-- Ми не будемо зараз про це розмовляти, Пончик.

Ми добігли до коридора і я витягнув з інвентаря байк. Це вперше ми на ньому поїдемо. Я закинув шматок вугілля у лійку і молився, щоб він не вибухнув. Коли ми готувалися вирушити в дорогу, підземелля загуло від оголошення. Це були підсумки дня.

Привіт, волоцюги. Ще один чудовий, захоплюючий день! Ми дуже раді, що ви з нами і сподіваємося, що всі чудово проводять час. Ви гарно справляєтеся і ми в Боранті цінуємо ентузіазм, який ви привносите в наше шоу.

Я маю кілька оголошень. З самого початку хочемо запевнити всіх, що ми розправилися з усіма багами в нових туалетах. Проблему з вибухами, як і… е… проблему з прикрими всмоктуваннями в деяких кімнатах, вирішено. Тепер не існує жодних підстав боятися їх. Ті з вас, хто користувався коридорами, щоб випорожнитися, будь ласка, припиніть. Нам би не хотілося почати застосовувати каральні міри.

Кілька додаткових приміток про патч… Ми додали підтримку всіх мов, яких бракувало в нашій бібліотеці. Тож всі ті, хто чує це і нарешті вперше розуміє, що я кажу… вітаємо вас. Впевнена, з рештою ви розберетеся. Ще щодо мов, ми ввели повний переклад між різними рідними мовами. Тепер ті, хто говорить на мандаринській, будуть розуміти тих, хто говорить на англійській, і так далі.

Дебаф Пекельний Сказ тепер можна вилікувати лікувальним зіллям або закляттям. А зараза більше не переноситься повітрям. Пробач, Нова Зеландія.

Ми усунули мобів Зливчаста Нечисть. Рівень складності цих мобів виявився надто високим. Їхній колектив стає сильнішим за кожним разом, коли вони… е… зливаються, і після того, як вони опрацювали групу в 15,000 волоцюг за один день, ми були змушені вжити заходів, щоб не допустити передчасного вимирання. Будьте певні, вони повернуться на нижчих поверхах. Квартального боса Вуличний Проповідник було проапгрейджено до містечкового. До того ж ми підправили рівень сили кількох десятків мобів, їх надто багато, щоб тут перечислювати. Тому просто зверніть увагу.

Остання примітка. Багато волоцюг спускається по сходах передчасно. Повторюю, це ваш вибір, але краще здобути якомога більше досвіду. І пам‘ятайте на майбутнє, ми не станемо показувати вас у підсумковій серії, якщо глядачі не зможуть приєднатися до вашої прямої трансляції. Тому якщо ви зійдете по сходах за три чи чотири дні до колапсу, то все упустите.

Наразі це все. Продовжуйте в тому ж дусі й вбивайте, вбивайте, вбивайте!

-- Ми не додивилися шоу до кінця, -- сказала Пончик. – Гадаєш нас показали?

-- Сумніваюся, -- відповів я. Я опустився на сидіння з черепа алігатора. Піді мною весь байк гудів від потенційної енергії. Він мав педалі, як у велосипеда, але газ в нього теж був. Покрутивши педалі ногами, я повинен був зрушити байк з місця, а коли досягну бажаної швидкості, затиснути газ, і байк буде дотримуватися тієї швидкості. Дивна конструкція.

Мотор вбудований в раму вже ставав гарячим. Мені доведеться розкласти ноги, щоб не обпектися до біса. Я зітхнув. Мені дуже, дуже потрібні штани.

Пончик вистрибнула на сидіння в колясці. Вона почала облизувати лапу в той час, як ми стрімголов мчали по коридору, намагаючись опинитися якомога далі від того кварталу.

[ 21 ]

Час до колапсу рівня: 47 годин

Я не отримав жодного повідомлення чи Френк та Мегі знайшли мою пастку. В найкращому випадку вони обоє були мертві, але мені це не зарахувалося. З усіх ачівок у цій грі, Вбивця Волоцюг я хотів уникнути найбільше.

Я не отримав жодної ачівки чи вміння за встановлення пастки, а можна було не сумніватися, що тут за таке щось би та й дали. Я сприйняв це як добрий знак. Проте ми з Пончик таки отримали ачівку за наш “ бій” з Френком К. і Мегі Май.

Нова ачівка! Сучка!

Твій товариш волоцюга напав на тебе в безпечній зоні й система була змушена рятувати твою сраку. Це означає, що ти дуже прикрий, або хропиш.

Якби ти був у в‘язниці, то тепер став би моєю сучкою. Зажди-но…

Нагорода: Сучки не отримують нагород.

Я засміявся. Вперше відколи ми увійшли в цю безглузду гру, я засміявся з дурнуватого повідомлення.

Поїздка була набагато спокійнішою, ніж я очікував. Шматка вугілля вистачало десь на чотири-п‘ять кілометрів, а в мене були майже безмежні запаси.

Нам вдалося проїхати на схід тільки одне перехрестя, перш ніж ми вперлися в стіну, і були змушені обирати між північчю і півднем. Якщо мапа в мене в голові була точною, то ми вперлися в край озера Вашингтона на поверхні, ще раз довівши, що підземелля не охоплювало всю планету. Ми завернули на південь, певний час подорожували коридором, що приблизно збігався з трасою I-5, а тоді знов почали з‘являтися проходи на схід і захід. Мене не залишало сильне відчуття, що ми повинні рухатися на схід і вглиб країни, якщо хочемо побачити якісь сходи. Але проблема полягала в тому, що прямо на схід на поверхні знаходився величезний гірський масив, і якщо підземелля було безлюдним раніше, то там воно буде просто покинутим. Ще на 150 кілометрів.

Ми вирішили все одно продовжити нашу подорож на схід, якомога далі від західного узбережжя США.

Ми їхали годинами, не зустрічаючи жодних ознак людей, мобів чи сходів. Було важко визначити нашу реальну швидкість, але так на око, це було десь 30 кілометрів на годину. По дорозі моє вміння Водій Мотоцикла постійно зростало. Коли воно піднялося до 5 рівня, ручка газу дозволила мені дійсно збільшувати швидкість.

Мені не хотілося рухатися надто швидко, але було важливо знайти густіше заселені зони лабіринту. З тих невеличких уривків, які я бачив на шоу, я знав, що існували зони не схожі на цю. В мене було відчуття, що ці величезні квадрати були лишень заповнювачем, як рандомно генерована місцевість на краю деяких мап в іграх з відкритим світом.

Коли ми їхали, я наказав Пончик відкрити мапу на весь екран, щоб вона могла краще сканувати околиці, вишукуючи точки інтересу. Ми зустрічали щоразу то менше і менше навчальних гільдій, проте вони були. Туалети надалі були повсюди, зони відпочинку також час від часу позначалися на мапі.

Мої думки повернулися до батька. Якби він тільки побачив мене зараз, як я сиджу на цій штуковині, розкинувши ноги, щоб не обпекти об боки цього величного мопеда. Він би засміявся, назвав мене клятим дурнем. Він любив мотоцикли. Він не був повноцінним, одягненим у шкіру байкером. Швидше бійцем вихідного дня.

Я не розмовляв з ним чи чув щось про нього більш ніж 12 років. З того дня, коли він покинув мене, залишивши самого у цілому світі.

До цього дня я ніколи не сидів на мотоциклі, якщо це взагалі можна назвати мотоциклом. В мене був велосипед, на якому я інколи їздив на роботу, якщо погода була гарною, але я ніколи не їздив навіть на кросовому мотоциклі, не кажучи вже про щось потужніше.

Ми зупинилися один раз, щоб скористатися туалетом, який з‘явився неподалік від головного коридора. Коли ми зайшли у провулок, нас оточила група двоногих монстрів з головами єнотів, вони були ростом мені по коліна. Ці істоти називалися Шкети Головорізи і всі з тих, що знаходилися тут, на краю коридора, були третього рівня. Вони мали силу звичайного гобліна і були озброєні схожими на голки списами. Пара накинулася на мене і накололася на мої наколінники. Я залутив їхні списи, непридатні для мене, але я сподівався, що зможу продати їх пізніше.

Ми скористалися туалетом – на щастя жодне з нас не вибухнуло – і вирушили далі в дорогу.

Але ця коротка екскурсія навчила мене дечого важливого. Моби були там, за якихось п‘ять метрів від краю безконечної артерії. Ми не бачили їхніх крапок, поки не зупинили мотоцикл і не наблизилися до межі провулка. Чим швидше ми рухалися, тим щільніше обступав нас туман війни. Це була важлива інформація. Ми потребували якесь вміння, закляття чи особливу здібність, які дозволили б нам краще орієнтуватися. Ми буквально рухалися наосліп, і це мені не подобалося. Було тільки питанням часу, перш ніж ми заїдемо прямісінько в пастку.

Ми вирішили повернутися на дорогу, направитися далі на схід. Я рухався повільніше.

І тоді, після кількох годин, ми нарешті побачили дещо нове.

Я зупинив байк, придивився до напису намальованого балончиком на стіні.

“Два перехрестя на схід, три на південь. Сходи+люди.”

Написано було по-англійськи, червоною, аерозольною фарбою. Я провів по напису рукою. Фарба не пристала мені до пальців, але вона була липкою. Її нанесли тільки кілька годин тому.

-- Гадаєш, це пастка? – запитала Пончик.

-- Може, -- відповів я.

Тепер, коли ми зупинилися, я побачив на мапі кілька Х, що вказували на трупи мобів далі по коридору. Ми підійшли, щоб краще роздивитися. Це були білі рогаті істоти схожі на кіз з повним ротом ікл. Я оглянув першу.

Труп з лутом. Бундючна Коза. Рівень 4. Вбита волоцюгою Брендоном Ен з допомогою волоцюги Кріса Ендрюса 2.

Інвентар порожній.

Я оглянув усіх кіз в зоні й нарахував 15 різних імен тих, хто вбив або допомагав вбивати мобів. Кіз пошматували, підсмажили закляттями, а ще я побачив кілька обламаних древків стріл, хоча самих наконечників не було. Деякі монстри були буквально розтрощені, немов хтось мав величезний молот.

-- Я досить впевнений, що це не пастка, -- сказав я. – Ходімо знайдемо їх.

Чим більше ми наближалися до вказаної зони, тим частіше зустрічали намальовані аерозольним балончиком повідомлення.

На місці, куди нас направляв напис, було Т-подібне перехрестя. Мотоцикл плавно зупинився. Він видавав з себе пих-пих-пих. Невдовзі потрібно буде вкинути наступний шматок вугілля. Я починав розбиратися в його звуках і вібраціях. В мене пекельно боліла срака, а ноги гули. На землі була стрілочка, вона вказувала наліво, далі на схід.

Поглянувши на мапу, я зауважив, що ця зона відрізняється від всіх місць, в які ми в‘їжджали раніше. Східна і західна дороги не йшли прямо, а розходилися, вказуючи, що ми наблизилися до межі величезного кола.

Раптово мене охопило неспокійне відчуття про те, що могло очікувати нас в центрі цієї зони.

-- Я бачу сходи, -- сказала Пончик. – Якщо віддалити мапу, вони на самому краю нашого поля зору.

І справді. В зоні прямо на південь, вочевидь посередині цієї гігантської петлі, з‘явилися сходи. Я зосередив погляд на білому квадратику на мапі, на ньому було написано просто Сходи на Другий Поверх.

Я не бачив інших блакитних крапок, чи ще чогось. Тільки порожній простір вкритий туманом війни.

-- Глянь, тут на землі щось написано, -- сказала Пончик, вказуючи на лівий прохід.

Якусь мить повагавшись, я склав байк в інвентар, і ми пішки пішли в бік напису.

“Ця дорога безпечна. Ми зібралися в двох кілометрах звідси. НЕ заглиблюйтеся по спіралі, бо ви активуєте містечкового боса.”

Лайно. Мордехай казав, що до четвертого поверху боси охороняти сходи не будуть.

-- Цікаво, що там, -- запитала Пончик, дивлячись на суцільну стіну справа від нас.

Саме в ту мить, коли вона промовила це, стіна загула так, наче щось з другого боку промчало повз нас. Ми немов стояли на залізничній платформі. Що б це не було, воно було швидке. І велике.

Дуже, дуже велике.

Ми йшли пішки. Десь за пів кілометра справа від нас з‘явилися заокруглені опускні ґрати, що вели в центр кола. Ворота з поперечних балок були наполовину підняті від землі. Якби ми захотіли, то могли пролізти попід низ і заглибитися в петлю. Всередині було ще одне коло. Графіті називало це спіраллю. Заглянувши всередину, далі по цьому широкому, внутрішньому переході я побачив ще одні двері. Отже, це була швидше не спіраль, а круглий лабіринт.

Якби ми просковзнули попід ворота, вони безсумнівно опустилися б і спіймали нас в пастку.

-- Давай почекаємо хвильку, -- сказав я. – Я хочу побачити, що це.

Нам не довелося чекати довго. Істота, хто б вона не була, промайнула блискавкою, надто швидко, щоб я побачив інформаційне вікно. Вона котилася як м‘яч. Була вона рожевою, м‘ясистою і за розміром займала весь прохід. Вона була немов кошмарний монстр Пекмен. Вона рохкала, коли промчала повз нас, змушуючи тремтіти стіни. Коли вона минала нас, до нас донісся сморід каналізації.

-- Господи, -- сказала Пончик, поморщивши мордочку так, наче я спробував погодувати її овочами. – Це буде неприємним.

[ 22 ]

-- Давай спробуємо знайти того, хто все це пише, -- сказав я.

Ми минули ще три заокруглених входи, перш ніж натрапили на табір.

Він знаходився в четверті обороту від місця, де ми почали, в кінці ще однієї артерії. Моє серце сповнилося радістю від самої кількості людей, яких я там побачив. Близько сорока блакитних крапок зібралося біля розвідного моста, що вів у круглий лабіринт.

Мій ентузіазм згас, коли я побачив, що за люди чекали на нас.

Майже всі вони досі були першого рівня. І вони були літніми. Не літніми як крутий дідусь в клубі. А господи-я-тебе-люблю-дідусю-але-як-ти-ще-в-біса-досі-живий літні. Більшість з них були в інвалідних візках. Ті, хто не був у візку, мали ходунки. Більшість була в халатах і чепчиках, коридор був завалений купою ковдр. Вони сиділи скупчившись. Більшість спала.

Дещо осторонь від групи стояла ще одна жінка. Їй було під 70, а не 100, як іншим. Вона стояла напружено, її чорні очі спостерігали за нами. Жінка була замотана з голови до п‘ят у нескінченну кількість шарфів, її шкіра нагадувала рельєфну мапу засохлої сливки. На голові в неї криво сиділа червона, картата вушанка. Вона спиралася на візок для покупок по вінця заповнений ковдрами та всякою всячиною, включно з пластиковим рожевим фламінго зі стрілою в голові.