Коли ми заходимо до квартири мого приятеля, виявляється, що Лена й справді ще читає, напівлежачи на дивані у вітальні.

— Як ви мене тільки застаєте… — каже вона, підводячись, очевидно збентежена своїм виглядом: піжамна кофтинка, старі штани й босі ноги.

— Не соромся, — заспокоює її Борислав. — Це Еміль.

— Знаю, — киває Лена.

— А от чи знаєш ти, що Еміль зараз голодний?

— Спробую вам допомогти. Тільки не чекайте чогось особливого, — каже вона, взуваючи капці.

І зникає на кухні.

Квартира Борислава майже така сама, як і моя, з тією різницею, що тут, окрім банальних меблів, є два предмети, які, як сказала б Маргарита, свідчать про смак господаря: величезна, строката географічна карта світу, приколота кнопками до стіни, і така ж величезна лялька, що стоїть у целофановій вітрині коробки в кутку на етажерці.

— Навіщо ти повісив цю карту? — цікавлюся, вмощуючись на щойно звільненому дивані.

— Ш-ш-ш! — багатозначно прикладає палець до губ мій приятель.

І додає півголосом:

— Залишилася від Світли. Вона, якщо пам’ятаєш, вивчала географію.

— А чому ти її тримаєш? Щоб позначати на ній уже заборонені зони?

— Вона гарна. Подивись, які кольори!

Я не заперечую.

— А ця лялька теж від Світли?

— Ні. Коли повертався, купив її у Венеції для Маріани, але ти Маріану не знаєш. Вона мріяла про таку ляльку, і я її купив, але коли повернувся, вона вже вийшла заміж.

— Тоді подаруєш її Лені.

Борислав заперечно хитає головою й пояснює все тим же півголосом:

— Якось зустрів Маріану й сказав, що привіз ляльку. «Не можу її взяти, — каже, — чоловік питатиме, звідки вона». «Тоді, — кажу, — віддам іншій». «У жодному разі, — каже. — Ти її триматимеш». «І доки мені її тримати?» — питаю. «Не має значення доки. Вона куплена для мене». І, як бачиш, тримаю.

Оскільки, крім карти й ляльки, обстановка не пропонує нам інших тем для розмови, ми мовчки викурюємо по цигарці, аж поки двері кухні не відчиняються й до нас не долинає голос господині, супроводжений ароматом смажених яєць.

— Йдіть, бо прохолонуть.

Ми сідаємо за маленький столик, і Борислав кидає:

— Ти можеш іти спати. Ми самі впораємося.

А коли Лена виходить, він додає:

— Впораємося?

— Якщо ти маєш на увазі яйця з шинкою…

— Ти знаєш, що я маю на увазі.

Я не відповідаю, і ми зосереджуємося на їжі, кожен занурений у свої думки. Нарешті господар знімає з плити алюмінієву кавничку й бере запропоновану цигарку з тим звичним у такі хвилини задумливим виглядом, ніби не зовсім усвідомлює, що робить.

— Ти маєш допомогти хлопцеві, Емілю.

— Гаразд. Тільки скажи як.

— Ти чудово знаєш як.

— Ти мене переоцінюєш. Я з самого початку думаю над цим і ніяк не можу дійти до рішення.

— Та це ж проста справа! — вигукує Борислав. — Ідеш до нього або викликаєш його й кажеш те, що треба сказати.

— Справа зовсім не проста, просто ти прикидаєшся простаком. Ти чудово знаєш, що такі речі в таких ситуаціях не робляться.

— Ну, раз у житті зробимо. За сина Любо Ангелова варто.

— Якщо йдеться про дитячі казочки… — бурмочу з досадою.

Я відпиваю кави, роблю два затяжні ковтки диму й додаю:

— Як би ми це не подали, генерал не погодиться.

— Залежить від того, як ти йому це подаси.

— Як би я не подав, він не погодиться. І ти це знаєш не гірше за мене. Ми на самому початку операції, яка може стати серйозним ударом по ворогу. А ти хочеш, щоб ми заздалегідь поставили на ній хрест і пішли пояснювати потенційному зраднику, що хороші хлопці не повинні бути зрадниками.

— Але це ж син Любо!

— З точки зору професіонала, це — лише потенційний зрадник, і нічого більше. Пішак у руках противника, і нічого більше. А наше завдання — просто чекати, щоб побачити, як саме буде розіграно цього пішака.

— Не говори так. Ти міг би використати хлопця. Дати йому завдання.

— У будь‑якому разі — не зараз. І за будь‑яких обставин — не беззастережно. Завдання такого роду, як ти знаєш, дають лише людині, яка заслуговує на повну довіру. А до цього, нашого, я зараз не відчуваю жодної довіри. Він пообіцяв, що порве з компанією — і збрехав. Пообіцяв, що покінчить із морфіном — і збрехав. Учора він узяв участь у пограбуванні, завтра збирається…

— А якби Любо був тут, він теж так міркував би?

— Хто? Я чи Любо?

— Не ти! Любо. Тебе я вже почув.

— Хочеш, скажу тобі, як би він міркував? Колись у прикордонному районі нам перекинули трьох диверсантів… Ми дали їм пройти, бо директива була — дізнатися, з ким вони зв’яжуться і що збираються робити. Вони сховалися в бідного селянина — діда Георгія, родича одного з трьох; його хата стояла на краю села. Ми вжили всіх необхідних заходів і стали чекати. Наступного дня, пам’ятаю, сиділи ми з Любо перед корчмою, а дід Георгій проходить і прямує до бакалії. «Чому, — кажу, — не покличеш його, не розпитаєш про те‑се? Людина ж загине». «Бо, брате, — каже Любо, — зараз його черга грати, не моя. Не можна вимагати від учителя скасувати тобі іспит тільки тому, що є ризик провалитися». «Підкажи йому хоч трохи, дай знак», — наполягаю. «Ні, брате, — відповідає Любо. — Є в житті такі моменти, коли підказка не працює, і ніхто не може тобі допомогти, якщо ти сам собі не допоможеш, і ніхто не може замість тебе прийняти рішення — ти один його приймаєш і один несеш відповідальність». І коли трохи згодом дід Георгій знову пройшов повз нас, Любо навіть краєм ока на нього не глянув, не те що кинути щось на кшталт: «О, багато цигарок купив, дядьку Георгію», щоб хоч трохи підказати.

Борислав не питає, що сталося з дідом Георгієм і чим закінчилася вся історія, бо зараз думає про інше. Але те, про що він думає, я сам давно вже продумав і чудово знаю, що вихід лише один — якщо це взагалі можна назвати виходом.

— «З точки зору професіонала»… — так би сказав Любо, — бурмочу. — Він навіть особисті справи оцінював «з точки зору професіонала».

— Людину не можна оцінювати тільки «з точки зору професіонала», — заперечує Борислав і, роздратований, запалює ще одну цигарку.

— Можна… І треба… Якщо вона вже потрапила в поле зору розвідки. А Боян уже потрапив. Досі вони його вивчали. Вивчали, мабуть, уважно й докладно, щоб не ризикувати зайвим. І тепер настав час вербування. Настав час іспиту — і тільки від Бояна залежить, чи складе він його, чи провалиться.

Ми переходимо до вітальні, але й там розмова триває в тому ж дусі, бо мій спокійний приятель, коли щось собі вб’є в голову, так само спокійно й невідступно тисне на своє, що аж дірку в голові пробиває. Деякий час я намагаюся спростовувати його аргументи, але поступово стаю більше слухачем, ніж учасником бесіди. А потім, мабуть, перестаю бути й слухачем, бо в якийсь момент очунюю і бачу, що лежу на кушетці, накритий якоюсь ковдрою, а крізь тюлеву фіранку вже світлішає небо раннього ранку.

Наступні два дні становлять собою довгу паузу. Довгу — бо це пауза очікування. Компанія перебуває під постійним наглядом, але в її діях немає нічого, що варто було б особливо відзначити, хіба що вечір другого дня ознаменований новою гулянкою в Марго.

— Ще чверть години тому лежали як трупи, — доповідає вранці лейтенант. — Чарлі й Боян щойно поїхали на мотоциклі.

— Будь у постійному зв’язку зі стеженням, — наказую. — Повідомляй про кожну зміну в ситуації.

Увесь ранок, однак, не відбувається нічого особливого. Боян на хвилину забігає додому, потім вони з Чарлі сідають у «Ялті», а пізніше міняють «Ялту» на «Варшаву».

Нарешті, ближче до обіду, надходить новина, варта уваги, хоч і з іншого напрямку: Томас разом зі своєю секретаркою вирушив шосе до Панчарева.

— Мабуть, їдуть пообідати в «Лебедя», — кажу Бориславу. — Ми, на жаль, не можемо наслідувати їхній приклад. Гадаю, не завадить перебратися в пункт Стеження.

У пункті ми киснемо понад дві години, щоб отримати лише три мізерні новини: Боян і Чарлі перейшли з «Варшави» до броварні біля Деревницького шосе; Томас і секретарка, як і очікувалося, сіли обідати в «Лебеді»; Томас і секретарка залишили «Лебедя», проїхали Панчарево й зупинилися відпочити неподалік шосе.

Уся ця гра з віддаленим спостереженням, постійними радіоповідомленнями й наказами, телевізійними та підслуховувальними пристроями, хоч як добре мені знайома, усе ж зовсім нетипова для мене як практика. Бо як практик я звик до зовсім іншого. Передусім — звик, що вся ця техніка перебуває не в моїх руках, а в руках противника; що я — не той, хто стежить, а той, за ким стежать; не той, хто ставить пастки, а той, хто намагається їх уникнути. Але трохи різноманіття не буде шкодити нервам.

— Відстань між Панчаревом і Деревницьким шосе не така вже й велика, — каже ніби сам до себе Борислав.

— У будь‑якому разі прогулянка на свіжому повітрі нам не завадить, — підхоплюю його думку.

Після цього я даю необхідні розпорядження, і ми з приятелем та лейтенантом сідаємо в обладнану машину, і ми рушаємо, з шлунками, стягнутими від напруги, та легенями, забитими цигарковим димом, на невеличку поїздку за місто.

Ми минаємо розвилку до Семінарії, і водій тисне на газ, щоб узяти підйом, коли радіозв’язок приносить повідомлення, що Томас і секретарка знову звернули на дорогу до Софії. І відразу після цього надходить нове повідомлення: Боян і Чарлі залишили броварню й вирушили в бік Деревниці.

— Отже, рухаються в різні боки, — констатує лейтенант.

— Якби я був на їхньому місці, я б теж так рухався, — відповідає Борислав. — Інакше як дізнаєшся, чи немає за тобою хвоста.

Абсолютно правильно. І все ж, поки цей рух у різні боки триває, краще зачекати, поки окреслиться справжній напрямок, ніж намотувати кілометри. Тому ми звертаємо й зупиняємося край шосе.

Коли ми з Бориславом виходимо розім’ятися, він раптом питає:

— Яке твоє бажання, Емілю? Щоб ми повернулися з повними руками чи з порожніми?

— Думав, ця розмова вже закінчена, — зауважую.

— Повністю закінчена. І все ж — що ти волієш?

— Те саме, що й ти! — відрізаю. — Повернутися з порожніми руками — цього я й хочу.

— Тішиш мене, — киває Борислав. — Досі думав, що тільки я з’їжджаю з глузду.

І тут із «москвича» долинає голос лейтенанта:

— Машина Томаса звернула з шосе й зупинилася на бічній дорозі…

І за мить:

— Мотоцикл зробив розворот і рухається в тому ж напрямку.

— Ніколи не бажай чогось надто сильно, бо тоді завжди виходить навпаки, — кидаю Бориславу.

І ми стрибаємо в машину.

***

Якщо дивитися зі сторони, у всій цій серйозності, з якою секретарка ставить хлопцеві завдання, вже приречене на провал, є щось доволі комічне. Але хоч я й спостерігаю саме зі сторони, майже не здатен насолодитися цим комізмом. Бо весь час, доки споглядаю сцену під деревами і слухаю приємний жіночий голос із приймача, я оцінюю не стільки різні сторони завдання, скільки етапи трагічного фіналу, що загрожує його виконавцеві.

Увесь цей час я майже не звертаю уваги на рідкі й уривчасті слова тих двох. І лише коли монолог закінчується, вловлюю голос Чарлі:

— Мій хлопець і у вогонь за вас полізе, якщо треба.

На що Томас поблажливо відповідає:

— Не треба лізти у вогонь. Мені не потрібні пожежники, а люди з головою.

— У нього голова є… І він як могила… — продовжує Чарлі вихваляти приятеля, ніби продає коня. — А ви мою частку принесли, чи мені треба йти в посольство?

— Я ж сказав: у посольстві тобі більше нема чого робити. Ні приходити, ні дзвонити. Якщо треба буде — ми самі тебе знайдемо. Щодо твоєї частки…

Томас пірнає по пояс у машину, витягає звідти пакунок і подає Чарлі. А трохи згодом секретарка дістає пакет з сумочки й виконує той самий жест великодушного дарування для Бояна.

— Біблійна миска сочевиці набула форми пакету морфіну… — бурмоче поруч Борислав.

Томас і секретарка сідають у машину й мчать до шосе. Чарлі й Боян вирушають мотоциклом у протилежний бік. «Волга» з апаратурою теж рушає, а ми з приятелем повільно йдемо до залишеного далі «москвича».

— Вона ніжно затягла йому петлю на шиї, а цей бовдур навіть не зрозумів, що сталося, — підсумовує Борислав.

— Не знаю, чи він не розуміє, що сталося, чи розуміє, але йому байдуже. Маю відчуття, що він змирився з усіма ризиками. Маю відчуття, що живе як приречений.

— Облиш ці аналізи. Краще скажи, що думаєш робити?

І оскільки я не відповідаю, він сам пропонує:

— У мене є план: замкнути його в клініці, а потім…

— А в мене теж є план: десь зупинитися й з’їсти по три кебабче нашвидкуруч. А потім… А потім я піду доповідати шефові.

***

Шефові зараз не до нашої історії, і коли він нарешті мене приймає, робочий день давно минув. Люстра заливає кабінет м’яким золотистим світлом, важкі темно‑зелені штори опущені, і генерал стоїть посеред кімнати, руки в боки, ніби щойно розминав закляклу від сидіння спину.

— Тепер у нас достатньо часу, — каже він, показуючи мені знайоме крісло біля фікуса. — Сідай і розповідай.

Він прямує до іншого крісла, але перш ніж сісти, згадує й питає:

— Кави хочеш?

І, знаючи, що питання абсолютно зайве, натискає кнопку виклику секретарки.

Я викладаю найсвіжіші новини про розвиток подій, і коли доходжу до розмови під деревами, зауважую:

— Можливо, ви воліли б послухати сам запис?

— Звичайно, — киває генерал. — Тепер у нас час є.

І він знову натискає кнопку.

Лейтенант приносить апаратуру й зникає, а ми з генералом лишаємося пити каву й слухати магнітофон. Наче в гостях на дні народження.

— Ну, що скажеш? — питає шеф, коли запис закінчується.

— Проєкт, принаймні на перший погляд, виглядає досить сміливо, я б сказав — навіть занадто сміливо. Цей Томас або схильний до авантюризму, або надто квапиться показати начальству свою цінність.

— Є таке, — погоджується генерал.

— Він явно прагне реабілітації й поспішає діяти. Але увесь справжній ризик, як завжди, лягає на виконавця. Томас же, в разі провалу, спробує звалити все на секретарку або миттєво перекине її за кордон.