-- Так, будуть, -- відповів він. – І з безпечної зони до безпечної зони. Найкраще купити всі необхідні аксесуари якомога швидше. Деякі з цих предметів апгрейдяться тільки коли опускаються на рівень вниз, тож якщо ти почекаєш кілька рівнів перш ніж придбати стіл для крафту, то він не стане таким сильним, як стіл куплений раніше.

Невдовзі після того ми пішли полювати на жуків.

Назовні коридор був таким самим, як і раніше. Я з тривогою розглядався за червоними крапками, але не бачив ніяких жуків. Я відійшов трохи від входу, витягнув цигарку, запалив і глибоко зітхнув. Я порахував, і крім цієї, в мене ще залишалося дев‘ять штук.

-- Справді, Карле. Ти мусиш палити? Ти ж знаєш, як я до цього ставлюся.

-- Господи, Пончик, -- сказав я. – Ти гірша ніж Беа.

-- Хоча ми з міс Беатріс не завжди погоджуємося щодо певних засад відносно ведення господарства, цю я повністю підтримую. Цигарки огидні.

-- Залишилося тільки дев‘ять, недовго ще терпіти…

Я зупинився як вкопаний, бо з-за рогу з‘явилося тріо смиків, цвірінькаючи щось між собою. Двоє другого рівня і один четвертого, значно більший за інших. Третій жук був розміром майже з Пончик. Такого ногою не розчавиш.

Смик Сторож Зграї. Рівень 4.

Таргани, яких породила лють і енергетичні напої.

Як його менші брати, Смик Сторож Зграї – це гігантський жук, який прагне тільки одного – дати тобі пизди. На відміну від своїх менших братів, ці чуваки небезпечні.

Лайно. Звучить не дуже добре.

Мені не хотілося битися з цією істотою голими руками. Навіть знаючи, що завдам менше пошкоджень, я витягнув дрючок на жаби і стиснув щосили, в той час, як Пончик запустила в велетенського таргана три магічних стріли. Кілька разів він зашипів і відкотився, здоров‘я в нього зменшилося наполовину.

-- Лупнути його ще раз? – запитала Пончик. – Мені доведеться випити зілля мани.

-- Ні, -- сказав я, мені відлягло, коли стріли нанесли стільки пошкоджень. – Далі я сам.

Я тупнув ногою і розчавив двох менших тарганів.

Сторож Зграї стрибнув назад на ноги і знов помчав у атаку. Він рухався швидко, але я був готовий до цього. Він гнав уперед, вимахуючи своїми мандибулами-антенками. Я з розмаху опустив дрючок йому на голову. Заокруглений край моєї зброї відскочив від істоти, вона зашипіла і відкотилася.

Удар не завдав багато пошкоджень. Плюс, щоб скористатися дрючком, мені довелося незграбно зігнутися. Я швиденько перемкнувся на кочергу, щоб побачити чи вона краща. Сторож зграї налетів знову, я вдарив залізною палицею. Його велетенська голова вибила кочергу в мене з руки, і вона відлетіла.

В цьому місці не зброя, а якесь лайно.

Я відступив і різко копнув таргана нижче його маленької, напівкруглої голови. Він заверещав. Копняк наніс більше пошкоджень ніж магічна стріла. Я кинувся вперед, продовжуючи копати його, в той час, як він відступав. Пончик зашипіла і зістрибнула з мого плеча, коли я злетів у повітря і з усієї сили опустився таргану на спину.

Тарган вибухнув, як кулька заповнена кокосовим пудингом.

-- Хай йому чорт, -- сказав я, дивлячись на слиз на ногах.

Пончик підповзла вперед і понюхала залишки. На них не було жодного луту.

-- Тарганів четвертого рівня не так вже й важко прибити, -- сказала Пончик. – Вони просто смердять жахливо.

Я глянув на мапу. Кілька поворотів коридору вели до великої кімнати. До того ж виглядало, що там були двері.

-- Гаразд, ось що ми зробимо, -- сказав я і пішов підняти свою кочергу. З клятої штукенції не було жодної користі, тож я запхав її в інвентар. – Почекаємо, поки заповниться твоя мана, підкрадемося до головної кімнати і зазирнемо всередину. Якщо нам не справитися, то біжимо сюди і втікаємо в безпечну кімнату.

-- Якщо назовні будуть моби, то двері безпечної кімнати не відчиняться, -- сказала Пончик.

-- Ми швидко.

-- Згода, -- сказала вона за мить. – Тільки пам‘ятай, бігаю я швидше за тебе.

Перш ніж ми дійшли до дверей, нам довелося прикінчити ще кілька десятків смиків четвертого рівня. Ми відкрили, що якщо перед самісіньким стрибком вдарити його магічною стрілою, то можна приголомшити. Тоді я завдавав кілька ударів і розчавлював його голову. Розчавлена голова майже завжди зараховувалася як критичний удар. Ми отримали кілька пляшечок чогось, що називалося Гемолімфа Смика, вона виглядала як білий слиз, який витікав з них, коли вони вмирали. Система ідентифікувала їх як матеріал для алхімії.

Інколи, коли в смика потрапляла магічна стріла, він заражався Сепсисом. Коли це траплялося, він розвертався і намагався втекти. Зробивши кроків тридцять, він падав і здихав.

Коли ми з Пончик дісталися до дверей, то були вже 5 рівня.

Для мене вищий рівень не змінював нічого. Кожного разу, коли в мене підвищувався рівень, я отримував три очки стати, але я ще не міг розкинути їх. Єдине, що мені допомагало, це те, що мої вміння Кулачний Бій, Рукопашна, Босий Піхотинець і Хрусь тепер теж були 5 рівня.

Через особливий баф Пончик зростала з кожним рівнем. Її сила була вже 15. Коли вона вискакувала на мене, навіть крізь куртку і сорочку зі шкіри троля я відчував силу її пазурів у себе на спині.

-- В тебе є якесь вміння бити лапою? – запитав я. – Щось такого з кігтями?

-- Звісно, що є, -- відповіла Пончик. – Моя Атака Ножичками – 4 рівня. Задній Кіготь теж четвертого рівня.

-- Гаразд, добре, -- сказав я. – Допоможеш, якщо будуть непереливки. Ти значно сильніша за мене. Коли в тебе закінчується магія, ти повинна вступати в рукопашну.

Двері в кінці тунелю не були відзначені жодним офіційним знаком на моїй мінімапі. Ми кралися до них, рухаючись так тихо, як це тільки було можливо. Маленький дзвоник Пончик дзеленькав на кожному кроці. Кімната за дверима була великою і круглою, мала площу десь 150 квадратних метрів. Самі двері були старими і закоптілими, з дверною ручкою, що здавалося висіла на одному шурупі. Хоча на мінімапі вони не були підписані, до дверей був прикріплений паперовий знак з написом іспанською. Скидалося на якесь офіційне повідомлення. Знак був старим і вицвілим, здавалося, він провисів там купу часу.

-- No entrar, -- прошепотів я, мружачись на знак. – Здається, це означає “не заходити.” Далі “por orden del Centro de Salud”, я не розумію. Думаю, за чиїмось ордером. Можеш прочитати?

Пончик глянула на мене так, наче тупішого запитання вона ще не чула.

-- Забудь, -- прошепотів я. – Гаразд. Ми прочиняємо двері й заглядаємо всередину.

Дверна ручка не працювала, а двері не були замкнені повністю. Я штовхнув їх так повільно, як тільки міг. Двері заскрипіли і я зіщулився.

В кімнаті панувала цілковита темрява. Я нічогісінько не бачив. Чулося якесь шарудіння, тож я знав, що там хтось був, але не бачив хто.

Пончик стояла немов вкопана, вона наїжачилася так, немов сказилася.

-- Що ти бачиш? – запитав я.

-- Там купи тарганів першого і другого рівня. Купи і купи. Але там є ще щось, і я не можу сказати що це. Схоже на купу сміття. Пахне як та торба, яку ти береш з собою в ті дні, коли в нашу квартиру приходить інший чувак. Щось як шкарпетки. Але сотні шкарпеток. Більше я нічого не бачу. Запали смолоскип і вкинь його туди.

-- Зажди, що? – запитав я. – Ти говориш про мою торбу для спортзалу? Якийсь чувак приходив в нашу квартиру, коли я був у спортзалі?

-- Зосередься, Карле. Запалюй смолоскип.

-- Взагалі-то, -- сказав я. – У мене є краща ідея.

Я не міг в це повірити. Взагалі-то міг. Сам собі винен. Давно вже пора було розійтися з нею. Я почувався дурнем. А ще мені раптово стало на все наплювати.

-- Готуйся втікати, -- сказав я і витягнув гоблінську динамітну шашку. Назовні червона шашка була мокрою і липкою, неначе вона пітніла. Я глянув на її властивості.

Голос ведучого ігрового шоу прошепотів мені опис:

Гоблінський Динаміт

Ця штукенція особливо волатильна. Настільки волатильна, що щоб підірвати її, навіть не потрібно запалювати гніт. Настільки волатильна, що може вибухнути навіть від голосних звуків. Тримай його в інвентарі, поки не будеш готовий використати. Будь дуже акуратним і не стискай його надто міцно, бо може трапитися…

АІ мовчав цілих дві секунди.

БУМ!

Останнє слово АІ прокричав у моїй голові, і я ледь не обісцявся. Якусь мить я стояв нерухомо, моє серце калатало.

-- Йобаний засранець, -- прошепотів я в повітря.

-- Гаразд, -- прошепотів я до Пончик. – Біжи. Я за тобою.

Пончик помчала геть, а я обережно витягнув Zippo. Я запалив довгий гніт, який почав шипіти і потріскувати, як бенгальський вогонь. Я з усієї сили закинув динаміт у кімнату. Обернувся і побіг. Я молився, щоб він не вибухнув, коли вдариться об землю.

[ 11 ]

Він вибухнув, коли вдарився об землю.

Я кинув динаміт на пристойну відстань у велику кімнату, але відбіг тільки на пару кроків від дверей, коли він вибухнув. Бам! Від раптового, оглушливого поштовху я злетів у повітря. Гепнувся об кам‘яну підлогу і відскочив, покотився. Дерев‘яні двері розкололися і гострий шматок зрикошетив від моєї голови. Через вхід повалив смердючий дим. З глибокої рани на скальпі сочилася кров.

Все перед очима заблимало червоним і я отримав повідомлення НЕБЕЗПЕКА! НИЗЬКИЙ РІВЕНЬ ЗДОРОВ‘Я. Проте невдовзі все припинилося.

Позад мене потріскував вогонь. Я застогнав, перекотився на спину, моє здоров‘я повільно відновлювалося. Я почувався так, наче мене переїхав гоблінський бульдозер.

Наді мною з‘явилася Пончик, глянула на мене.

-- Ти мертвий? – запитала вона.

-- Ні, -- відповів я. – Здається, що ні.

-- Тоді краще вставай. Пішли глянемо, кого ми замочили.

Я зіп‘явся на ноги. Мордехай казав, що за дві хвилини я буду цілковито здоровим, але коли тобі боляче, дві хвилини – це купа часу. В мене було більше десятка пляшечок з лікувальним зіллям, але поки що я не хотів їх марнувати. Поки не мусив.

В кімнаті мерехтіло червоне світло. Я витягнув з інвентаря смолоскип. Потягнувся за запальничкою, але над смолоскипом з‘явився бокс, в якому питалося, чи я хотів активувати його. Дивно. Не так як з динамітом. Я подумки клікнув Так, і смолоскип сам запалився. З’явися таймер на пів години, а тоді зник і яскраве полум‘я затанцювало на верхній половині палиці.

Я затримався біля входу, заглянув всередину. Кімната виглядала як бак зі сміттям зсередини. Гори сміття росли до стелі. Палали чисельні невеликі вогнища, надаючи кімнаті пульсуючого, червоного мерехтіння. Я закинув смолоскип всередину і в кімнаті стало світліше.

Я зауважив розкидані навколо чисельні шматки комах. На мапі з‘явилося близько трьох десятків Х, що вказували трупи тарганів. Я не бачив жодного руху чи червоних крапок. А ще я отримав купу повідомлень, але всі вони були в теці.

-- Здається, ми вбили їх всіх. Бачиш щось?

-- Нєа, -- відповіла Пончик і статечно зайшла в кімнату. Зробивши кілька кроків, вона зупинилася, скривившись глянула на лапу. Вона вступила в щось, що виглядало як брудний підгузок. – Гірше за сміття смердить тільки сміття, що палає. Ну й бардак ти тут влаштував.

Я зайшов за нею. Пончик вистрибнула мені на плече і відразу почала облизувати лапу. Поки ми обережно рухалися глибше в кімнату, я викликав повідомлення. Стеля була вищою ніж в коридорі, майже такою високою, як в головному коридорі. Кімнату заповнювали купи сміття, сягаючи щонайменше 5 метрів у висоту. В мене під ногами лежав розірваний чорний мішок зі сміттям, і я побачив всередині обгортки від фастфуда, намоклі часописи іспанською і порожні бляшанки.

Навіщо вони перенесли сюди сміття?

Я ступав обережно, щоб не порізати ноги, але вже відчував, що вони змінювалися, ставали менш чутливими до голої землі. Раніше це була б справжнісінька мука. Мені все ще було незручно, але ставало щоразу краще. І все відбувалося набагато швидше, ніж це було б, до того як все це трапилося.

Одним рухом я підняв собі кілька вмінь. Володіння вибухівкою. Володіння небезпечною вибухівкою. Гоблінська вибухівка. Крім цього я отримав ще один Срібний Гоблінський Бокс за вбивство більше ніж десять мобів вибухівкою і Золотий Бокс Контролю Натовпом за вбивство більше ніж п‘ятнадцять мобів однією атакою. За це я отримав велетенський бонус експи і майже досягнув шостого рівня.

Я отримав ще одне повідомлення, ачівку. Я клікнув на неї.

-- Ти чуєш музику? – запитала Пончик, припинила чепуритися і глянула на стелю.

Нова ачівка! Пестунчик Боса.

Ти атакував боса в підземеллі й завдав йому пошкоджень. Прикольний факт. Для волоцюг, які пройшли туторіал, найчастіше це остання ачівка, яку вони отримають. Хіба це не цікаво?

Нагорода: Почекай кілька хвилин, поки ми вирішимо чи варто марнувати цю нагороду на тебе.

Фіть!

Двері, які кілька хвилин тому розлетілися на шматки, чарівним способом відновилися, замикаючи нас в кімнаті. І щоб остаточно позбавити нас будь-яких ілюзій, з‘явилися сріблясті, сяючі металеві стержні і дзень, дзень, дзень, один за одним зафіксували двері на місці. З куп сміття вигулькнули три смолоскипи у вигляді черепів.

В далекому кутку кімнати щось зашаруділо. Щось велике.

Заграла музика, її звуки заповнили кімнату. Вона була дивною, напруженою, уривчастою. Немов спотворений звук арфи на фоні важких ударних. Коли пролунало оголошення, загула земля.