Коли я копнув зеленого слизняка, йому нічого не сталося, а я обпік собі ногу. Я зробив помилку, намагаючись вдарити згусток розміром з свиню, і він ледь не відкусив мені руку. Вона по лікоть залізла в слизняка і моя права рукавиця просто розчинилася. Правий рукав шкірянки випарував.

Зрештою він вбив сам себе завдяки моєму вмінню Відбиття Пошкоджень. Коли я витягнув руку з зеленої, желатинової маси, вона почервоніла, вкрилася пузирями і кричала від болю.

За це я отримав ачівку Що, пече?

На щастя стальний ланцюг, обмотаний навколо кулака, залишився неушкодженим. Та й взагалі, його ланки після бою почали блищати так, наче їх почистили.

Я почекав поки вилікуюся, тоді ми повернули, здалека обходячи той квартал.

Саме тоді, коли я оглядав наступний квартал, мені в голову прийшла ідея, як якомога швидше прочесати побільше території.

Я вказав на неоновий знак, що досі мигав біля головного коридору. “Повчальна Гільдія.” Відколи ми вперше з‘явилися, він не змінився.

-- Ходімо туди.

Пончик: АГА, ДОБРЕ. ТАМ БУДУТЬ МОНСТРИ.

-- Припини, -- сказав я. – Припини, будь ласка.

Я зробив помилку, показавши Пончик цю фічу в меню партії. Коли ти клікав на назву партії, то в самому кінці списку з’являлася опція чату. В моєму випадку, переді мною матеріалізувалася віртуальна клавіатура, але затративши на неї трохи часу, я виявив, що можна писати слова, просто зосередившись на вікні чату. Вочевидь Пончик, як чотиринога, мала цілковито інший інтерфейс.

Коли повідомлення приходили, вони з вібруючим гулом вигулькували в мене в голові, і кожного разу я здригався. Пончик провела добрячих десять хвилин, висилаючи одне безглузде повідомлення за іншим, поки я нарешті не наказав їй припинити. Вона послухалася, аж до цієї миті.

-- Мені дуже подобається користуватися чатом, -- сказала Пончик. – Тепер я розумію, чому міс Беатріс завжди сидить в телефоні. Шкода, що він не під’єднаний до інтернету. В інтернеті було б дуже весело.

-- Зручна штука, -- сказав я. – Але не варто використовувати її, коли я поряд. Від неї в мене болить голова. А ще не друкуй все великими буквами. Виглядає так, наче ти кричиш.

-- Добре. Не бурчи, -- сказала вона в той час, як ми наближалися до провулка.

Завдяки закляттю Смолоскип, нам не потрібно було нести з собою світло, коли ми зайшли в чорний як ніч коридор.

Я гадав, що нас очікуватиме ще одна гоблінська машина, але провулок був порожнім. В провулку пахло машинним мастилом і ананасами.

-- Я не проти повбивати гоблінів, -- сказала Пончик, поки ми йшли. – Але не думаю, що сходи будуть так близько до краю мапи. Пам‘ятаєш, як це виглядало на шоу? Кожен поверх був меншим. Думаю нам потрібно йти на схід, перш ніж ми почнемо зустрічати сходи.

-- Ми не будемо вбивати гоблінів, -- сказав я, вказуючи на татуху на плечі, яка досі видніла поверх неушкодженого лівого рукава куртки. – Якщо тільки нас не змусять.

Ми потихеньку рухалися провулком, вишукуючи червоні крапки.

Це тривало не довго. Ми завернули за ріг і з‘явилися три гобліни другого рівня, всі вони вимахували палицями з ананасами.

-- Що за любов гоблінів до ананасів? – запитала Пончик, коли вони, зловісно викрикуючи, вирушили до нас.

-- Не знаю, -- відповів я. – Але це дивно.

Перш ніж вони підійшли надто близько, я підняв руку і показав татуху.

-- Я можу вільно рухатися по цій зоні!

Побачивши це, всі гобліни зупинилися. Як тільки я показав їм знак, їхні крапки перетворилися з червоних в білі. Вони опустили зброю і переглянулися, немов спантеличені й не знаючи, що робити далі. Тоді почали щось патякати своєю мовою. Нарешті один повернувся до мене.

-- Звідки в тебе цей знак, людино?

В мене була старанно приготована відповідь. Я сподівався, що вони…

-- Він підірвав один з ваших смердючих тракторів і розмазав трьох ваших друзів по бруківці, -- заявила Пончик. Вона вишукано вказала на південь. – Якщо бажаєте зішкребти їх, то вони он в тому кварталі.

-- Хай тобі дідько, Пончик, -- прошепотів я. Гобліни втупилися в нас, від недовіри в них відвисли щелепи. – Я буду говорити. Тавро в мене.

-- А в мене 37 харизми, -- промовила Пончик. – Не має значення, що я скажу. Дивися.

Вона підійшла до одного з гоблінів.

-- Ей, солоденький, -- сказала вона. – Як тебе звати?

-- Е… Я… -- почав гоблін. – Здається, в мене немає імені.

-- Як прикро, -- сказала Пончик. – Гм… Я буду звати тебе Б.А.

Вона глянула на двох інших гоблінів.

-- А ви хлопці будете Фейс і Мердок. – Вона повернулася до мене. – Нагадай мені, чого ми сюди приперлися?

-- Я хочу поговорити з гоблінськими інженерами, -- відповів я.

-- Б. А., будь таким милим і відведи нас до якогось вашого інженера. Здається, це такі джентльмени з каструлями на головах.

-- Е… гаразд. Так, прошу пані, -- промовив Б. А.

-- Зажди, -- сказала Пончик.

-- Так? – сказав Б. А.

Пончик вказала на тіару на голові.

-- Не прошу пані, а Принцесо Пончик. Зрозумів, Б.А.?

-- Е… Гаразд. Гаразд, Принцесо Пончик. – Він повернувся і вирушив на північ вглиб підземелля.

-- Якого хуя? – зашипів я на кішку. – Звідки… Ти що, знала, що таке трапиться?

-- Все просто, -- сказала Пончик, поки ми йшли. – Мордехай сказав мені, що чим вища в мене харизма, тим простіше буде змусити їх робити те, що я хочу. Якщо вони вміють говорити, їхні крапки не червоні, це не бос, або якийсь дуже високий рівень, я можу контролювати їх так само, як я контролюю тебе. Мордехай каже, що на перших чотирьох чи п’яти поверхах я можу переконати будь-кого зробити будь-що. Як ти думаєш, чому Теллі весь цей час давав мені по п‘ять порцій лосося?

По дорозі ми пройшли повз кілька груп гоблінів другого рівня. А ще ми побачили кілька видів, яких раніше не зустрічали:

Гоблін Бомбезний Бард. Рівень 5.

Ці покидьки більш неврівноважені й садистичні ніж чуваки, які не змогли пройти психіатра, щоб вступити до війська. Бомбезні Барди експерти з вибухівки, вони володіють чисельними дальніми атаками, від яких тобі знесе мізки. Якщо той, на якого ти зараз дивишся, має більше ніж половину пальців, то він дуже, дуже небезпечний.

Один з Бомбезних Бардів люто глянув на нас, коли ми проходили повз нього. Гоблін дійсно мав всі свої пальці. Він підкидував у повітря невеличку, скляну кульку і механічно ловив її. Кожного разу, коли кулька злітала в повітря, всі гобліни другого рівня по обидва боки від нього здригалися.

Ми завернули ще за один ріг і зайшли у велику майстерню. В кінці кімнати були дерев’яні двері, й виходячи з мінімапи, я відразу встановив, що за цими дверима було лігво ще одного квартального боса. За формою наступна кімната виглядала майже так само, як кімната Скупердяйки.

Я оглянув простору майстерню. Нас оточувало десь 25 інженерів і дрібка інших, включно з двома “шаманками” сьомого рівня, які стояли і охороняли дальню стіну. Всі інженери носили на головах щось дивне, але це не завжди були каструлі та пательні. Один носив хокейний шолом. Інший мав на собі один з тих шоломів з м‘якою прокладкою, які носять боксери.

Майже всю західну стіну займала величезна парова машина, і інженери лазили навколо неї як мурашки. Крутилися і пихкали якісь колеса і коліщатка. З протилежного боку кімнати в рядок стояло шість гоблінських бульдозерів смерті. По них теж лазила купа гоблінів-інженерів. По всій кімнаті були розкидані чисельні столи, завалені інструментами і великими, вкритими мастилом запчастинами. В дальньому кутку біля кімнати боса лежала величезна купа вугілля.

Одна з семирівневих глянула в нашому напрямку і підійшла.

Жінка-гоблін мала метр шістдесят і височіла над іншими. В неї були чітко виражені м‘язи, а носила вона чорну як ніч мантію. В руках в неї був дерев‘яний ціпок, зверху якого, на диво, теж був ананас, проте цей був вирізьблений з дерева.

Все обличчя гоблінки було в пірсингу. Їх було десь п’ятдесят. Вона виглядала як одна з тих людей, що модифікують своє тіло, а тоді беруть участь в шоу Ріплі: Хочете Вірте, Хочете Ні! Від незвички на неї було важко дивитися. Жінка усміхнулася, показуючи заточені зуби і роздвоєний язик з пірсингом.

Гоблін Шаманка. Рівень 7.

Якщо вам цікаво, то “Шаманка” лишень витіюватий спосіб сказати “жінка-шаман.” Гобліни Шамани належать до керівництва гоблінських кланів, підкорюються тільки Вождям, або в рідкісних випадках, Гоблінському Воєначальнику. Вони позбавлені почуття гумору, і подейкують, що під час навчання, для того, щоб закінчити Університет Шаманок, вони повинні обрати дві з трьох пропонованих дій: виїбати, підсмажити і/або з‘їсти своїх батьків. Більшість пропускає смаження. І якщо це для вас недостатньо божевільне, вони спеціалізуються в Магії Болю, школі темної магії, яка фокусує і посилює пошкодження від інших атак.

-- Ти маєш пропуск, але тобі тут не раді, людино, -- сказала гоблінка. – Тут не раді.

Я глибоко вдихнув.

-- Народ, я хочу купити у вас машину. Або замовити, щоб ви мені швиденько якусь забацали. Бажано щось, на чому я міг би з’їжджати вниз по сходах, але я згоден на будь-що. Перед нами довгий шлях, і я подумав, що ви можете нам допомогти.

Гоблінка глянула на мене так, наче я витягнув зі сраки Twinkie і запропонував їй з‘їсти.

-- Ти тупа, бридка пародія на мавпу. Невже ти дійсно думаєш, що можеш просто так…

-- Е… солоденька, може обговоримо, що тут відбувається? – запитала Пончик, перебиваючи гоблінку. Вона махнула лапою, вказуючи на прикраси на обличчі гоблінки. – Це що, якийсь перформанс? Ти що, носиш весь цей метал, бо тебе змусили з‘їсти батьків?

Шаманка глипнула на Пончик, маска глибокого обурення на її обличчі почала танути в ту ж мить, коли вона зустріла погляд кішки. Дивовижна річ. Я зрозумів, що кішка неначе кидала на гоблінку якесь закляття, автоматично заворожувала.

-- Що? – запитала гоблінка, її голос цілковито змінився. На загальне здивування вона сіла схрестивши ноги на землю і нахилилася вперед. Випустила з рук ціпок з ананасом. – Що ти сказала?

-- Я бачу, що ти намагалася зробити. В тебе прекрасні вилиці, -- сказала Пончик. – Але твоє обличчя виглядає як залізна щітка для миття посуду. Інша пані шаман навіть близько не має стільки заліза в своєму обличчі. Хоча в неї це неприємне намисто з кісток. Але до нього ми дійдемо пізніше. То розповідай. Що, татусь тебе не любив?

Якийсь час гоблінка мовчала, а тоді обхопила обличчя руками і розридалася.

-- Так, -- плакала гоблінка. – Це правда.

Пончик підійшла і всілася в неї на колінах.

Друга шаманка, стривожена таким розвитком подій, побігла вперед. Але вже за мить дві чарівниці лежали на землі, схлипували і стискали одна одну в обіймах. В тієї, що мала намисто з кісток, по обличчю текли шмарклі, в той час, як вона плакала, бо їй довелося з‘їсти батька сирим.

Пончик назвала ту, що мала пірсинг – Рорі, а іншу – Лорелай.

-- Отже, Рорі, -- запитала Пончик після того, як гоблінки порюмсали кілька хвилин. – Як на рахунок машини, про яку просив мій приятель? Можеш нам якось допомогти?

Рорі витерла обличчя.

-- Ми не можемо розлучитися з бульдозером смерті. Вони надто цінні, і вождь буквально повбиває нас. Але я накажу їм зробити байк, який пасуватиме за розмірами людині. З коляскою. – Вона вказала на ряд двоколісних штукенцій притулених до стіни поряд з бульдозерами. Вони виглядали як парові мотоцикли. – Але ми не можемо зробити цього задарма. Ви повинні дати нам щось на заміну.

-- В мене є купа всякої всячини, -- сказав я. Я викликав інвентар. Обрав мішок з порохом і він з‘явився в мене в руках. Це був важкий шкіряний лантух. Я хотів залишити його собі, але транспортний засіб я хотів більше.

Рорі тицьнула пальцем через плече, вказуючи на ряд бочок поряд з велетенською машиною.

-- Порох ми маємо.

Я не зауважив цих бочок раніше. Всі вони мали позначку ХХХ. Від велетенської парової машини постійно летіли іскри. Якщо одна з цих іскор потрапить в бочку…

-- Пропонувати гоблінам порох, це як пропонувати воду піраньям, -- додала вона.

Це продовжувалося певний час. Я запропонував смолоскипи. Лікувальне зілля. Зілля-антидот. Печиво для домашніх улюбленців і печиво для волоцюг. Все було відкинуто.

Мій погляд зупинився на чомусь особливому зі списку.

-- А що ти скажеш на це? – запитав я, пропонуючи два мішечки мета.

Рорі вихопила їх мені з рук.

-- Це все що в тебе є? Дві дози?

Лорелай схопила Рорі за руку, видряпала один з мішечків. Гоблінка відкрила мішечок, засунула всередину мізинець і швиденько спробувала. В неї розширилися очі.

-- Зроблено в підземеллі, -- сказала Лорелай. – Він не приніс його з собою ззовні.

Вона глянула на мене.

-- Де ти його взяв? В них є ще?

-- Я розповім тобі де взяти більше за одну з тих машин – таку, що не вибухне під нами – плюс вугілля, чи на чому вона там їздить і трохи тих гранат, які носять Бомбезні Барди.

-- Ну, не знаю, -- почала Лорелай, нерішуче дивлячись на іншу шаманку.

-- Ну ж бо, -- сказала Пончик.

-- Домовились, -- сказала Рорі.

Лорелай встала і почала вигукувати накази інженерам, які дивилися на неї наче на божевільну. Шаманка випустила блакитну блискавку в сідниці одного з інженерів, і вони мерщій взялися до роботи.

-- Ти… ти не хочеш піти з нами? – запитала Пончик Рорі на диво ніжним голосом.