— Коли ти востаннє бачив Фантомаса?

Апостол надає своєму обличчю вираз глибокого роздуму, переносить вагу з лівої ноги на праву й нарешті вимовляє:

— Учора.

— Виключено.

— Тоді позавчора… Учора чи позавчора — у всякому разі, я мигцем бачив його в «Ялті», але не зайшов, бо поспішав.

— Ого, то ти ще й поспішати вмієш… І куди ж ти так поспішав?

— Ну… — хлопець знову замислюється й міняє опорну ногу. — Йшов до Бояна. Обіцяв занести йому одну книжку.

— До Бояна? І з книжкою..? Справді термінова справа… А котра була година?

— Не можу сказати точно. Мабуть, десь коло четвертої.

— І відтоді ти Фантомаса вже не бачив?

— Не бачив.

— І навіть не знаєш, чи це було вчора, чи позавчора?

— Та, товаришу майоре, ви ж знаєте… при моєму психічному стані… — вимовляє Апостол мученицьким тоном.

— Раз уже твій психічний стан поганий, давай ми тебе полікуємо, Апостоле! — підкидає Драганов.

— Дякую… Знаю я ваше лікування…

— А де морфін? — різко й несподівано питає майор.

— Який морфін? — здригається хлопець.

— Той самий, що Фантомас забрав, коли аптеку ламали!

— Яку аптеку? — знову здригається Апостол.

— П’ятдесят ампул морфіну! П’ятдесят! — тисне Драганов, не звертаючи уваги на вираз легкої образи, що промайнула на його довгому блідому обличчі.

— А я тут до чого, якщо Фантомас аптеку розбив? — вигукує Апостол, тепер уже намагаючись одночасно виразити й невинність, і безпорадність, і образу.

— Фантомаса ми взяли, а ампул нема, — уточнює Драганов. — Значить, Фантомас передав їх комусь із вас. Кому? Оце я й питаю!

— Я не маю до цієї історії жодного стосунку, запевняю вас, — виправдовується хлопець усе так само безпорадно.

— Не маєш стосунку до свого найближчого приятеля?

— У всякому разі я не ламав аптеку разом із ним.

— Ти ще скажеш, що взагалі до морфіну не маєш стосунку…

— Я цього не кажу, — поспіхом вимовляє Апостол і відводить погляд убік. — Але чи труївся я морфіном чи чимось іншим, і взагалі, труюся я чи ні — кого це, зрештою, стосується, господи! Якщо я колись встромлю собі кухонного ножа ось сюди, — він робить промовистий жест до живота, — ви й тоді мені виставлятимете рахунок? Де? На тому світі?

— Ми не виставляємо тобі рахунок, ми шукаємо спосіб тебе врятувати.

— Не хочу, щоб мене рятували, — похмуро вимовляє кощавий. — Як почну кричати про допомогу — тоді рятуйте.

— А коли ти обкрадаєш аптеки, ми що? Сидіти й дивитися?

— Я не обкрадав аптек, казав же вам.

— А де ти дістаєш морфін?

— Ніде… Відтоді, як ви востаннє впіймали мене з фальшивими рецептами, я просто вмираю від наркотичного голоду… тільки ви цього не можете зрозуміти, — вимовляє Апостол своїм мученицьким голосом.

— Коли ми тебе відправимо в Курило, тоді й побачиш, що таке наркотичний голод…

— Для мене вся Софія — це Курило… Увесь світ — Курило… — вигукує хлопець із нотками наростаючої істерії в голосі.

— Справді? А хто створив це Курило, Апостоле? Ми чи такі, як ти? — запитує Драганов, не підвищуючи тону.

І перш ніж хлопець устиг відповісти, майор кидає міліціонерові, що саме з’явився:

— Виведіть його! Наступний!

Наступною виявилася дівчина. Вона була повна, і хоч не така висока, як Апостол, але так само розхлябана. Тільки це вже розхлябаність передчасної повноти — повноти від застійного життя, від лінощів або, можливо, просто від неправильного обміну речовин. Обличчя миловидне, біле, з тією трохи хворобливою блідістю, ледь-ледь насуплене й водночас апатичне, нерухоме, зовсім нездатне змагатися з артистичною мімічною динамікою Апостола. Молода дама вдягнена в мініспідницю, що не надто пасує до її масивних стегон, частково прикритих довгим до кісточок легким пальтом, доречним для примхливо-дощового весняного дня. Якщо не рахувати білої шкіри, усе в цій дами чорне або майже чорне — одяг, густе недбало розкуйовджене волосся, очі.

— Лиляна Мілева…

Вона не каже ні «так», ні «ні» і стоїть нерухомо перед столом, наче залишила тут тільки тіло, а духом перебуває десь далеко, бог знає де.

— Сідай, Лілі, — запрошує її майор зі своїм звичним манером невимушено переходити від службового тону до майже інтимного.

Лілі сідає, усе така ж апатична, мов людина під гіпнозом, і схрещує свої імпозантні стегна між розкритими, мов завіси, полами пальта.

— Як живеш? — дружньо питає її Драганов.

— Як завжди…

Голос низький, трохи хриплуватий — голос джазової співачки старої школи.

— Я маю на увазі: з морфіном чи без морфіну?

— Ви знаєте, що я вже покинула.

— Будемо сподіватися, — киває майор. — А позавчора ввечері, що ти робила?

— Позавчора? — вона ледь підіймає чорні брови, але обличчя залишається таким же апатичним. — Думаю, була в кіно.

— А, добре… Який фільм дивилася?

— «Багдадський злодій», — уточнює дівчина без вагань.

— Цей фільм цього тижня не йде в жодному кінотеатрі, — уточнює у відповідь Драганов. — Це можеш розповідати Апостолу або Бояну, або тому, хто тебе навчив брехати.

Вона мовчить, ніби це питання її зовсім не стосується.

— А потім, після того кіно, в якому ти не була, що робила?

— Повернулася додому.

— Сама?

— З Бояном… якщо це має якесь значення.

— Ніякого… Якщо з Бояном… Бо ви ж заздалегідь домовилися…

Майор замовкає, ніби зважує, чи варто продовжувати цей безплідний допит, чи краще припинити. Потім кидає:

— І все ж, о котрій годині ви повернулися?

— Близько одинадцятої.

— Туди, на горище?

— А куди ж іще?

— І більше не виходили?

Лілі ствердно киває.

— Дивно… — бурмоче Драганов.

Але зауваження не справляє на дівчину жодного враження.

— Дивно… — повторює майор. — Бо близько опівночі вас бачили, як ви виходили з «Ягоди»…

— І що тут дивного? — все так само незворушно бурмоче Лілі. — Те, що в мене немає годинника? — вона підіймає праву руку й оголює зап’ясток. — Ось, бачите: немає. Продала. І взагалі живу, не дивлячись на годинник. Хоч якби знала, що ви мене викличете, я б глянула, щоб бути точною у відповідях.

— А ампули?

Лілі навіть не питає «які ампули», а продовжує сидіти безучасно, відкинувшись на спинку стільця, схрестивши стегна й опустивши погляд, ніби готова піддатися дрімоті, що накочується.

— Ампули, які Фантомас поцупив з аптеки тієї ж ночі! — вигукує Драганов, щоб її розбуркати.

— Це я від вас уперше чую.

— Слухай, Лілі…

Вона ліниво підіймає темні очі й, ніби бажаючи позбавити його марних зусиль, вимовляє:

— Нічого не знаю.

Каже вона це спокійно, але так, що фраза виразно звучить як: «Нічого не скажу».

Драганов натискає кнопку дзвінка під столом і наказує міліціонерові, який з’явився:

— Виведи її! Наступний!

* * *

Потім на «сцену» виходить Роза, ніби втягнута в цю компанію лише для того, щоб виступати повною протилежністю Лілі. Роза поетично безтілесна й узагалі худа, як манекенниця з модних журналів. Худа не лише фігурою, а й усіма своїми проявами, включно з мовними. Її словник, наскільки можу судити з допиту, складається переважно з «так», «ні» та півдюжини вигуків, значно туманніших за змістом. Цілком безбарвна персона — сірі, ніби вицвілі від сонця очі, попелясте, трохи зів’яле волосся, бліді губи й костюм із широкими штанами невизначеного сіро-бежевого кольору.

Останньою до кабінету вносить свою фізичність Марго — жінка-дитина, уже досить розвинена тілесно й досить розбещена побутово — дитина з кирпатим носиком і солодкаво гарним личком, пещена донька багатих людей у минулому, в чиїх жилах тече «блакитна кров» трьох поколінь торгівців худобою. Марго, як і Роза, Пепо та всі інші, не знає абсолютно нічогісінько про пограбування аптеки, але ця необізнаність анітрохи не зачіпає її самовпевненості. Навпаки, жінка-дитина крутиться то в один, то в інший бік, щоб показати свій силует у якнайвигіднішому ракурсі, і поводиться так, ніби стоїть перед кінооператором, а не перед майором міліції. І оскільки Драганов і так уже на межі терпіння, він відправляє її з кабінету коротким, але промовистим:

— Геть!… — проковтнувши решту репліки лише завдяки завидному самовладанню.

— Важкий матеріал… — зітхаю я, коли трохи згодом ми сідаємо в майоровому кабінеті випити кави.

— І так… і ні… — відповідає Драганов. — Якби я вів розмову трохи наполегливіше, будьте певні, що в цю годину вже принаймні одна з дівчат зробила б перші кроки до капітуляції. Але ж ви наказали не тиснути надто…

— Саме так. Їм нікуди тікати. І все ж матеріал важкий — як матеріал для перевиховання, я маю на увазі.

— І так… і ні… — повторює майор. — Коли вони отак, гуртом, то справді важкі. Але візьміть їх поодинці — й побачите, що більшість піддається виправленню… Власне, всі піддаються, хіба що, може, Апостол і особливо Пепо.

— «Піддаються» — звучить обнадійливо, — бурмочу я. — Але практично важливіше, чи справді вони виправляться.

— Складне питання. І в будь-якому разі питання, яке не можна вирішити повністю тут, у цій канцелярії. Якщо ми не матимемо допомоги від оточення, від близьких…

Він утомлено проводить рукою по вже посивілому волоссю, дивиться на мене й додає:

— Коли дивишся збоку, як вони брешуть і викручуються, хочеться дати кожному ляпаса й відправити туди, де їм місце. Але коли трохи краще їх пізнаєш, бачиш, що за кожним із цих випадків стоїть людська драма… Ось та сама Лілі, скажімо… На перший погляд скажеш — упертість і розбещеність. А насправді вона не погана дівчина. Але що ви хочете, коли з дитинства втратила матір, не має жодної близької людини й живе серед лахміття в якомусь жалюгідному горищі.

— А батько?

— Батько? Він і чути про неї не хоче. Для нього вона просто паскуда.

— Ви маєте рацію, — киваю я. — Драми є. Питання в тому, як уникнути трагічного фіналу.

****

Післяобіддя й цього дня минає у службовій розмові з Бориславом, тільки тепер, для різноманіття, до теми «Томас» додалася й тема «Чарлі».

— Нечистий тип… — зауважує мій приятель.

— Що саме маєш на увазі?

— Усе… Але передусім ноги.

Борислав витягає з папки кілька фотографій і кидає їх мені через стіл.

— Але ж він босий! — виривається в мене, коли я дивлюся на перший знімок.

— Тільки коли він у парадній уніформі, — уточнює колега.

Громадянин Чарльз Вест — для друзів просто Чарлі — зафіксований у всій своїй «красі» в момент, коли виходить із посольства. Худорлявий і високий, хоч і не такий, як Апостол, він одягнений з артистичною недбалістю: сорочка в крупну клітинку, розстебнута майже до живота, зім’ята шкіряна куртка і так само зім’яті ковбойські штани. Найпримітніша риса його обличчя — великий гострий ніс, бо решта в тій чи іншій мірі схована буйною кучерявою рослинністю: довге скуйовджене волосся, кошлата борода і вуса, що звисають униз. Перекинута через плече гітара й босі ноги лише підсилюють цю ефектну зовнішність.

— А! Він моторизований, — зауважую я, переходячи до наступного знімка, де Чарлі саме осідлав свій мотоцикл.

— Припер цього старого дирчика з Туреччини й торохтить на ньому туди‑сюди.

— А де він живе?

— На Патріарха Евтимія, у якоїсь старої, сестри його матері.

— А чим він займався останніми днями?

— Тим самим: тиняється по кав’ярнях. У посольстві, принаймні, не з’являвся, якщо ти про це.

Він бере мою цигарку, запалює її з тим розсіяним виглядом людини, яка робить щось машинально, не замислюючись. Потім каже, випускаючи разом зі словами й хмарку диму:

— Поки що він — нікчемна фігура. Звичайний розбещений хлопчисько з багатої родини. Один із тих тисяч нероб, що блукають світом босоніж, бо вважають це модним, і бо нудьга та наркотики не дають їм спокою.

— Наркоману не легко знайти у нас «товар».

— Так, але цей знайшов Марго.

— Таких, як Марго, повно… хоч греблю гати.

— Знаєш, коли людина закохується, їй здається, що ця Марго — єдина.

— Наркомани не надто сильні в коханні.

— Може, це й не кохання… Дружба, прив’язаність, що завгодно. Але для мене цей тип — нікчемна фігура.

— У житті немає фігур без значення. Як і в шахах.

— Знаю. Але я говорю про теперішній момент.

Теперішній момент… Насправді ми не маємо жодного уявлення, що готується саме зараз, якщо взагалі щось готується. Може, цей скуйовджений і безхарактерний Одіссей уже став інструментом якоїсь операції, про справжні цілі якої він сам не має й гадки. А може, вся наша акція виявиться добре підготовленим облавним походом у ліс, де вже давно немає дичини, хитромудрою засідкою на привидів, узагалі зайвим вторгненням на територію, яка цікавить не нас, а майора Драганова.

Ми з Бориславом звикли реагувати на дії безсумнівні й брутальні, настільки брутальні, що вимагають негайного втручання. Ми щось на кшталт пожежників, а пожежник не тиняється вулицями, щоб гадати, чи буде в цьому домі пожежа. Але оскільки завдання нам уже доручене, і професійна чуйка підказує, що пожежа не виключена, ми ще деякий час обговорюємо ймовірності цього проблематичного загоряння, перш ніж покинути цю лікарняну палату.

Ми залишаємо в службі свої координати на випадок, якщо станеться щось непередбачене, і заскакуємо поснідати в «Болгарію». Сідаємо за столик біля широкої вітрини й стежимо за рухом перехожих на бульварі, ліниво жуючи сосиски й попиваючи пиво. Пізній післяобідній час, година прогулянок. Тротуаром у м’якому світлі заходу сонця повільно проходять молоді люди — парами або більшими групами. Вони балакають, сміються й поглядають на нас, ніби ми манекени з вітрини, що рекламують сосиски й пиво як смачну й поживну їжу.»

Так чи інакше, але приємно, коли після занять із хворобами й хворими людьми озираєшся довкола й бачиш, що тебе оточує багатолюдний, життєрадісний і здоровий світ. «Усього кілька дюжин», — сказав Драганов. І йому й на думку не спадає, що для нього, для Драганова, обмеженість цієї кількості зовсім не має значення, бо він приречений усе життя займатися саме цими, кількома дюжинами, проводити по вісім-десять годин на день тільки з ними, рухатися серед їхніх драм і катастроф, бо вони вже стали частиною його власного світу.