Я пригадав сходи, якими мені довелося спускатися і мені стало цікаво, як їм вдалося спустити сюди інвалідні візки і візок для покупок.

Я помітив групу молодших, здоровіших волоцюг. Один з них, кругловидий, чорний чувак, побачив, що ми наближаємося і помахав. Неспішно підбіг до нас.

-- Дякувати Богу, -- сказав чоловік. – Ти бачив наші написи?

-- Ми бачили, -- відповів я. Глянув на його властивості.

Волоцюга #12,330,671. “Брендон Ен.”

Рівень 6.

Раса: Людина.

Клас: ще не визначено.

Біля його імені була одна срібна зірочка. Не дивлячись на спеку він мав на собі важку зимову куртку. Через плече був закинутий велетенський молот. Зброя була комічно великою. Кругла головка була майже такою широкою, як колесо мого байка. Він блищав, очевидно зроблений з якогось чарівного, легкого металу. На око в нього більше не було жодного спорядження чи латів.

-- Ми? – перепитав чоловік, вивчаючи мої властивості і суплячись. Він нерішуче зробив крок назад так, наче його щось насторожило. – То ти не один?

Він глянув на Пончик і ще більше насупився.

На якусь мить я злякався, що не зауважив, як отримав череп поряд зі своїм ім‘ям. А тоді пригадав свій справжній титул. Там не говорилося, що мене звати Карл. Там говорилося Королівський Охоронець Карл, а Пончик була Велика Чемпіонка, Найкраща в Підземеллі Принцеса Пончик.

Можна було тільки уявити собі, як це виглядало для когось, хто вперше зустрів мене.

Підійшов ще один чоловік. Це був Кріс Ендрюс 2. Він теж був шостого рівня. Вони явно були братами. Він був вищим і не таким кремезним. На ньому був металічний цервельєр, проте він не мав жодної зброї.

-- Так, ми – це ми, -- сказала Пончик. – Ти це серйозно? Я – ось вона. Як неввічливо.

Кріс і Брендон переглянулися. Тоді Брендон вибухнув сміхом.

-- Пробач, старий, -- сказав він до мене. – Я й гадки не мав. Я побачив твоє ім‘я і подумав…

-- Ага, -- сказав я. – Ти подумав, що я псих. Вона розмовляє. А ще, з усіх тут присутніх, в неї, мабуть, найвища стата.

Брендон опустився на коліно і погладив Пончик по голові. Вона виглядала одночасно розлюченою і в захваті від того, що він до неї доторкнувся.

-- Радий познайомитися з тобою, Принцесо Пончик. Пробач, якщо образив тебе, красуне. Я ще не зустрічав кішки, яка вміє розмовляти.

-- Та гаразд вже, -- сказала Пончик умиротворено. – Вибачення приймається.

Ми пішли назад в напрямку групи. Не дивлячись на те, що я бачив раніше з трупами кіз, здатними битися тут було тільки четверо людей. Брендон і Кріс мали шостий рівень. Округла латиноамериканка – Йоланда Мартінез 13 -- мала близько п‘ятдесяти років і лишень півтора метра росту. Вона була п‘ятого рівня, в руках тримала лук, а за плечем закинений сагайдак. Сагайдак був такий завеликий для неї, що ледь не тягнувся по підлозі. Вона була в халаті медсестри, а на грудях мала пластиковий бейджик. Там було написано “Медоу Ларк. Йоланда. Сертифікована медсестра.”

Четвертою була ще одна жінка з півтораручним мечем. На ній теж був халат медсестри, проте ще на ній був магічний плащ. Її звали Імані К. На око вона важила десь 40 кілограмів, а то й менше. Виглядала вона років на 20. Її перелякані, випучені очі вказували, що вона бачила купу всякого лайна.

Всі четверо мали поряд зі своїм іменем бронзову зірочку.

А ще Імані мала черепи.

Купу черепів.

В інтерфейсі це був один великий череп, за яким йшли два звичайних. Коли я зосередився на ньому, там говорилося Вбивця волоцюг X 12.

А ще вона була 10 рівня, найвищого, який ми досі зустрічали.

Пончик: КАРЛЕ, ЦЕ ЩЕ ОДИН ПІДЛИЙ ВБИВЦЯ.

Карл: Я так не думаю, не цим разом. А ще ти не мусиш друкувати все великими літерами. Ти вже так робила. Це виглядає так, наче ти репетуєш.

Пончик: Я РЕПЕТУЮ, КАРЛЕ.

-- Ми нічна зміна з дому для перестарілих у Веначі, -- сказав Брендон після того, як я представився іншим. Йоланда привітала мене з ентузіазмом. Імані не сказала нічого. – В нас пролунала пожежна тривога і ми були змушені вийти надвір, бо хтось, -- він глянув на жінку з візком для покупок. – розпалив багаття в бочці поряд з нашим будинком і підпалив його.

Я придивився до жінки з візком для покупок. Вона явно була бездомною. Ми всі тепер бездомні. Вона стояла, дивилася порожнім поглядом і гризла почорнілі нігті.

Волоцюга #7,450 “Агата.”

Рівень 2

Раса: Людина

Клас: ще не встановлено.

-- У всякому разі, -- сказав Брендон. – Коли це трапилося, нам довелося евакувати будинок, всіх 250 мешканців на лютий холод.

Я глянув на групу, вперше порахував їх. Загалом тут було 38 людей, включно з чотирма працівниками і Агатою.

-- Вас було 250? – запитав я, оглядаючи групу.

-- Ага, -- відповів Брендон трохи тихіше. – Не всі спустилися сюди. І не всі, хто спустився, зараз з нами.

Він продовжив пояснювати, що трапилося далі.

Почалася пожежа і швидко охопила будинок назовні. На щастя вогонь йшов з боку їдальні, з зони провулка, де ночувала Агата. Від самого полум‘я ніхто не постраждав, але евакуація дому для перестарілих – це завжди особливо небезпечна справа. Вивести всіх було непросто.

Місцева поліція і пожежники прибували десятками. Пожежники побороли вогонь і роздали ковдри замерзлим мешканцям і працівникам будинку. Вони саме намагалися добути ключі від сусідньої початкової школи, щоб врятувати всіх від морозу.

-- Але як ви спустили їх по сходах? – запитав я.

Брендон знов глянув на Агату.

-- Вхід з‘явився прямо на вулиці, буквально посередині групи. Купа людей провалилася вниз. Як ти й сказав, там були сходи. Але тоді Агата штовхнула свій візок на сходи так, наче збиралася… не знаю, що вона в біса робила. Але сходи перетворилися в пандус. Агата першою добровільно спустилася, регочучи, як вона це завжди робить. Викрикуючи, що вона всім нам врятувала життя. Людей, що провалилися, коли сходи відкривалися, ми більше не бачили.

-- Ви пішли через холод? – запитав я.

Він зиркнув на мої голі ноги.

-- Ми не збиралися заходити повністю, але там було тепло, сам знаєш. Тож я запхав кількох мешканців у вхід, де пандус не був таким похилим, щоб на них дуло гаряче повітря. Я подумав, що ми перечекаємо там, поки не придумаємо, що робити далі. Після колапсу залишилося тільки кілька копів і парамедиків. Вони розбіглися у всіх напрямках так, наче їм терміново потрібно було десь бути. Але дехто залишився, і вони допомогли мені перевезти мешканців у тепло. Вхід мені це дозволив. Кількох ми перевезли, але тоді, після того, як ми перевезли в тепло десь половину мешканців, мене перестало випускати. Моя нога застряла. Брат навіть не був у ямі, але коли він схопив мене за руку, йому теж не дозволило рухатися. А за мить почався біль. Він припинився тільки коли ми зійшли по пандусі. Коли ми отримали двадцятихвилинне попередження, коли сказали, що всі, хто причаївся на сходах, не зможе вийти, то зайшли всередину. В нас не було вибору.

-- А що з копами і парамедиками?

-- З нами було чоловік двадцять, включно з кількома пожежниками і копами, які вирішили зайти. Більшість залишилася. Ми всі допомагали перемістити мешканців у цей коридор, -- він вказав через плече на артерію, що вела в цю частину кола. – Саме тут, ми зайшли буквально за тим рогом. Відколи ми сюди потрапили, більшість людей навіть не зрушили з місця. Ми приносили їм їжу з безпечної кімнати, яка знаходиться десь за півтора кілометра звідси.

-- Де копи і пожежники зараз? – запитав я.

Він кивнув у бік кола.

-- Більшість увійшло туди, коли ми вперше знайшли це місце. Ворота зачинилися, а через п‘ять хвилин знов відчинилися, а вони всі зникли. Наш навчальний інструктор, пані Тіата, сказала, що на перших чотирьох чи п‘яти рівнях всі містечкові та міські боси матимуть поряд сходи. Але у рандомних місцях також будуть сходи. Кілька з нас пішло на пошуки, в надії, що ми знайдемо сходи, до яких буде добратися простіше, ніж до цих. Це було досить давно. – Брендон кинув стурбований погляд на літніх пацієнтів. Він нахилився до мене і прошепотів. – Вони всі мертві. Коли вони гинуть, це видно в меню партії. Їх всіх прикінчило щось, що полювало на них один за одним. Навіть доктор Грейсі, а вона була клятим бійцем Змішаних бойових мистецтв. Нас четверо? Це всі, хто залишився з не пацієнтів. Ми і Агата.

Я обернувся і оглянув велику групу літніх пацієнтів. Коли я дивився на них, мене охопило тривожне передчуття. Їм тут не місце. Це добром не закінчиться.

Агата витягнула зі свого візка синю торбу з написом IKEA. Дістала з торби балончик з металево-сріблястою аерозольною фарбою. Шкутильгаючи підійшла до стіни і намалювала велике коло, тоді перетворила його в усміхнене обличчя. Потім нахилилася і понюхала стіну, весь цей час бурмочучи щось сама до себе.

-- Не марнуй фарбу, Агато, -- вигукнув Брендон.

-- Вона моя! – сказала Агата, притискаючи до себе торбу з IKEA. – Ти вкрав її в мене.

-- А ти вкрала її в магазині Стена, -- сказав Брендон. – Просто… просто не марнуй її, гаразд?

-- Ви не думали перевезти всіх цих людей в безпечну кімнату? – запитав я. – Там зручніше ніж в коридорі.

-- Кімната вже переповнена, -- сказав Брендон. – Це клятий Вафельний Дім з Алабами. Ти можеш в таке повірити? Там вміщається 30 чоловік, і мій брат Кріс допоміг найбільш притомним, найбільш мобільним дістатися туди. Там істота схожа на гнома готує їм їжу і співає. Всі просто в захваті, -- він сумно посміхнувся. – Ці люди у Вафельному Домі. Вони провели голосування і вирішили, що вони звідти не вийдуть. Вони сприйняли все як гігантську вечірку.

-- Він не з балакучих, так? – запитав я, вказуючи на Брендонового брата, Кріса.

Брендон похитав головою, в той час, як Кріс незворушно дивився на мене.

-- Він не німий, -- обізвався Брендон. – Але не любить балакати. Коли ми зростали, наша мама думала, що він відсталий. Через те що він ніколи не говорив, його віддали в спецшколу. Але він не тупий. Вміє розмовляти. Вважай, що він як Мовчазний Боб. Якщо вже щось скаже, то ти краще послухай.

Брендон розважливо кивнув.

Я повагався.

-- А вона? – запитав я, вказуючи на Імані. Я спостерігав, як вона допомагала жінці самій відчинити двері. Підлога біля туалету була заляпана червоним. Я здригнувся, пригадавши вибуховий “баг” з оголошень. Безпечно провівши жінку в туалет, Імані повернулася і допомогла чоловікові у інвалідному візку попити води. Йоланда також ходила серед інших і тихо розмовляла.

Брендон похитав головою.

--Одного разу на нас напали, відразу після того, як ми знайшли те місце, де навчають. Старий, я… я не хочу говорити про це. Але Імані, в неї був меч, і кілька пацієнтів, яких ми групами переводили до пані Тіати. Вони не можуть рухатися швидко. Так було краще. Дозволити тим істотам спалити їх було б значно гірше.

Я кивнув. Я знав, що певні речі краще не питати. Я зрозумів, що її високий рівень був прямим результатом того, що їй довелося вбити 12 своїх колишніх пацієнтів. Мабуть, вона ще й пару-трійку лутбоксів отримала.

-- Ці люди досі не можуть ходити? Отже, швидке лікування в підземеллі й оті всі лікувальні закляття та інше не працюють?

-- О, це неймовірно, -- сказав Брендон. – І водночас це прокляття. Всіх цих людей вилікували від сотень дрібних хвороб. Ніхто з них не взяв з собою жодних ліків, і нічого. Але водночас, вони не стають молодшими. Чи сильнішими. А ті, хто втратив пам’ять чи когнітивні функції, це не відновлюється. Тут виліковують все, що може їх вбити, але не роблять їх кращими, ніж вони були.

Я зітхнув, зосередив свою увагу на великому, круглому вході в лабіринт. Там був коротенький міст, вхід десь в три рази більший ніж входи з опускними ґратами, які ми зустрічали по дорозі, з піднятими гігантськими воротами, великими настільки, що в них могли проїхати поруч два гоблінських бульдозери. Вони вели в інше округле подвір‘я з трьома виходами. Стіни тремтіли, коли монстр мчав повз, але на саме подвір’я він не заходив.

-- То який у вас план? – запитав я.

-- Спочатку ми планували зібрати якомога більше людей і штурмувати лабіринт. Ми думаємо, що він має форму спіралі. Але більше ніхто не з’являвся, тож вони пішли шукати інші входи. З цього теж нічого не вийшло. Залишилися тільки ми, а ми не можемо вбити ту істоту. Ніхто навіть не знає що це.

-- А що далі? – запитав я. – Навіть якби в нас був вільний прохід до сходів…

Я не став закінчувати думку.

-- Знаю, знаю, -- сказав Брендон. – Але я просто не можу залишити їх. Я сподівався, що якби нам вдалося завезти їх всіх на другий рівень, тоді й на третій теж змогли б. А тоді вони обрали б клас і не були б такими.. ну ви розумієте…

-- Непридатними? – запитала Пончик.

Я кивнув. Я співчував цьому чуваку і трьом іншим. Чи залишився б я, продовжував виконувати свої обов’язки? Дідько, навіть якщо це було настільки безнадійним? Який жах. Я думав, що це в мене непереливки, але в них… Світу настав гаплик. Для бідолашних людей, якими вони повинні були опікуватися, не залишилося жодної надії. Ці суворі умови не призначалися для слабких, для немічних.

Однак цим чотирьом – Брендону, Крісу, Йоланді та Імані – навіть в голову не прийшла думка припинити виконувати свої обов’язки.