій курс. Ділянка була 5 метрів на 5, без жодних щілин. Ідеально.

-- Вона наближається з того боку, -- сказав я, вказуючи направо. – Їй потрібно два кола, щоб добратися сюди. До роботи. Як ми тренувалися. Пішли!

Я вказав на Агату.

-- Ти, посади свою сраку на землю посередині й не рухайся.

-- Я не залишу свій… Ей! – закричала Агата, коли я схопив важкий візок з двох боків і підняв у повітря, витрачаючи кілька дорогоцінних секунд, щоб покласти його в інвентар.

-- Злодій! – закричала вона. -- Злодій!

-- Агато, він поверне тобі його. Сідай! – крикнула Йоланда і почала витягувати з інвентаря підпірки.

Я проігнорував крики божевільної жінки, витягнув з інвентаря важкий, гоблінський стіл і поклав боком. Всі навколо мене взялися до роботи. Ми годинами тренувалися робити це. Довели до менше ніж 20 секунд для головної споруди і ще 20 секунд, щоб скласти все докупи. Я сподівався, що цього часу буде достатньо.

Майже п’ять годин ми виробляли частини редуту, або як Брендон називав його, “Лежачий поліцейський”. Брендон та його брат не були сиділками в домі для перестарілих. Вони займалися техобслугою, і ці чуваки шарили у своїй роботі. Зазвичай вони не працювали в неробочий час, але в ту ніч затрималися, щоб відремонтувати зіпсовану пічку, перш ніж з’явиться ранкова зміна, щоб готувати сніданок. Я описав свою ідею. Розклав перед ними купу вкрадених в гоблінів інструментів, докладно пояснив, що мені потрібно і ми взялися до роботи.

Ми створили переносну, модульну фортецю. Похила, півтораметрова структура складалася зі столів, тренажерів, штанг і всякої всячини, і зібрана виглядала як кривий панцир черепахи.

В нас не було ніякого обладнання для зварювання, але гобліни мали ручні дрилі й великі, зубчасті болти, створені, щоб закручувати в зроблені дрилями отвори. А ще вони мали невеликі пили у формі півмісяця, що з неймовірною легкістю прорізали сталь. Ми відрізали ніжки в столах з майстерні й прикрутили нові, використавши ніжки тренажерів, здатні витримати важкі вантажі. Столи було сконструйовано так, що коли їх поставити на бік, вони твердо стояли під низьким кутом. Тоді, до боків столів ми прикрутили лавочки тренажерів, немов прикріпивши стулки до країв дверної рами.

Брендон та Імані отримали предмети, які піднімали їхню силу, і кожен мав розмістити по дві частини стіни. Шматки були великими, громіздкими і пиздець, якими важкими, але якщо поставити їх в правильному порядку – Імані, тоді Брендон, тоді Імані, тоді я з найбільшим шматком, і нарешті знов Брендон – то всі вони сходилися докупи, болти заходили в докладно розміщені отвори. Ми з Брендоном перейшли до даху -- зробленого з поперечних планок тренажерів – тоді як Кріс і Імані вкручували масивні, розміром в кулак болти, скріпляючи частини докупи. Йоланда витягнула з інвентаря решту підпірок і вставляла їх одну за одною на свої місця, рухаючись по периметру навколо схожої на пентагон захисної споруди.

-- Це схоже на щось, що вони роблять в тому серіалі, Команда А, -- вигукнула Пончик раніше, коли ми тренувалися. – Або Макгайвер. Справжній Макгайвер, з волоссям. А не бездарний римейк.

-- Мені подобався той серіал, -- сказав Кріс, поки ми працювали. Це був перший і єдиний раз, коли я чув, як він щось сказав.

-- Який? Команда А чи Макгайвер? – запитала Пончик. – Чи ти про римейк? Благаю, скажи, що ти не про римейк.

Кріс так і не відповів.

Коли дах був прикручений на місце, Брендон, Імані і я перейшли до останньої, вирішальної частини. Підпірки для даху: п‘ять міцних грифів штанги, кожен здатний витримати більше ніж п‘ятсот кілограмів. Я відкрив, що якщо тримав руку у відповідному місці, і викликав гриф з інвентаря, він ідеально вклинювався між дахом і землею, міцний, як бетонна колона.

Робоча зона нашої мініфортеці мала три на три метри, і нам доводилося пересуватися на руках і колінах. В ній було тісно для нас шести, але з Агатою на додаток, яка продовжувала верещати про свій клятий візок, ми постійно натикалися одне на одного. І через те, що вона приєдналася до нас, в нас не було місця, щоб поставити останню, центральну підпірку.

Я стурбовано дивився на центральний перетин даху, коли Пончик вигукнула:

-- Наближається!

Якщо цей бос мав якусь вогняну, блискавкову чи кислотну атаку, то нам повна пизда. Досі кожен бос мав тільки одну головну атаку, і в цього вона була доволі очевидною. Він просто, курва, котився по тобі.

Мої наколінники мали властивість гасити атаки, що базувалися на інерції. Але якщо покладатися на мій досвід з відеоіграми, то коли доходило до босів, на це не варто розраховувати. До того ж я не мав наміру випробовувати це.

Одного разу в дитинстві я їхав з батьком і мамою сільською дорогою. Вони як завжди сварилися, і я заліз в самісінький кінець позашляховика, так далеко, як тільки зміг. Я часто робив так, дивлячись в заднє вікно на світ, що пролітав повз мене, вдаючи, що я в кабіні космічного корабля. Того дня позад нас була велика, жовта вантажівка. Один з тих фургонів, Penske, які люди іноді орендують при переїзді.

Все трапилося дуже швидко. В одну мить я дивився на чувака, який присунувся так близько до дупи батька, що мені довелося витягнути шию вгору, щоб побачити його, а тоді вантажівка просто зупинилася, віддаляючись від нас, її верх відірвався як кришка бляшанки з сардинами. Ми проїхали під мостом, а вантажівка була надто високою. Я спостерігав, як відпадають боки вантажівки і з голосним Бабах! по всій дорозі розлітаються меблі та коробки. Кабіна вантажівки різко нахилилася набік, відірвалася від решти. Мій батько почув звук катастрофи, глянув у дзеркало заднього виду, пробурмотів “Шкода”, і продовжив шлях, в той час, як мама верещала, щоб він зупинився. Він не зупинився.

Я сподівався, що тут трапиться те саме. Масивна куля плоті повністю заповнювала коридор, від землі до стелі. Передня частина редуту була ширшою, утворювала більш поступовий кут, достатній, щоб міцно і надійно загнати кулю між нами і стелею.

Як радив Мордехай, потрібно було зважати на підказки. Ті дивні входи усіяні вздовж арени, були там не просто так. А для того, щоб ми могли побачити монстра. Я зауважив тільки, що він був великим, круглим, швидким і повністю заповнював собою тунель.

Спочатку мені спало на думку збудувати міцну стіну, але коли ми спостерігали за кулею через один з входів з опущеними ґратами, монстр зайшов по колії прямісінько в прямий кут. Він відбився і повернув, навіть не втративши швидкість. Завжди будуть підказки.

Куля ніколи не сповільнювалася. Вона весь час котилася. Тож нам потрібно було якось зупинити її, і ми повинні мати змогу зробити щось з нею, коли вона зупиниться. Я сподівався, що вона наткнеться на нашу споруду і надовго застряне. Звідти Імані буде бити, Пончик випускатиме магічні стріли, Кріс кидатиме чари, а всі інші колотимуть боса саморобними списами з наконечниками зробленими з зірочок ніндзя, поки в нього не закінчиться здоров‘я.

Більшість гоблінських столів були зроблені з солідної, грубої сталі, саме тому вони були такі, курва, важкі. Широкий стіл, який ми поставили на перед редуту, мав дерев‘яне покриття вкрите ямками. Брендон, Кріс і я провели добрячих п‘ять хвилин кидаючи п’ятдесят моїх сюрикенів у дерево, вкриваючи похилу поверхню чорними шипами. Шипами, які я сподівався, будуть наносити пошкодження босу кожного разу, коли проколюватимуть його плоть. На жаль, цілими залишилися тільки десь двадцять зірочок.

Ця частина спала на думку Брендону. Я показав йому сюрикени і дозволив почитати опис.

-- Ці штуковини набагато потужніші, ніж ти собі думаєш, -- сказав він голосом сповненим трепету. – Сам підрахуй. Пошкодження, що накопичується, означає, що якщо ти вколеш щось 200 разів, то нанесеш буквально мільйони очок пошкодження.

-- Математик з мене ніякий, -- сказав я. – Але я точно знаю, що цими штуковинами ми нікого 200 разів не вколемо. Глянь.

Я витягнув одну зірочку. Я випробував її раніше, щоб побачити чи в мене є якісь вміння ніндзя. Вона надщербилася, а червоні чари розсіялися. Мордехай не жартував, коли казав, що ці штуковини дуже крихкі. Вони явно призначалися для одноразового вжитку, а це зменшувало їхню цінність.

Не дивлячись на їхню тендітність, ми використали кілька зірочок, щоб створити шиповані стрічки, нічого особливого, просто пара зірочок вставлених поміж два шматки скрученого болтами докупи дерева. Вони витримають один чи два уколи, перш ніж зламатися. Сама по собі стрічка монстра не зупинить, але кожного разу, коли він по ній прокотиться, кількість пошкоджень нанесених босу буде збільшуватися на 8%.

-- Тримайтеся, -- крикнув я, схопившись за стінку, коли монстр неймовірно швидко понісся до нас.

Бабах!

Вся споруда здригнулася і з жахливим скреготом посунулася. Всі чотири підпірки, що утримували стелю, вирвало з їхніх місць і вони полетіли. Одна важко відскочила від Йоланди, перевернувши її. Потемнілу кімнату заповнив жахливий сморід. Повітря заповнив невпинний, пронизливий вереск.

У нас все вийшло.

Дах осів, загрозливо прогнувся, коли темні квадратики плоті протиснулися крізь отвори в ґратах. Дах от-от мав зламатися. Нас от-от мало розчавити. Кулі вдалося протиснутися між стелею тунелю і нашою фортецею, величезна маса тиснула на нашу криївку.

-- Бий! – крикнув я і в моїй руці з‘явилася палиця. Це була половина перекладини для підтягування з гоблінською скобою на кінці, яка стискала три зв‘язаних докупи зірочки. Я сподівався, що разом в них більше шансів не зламатися. Я штрикнув вгору, проколов плоть. Було таке відчуття, що я нічого не зробив. Поряд зі мною Імані з зусиллям просувала меч крізь отвори в стелі. Вона раз за разом заганяла його повністю і витягувала. Свині верещали, кров лилася дощем. Музика прискорилася. Зліва від мене зі своїх отворів почали вискакувати болти, розлітаючись немов кулі. Один лупнув Агату, яка, здавалося, не помітила цього, не дивлячись на калюжу крові, що з‘явилася. Вона досі верещала щось про свій візок. Згори тиск зростав. Я продовжував бити.

А тоді, саме коли дах обвалився, я штрикнув вгору і почув потужне Бах! Немов луснула повітряна куля.

Коли наша нещасна фортеця обвалилася, на нас посипалися ікландці в смокінгах і ікландки в блискучих вечірніх сукнях. Решітчаста стеля розлетілася на шматки, на місцях скріплених болтами, метал забряжчав і зігнувся. Мій саморобний спис застряг в одному з отворів у стелі. Його вирвало в мене з руки, коли мене жорстко притиснуло до землі. Я вигнув спину, захищаючи під собою Пончик. Коридор заповнили вереск, крики та вигуки, моя мінімапа перетворилася в масу червоних крапок.

На мене налетів жирний, важкий орк і ми покотилися, заплутані в шматки стелі. Пончик завила і відстрибнула вбік. Справа від мене лежав поламаний стіл вкритий зірочками ніндзя. Жменька зірочок досі сяяла червоним, монстр закотився на них і заверещав з болю. Я зіп‘явся на ноги, і в ту ж мить Пончик вистрибнула мені на плече. Вона кричала щось нерозбірливе, впритул випускаючи чарівні стріли в ікландців, яких з кожним попаданням відкидало назад.

Я наступив на ікландця, що верещав, увігнав його глибше у вкрите сюрикенами дерево. Його індикатор здоров‘я опускався, спочатку повільно, а коли спрацював експонентний бонус за пошкодження, різко рвонув вниз.

Половина монстрів були вже мертвими.

Я зустрівся поглядом з найближчим ікландцем, самцем у смокінгу. Він був беззбройний і цілковито спантеличений. В руці він тримав келих, якимось чудом досі цілий і повний вина. Істоти були дивними, набагато нижчими, ніж я очікував. В них були великі, широкі тіла, в півтора раза масивніші ніж в звичайних людей. Їхні великі, кабанячі голови сиділи надто близько до плечей, виглядало наче в них не було шиї. Але нижче пояса їхні тіла були кумедно короткими. Бестії мали лишень десь метр сорок росту. В той час поки істота піднімала келих з вином до рота, я швиденько глянув на її властивості.

Ікландський Лицар. Рівень 4.

Коли йдеться про ікландців, то їхні титули відповідають дійсності приблизно так само, як їхні фотографії на сайтах знайомств. Колись потужні воїни, сотні років тому вони захопили Оркський Супримат, перемігши всі інші клани. Тепер вони тільки тіні від колись потужних воїнів. Титул “Лицар” приблизно перекладається як “ Жирний бюрократ-алкоголік, який цілими днями вигадує нові закони, щоб гнобити бідних, а ночами бухає і отримує в сраку страпон від шльондр.” Лицарі та їхні дещо небезпечніші жіночі відповідники, Ікландські Куртизанки, гідні супротивники тільки коли збираються докупи і утворюють древню, Ікландську бойову лаву, відому як “Свинобок.”