— Знаєш, Еміле, — каже Борислав, ніби вгадавши мої думки. — Інколи мене охоплює якась малодушна ностальгія за отим звичайним, зовсім звичайним і зовсім мирним життям… Хочеться бути вчителем чи завідувачем контори, або, скажімо…

— Часто тобі хочеться таких речей? — перебиваю його.

— Ні, рідко. Дуже рідко.

— Тоді це не страшно. Я вже подумав, чи ти не з’їхав з глузду.

Він не відповідає й знову вдивляється в бульвар.

— Колись, — кажу, — одного вечора ми сиділи в районному відділку й курили, а Любо каже: «У нашому містечку, брате, колись людина не могла пройти, щоб не натрапити на пацюків, і в кожній хаті було по кілька пасток — простих, дротяних. А тепер хоч обійди все місто — знайдеш одну пастку, та й то добре. Ми з тобою, брате, як ті пастки: коли пацюки закінчаться — нас викинуть на смітник».

— Якщо хочеш знати мою думку, — бурмоче Борислав, — я готовий хоч зараз піти на пенсію, аби тільки пацюки зникли. На жаль, поки що такого не видно.

Ми замовляємо ще по пиву, і Борислав нарешті питає:

— Як Маргарита?

— Зараз вона «Весела вдовиця». Або намагається собі це внушити.

— Мені здається, ти помилився, що колись її покинув, — каже Борислав із тією інколи надокучливою прямотою, яка буває між давніми друзями.

— Хочеш сказати, що тепер я маю виправляти свою помилку?

— Нічого не кажу. Але, здається мені, не варто було тоді її залишати.

— Хто кого і чому залишив — це, сам знаєш, доволі складна історія… І надто давня…

— Гаразд, гаразд, тільки не заводься, — заспокоює мене Борислав.

— Я й не заводжуся. Просто не певен, що помилився, коли змарнував те сімейне щастя, яке мало всі шанси бути таким самим, як у Любо Ангелова.

Борислав поглядає на мене, ніби збирається щось відповісти, але лише бурмоче «будьмо» і піднімає склянку.

Коли виходимо, вже стемніло. Ми знаходимо службову машину в тісняві на Бенковського, де її й залишили. Я сідаю за кермо, рушаю, і не більш як за десять хвилин зупиняюся в вузькій, погано освітленій вуличці.

— Це той дім? — питає Борислав, коли виходимо.

— Це його близнюк, — пояснюю, бо весь квартал складається з майже однакових, невиразних будинків, зведених десь на початку війни.

Ми проникаємо в темні сходи, щоб одразу ж вийти через задній вихід, перетинаємо два напіврозвалені двори, входимо в інший задній вхід і піднімаємося на другий поверх. Я відстукую морзянку на кнопці дзвінка, двері ледь прочиняються, з’являється обличчя одного з наших людей — і за мить ми вже в чудернацькому царстві геології.

Господарі, вочевидь, люблять свою професію, бо ціла стіна вітальні зайнята скляною вітриною з десятками різних мінералів. Деякі з цих камінців, як на мене, виглядають надто сірими й буденними, щоб виставляти їх у спеціальній шафі. Зате кристали й руди зі своїм золотавим, червонуватим чи синюватим блиском — справжні прикраси. Протилежна стіна теж заставлена заскленими полицями, але тут — світ книжок. Увесь цей чистий, затишний хол, здається, служить не так вітальнею, як робочим кабінетом, і це дуже добре, бо й ми прийшли працювати.

— Щось нове? — звертаюся до лейтенанта й його помічника, які зараз тут на чергуванні.

— Нічого, чекаємо…

Поки чекають, вони, вочевидь, не гають часу, хоч заняття їхні навряд чи мають щось спільне з геологією. На столику розкидана колода карт, а на розгорнутій газеті «Вечірні новини» олівцем нашкрябані дві колонки підозрілих чисел.

— Хто виграє? — питає Борислав.

— Нехай він скаже, — киває лейтенант на помічника.

— Не йде мені карта… — виправдовується той.

— У белоті, Іліє, майстер покладається не на карту, а на себе, — повчально каже Борислав.

І, звертаючись до мене:

— Що скажеш, товаришу полковнику, може, дамо цим хлопцям урок?

Ми без зайвих слів сідаємо до столика й поринаємо в тонкощі белота.

На жаль, сильні карти — ніби на зло Бориславовій максимі — йдуть усе до лейтенанта й його помічника. І хлопці, хоч загалом дисципліновані, не пропускають нагоди добряче натовкти своїм шефам.

— Гаразд, побили нас, але тепер подивимось, що скаже реванш, — зауважує мій приятель, який не з тих, що легко занепадають духом.

Та реванш нічого не встигає сказати, бо саме в цю мить з боку підсилювача долинає багатозначний шум, і наша увага спрямовується до апаратури.

На екрані телевізійного пристрою, де відображено інтер’єр просторої вітальні — не нашої, а тієї в будинку навпроти — з’являється рух. Двері з передпокою відчиняються, і входить Марго, за нею Апостол і Пепо. Двоє вмощуються в кріслах, а Марго прямує до вікон, певно, щоб спустити фіранки. Зайва праця — але ми не можемо їй цього сказати. Фіранки в нашій вітальні давно щільно спущені, та телевізійні пристрої не зважають на такі перешкоди.

— Дай щось випити, — озивається худий.

— Та ви ж позавчора все випили, — відповідає Марго. — Хоча, здається, на кухні ще є трохи коньяку.

— А мені не хочеться пити, — заявляє Пепо.

— Хочеться тобі чи ні, а тут мають бути пляшки, склянки…

— Думаєш, люди Драганова можуть наскочити? — питає Марго.

— Не вірю… але не виключено, — відповідає Апостол.

— Хто знає, що їм спаде на думку. Хоча, якщо питати мене, не думаю, що вони марнуватимуть ніч заради нас. Поки Драганов не витисне щось із Фантомаса, він нас не чіпатиме. А він нічого не витисне з Фантомаса. — Фантомас — могила! — підтверджує Пепо.

— Ви думаєте тільки про себе, — каже Марго. — А не уявляєте, що зараз переживає хлопець.

— Чому тільки про себе? — обурюється худий. — Так склалося, що сьогодні черга Фантомаса. А завтра чи післязавтра може бути й наша.

— «Так склалося»… — сердито повторює господиня. — Нічого б не сталося, якби ти не змусив його повернутися й розбити ще й другий шафчик.

— Я про вас думав, — незворушно каже Апостол. — Бо завтра знову почнете скиглити, що суглоби ломить…

— Хай там як, неси коньяк!…

У цей момент лунає дзвінок. Марго зникає в передпокої, а за хвилину повертається разом із Бояном, Лілі та Розою.

— А, ось хто несе коньяк! — вигукує Апостол, помітивши в руках Бояна загорнуту в папір пляшку.

— Горілка, — уточнює новоприбулий.

— Не має значення. Давайте склянки й робіть вигляд, що тут гулянка, бо мої нерви вже не витримують.

— Тільки твої? — дивується Роза.

Після цього в кімнаті поволі наростає той нестройний, але густий шум, який виникає, коли шестеро людей одночасно намагаються сказати шість різних речей. Марго приносить склянки й напівпорожню пляшку, але ще не встигла розлити, як худий наказує:

— Принеси авуари.

Авуари, як і слід було чекати, виявляються аптечно‑медичного походження. Апостол розкриває картонну коробку, яку подала йому господиня, і оголошує:

— По дві ампули на душу населення!

— Чому по дві? — невдоволено питає Боян.

— Бо решта залишиться тут, у спільній касі.

— Ага… Щоб, якщо зроблять обшук, забрали все разом… Давайте поділимо зараз і край.

— Ні! — відрізає худий. — Якщо розтягнемо по кишенях, ризик більший. І так ходитимемо сюди — іншого місця немає. А решту… Марго знає, що робити.

Коли ампули роздали, гості розсідаються по диванах і кріслах.

— Твій батько доволі кмітлива людина, — каже Боян, вмощуючись із Лілі на дивані біля дверей. — Приготував нам чимало місць для лежання…

— Мій батько? — презирливо цідить Марго. — Тут усе — від діда.

Що все тут у цій вітальні не з найновішого часу — видно й без пояснень. Меблі, драпірування, лампа з шовковим абажуром, картина з тирольським пейзажем і гіпсовий бюст якоїсь античної богині без носа, але з добре виліпленими грудьми — усе це говорить про розкіш доби буржуазного процвітання, тепер уже добряче пошарпану.

Та зараз увагу привертає не обстановка. Учасники маленького світського зібрання, усамітнившись кожен у своєму кутку, дістають шприци й засукують рукави. Десь поза нашим полем зору Роза, мабуть, увімкнула магнітофон, бо кімнату наповнює дивна, монотонна, нав’язлива мелодія. Але — що мене зараз найбільше цікавить — Боян, наповнивши шприц Лілі, заряджає другий для себе і вправним рухом встромляє його собі в руку.

Який брехун!

У вітальні — тій, навпроти — поступово западає тиша, і лише низькі монотонні звуки, що віддалено нагадують биття далеких барабанів, продовжують гудіти. Гості стихли, напівлежать хто де, ніби кожен втупився у власну ідею‑фікс. Один тільки Апостол, який, здається, найменш піддається впливу морфіну, бурмоче щось невиразне сам до себе.

— Це треба сформулювати… передати тому… хто має вуха, хай слухає… не можна воскреснути, якщо спершу не вмреш… треба бути мертвим для життя… весілля, будильники, дитячі візочки, дріб’язок на тролейбус… дай ключ від квартири… хто ставить… дурниці… смерть усьому цьому… щоб воскреснути… воскресаєш і летиш… у синю безмежність…

Він спотикається на кожному слові, ніби язик важчає дедалі більше, аж поки не замовкає й не відкидає голову на спинку крісла.

Та саме тоді з передпокою знову долинає дзвінок.

Стривожений і більше роздратований, ніж наляканий, худий пробурмотів:

— Хто там знову?… Драганов? Виженіть його!

— Мабуть, це Чарлі, — сонно каже Марго, ледве вириваючись із заціпеніння й підводячись.

— І його вижени! — махає рукою Апостол. — Хіба що приніс дозу… — І знову відкидає голову назад.

Невідомо, приніс Чарлі дозу чи ні, але його заводять до кімнати без жодної уваги з боку присутніх. Лише худий знову піднімає голову й промовляє:

— Я!… Апостол… Я, апостол наркоти!… — ніби попереджаючи новоприбулого, щоб той не намагався привласнити собі роль головного.

Після цього він знову занурюється у світ якихось власних, абсолютно невидимих навіть для найсучаснішої техніки образів.

— Дороге дитя… — звертається Чарлі до Марго з церемонійним жестом.

— Відчепися зараз… — бурмоче вона й повертається до свого дивана.

Новоприбулий безпорадно озирається, шукаючи хоч когось, здатного підтримати розмову, але всі в кімнаті однаково неконтактні. Він машинально бринькає раз чи двічі по струнах гітари, з якою, здається, не розлучається навіть уві сні, а тоді апатично опускається на кушетку поруч із Бояном. Той, занурений у себе, теж не реагує, доки Чарлі не бере його за плече.

— Скільки ампул уколов?

— Скільки хочеш, щоб уколов?… Одну.

— Одну? І вже відлетів!… Мені однієї замало, щоб хоч трохи прийти в норму.

Чарлі говорить цілком правильною болгарською, лише трохи протягує деякі голосні.

— Кожному — за можливостями, — бурмоче Боян. Потім косо поглядає на новоприбулого й додає: — Дай пару ампул!

Але Чарлі замість ампул видає лише кілька тихих акордів.

— Дай же, дай!… Поки ці шакали не перерили тобі кишені.

— Кілька ампул? — перепитує Чарлі. — Але що таке кілька ампул на все життя?

— Про все життя подумаємо потім.

— Справді? А завтра? А післязавтра?

І, звернувшись до Лілі, яка сидить трохи осторонь, лагідно просить:

— Вимкни цей магнітофон, любе дитя… вимкни, мила… я сам тобі зіграю.

Лілі підводиться, мов автомат, і повільно виходить за межі нашого поля зору. Чарлі теж підводиться, ставить ногу на кушетку, нахиляється до Бояна й бринькає на гітарі саме в ту мить, коли магнітофон замовкає. Різниця між затихлим глухим биттям і новою мелодією не так легко вловлюється на слух. Зате слова, що супроводжують гру, чути виразно:

— Ти можеш мати десятки, сотні, тисячі ампул, мій дорогий Бояне…

— І як же? — питає Боян без особливого ентузіазму. — Піти з тобою «туди»?

Чарлі заперечно хитає головою:

— Тут, тут, мій дорогий Бояне… Тисячі ампул і дівчину — мов богиню…

— Богині мені не потрібні, — кривиться Боян. — І цих тут забагато. Давай ампули.

— Зробиш роботу — отримаєш ампули.

— Яку роботу?

Чарлі нахиляється ще ближче, але в цей момент на диван знову повертається Лілі.

— Усьому свій час… — бурмоче худий.

І щоб підсилити свою «мудрість», він напівголосно наспівує, намагаючись хоч якось підлаштувати імпровізовані слова під монотонну мелодію:

Є час для випити і ампулу відкрити,

є час померти і любовної ігри —

там, десь за містом, де не світять ліхтарі.

«Ось воно, — думаю я, не слухаючи його каркання. — Ось і друге… Ось і друге падіння.».

І в голові раптом знову звучить тихий, але дивно виразний, давній голос:

«Еміле, що ти зробиш, якщо твій син стане зрадником?»

«Повільніше, — кажу. — Не поспішай. Ми ще не дійшли до цього».

Розділ четвертий

— Куди тебе підвезти? — питаю, коли ми підходимо до машини, припаркованої в темній вуличці.

— Поїхали до мене додому, — пропонує Борислав. — Лена посмажить нам шинку з яйцями.

— Зараз?, опівночі?

— Не хвилюйся. Вона читає допізна.

Я не заперечую, бо мені абсолютно байдуже, куди йти. Ми сідаємо в машину, я рушаю, а мій приятель пояснює:

— У червні в неї остання сесія. Тому вона читає без упину.

Абсолютно зайве питати його: «Хто така ця Лена?». Раніше була Світла, тепер Лена, а за кілька місяців може бути Малина чи Теменужка. Він має якийсь дивовижний талант заводити знайомства, перетворювати їх на тривалі зв’язки без жодних зобов’язань і розривати їх, перш ніж вони встигнуть перетворитися на тягар — з тією ж легкістю, з якою й виникли, без сварок і без драм. І все його життя, якщо не брати до уваги напруження й ризики нашої професії, минає так само — без потрясінь. Без якихось особливих успіхів, але й без катастроф. Людина рівноваги, яка не є ні легковажною, ні схильною до драматизації, ні буйною, ні байдужою, ні бабієм, ні відлюдником. Спокійна, врівноважена людина навіть у нашому неспокійному ремеслі. Людина без внутрішніх конфліктів і роздвоєнь — окрім того роздвоєння, на яке прирікає його епічна боротьба з тютюном. Одним словом, щаслива людина, хоча якщо я йому це скажу, він неодмінно пробурмоче:

«Та кожен сам знає, наскільки він щасливий».