Пончик вже розвернулася і мчала до виходу в протилежному кінці кімнати.

Я піднявся на ноги і погнав слідом. Цю частину ми тренували. Ми завернули три рази, намагаючись опинитися поза лінією прямого вибуху. Я не хотів чекати надто довго, але було бажано, щоб між нами було кілька великих кімнат, на випадок, якщо буде потрібно погасити ударну хвилю. Ми зупинилися в домовленому місці, я притулився до стіни, моє серце калатало. Я витягнув з інвентаря кнопку детонатора.

-- Бачила його? Був там величезний гоблін? – запитав я.

Пончик задихалася.

-- Так… здоровенний… бридкий… гоблін… Присягаю… Як я не люблю бігати… Він сидів, читав книжку… Підривай, підривай до біса.

Я тицьнув кнопку.

-- А ще там була купа дітлахів, -- сказала Пончик в останню мить перед вибухом.

[ 18 ]

-- Хай тобі чорт, Пончик, -- сказав я.

Ми були цілі, проте вибухова хвиля збила нас обох з ніг. Вона виявилася потужною, потужнішою, ніж я очікував. Зі стелі каскадами сипалася пилюка. За вибухом почулося жахливе шипіння. Я підозрював, що це котел велетенського механізму. Через наступних кілька хвилин свист стих. Час від часу чулися менші вибухи. Зрештою припинилися навіть вони. З‘явилася ціла стіна повідомлень, більшість з них ачівки. Ми таки вбили квартального боса. Фанфар цим разом не було, але поряд з нашими іменами з‘явилася ще одна бронзова зірочка.

-- Там дійсно були дітлахи? Гоблінські дітлахи? – запитав я.

-- О, так, ціла купа. Я побачила їх тільки на мить, але вони були гарненькі. Деякі мали на собі маленькі завеликі курточки, як Малюк Йода. Милота. Здається, ти збив одного візком. А ще там були старенькі та вагітні. Ти бачив свій рівень? Тепер в нас обох восьмий рівень. Можеш не дякувати, -- Пончик підвела погляд вгору. – Вони не показали наші великі фотки. Думаю, вони не оформляють графічно бій з босом, якщо ти не замкнений з ним в кімнаті. Шкода. Прикольна штука.

-- Хай тобі чорт, -- повторив я. Я був цілковито за те, щоб вбити стільки гоблінів і монстрів, скільки тільки зможу, але вбивати дітей? Це була нездорова хуйня, і я не знав, що про це думати. Взагалі-то я точно знав, що про це думати. Я почував себе засранцем. Мені не подобалося почувати себе засранцем. Я дивився, як блимав бокс з повідомленнями про ачівки. Зітхнув. Мені навіть не хотілося клікати на нього.

-- Що? – запитала Пончик, споглядаючи вгору зі щирою цікавістю. – Вони самі собі заслужили. Ти не просився сюди. Це гобліни! Наскільки огидним монстром потрібно бути, щоб помістити дітей в кімнату боса?

Я похитав головою.

-- Нам потрібно повернутися, схопити мапу кварталу і накивати п‘ятами, перш ніж повернуться інші. Мабуть, вони вже в дорозі. Неможливо, щоб вони цього не почули. Ми підемо на північ, в напрямку наступного кварталу.

Майстерня була цілковито знищеною. Залишились тільки почорнілі уламки. Світло на стінах погасло, але вся північна сторона кімнати була п’ятиметровою стіною вогню. Здіймався дим. Я механічно зафіксував, що дим втягувався в стелю. Володарі підземелля чітили, задіявши якусь вентиляційну систему. В іншому випадку зараз вся ця зона була б заповнена чорним димом. Ми змогли зайти в кімнату тільки на пару кроків, далі було надто гаряче. Я розглянувся. Великі столи просто зникли. Зі стелі звалилися величезні шматки каменя. Поки я оглядав кімнату, Пончик вистрибнула мені на плече.

Котел велетенської парової машини виглядав як почищена запечена картоплина, з якої як мацки стирчали мідні труби. Зсередини уламків продовжувала шипіти постійна хмара сердитої пари, змішуючись з чорним димом. Кімната була по щиколотку у воді, вода шипіла і парувала, коли вступала в контакт з палаючою стіною.

-- Треба було забрати все вугілля з тієї гори, а не тільки половину, -- сказала Пончик. – Тепер нам до боса не дістатися.

Вона мала рацію. Вугілля загорілося і єдиний шлях в кімнату боса був заблокований.

Мені попустило. Я потребував цієї мапи, але не так сильно, як не хотів туди заходити. Я не хотів бачити мертвих дітей та інших гоблінів. Від самої думки про це мені робилося зле.

На краю мінімапи я зауважив лінію з білих крапок, що рухалися в нашому напрямку. Ці крапки вже недовго залишатимуться білими. Коли Пончик досягнула восьмого рівня, її харизма піднялася до 39, але я сумнівався, що навіть цього буде достатньо, щоб врятувати нас, коли вони побачать, що ми накоїли.

-- Вшиваємося звідси до біса, -- сказав я. Я намітив маршрут швидкої втечі, який заведе нас на невідому територію. Нам доведеться пробитися крізь сектор, який ми ще не обслідували, перш ніж доберемося до іншої артерії. Я сподівався, він не був заповнений слизняками чи якимись іншими мобами з якими я не впораюся. Може там буде безпечна кімната, де ми зможемо відпочити, розслабитися і розібратися з новими ачівками. Звідти ми сядемо на байк і спробуємо знайти сходи.

-- Мушу признати, -- сказала Пончик, коли ми втікали геть. – Мені подобається, коли ти щось підриваєш. Дуже подобається.

[ 19 ]

Час до колапсу рівня: Два дні, 18 годин

Нова ачівка! Ти монстр!

Ти вбив немовля! Немовля!

Гаразд, гаразд. Ми знаємо, якщо ти не повний психопат, то ти не прокинувся сьогодні вранці й не сказав собі,”Сьогодні саме той день, коли я вб‘ю дитину.” Дозволь нам тебе заспокоїти. Всі діти мобів, які гинуть в підземеллі, так насправді, то не вмирають. Їх переносять в зону опіки, де вони перебувають в безпеці, з ними добре поводяться аж до кінця сезону, коли вони возз‘єднаються зі своїми люблячими батьками.

Тобі стало краще? Добре.

Нагорода: Цих останніх двадцять секунд, коли твоя совість почала заспокоюватися? Це й була твоя нагорода. А ще це була брехня. Немовля мертве, і мертве воно через тебе. Тепер ти стовідсотково потрапиш до пекла.

А ще ти отримав Бронзовий Бокс Засранця.

Нова ачівка! Воєнний злочинець.

Однією атакою ти вбив більше ніж 20 цивільних!

Запитання: Що відділяє невинну дитину від щасливого, повноцінного життя?

Відповідь: Ти. Відповідь – це ти.

Нагорода: Ти отримав Золотий Бокс Засранця!

Ми знайшли безпечну кімнату посередині кварталу гнилих липучок. Ці монстри були малими і круглими. Вони виглядали трохи як невеличкі, чорні пельмені, що бігали по стінах та стелі й підривали себе об тебе. Всі, кого ми наразі бачили, були першого або другого рівня, але якщо їм вдавалося причепитися до твого тіла, вони вибухали. Кожен вибух був як удар кувалдою.

А ще ці атаки наносили Повалення, ефект який повинен був гепнути тебе на сраку. Коли ти впадеш на землю, вони налетять на твою голову і прикінчать. Маленькі монстри були повсюди. На щастя моя сорочка зі шкіри троля нівелювала ефект Повалення.

Пончик сиділа в мене на плечі й випускала в істот стріли. Одним пострілом вона знімала кількох за раз. Наразі жодній не вдалося дістатися до неї. Тут вона була швидкою. Не дивлячись на все, що трапилося, вона залишалася кішкою, здатною в останню мить стрибнути вбік. Проте про всяк випадок я змусив її випити одну зі своїх пляшечок з зіллям Залізної Шкіри, що на кілька хвилин підняло її природну броню. Я теж випив.

В будь-якому разі гнилі липучки переважно зосереджувалися на мені, більшій та повільнішій цілі. Одна приземлилася мені на внутрішній частині стегна і вибухнула перш ніж я зміг дістати її, ефект був такий, ніби мене в яйця копнув кінь. Того разу я таки впав. Якби не випите зілля, мені б відірвало ногу і яйця. Мене врятувало тільки те, що Пончик вчасно випустила стрілу.

На щастя, коли пельмені наближалися, то голосно джерґотали, а після того, як вони причепилися до твого тіла, їм займало приблизно три секунди, щоб вибухнути. Коли ми вияснили, як вони діють, стало легко трощити та чавити їх до того, як вони заподіювали надто велику шкоду. Якщо нас не оточить величезна група, то все буде гаразд.

Ця безпечна кімната була зовсім не схожою на попередню. Вона швидше нагадувала невелику зону очікування на занедбаній автобусній станції чи якомусь Департаменті Транспортних Засобів. В ній також були три екрани і більші ванні кімнати з душем. Плюс питний фонтанчик. Вздовж однієї довгої стіни стояло п’ять розкладачок зі шторками навколо них. В кінці ряду видніли дві порожні, відгороджені шторками зони, і це змусило мене замислитися. В них що, закінчилися розкладачки? Чи це були приватні зони для тих, хто не потребував розкладачки? Тут не було помічника, тож я не мав кого запитати.

Я відразу перевів погляд на число, що мигало на першому екрані.

3,594,517.

Божевільний відлік до винищення людства сповільнився, але не зупинився. Він видавав тихий, ледь чутний звук кожного разу, коли зменшувався. Плюм. Плюм. Плюм, плюм, плюм, як вода, що швидко капає з крана.

Цікаво, скільки моїх земляків знайшло таке місце і здалося. Просто заникалися, їли, спали і чекали, коли все це закінчиться. Я здригнувся.

На третьому екрані було написано: На цій локації обмежена пропозиція. Візьми собі тістечко досвіду. Одне тістечко на волоцюгу в день. Ви його заслужили.

На столі стояла повна тарілка чогось, що виглядало як шоколадне печиво. Пончик вистрибнула на прилавок і взяла одне в рот. З‘їла. В повітрі над її головою з‘явилося +9.8 EXP, воно піднялося в повітрі з голосним “пінг”, в стилі восьмибітних приставок. Оскільки я був з нею в партії, то отримав решту 0.2 досвіду. Вона понарікала, що я “вкрав” її досвід, спробувала взяти ще одне тістечко, але її рот пройшов крізь тарілку так, наче її взагалі там не було.

Я також з‘їв одне черстве тістечко і вирівняв рахунок.

10 очок досвіду – це дурниця. Один гоблін другого рівня був вартий приблизно 50, отже це була така собі особливість саме цієї безпечної кімнати. Скидалося на те, що кожна з цих кімнат мала в собі щось унікальне, а дивні тістечка були своєрідною рисою цієї локації.

Дивлячись на мапу, я прикинув, що нам потрібно пройти ще десь кілометр, перш ніж ми доберемося до наступної артерії. Там ми витягнемо з інвентаря байк і направимося на схід, в пошуках сходів.

Але спочатку відпочинок.

В нас було шість годин до початку нової серії. Ми вирішили скористатися нагодою і поспати. Потім переглянемо другу серію і підемо далі. Годі, курва, байдикувати. В нас залишалося два з половиною дні.

На додаток до двох ачівок за вбивство немовлят, я отримав ще кілька, включно з чисельними ачівками за підривну діяльність і одержав у нагороду кілька гоблінських боксів. Ми обоє отримали ще по одному Бронзовому Боксі Боса. Я ще отримав золотий Бокс Мародера за те, що зібрав у інвентарі більше ніж тонну ваги.

Я одержав чисельні апгрейди вмінь. Завдяки гнилим липучкам в мене зросли всі бойові вміння, включно з вмінням Хрусь. До 5 зросли Володіння Вибухівкою, Володіння Небезпечною Вибухівкою і Гоблінська Вибухівка. А ще я отримав одне нове:

Саморобний Вибуховий Пристрій, вміння 3 рівень

Одна справа взяти гранату і жбурнути, але потрібно мати мідні яйця величиною з яйця василіска, щоб самому збудувати бомбу. Особливо з ненадійного лайна, яке ти знайшов тут у нас. Кожен рівень цього вміння збільшує пошкодження від саморобних вибухових пристроїв на 10% і наполовину зменшує шанси на катастрофічне, передчасне йой.

На додаток вигулькнуло повідомлення, в якому говорилося, що завдяки тому, що моє вміння Володіння Вибухівкою тепер 5, я буду отримувати додаткову інформацію при огляді всіх вибухових пристроїв.

В моєму інтерфейсі з‘явилося цілковито нове меню. Воно називалося Майстерня Підривника. Я клікнув на нього, але отримав повідомлення про помилку.

В тебе буде доступ до цього меню, коли ти стоятимеш перед Столом Сапера. Ти можеш придбати цей верстат в магазині в Безпечній Кімнаті.

Цікаво. Я вивчу це пізніше, якщо ми зайдемо так далеко.

Пончик отримала чисельні вміння і ачівки за те, що причарувала гоблінів. Вона отримала щось, що називалося срібний Бокс Спокусника.

Пончик першою відкривала свої бокси. Вона отримала звичну купу печива, смолоскипів і пляшечок з зіллям. З бокса боса вона отримала свою першу частину латів. Бокс Спокусника містив том Армія Посіпак. Вона як і я отримала два Бокси Засранця. В першому була татуха, схожа на отриманий мною раніше гоблінський пропуск. Другий, срібний бокс містив п‘ять пляшечок з зіллям, яке називалося Мастило для Зброї: Плаксива Рана.

Татуха її розлютила. Вона просто оскаженіла. Я не бачив її такою злою відколи Ангел, кокер-спанієль, розгризла і зламала її іграшкову кульку.

-- Яким правом вони мене так спаплюжили? Яким правом! – викрикала вона. – За таке тавро дискваліфікують. За таке тавро дискваліфікують, Карле! Мене пошкодили!

Тавро з‘явилося в неї на спині, над правою лопаткою. Вона люто закричала і зашипіла, коли воно витаврувалося. Було важко розібрати що це. Хоча тавро просвічувало крізь хутро, в неї було стільки волосся, що воно виглядало як звичайна пляма золотистого кольору. Я підозрював, що за кілька хвилин отримаю таке саме. Я легенько доторкнувся до нього і це дозволило мені прочитати опис.