— Це так. Але важливіше те, що ми поки що бачимо проєкт лише поверхово й, можливо, ще не уявляємо всіх його аспектів.

— Можливо. Але план достатньо небезпечний і в теперішньому вигляді… якщо, звісно, він узагалі може вдатися.

Генерал замовкає, задумавшись про щось своє, і я переходжу до суті:

— Як ви накажете діяти?

— А ти що пропонуєш?

— Мені здається… Не знаю… Може, це й не аргумент.., але…

— Чого ти почав заїкатися? — піднімає брови генерал.

— Я маю на увазі те, що Боян усе‑таки син Ангелова…

— Шкода, звісно, але це не може бути аргументом у наших діях. Син Ангелова чи мій син… Якщо він дійшов до цього…

Це, власне, єдине питання, яке мене тут цікавить. І це саме та відповідь, яку я очікував. Я ковтаю й починаю викладати свій проєкт контроперації.

Генерал слухає терпляче, робить короткі нотатки, а врешті підсумовує:

— План загалом приймається. Я зустрінусь з Антоновим, а завтра десь по обіді зберемося, щоб цей план обговорити.

І він підводиться, щоб ще раз розім’яти закляклу спину.

***

— Склянка в мене вже пів години порожня, а ти ще не замов мені другого віскі, — каже дівчина.

— Зараз виправлюся, — відповідає хлопець.

Розмова відбулася того ж пополудня в «Софії», але ми з Бориславом слухаємо її ввечері в кабінеті з білими шторами й білим глобусом.

— Я нетактовна, правда? Може, у тебе немає грошей…

— Є, не хвилюйся, — запевняє її хлопець. І ми чуємо за мить:

— Ще два віскі, будь ласка!

Пауза, заповнена м’яким шелестом магнітофонної стрічки.

— Ті з того столика зараз собі шиї повивертають, дивлячись на нас, — зауважує Боян.

Бо це Боян.

— Та то ж моя компанія, — пояснює Ана.

Бо це Ана.

— Сподіваюся, всі троє не ревнуватимуть тебе одночасно. Троє одразу — це вже надто складно.

— Будь спокійний: жоден не ревнує. Ми давно одне одному набридли. Просто їм страшенно кортить дізнатися, хто ти. Думаю, найгуманніше буде перейти до них.

— Ні.

— «Ще ні» чи «взагалі ні»?

Питання губиться в бряжчанні келихів. Мабуть, офіціантка принесла віскі.

Пауза.

— Мені здається, я почуватимуся дещо приниженим серед них.

— Чому?

— Через костюм. Вони всі троє — ніби щойно з модного салону.

— Ти так переймаєшся думкою інших? — питає Ана.

— Я — ні. Але боюся, що ти переймаєшся.

— Дурниці. Мені байдуже до всіх.

Коротка пауза.

— Так, мої хлопці справді позери й легковажні типи, — визнає дівчина. — А твої які?

— Ніякі.

— Тобто?

— Тобто — наркомани.

— Справді? Це, мабуть, страшенно цікаво…

— Страшенно — без жодної цікавості.

— То ти не любитель кайфу?

— Ні. Я повний бездара у цій справі.

— Як це?

— Спробував — не пішло.

— І мені треба спробувати. Пообіцяй, що допоможеш!

І ще багато подібних дурниць — майже до кінця стрічки.

— Став другу котушку, — кажу, коли Борислав зупиняє магнітофон.

— Не надто цікаво, — бурчить мій приятель, змінюючи бобіну. — Я б волів, щоб ми були в «Софії», а вони сиділи тут і слухали нас.

— І це не було б весело.

— Для них — ні. А для нас… Я б собі горло промочив…

Він замовкає, бо знову лунають голоси. Ті самі голоси, записані годиною пізніше:

— Ти зовсім мене не балуєш. Склянка знову порожня, — нагадує Ана.

— Схоже, ти любиш, щоб тебе балували.

— Не знаю, чи люблю, але звикла. Мене всі балують.

— Хто це — «всі»? Ті троє?

— Ті? Дурниці! Вони не мають грошей навіть себе побалувати, не те що мене.

Коротка пауза. Клацання запальнички й очікуване:

— Два віскі, будь ласка!

— Я маю на увазі батька й матір, — пояснює дівчина. — Вони давно розлучені.

— Чому?

— Як це зазвичай буває: без серйозних причин. Батько — раб своєї роботи. А мати хотіла, щоб він був її рабом.

— Рабство давно скасоване.

— Ну, якщо не раб, то принаймні поводир: щоб водив її куди вона хоче, особливо по ресторанах, гостях і театрах. А батько, бідолаха, не знаю, чи взагалі витримав би те кіно.

Пауза, мабуть, заповнена діями офіціантки.

— От і розійшлися. Я тоді багато плакала, бо була дурною й не розуміла, що тільки виграю від цього. Тепер батько винний переді мною, бо розлучився. А мати винна, бо вдруге вийшла заміж. Справжнє щастя — жити між двома винними батьками. Кожен намагається перевершити іншого добротою.

І знову пауза.

— А твій батько? — питає Ана.

— Помер.

— А мати?

— Вона ще жива. Поки що…

І ще подібне — аж до кінця стрічки.

— Досить порожня розмова, з точки зору професіонала, — оцінює Борислав.

— Але багатообіцяюча.

— Так, обіцяє катастрофу. І дуже близьку. Хлопець шустрий, часу не гаяє.

— Шустрий хлопець і легковажна дівчина… Ідеальна комбінація для Томаса.

— Думаєш, вона виявиться настільки дурепою? — питає мій приятель.

— Ти знаєш, я аналізую повільно. Тому не можу відповісти одразу. Особливо коли матеріал подають порубаним на шматки, як гуляш. З одного боку — фотографії Ани Раєвої, з іншого — письмова довідка, з третього — запис її голосу. Мені здається, що якби я перекинувся з цією Аною п’ятьма словами — віч‑на‑віч — я б склав значно точнішу думку про неї, ніж через купу записів і документів.

— Зняв з язика, — каже Борислав. — Техніка може бути корисною, але інколи починає діяти на нерви. Особливо коли все зводиться лише до техніки, і замість того, щоб діяти, рухатися, зустрічатися очі в очі, ти сидиш у чотирьох стінах, міняєш ролики, запускаєш відео й гортаєш досьє.

І він кидає порожню цигарку на стіл — на знак протесту.

***

— Ну що ж, тепер уже не матимеш підстав нарікати, що сидиш замкнений у чотирьох стінах, — кажу Бориславу, коли наступного дня, близько полудня, заходжу до кабінету. — Дорога тобі випала…

— До Панчарева чи до Дирвениці? — питає скептично мій приятель.

— Трохи далі. До Стамбула.

— З якого приводу?

— Приводів два: Томас і Чарлі. Перший їде поїздом, другий — літаком. Причина поки невідома, але збіг вражаючий.

— І ти робиш такий жест — посилаєш мене, замість того щоб поїхати сам? — питає Борислав, усе ще сповнений недовіри.

— Ніякого жесту. Я беру поїзд, а ти — літак. А зараз не завадить трохи розім’ятися. Чарлі має зустріч із Марго в її власній квартирі.

Двадцять хвилин потому ми вже в сімейному гнізді геологів. Лейтенант зустрічає нас трохи заспаний, а його помічник прокидається й підводиться з кушетки лише тоді, коли ми заходимо.

— Усю ніч дуріли: ковтали якісь таблетки, заливалися невідомим питвом — не розумію, як вони досі не отруїлися, — повідомляє офіцер.

— Лише близько п’ятої години розійшлися, — додає помічник.

Ми займаємо місця перед телевізійною апаратурою — якраз вчасно, бо в холі, з боку передпокою, з’являються чоловік і жінка, вже трохи в літах, але все ще з претензіями на молодість. За ці дні в обстановці сталися певні зміни — це помічають і новоприбулі, бо зупиняються посеред кімнати, трохи розгублені.

Шовкові накидки на диванах і кріслах зсунуті й розкидані абияк, кілька стільців, мабуть після незграбних маневрів, лежать перекинуті. Усюди розкидані порожні пляшки, склянки, попільнички. Гіпсовий бюст античної богині увінчаний кашкетом, а на тирольський пейзаж приліплено фото голої секс‑бомби, вирване з якогось журналу.

— Твоя доня вже зовсім здуріла! — констатує батько, але в його голосі чути покірність людини, яка давно змирилася з такими сценами.

— Яка вона мені, така й тобі. І не я її навчала оргіям — це ти зі своїми вічними гульками подав приклад, — огризається мати, намагаючись поставити бодай кілька стільців на місце.

— Без сварок, дітки! — У цей момент чути голос самої Марго, яка з’являється зліва в полі зору камери.

«Здуріла доня» мабуть щойно підвелася з ліжка: розкуйовджена, в піжамі, ще напівсонна, вона тре бліде обличчя й позіхає, чекаючи, поки мине маленька сімейна сцена.

— Ми справді, як малі діти, поруч із тими типами, яких ти приводиш, — кривиться батько.

— Не можеш досі знайти собі нормального хлопця, щоб вже не вештатись… — додає мати.

— Може, й знайшла, — кидає Марго.

— Хоч скажи, хто це?

— Що вам казати, якщо ви його не знаєте. Іноземець…

— Іноземець? Справді? — тихо, але з явним хвилюванням вигукує мати.

— Який? Румун чи чех? — питає скептично батько.

— Для інформації — капіталіст.

— Капіталіст? Справді? — продовжує мати вигукати зворушено, хоч і одноманітно.

— Поки не побачу — не повірю! — не здається батько.

— Побачиш його сьогодні за обідом. І якщо ти мені батько, то вже сьогодні маєш почати діяти. Мені потрібен паспорт! Розумієш? Паспорт! Вигадай якусь екскурсію з «Балкантуристом» або складну хворобу — що хочеш, але дістань паспорт. Це, власне, і буде моїм посагом!

Після цієї тиради донька знову зникає з нашого поля зору, залишаючи батькам турботу про прибирання холу перед візитом іноземця.

***

Коротка довідка з досьє миловидної жінки одразу показує, що вона належить до категорії «Дівчина, яка чекає». Єдиний особистий акцент у Марго — те, що вона чекає іноземця. Наскільки ця мрія народилася в кучерявій голівці дівчини‑дитини, а наскільки успадкована від батьків — досьє не уточнює, але, ймовірно, обидві сторони доклалися. Модель мрії в грубому вигляді прийшла від мами й тата, а сучасний варіант Марго доопрацювала сама.

Якщо давні народи Сходу створили міф про казковий летючий килим, то дівчата на кшталт Марго створили легенду про казкове летюче ліжко. Бо для них шлюбне ліжко — не що інше, як зручний транспорт, здатний перенести їх кудись на Захід. І власне, це єдиний транспорт, на який вони можуть розраховувати.

Батьки колись мріяли, що Захід сам прийде до нас. Дочки виявилися реалістичнішими: якщо гора не може прийти до Магомета, то Магомет має сам рушити в дорогу. І вони сидять напоготові, ці кілька десятків чи кілька сотень дівчаток, доньок «колишніх людей», і чекають на летюче шлюбне ліжко, яке віднесе їх у країну мрій — десь на Захід. Чекають і намагаються допомогти долі: вигулюють зачіски й тілеса, тиняються великими закладами та пляжами — усюди, де може з’явитися ця дивна й трохи дурнувата пташка — іноземний жених. А оскільки пташка не поспішає, а чекання — річ нудна, дівчата розважаються, набираючись «шлюбного досвіду» в позашлюбних стосунках із туземцями, які лише зовні схожі на іноземців.

У цьому випадку пташка таки з’являється. Вона входить до холу раніше, ніж я встигаю викурити дві цигарки, і її поява справді приголомшлива. Бо іноземець — це, звісно, Чарлі: з довгим нечесаним брудним волоссям, розпатланою бородою, в розхристаній картатій сорочці, зім’ятими вузькими штанами й босими ногами.

— Вітаю, — киває він поблажливо батькам. — Я Чарлі!

І, чекаючи ефекту, стає в позу «вільно», розсіяно постукуючи пальцями по гітарі, що висить у нього на шиї.

— Ааа… —мимрить в ступорі батько.

— Прошу, сідайте, — доброзичливо озивається мати, намагаючись оговтатися від першого враження.

Чарлі сідає, усе такий же поблажливо-зверхній, ніби опинився серед малих дітей. Схрещує ноги й тимчасово замінює постукування по гітарі машинальним, ритмічним посмикуванням своєї брудної п’ятки. Ця нервова динаміка мимоволі привертає увагу батька. Деякий час господар дивиться на ногу гостя, а гість — на господаря.

— Я вас бентежу? — питає Чарлі, упіймавши погляд батька. Далі хапає ногу рукою, ніби наказує їй заспокоїтися, і пояснює:

— Нервові часи породжують у всіх нас різні тіки…

— Справді, які часи, господи! — охоче підхоплює мати.

— Про часи — потім! — сухо каже Марго, яка стоїть біля дверей і курить. — Неси краще каву.

Каву випито, батьки тактовно відступили до своїх покоїв, і це дало гостеві змогу зручно розлягтися на дивані, закинувши одну ногу на іншу й даючи, нічим не стримуваній, кінцівці вільно дригатися досхочу.

— З морфіном нічого не вийшло, — бурмоче він. — Ще один порожній день — і я почну кричати й рвати на собі сорочку.

— Чому не підеш до свого друга в посольство?

— Сьогодні зранку був там, але не зміг його побачити. Прийняв мене його помічник. Навіть доручив одне завдання, але морфіну — ані краплі.

«Отримаєш цілими упаковками, — каже, — але після того, як виконаєш роботу». Ці дурні думають, що морфін заважає мені працювати, і не хочуть зрозуміти, що без нього я просто — варений овоч.

— А яке завдання?

— Не знаю. Дізнаюся в Стамбулі.

— Ти їдеш до Стамбула?

— Здається, я сказав це більш ніж доступно…

— А я?

— Можу взяти й тебе, — поблажливо каже Чарлі. — Паспорт маєш?

— Знаєш, що не маю.

— Тоді чого питаєш?

Оскільки Марго мовчить, насупившись, Чарлі пояснює м’якше:

— Я їду лише на кілька днів. Усе тут залишаю — мотоцикл, речі…

— Міг би й почекати, — перебиває його Марго, все така ж насуплена. — Тато, може, й для мене виб’є паспорт до Царгорода.

— Не можу чекати, робота термінова, так сказали в посольстві. Вони потребують мене… І, знаєш, досить мене цінують… Мені, звісно, байдуже, але це не буде зайвим, коли доведеться оформлювати твій виїзд. Тож замість того, щоб кривитися, думай про паспорт.

— Думатиму…

Утомившись лежати, гість сідає на диван, бере гітару з підлоги й, машинально перебираючи струни, промовляє замислено:

— Один курс детоксикації нас обох поставить на ноги, думаю… Коли повернемося туди, додому… Один курс…

— Мені не потрібен курс. Я вже кинула.

— Відколи? З тієї ночі?

Марго киває.

— Я теж кинув… через брак ампул, — зауважує Чарлі й тихо, хриплувато сміється.

— Не смійся. Кажу тобі, я вже кинула.

— Я теж би кинув, — заявляє Чарлі, продовжуючи перебирати струни. — Але є одна справа… Та сама справа… Не можу кинути, поки я в Стамбулі… Нерви вимагають…

— Скажи вже хоч щось! — примхливо вигукує Марго. — Ти ж мав хоч би щось винюхати.