Пончик досі сиділа в Рорі на колінах і задоволено муркотіла, в той час, як зелений монстр гладив її по шерсті.

Гоблінка з пірсингом зітхнула.

-- Не можу. Я не можу залишити вождя. Він жахливий, геть м‘який, та все одно він лідер мого клану. Моєї родини. А навіть якби я могла піти з вами, то не зможу залишити цей поверх. Якщо ми спускаємося по сходах, то вмираємо. Ти сходиш до середини і твоє тіло розсипається. Сама бачила.

-- То ви знаєте, як це працює? Знаєте, що тут відбувається? – запитав я.

Гоблінка кивнула. Коли вона рухалася, її обличчя дзвеніло.

-- Я знаю достатньо. Знаю, що ми на першому поверсі. Існують розумні моби, такі як ми, і не дуже розумні моби. Чим далі ти заглиблюєшся в підземелля, тим більше розумних. В цій зоні ми королі. Ми, гноли, щуроподібні та ще декілька інших. Більшість монстрів не такі розумні.

-- Але ви знаєте, що трапиться за кілька днів? – запитав я.

-- Поверх обвалиться, -- сказала вона. – Так. Але коли це відбувається, гинете тільки ви. Ми засинаємо, поки не відкриється нове підземелля. Ми відкриємо очі і все буде так як було. Просто ще один день. Але одного дня, одного дня ми прокинемося і будемо глибше. Принаймні так нам кажуть. Вбивайте волоцюг, навчіться вбивати їх краще і потрапите глибше. І зрештою, одного дня ми опинимося так глибоко, що туди не дійде жоден волоцюга і ми нарешті матимемо спокій. В нас буде спокій і місце де жити та плодитися, наша малеча бігатиме вільна, їм не доведеться вбивати, щоб вижити.

[ 16 ]

Гоблінський байк. Байк з коляскою. Людського розміру. Пристрій.

Берете зі звалища мотоцикл, додаєте ненадійний паровий двигун, викручуєте всі шурупи, які тримають його вкупі, замінюєте їх на жуйку, і матимете уяву, що це таке. Улюблений штурмовий транспорт Гоблінських Бомбезних Бардів. За брак надійності й безпеки цей пристрій не дає абсолютно ніяких переваг.

Я відступив назад і зацінив “транспортний засіб”. Як і говорилося в описі, він був дуже схожим на мотоцикл наркомана. Рама була зроблена зі зварених докупи різноманітних шматків міді. На щастя, щоб він пасував мені, його зробили трохи більшим, проте все одно він був надто малим, щоб мені було зручно.

Два колеса були суцільними і чорними, зробленими з якогось невідомого матеріалу. Сидіння виглядало як череп алігатора, вкритий зверху білим хутром, при цьому складалося враження, що череп мав на собі перуку Енді Воргола. Мотор знаходився посередині шасі, він шумно гупав. Від мотора тягнулася труба, розширюючись біля керма. Час від часу мені доведеться закидати туди шматок вугілля.

-- А що з водою? – запитав я. – І як його вимикати?

-- Це пермакуб, -- сказав інженер. – Швидше ти помреш від старості, ніж він закінчиться. Байк не вимикається. Зупиниться, коли закінчиться вугілля. Вкинеш шматок і за хвилинку він сам заведеться. Ми не використовуємо, як дехто, менших демонів в наших парових машинах. Вугілля нічим не гірше, і ця крихітка переживе тебе.

Він плеснув долонею в бік мотоцикла і кермо відлетіло, з гуркотом впало на землю. Він вилаявся і нагнувся, щоб підняти його. Тоді розвідним ключем почав заново прикріпляти кермо до рами.

Знімна коляска була лишень бруском заліза, колесом прикріпленим до величезної ресори і ще одним, меншим, вкритим хутром черепом, що мав слугувати за сидіння. Череп виглядав так, наче походив від істоти схожої на орка з товстою головою. Пара кісток слугувала за спинку. Пончик підстрибнула кілька разів, покружляла, сіла, тоді зістрибнула. Вона почала вимагати від інженерів певних змін. Додавши додаткову верству хутра, вони саме малювали спинку в пурпурний колір.

Байк був важким, важчим ніж скидалося на перший погляд. Але на щастя я міг відірвати його від землі на достатній час, щоб плюхнути в інвентар.

-- Він часом не підірветься мені? Отой ваш бульдозер вибухнув, коли вдарився об стіну.

-- Бульдозер не вибухнув би, якби ти покрутив запобіжний клапан, -- сказав інженер. Він вказав на пару однакових вентилів збоку мотоцикла. – Якщо двигун перегріється, покрутиш он той, і він не вибухне. Якщо буде надто високий тиск, покрутиш інший. Дивись не переплутай, бо тільки погіршиш справи.

-- Звідки я знатиму, що він перегрівся? Чи що надто великий тиск? В нього немає ніяких датчиків!

Він посміхнувся, показавши ряд гострих зубів.

-- Не переймайся цим, людино. Знатимеш. Просто прислухайся до байка. Він тобі скаже.

Інженер вказав на гору вугілля, що сягала стелі й сказав взяти стільки, скільки зможу нести. Я заникався позад купи і набрав метричну хуєву тону палива. В мене було три купки по 999 шматків вугілля, перш ніж гора почала виглядати значно меншою.

Пора було вшиватися. Поки гоблінські інженери працювали, Рорі й Лорелай кудись зникли. Тепер вони знов з‘явилися. Обидві були обдовбані. Очі в Рорі помітно звузилися, а Лорелай спокусливо танцювала в моєму напрямку, в той час, як ми готувалися вирушити в дорогу.

-- Не хочеш розважитися, перш ніж підеш? – запитала Лорелай, схопивши мене за лацкан обшарпаної куртки. З рота в неї смерділо гнилою рибою. Вона зняла намисто з кісток.

-- Е… -- сказав я.

-- Ой, солоденька, -- сказала Пончик. – Як би прикольно не було спостерігати, як Карл розчаровує ще одну жінку, в нас графік. В цій історії нам не йдеться про чпокання дівчат-монстрів. Може наступного разу.

-- Гаразд, але знайди мене пізніше, добре? – сказала гоблінка. Вона стала навшпиньки і легенько тицьнула мене пальцем в ніс. – Буде добре поїбатися з кимось, кого не мусиш потім з‘їсти.

Вона зітхнула і повернулася до одного з Бомбезних Бардів.

-- Ти, -- сказала вона. – Коли згасне світло, прийдеш в мої покої. Але спочатку прийми ванну.

Рорі вручила мені торбу. Я заглянув, вона під зав‘язку була наповнена динамітом і кількома видами маленьких бомб і гранат. Пам‘ятаючи наскільки ці штуки небезпечні, я швидко додав їх в інвентар. Вивчу їхні властивості звідти.

Рорі повернулася до Пончик.

-- Гаразд, в нас була умова. Де ви знайшли мет?

-- Наркоту? – перепитала Пончик. – В сусідньому кварталі, за дорогою. Ми дістали її від однієї з тих лам.

-- Я так і знала! – вигукнула вона. Тоді повернулася до іншого Бомбезного Барда. – Готуйтеся. Вони приховували від нас товар. Вирушаємо за п‘ять хвилин.

Я стояв ошелешений, а навколо мене гобліни – від стандартних другого рівня до інженерів і бомбезних бардів – розгорнули бурхливу діяльність. Бульдозери смерті заревіли як динозаври, в них напихалися гобліни. Загули чотири мідних, схожих на мій, байки. Всі бомбезні барди понатягували металеві шоломи зі стилізованими під німецькі шипами зверху. Їхні кінчики іскрили, розкидаючи іскри навколо. Гобліни могли запалювати свої динамітні шашки і бомби просто піднявши їх над головою.

Один за одним переповнені верескливими гоблінами байки і бульдозери погуркотіли геть. Минула хвилина і ми залишилися в кімнаті самі.

-- Це дійсно трапилося? – запитав я і покрутився, щоб побачити чи ми дійсно залишилися самі. Так, залишилися. – Невже ми розпочали метамфетамінову війну між гоблінами і ламами?

-- Так, розпочали, -- сказала Пончик. – Як я і планувала. Пройшло доволі непогано, згоден?

Вона вказала на двері в дальньому кінці кімнати.

-- Не маєш бажання увійти і вбити їхнього ватажка? Мені не пошкодить ще один бокс боса.

Я оглянув велику кімнату, в якій ми знаходилися. Гобліни покинули тонни всякої всячини. Просто так. Я не бачив жодної зброї чи латів. Але там була купа інженерного приладдя. Проводів, коліщаток, динаміту, гарматного пороху – або як вони називали його “потішного порошку”. В бочках. Я глянув на простий візок, яким вони перевозили бочки з одного місця на інше.

-- Ми повинні залутити все, що зможемо, -- сказав я, озираючись. – Все.

-- А тоді вб‘ємо ватажка, правильно?

Я глянув на двері. Минулого разу, коли ми билися з босом, мені довелося забити перелякану жінку до смерті. Я досі відчував, як її обличчя хрустить в мене під кулаками. Ми й гадки не мали, що знаходилося за тими дверима, але створіння підтримки в цій зоні були значно сильнішими ніж ті, що охороняли кімнату попереднього боса. Заходити туди було б тупістю. Справжнісінькою тупістю.

До того ж ми повели б себе як останні підери після того, як вони допомогли нам.

-- Ага, а тоді ми вб‘ємо ватажка, -- сказав я. Пончик почала підскакувати вверх-вниз, вимахуючи хвостом. – Це буде чудове телебачення.

[ 17 ]

Коли ми закінчили оббирати гоблінську майстерню, в моєму інвентарі було 10 нових закладок. Я взяв ще п‘ять купок вугілля. Ми залутили купу інструментів – від лопат до розвідних ключів і молотків. Більшість з них була надто малою, щоб слугувати за зброю, але пізніше я їх всіх перевірю, щоб переконатися. В нас було інженерне приладдя, мотки і мотки гніту, різноманітні види вибухівки, десь двісті літрів різноманітних алхімічних рідин і купа чорних дисків, які вони використовували для коліс своїх байків. Я навіть забрав всі столи, які зміг підняти. Коли ми закінчили, залишилось тільки кілька великих столів, велетенська парова машина, гора вугілля, що значно поменшала і комплект бочок з написом ХХХ, всі акуратно поскладані на візок і перев‘язані мотузкою.

Мені вдалося забрати майже тонну чорного пороху, але довелося скористатися розкиданими шкіряними мішками, що валялися навколо. Він був явно олдскульним, грубий чорний порох, а не очищений, бездимний порох, який використовують в сучасній вогнепальній зброї. Мені бракувало сили підняти бочки, поки вони не були наполовину порожні. Але коли вони вже були напівпорожні, я не складував їх в інвентар. Я піднімав бочки і ставив на візок.

Ми розмістили візок перед дверима в кімнату боса. Зверху на порох я накидав кілька повних лопат гайок та болтів і іншої металічної всячини. Тоді я знов понакривав бочки, перш ніж якась випадкова іскра з парової машини, що досі гула, не відправила нас всіх до пекла.

Пончик “керувала” операцією з крісла коляски. Перш ніж продовжити, я заховаю байк в інвентар.

-- Думаєш Рорі та Лорелай розізляться на мене? – запитала Пончик, коли ми готували запал. На відміну від минулого разу я не збирався використовувати звичайний гоблінський динаміт, нестабільний по своїй природі. Я знайшов кульку схожої на С4 вибухівки, що називалася “Хобгоблінський Гній”, і яка спрацьовувала від справжнього запала. Його було дуже мало, але в описі говорилося, що він викликає потужні вибухи. В мене було відчуття, що він дуже цінний, можливо найцінніший трофей з усієї цієї кімнати. Я збирався використати його всього. Поряд з хобгоблінським гноєм був набір магічних запалів. Їх було тільки три, і мені довелося змарнувати один, щоб випробувати, побачити як вони працюють.

Запали були водночас геніальними і простими. Ти відламував кінчик механізму, що виглядав як дезодорант для пахви. Вставляв відламану частинку в вибухівку і натискав кнопку, щоб привести її в дію. Все просто. Детонатори були одноразовими, але від кожної шашки можна було відламати до 10 шматків, тож одночасно можна було підірвати 10 різних бомб. Після того як ти натискав кнопку, йшов зворотний відлік від п‘яти. В описі говорилося, що запал діяв у радіусі до десяти кілометрів.

-- Чи розізляться вони? Швидше за все, -- сказав я. – Але, здається, Рорі не дуже любить цього чувака, боса, тож хтозна? Сподіваюся ми ніколи цього не довідаємося.

-- Гадаєш, цього достатньо? – запитала Пончик, споглядаючи на чотири бочки. – В мене таке відчуття, що недостатньо.

Я знизав плечима.

-- Так насправді, то чорний порох не призначений щось підривати. Але він чудово розносить метал. Якщо той чувак там і його ніщо не захищає, то ми точно перетворимо його в подушечку для голок. Але не думаю, що сам вибух буде більшим, ніж коли вибухнув бульдозер. В будь-якому випадку, якщо це не вб‘є його, то ймовірно більше теж би не вбило.

План був вдосконаленою версією того, що ми зробили зі Скупердяйкою. Наскільки я бачив, кімната, яку займав ватажок, за розміром і формою була ідентичною тій, в якій ми провели попередній бій з босом. Зрештою, це все ще був перший поверх, тож я сумнівався, що той чувак буде таким вже потужним. Ми збиралися відчинити двері, заштовхнути візок, зачинити двері, бігти поки між нами не буде кілька стін, а тоді натиснути кнопку. Якщо прикінчимо боса, то отримаємо повідомлення і зірочку біля наших імен. Якщо ні, то продовжимо втікати. Витягнемо байк, збільшимо дистанцію між нами і цим кварталом і забудемо, що це колись трапилося.

Я поклав шматок хобгоблінського гною в кожну бочку, а залишок зверху першої бочки. Встромив у гній детонатор так, що стирчала половина. Я постарався, щоб його було видно, проте не надто. Якщо у ватажка гоблінів буде час відреагувати, то я сподівався, що свої останні миттєвості він проведе намагаючись витягнути детонатор з цього шматка вибухівки, не здогадуючись, що в кожній бочці ми заховали ще чотири таких.

Ми поступали як сцикуни, але мені було наплювати. Інакше нас би зачинили в кімнаті з босом.

-- Готова, Принцесо? – запитав я.

Я стояв відразу позаду візка, готовий штовхати. Я відтягнув його на добрих три метри, достатньо щоб набрати розгону. З допомогою меню Пончик відчинить двері, огляне кімнату, щоб переконатися, що шлях вільний, скомандує мені штовхати і коли я заштовхну візок, різко зачинить двері. Я сподівався, що підлога буде рівною і візок заїде далеко.

-- Готова, -- відповіла вона. – Відчиняю двері.

Зі своєї позиції я не бачив кімнату, але почув голосний скрип дверей.

--Давай! – крикнула Пончик.

Я вперся ногами і налетів на візок так, наче це був тренувальний манекен. Я змастив колеса і важкий візок рухався легко і швидко. Я пхнув з усіх сил і спостерігав, як візок залітає в кімнату і велетенські двері зачиняються.