Певний час я розповідав нашу історію, включно з останнім зіткненням у безпечній кімнаті. Я розповів їм про наші дві зустрічі з квартальними босами.

-- Я можу зробити щось схоже з цим босом, -- сказав я. – Думаю, що зможу збудувати бомбу, яка сама вибухне, коли монстр налетить на неї, таким чином нам не потрібно буде зачинятися з ним і битися.

-- Це не спрацює, -- сказала Йоланда, підійшовши і зупинившись поряд з нами. – Пам'ятаєш ті маленькі двері, через які можна побачити монстра? Вони якось захищені. Я спробувала поцілити в нього зі свого лука, але стріла відскакує. Я тицьнула пальцем, на дотик це як глина. І коли ти торкаєшся їх, вони сяють блакитним світлом. Вони виглядають як вхід, але це не так. Мабуть, через них можна пройти, якщо сильно натиснути, але я б не стала пробувати. І я б не стала пропихати через них ніяку бомбу. Єдиний вхід – через ці великі ворота. А монстр не заходить в першу кімнату. Тож ти не зможеш скривдити його, поки тебе спочатку не закриє всередині.

-- Але ми не знаємо цього напевно, -- сказав Брендон. – Коли ворота зачинилися, ми зовсім нічого не бачили. Нічого не чули. Не могли розмовляти з допомогою чату партії з тими, хто був там. Так, наче їх виключили з партії.

Я зітхнув. У нас було два варіанти. Ми могли залишити цих людей з надією, що знайдемо десь інші сходи. Або могли битися з містечковим босом тут.

Жоден з варіантів мене не приваблював. Ким би ця істота не була, вбити її буде майже неможливо. Я пригадав сцену з попередньої підсумкової серії. Сорок чоловік проти одного містечкового боса, і він безжально прикінчив їх всіх. Ми навіть не знали, що це в біса за монстр.

Я глянув не годинник. В нас було 40 годин. Господи. Невже дійсно минуло вже стільки часу відколи ми втекли від Френка і Мегі? За 10 годин почнеться нове шоу. Сьогодні ми не зробили нічого, тільки проїхали біля ста кілометрів від місця, де починали.

А раз вже зайшла мова про Френка і Мегі. Я з жахом усвідомив собі дещо.

-- Ваші люди, ті, що загинули в той час, як шукали сходи. В якому напрямку вони вирушили?

-- В основному на захід, в бік Сіетла. Вони мали бути на північ від вас. Я пам‘ятаю де ми вбили кіз. Далі ми з братом не пішли. Десь в тому районі ми відділилися від групи і повернулися сюди.

-- А як давно зник останній з них?

-- Сьогодні вранці. Ледь п‘ять чи шість годин тому.

Я глянув на Пончик, розмірковуючи. Це могли бути вони, Френк і Мегі. Але це означало б, що вони дісталися в цю зону раніше за нас. Це не мало сенсу. Ми були доволі далеко від місця, де ми востаннє зустрічалися з ними. Невже існувала ще одна група волоцюг, які винищували людей? Чи це був монстр? Не знайшовши їхніх тіл, нам цього не довідатись.

Позад мене одна з літніх жінок почала схлипувати. Інший, чоловік з настільки викривленою спиною, що його підборіддя спочивало на грудях, поспішив до неї зі своїм ходунком і поплескав її по спині. На горбані була пілотка ветерана. Колись давно він служив у силах спеціального призначення армії США.

Якщо мені вже судилося загинути, то краще зробити це задля слушної справи.

-- Є поблизу якісь інші зони відпочинку? – запитав я. – Не переповнені?

-- Ага, ми знаємо про дві. В одній немає нічого, крім торгового автомата, що видає цукерки. Вони смакують як сеча, але на десять хвилин піднімають твою спритність на +1. Автомат спрацьовує для тебе тільки раз в день. Інша зона трохи далі. Це Taco Bell з Перу і в ньому є все, включно з кавою. – Він схилився до мене. – І пивом. Добрим пивом.

-- А що на рахунок тутешніх мобів? – запитав я. – І навчальних гільдій?

-- Ми очистили два сусідніх квартали. Ще якісь чуваки прикінчили першого квартального боса. Вони сказали це був гігантський людиноподібний демон в зробленому зі шкіри костюмі. Ми вбили другого боса. Ми всі брали участь в цій битві. Це був літаючий кристал, але він розбився, коли я кілька разів лупнув його молотом. Наступна зона, та що поряд з Taco Bell, досі кишить монстрами. Ящероподібними істотами. Вони стрибають, кусають і отруюють тебе. Мене вкусили одного разу, то я думав, що здохну. Отрута сама вийшла з мене, до того як прикінчила мене, і то тільки тому, що я весь час пив лікувальне зілля. Після цього в нас пропало бажання вештатися в тому районі. Але в тій зоні є кілька навчальних гільдій.

-- Гаразд, добре, -- сказав я. – Ось що буде далі. Ми з Пончик решту цього дня будемо гріндити. Якщо тобі вдасться вирвати в Агати кілька з цих балончиків, то я візьму їх з собою. Я спробую наскільки можна підняти свої вміння. Ви повинні зробити те саме. Остерігайтеся інших волоцюг. Особливо з черепом біля імені. Ми переглянемо третю серію, поспимо трохи, а тоді повернемося сюди. А тоді всі ми – я, Пончик і вас четверо – підемо туди і відхуяримо того боса. Ми спустимо ваших людей по сходах. Як тобі такий план?

-- І як ми це зробимо? – запитав новий голос.

Це була Імані, яка обізвалася вперше.

Я посміхнувся.

-- Не переймайся. В мене є ідея.

[ 23 ]

-- То що в тебе за грандіозна ідея? – запитала Пончик, коли ми пішли геть. В своїй новій спідничці, разом з талісманом-метеликом на ошийнику, вона дзвеніла під час ходьби. – Як ми прикінчимо ту істоту?

-- Хуй його знає, -- сказав я. – Але потрібно щоб вони качалися. Це наш єдиний шанс. Щоб знайти ці сходи, ми затратили цілий день, і в нас закінчується час. Краще протистояти відомому, ніж невідомому ворогу.

-- Ми не знаємо цього ворога, -- вказала Пончик. – Зажди, що ти робиш?

Я підійшов до першого напису аерозольною фарбою, що вказував у бік нашого табору. Витягнув балончик з червоною фарбою, який вони мені дали і цілковито замалював його.

-- Бачила рівень Імані? – запитав я, стаючи, щоб глянути, чи напис ще можна прочитати. – Він в неї 10. Частково це тому, що вона була змушена вбити всіх тих людей.

-- І? Ти хочеш сказати, що якщо прийде ще хтось, то вони можуть повбивати всіх тих літніх людей? Тільки заради експи? Карле, любий. Немає нікого настільки лихого, -- Пончик замовкла. – Чи є?

-- Не знаю, -- сказав я. – І не бажаю довідатися.

-- А якщо тут буде проходити велика група порядних людей? І пропустять напис, бо ти його зафарбував?

-- Пончик, поглянь де ми. Нам пощастило, що ми знайшли цих людей. В цьому районі немає великих груп порядних людей. Є тільки щуки і піскарі. Ходімо. Пошукаємо той Taco Bell.

-- То хто ми? – запитала Пончик, коли ми вирушили далі.

Я не відповів. Я не знав.

Брендон казав, що вони залишили десятки написів по всій зоні. В міру того як ми рухалися на північ, я спотворив або змінив усі, які зустрів. Не було ніякої можливості дістатися до них всіх, але на душі мені стало легше.

Я був зайнятий, змінюючи напис з “2 квартали на південь” на “12 кварталів на південь”, коли Пончик підняла голову і принюхалася.

-- За рогом ще два щури.

За якусь мить з‘явилися їхні крапки.

-- Твій нюх покращується, -- сказав я.

-- Ні, це їхній сморід погіршується, -- відповіла вона.

По дорозі від табору сюди ми вбили щонайменше 30 щурів. Ці щури були більшими і жирнішими ніж ті, з якими ми билися раніше. Вони всі були третього рівня. Перш ніж піти я тихцем запитав Брендона чи вони залутили трупи людей вбитих відразу після того, як вони зайшли в підземелля. Спочатку він вжахнувся, але тоді я пояснив, що потребую штанів та черевиків. Він вказав мені шлях. Вони залутили додаткові візки, ходунки і ціпки, але одягу не торкалися. Потрібно було б фізично знімати його. Від цієї думки мені стало погано. А ще це викликало нову хвилю ненависті до Френка К. і Мегі Май, які роздягнули тіло Ребеки В. Мабуть, вони забрали одяг і в інших вбитих ними людей.

Коли ми дійшли до місця смерті літніх людей, там залишились тільки купки кісток і пошматований одяг, нічого корисного. Я підняв погризені залишки тапочка, з огидою викинув. Щури зжерли все інше, пошматували трупи немов ураган. І тепер щури в зоні були більшими.

Ми завернули за ріг і зайшли в новий квартал. Пара людиноподібних істот в набедрених пов'язках і з примітивними дрючками побачили нас і з шипом пострибали в нашому напрямку. Це були монстри-ящери метрового росту, як і казав Брендон, найвищий з них сягав мені майже до стегна. Від пояса вгору вони виглядали як комодський варан. Малі, але мускулисті. В них були довгі, зігнуті ноги, як в кенгуру, але вкриті лускою.

Пігмей Троглодит – рівень 2.

Ох, вже ці виблядки. З розумом меншим ніж в немовляти, яке часто падало на голову, звичайні воїни Пігмеїв Троглодитів були би нешкідливими, якби не були такими, курва, швидкими. Чи отруйними.

Брендон попередив мене про їхню особливу атаку, тож я був готовий. Пончик поцілила першого магічною стрілою, в той час, як другий зашипів, вишкірив величезні ікла і стрибнув на мене.

Я лупнув його правим хуком, мій обмотаний ланцом кулак проламав йому голову, змінивши його траєкторію так, що він ляснув об стіну тунелю. Він вибухнув як клятий помідор. Ціль Пончик практично випарувала від удару однієї стріли. Її закляття Магічна Стріла зросло до п’ятого рівня, і тепер вона могла обирати скільки очок мани вкладати в нього, від трьох до шести. Тепер її інтелект був 24, а це означало, що якщо вона тримала налаштування сили на трійку, то могла випустити вісім стріл.

Я штовхнув обгорілі залишки троглодита босим пальцем. Минуло лишень кілька днів, а я вже ледь відчував землю, по якій ходив. Випадкові камінці ще боліли, але не так сильно, як це було б раніше.

-- Це мені не виглядає на стрілу за три мани.

-- Ця була за шість, -- сказала Пончик, принюхуючись до справи своїх рук. – Їм було б варто зробити це менш огидним.

-- Якщо це монстр другого рівня, то одного пострілу за три достатньо, -- сказав я. Вони не дропнули жодного луту, але я забрав їхні дрючки.

-- Якщо хтось збирається відкусити мені голову, то отримує за шість, -- сказала Пончик.

Наступну годину ми провели вистежуючи і вбиваючи всіх троглодитів, яких тільки могли. Третьорівневі називалися Троглодит Рубака, четверторівневі – Троглодит Віртуоз. Рубаки були вдвічі більшими, майже сягали людського росту. В них не було ніяких особливих вмінь, а їхні ноги були звичайними. У віртуозів була атака язиком, яка спочатку застала мене зненацька. Вони були такого ж росту, як дворівневі, але вміли викидати язик майже на п’ять метрів. Тонкі, мокрі язики жалили немов батіг, спричиняючи отруєння, яке відразу нівелювалося завдяки моєму плащу Нічного Страдника.

Ми з Пончик наловчилися битися як єдина команда. Вона чекала нагоди і випускала стріли, а я копняком чи ударом добивав їх. По її стійці я міг сказати куди – і коли – вона буде рухатися. Вона легко вистрибувала мені на плече, використовувала мій ріст, щоб пуляти в свої цілі згори. Вона ховалася позад мене, легенько сковзнувши поміж плащем і курткою, тримаючись пазурами моєї спини, щоб уникнути отруйних атак. Взагалі-то, будь-яких атак. Ми ще не докачалися до дев’ятого рівня, але успішно наближалися. Скидалося на те, що після восьмого, кількість експи необхідної, щоб перейти на наступний рівень, була абсурдно великою. Наш розвиток зупинився. Проте хоча я не міг розкинути очки стати, мої бойові вміння стабільно зростали, даючи атакам щоразу то більші пошкодження. Труднощі почнуться знову, коли ми спустимося на нижчий поверх.

Якщо ми спустимося на нижчий поверх.

Після того як ми вбили Троглодита Рубаку, все, що залишилося від удару стріли Пончик, була голова ящірки, яка покотилася, як спущений футбольний м’яч. Поки я переводив подих, вона зістрибнула і ліниво вдарила її. Від одного легенького удару череп пролетів весь коридор і розтріскався об стіну, залишивши тріщину в камені.

-- Тобі потрібно тренувати лапи, -- сказав я, глянувши на пошкодження. – В мене сила дев‘ять, а в тебе – 18. Ти буквально вдвічі сильніша за мене, а я зараз в біса сильний. Якби ти спробувала, то, мабуть, могла б пробити сталь.

-- Битися лапами так неелегантно, -- сказала вона. – Так не личить дамі.

-- А стріляти лазерами з очей личить?

-- Господи, звісно що так. З Магічними Стрілами мене не заляпує кров, як звичайну домашню кішку. Я не стаю скуйовдженою і брудною. Я навіть не можу уявити собі такого. Я б виглядала як Фердинанд.

-- Хто такий в біса Фердинанд?

-- Ти його не знаєш.

Я зітхнув.

-- Просто подумай про це, гаразд?

Вона не відповіла.

Після кількох годин гріндингу по коридорах, ми знайшли кімнату боса троглодитів. Вона мала трохи іншу форму ніж решта. Ця кімната була довгим прямокутником, з меншою кімнаткою біля входу, а це означало, що я не зможу застосувати свій метод і вбити боса бомбою здалеку. Найсильніші моби в цій зоні мали четвертий рівень, а це означало – я сподівався – що бос буде не дуже сильним. Десь рівня сьомого чи восьмого.

Це було небезпечно, але якщо ми досі не могли справитися з квартальним босом на першому поверсі, в нас не було жодних шансів проти того, що сторожив сходи. Ми вирішили ризикнути.

Ми нерішуче наблизилися до кімнати боса. Двері до неї були одними з тих скляних, автоматичних дверей, проте середину мені видно не було. Вивіска на дверях була англійською. На ній говорилося “Відчинено цілодобово” і “Фітнес, Качалки.”

Я витягнув цигарку і запалив. Моя передостання. Я глибоко затягнувся.

Ми зайшли всередину.

[ 24 ]

Як вказувалося на дверях, це був просторий спортзал. Біля входу був невеличкий столик адміністратора і турнікет. На стінах висіли плакати заповнені такими гаслами як “Ані дня без качла”, “Відмазки не спалять калорії” та “Випусти з себе бестію.” Пахло потом, оливою і тестостероном. За рогом видніли стійки тренажерів. Хоча й не дрібне, це приміщення було значно меншим, ніж кімната попереднього боса. Тут я не відважуся кинути динамітну шашку.