Коли народився Боян, Любо запропонували перевестися до Софії, але без особливого наполягання — він був потрібніший саме там, де служив. Любо все зрозумів і відмовився. І лише згодом перейшов на іншу роботу, зовсім не схожу на ту, що мав у прикордонному районі, та зумів прив’язатися до неї не менше, ніж до попередньої. І продовжував жити одинадцять місяців на рік далеко від затишної софійської квартири. Бо, хоч мав дружину й дитину, він був таким самим самітником, як і я.

Я звертаю на Графа Ігнатієва, не замислюючись, куди йду, бо йду нікуди, і ще якийсь час думаю про Любо й про себе. Думаю рівно до того моменту, коли доходжу до кінотеатру «Благоєв», бо саме тут мій розсіяний погляд раптом вирізняє серед натовпу Маргариту.

Маргарита стоїть біля самого входу до кіно, захоплена розмовою з елегантним молодим чоловіком — молодшим за неї саму, хочу сказати. Це, звісно, не та Маргарита, якою вона була десять років тому, але й не та розхристана домогосподарка з торбами, яку я побачив перед своїм невдалим від’їздом до Данії. У світлому весняному костюмі, з акуратною зачіскою й на високих підборах, вона виглядає все ще стрункою й гарною — словом, «апетитною жінкою», як кажуть ті, хто ставить знак рівності між дамою та шматком засмаженого кабанчика.

Як би вона не була захоплена розмовою, Маргарита не забуває стежити краєм ока за тим, яке враження справляє на оточення, і тому одразу ловить мій погляд. На її обличчі з’являється сяюча усмішка, і вона поспіхом прощається зі своїм молодим супутником — прощання, здається, зовсім несподіване для нього, бо франт ще якийсь час стоїть у розгубленості біля входу, навіть після того, як дама безповоротно показала йому спину.

— Емілю! Яка несподіванка, господи!

— Взаємно, — бурмочу. — І ти гарніша, ніж будь-коли.

— Не треба лестощів, — усміхається вона й буквально світиться від задоволення.

— Подумати тільки, мені вже тридцять три!

— Квиток у кіно чекаєш?

— На жаль, немає місць… Власне, хотіла сказати — на щастя. Яка зустріч, господи!

І перш ніж я встигаю щось відповісти на це гарячий вигук, вона діловито питає: — Куди ти мене поведеш?

— А домашнє вогнище? А чоловік?

— У мене вже немає чоловіка… — шепоче Маргарита, не без зусилля надаючи обличчю відповідно скорботний вираз.

«І цей тебе покинув?» — ледь не питаю, але вона випереджає:

— Він помер два роки тому… Абсолютно безглузда смерть: банальний апендицит, операція, перитоніт і…

Вона робить у повітрі жест бежевою рукавичкою, ніби розвіює тінь покійного.

— Та-а-ак… — зітхаю я, як завжди, коли сказати нічого, а якась реакція усе ж потрібна.

— То куди ти мене поведеш?

— Ну… куди хочеш.

— Тільки не думай, що я збираюся тобі на шию вішатися, — зауважує вона все так само діловито, по-своєму витлумачивши мою нерішучість. — Мені нічого не треба, просто посидіти й поговорити.

— Звісно, — киваю, трохи заспокоєний цією декларацією. — Назви будь-яке місце.

— «Рила»… Бо найближче.

«От і приїхали», — минає в мене в голові. — «Сядемо в «Рилі», і за годину до нас приєднаються Рангел і Борислав». Потім згадую, що на верхньому поверсі готелю є ресторан для іноземців, і вирішую, що питання знято.

І ось, трохи згодом ми вже сидимо на терасі тихого ресторану, і я диктую офіціантові детальне замовлення, поки Маргарита замислено дивиться на сад навпроти, де в дзеркалі ставка плавають строкаті відблиски неонових вивісок.

— Ти зовсім не змінився, — констатує вона, коли офіціант відходить. — Трохи схуд, але тобі це личить.

Вона бере цигарку з пачки, яку я підсуваю, запалює й питає: — Давно ти в Софії?

— Недавно.

— І, мабуть, скоро знову зникнеш.

— Мабуть.

— Не наблукався?

— Утомився, — зізнаюся. — Хоча… є щось, від чого людина не втомлюється?

— Правда, — погоджується Маргарита. — Та й узагалі, для тебе блукання вже друга натура. Так і помреш, певно, в дорозі…

— Можливо. Хоча поки що не поспішаю помирати.

— Жити тобі хочеться, Емілю?

Вона дивиться на мене якимись на диво жвавими очима, і в голосі чується ледь стриманий порив.

— Кому не хочеться жити? — ухильно відповідаю.

— Хочу сказати по‑справжньому… так… щоб нажитися досхочу, а там хоч згоріти…

— Який сенс жити, якщо не живеш по‑справжньому? — зауважую філософськи.

Вона не відповідає, очевидно змирившись із тим, що я її не розумію.

Офіціант приносить горілку й ікру сьомги, мовчки сервірує й знову зникає. На терасі кілька столиків і всі зайняті грецькими туристами — для офіціанта це, мабуть, обтяжливо, але для мене приємно: навіть якщо Борислав і Рангел з’являться, їм доведеться розвернутися.

— Як дитина? — питаю після першого ковтка.

— Діти! — поправляє мене Маргарита. — Їх уже двоє.

І недбало додає, намазуючи тост тонким шаром масла: — Ростуть. Тітка доглядає їх. Я взяла її до себе, щоб допомагала.

Їжа створює коротку паузу — дзенькіт приборів, грецька мова навколо. Пауза недовга, бо за дві хвилини Маргарита кидає: — Питаєш про дітей, а про мене — ні.

— А що питати, коли ти квітнеш у мене перед очима. Виглядаєш справді чудово.

— Це нічого не означає.

— Закінчила філологію?

— Закінчила. Тепер працюю перекладачкою в одній дирекції. Пів ставки, як додаток до вдовиної пенсії. Матеріально я забезпечена… Якщо це все, що тебе цікавить…

— Чому дратуєшся?

— Не дратуюся, але ти завжди говориш зі мною про прозаїчні речі: діти… філологія…

— Може, мені ніяково питати тебе про любов… А може, й зайве… Коли бачу біля тебе таких молодих шанувальників…

— Говориш дурниці. Це… це…

Вона замовкає, бо офіціант знову з’являється — цього разу з величезним підносом з вечерею.

А потім Маргарита ніби забуває, що хотіла сказати, і поки ми їмо, говоримо про дрібниці. Я ловлю настирливий погляд якогось грека з сусіднього столика, спрямований на мою даму, і згадую для Маргарити, як мене дратували такі прояви інтересу до неї колись.

— Інші чоловіки радіють, що ходять поруч із жаданою жінкою, — усміхається вона.

— Так. Тільки я не люблю бути об’єктом цікавості. Ні я, ні людина, яка зі мною.

— Це через твою професію, — знизує вона плечима. — Якщо тільки це не звичайнісінька ревність.

— Любов не буває без ревнощів, — знову запускаю в хід свої банальні філософії.

— Любов? Думаєш, ти справді мене любив?

— А ти як думаєш?

— Думаю, в тобі було співчуття, за яке я вдячна — ти допоміг мені в важкий момент… Був, звісно, й той фізичний потяг… Але любов?

Вона замовкає на мить, потім нахиляється над столом і тихо, наполегливо каже: — Я тебе любила, я! До забуття й до божевілля!… Як же я тебе любила, боже мій! А може, й досі люблю.

Вона відхиляється назад і вже безбарвним, стомленим голосом додає: — Але все це — історія без наслідків. Ми розминулися з любов’ю. Тобто — я розминулася.

— Чому розминулися? Ми її прожили.

— Так. Як історію без наслідків.

Я наливаю вино в келихи, щоб надати розмові трохи бадьорішого тону, й вже збираюся торкнутися з нею келихами, коли помічаю Борислава й Рангела, що стоять біля входу на терасу. Вони роблять два кроки до вільного столика, потім Борислав бачить мене, ледь помітно киває й, узявши Рангела під руку, веде його назад у внутрішню залу. Тактовно, безперечно — але навряд чи це позбавить мене завтра на службі репліки на кшталт: «Нема нічого дорожчого за перше кохання, правда, Емілю?»

Дрібниці, звісно. І все ж я не можу придушити в собі почуття ніяковості, майже сорому — за те, що повернувся до чогось, із чим попрощався назавжди; що знову сиджу за столом із жінкою, якій колись, дуже давно, сказав «прощавай». Так само, як Борислав із його вічним «киданням» курити.

Коли ми виходимо опівночі, друзів у ресторані вже немає.

— Де ти живеш? — питаю, коли ми виходимо на вулицю.

— Яке це має значення? Не хочу, щоб ти мене проводжав, — відповідає Маргарита.

І, бачачи, що я збираюся заперечити, додає: — Я хочу піти до тебе…

— Щоб уся ця мука почалася знову?

— Не бійся, не почнеться. Я знаю, що все скінчено.

Ми йдемо мовчки додому і майже всю дорогу не промовляємо й слова — бо сказати більше нічого. А я злюся на себе за малодушність, за те, що піддався не почуттю, а звичці. Тій самій звичці, що й у Борислава з його цигарками.

— Тут чисто! — дивується Маргарита, опинившись у кімнаті мого однокімнатного помешкання.

— Час від часу приходить одна жінка, — пояснюю, прямуючи до кухні, де тримаю пляшки.

— Молода?

— Прибиральниця, — уточнюю.

— Ясно. А подругу маєш? — не вгамовується вона, йдучи за мною.

— Не маю, уяви собі.

— Залиш ті пляшки, не хочу пити, — каже вона, помітивши, що я риюся в шафці.

— Дай я зварю каву.

Трохи згодом ми вмощуємося в кімнаті з кавою, і Маргарита знову зауважує: — Тут чисто, але інакше нічого не змінилося. Та сама кочівницька обстановка…

Я не бачу сенсу заперечувати.

— Коли заходиш у квартиру, одразу видно, які в її мешканця смаки, що його цікавить, яка в нього професія, яке хобі… А в тебе — нічого, крім десятка банальних меблів і купи газет. Нічого… Ні картин, ні фотографій, ні квітів, ні книжок…

— Книжки в комірчині, — пояснюю.

— Так. Вони вже десять років у комірчині. І, мабуть, половина з них — мої старі підручники.

— Можливо.

— Господи, Емілю! Ти так і помреш кочівником.

— А хто не кочівник?

— Ну… інші. Люди навколо. Ті, що не такі, як ти…

— Інші… — бурмочу, сьорбаючи каву. — Вони тільки уявляють, що не кочівники. Усі приходимо, проходимо й ідемо. Приходимо з порожніми руками й ідемо з порожніми руками. Отже, суттєве — не те, що ти встиг назбирати довкола себе…

— Але ж воно тобі служить…

— Те, що мені служить, — тут. А якщо комусь треба більше — хай збирає. Я не заперечую. Дехто уявляє життя як теплий курник… перепрошую, як затишну квартиру. А я звик бачити його просто як шлях: проходиш маршрут, який тобі визначено, і йдеш. Наступний, прошу.

Вона слухає замислено — мабуть, тому, що я ніколи раніше не зволив подати їй хоч якесь резюме свого «вірую», ніколи не говорив із нею серйозно про такі речі.

— Може, ти й маєш рацію, — каже вона ніби сама до себе. — Усе — вітер.

— Я цього не казав.

— Тоді я скажу… І все ж від моменту, коли приходиш, до моменту, коли йдеш, тобі ж відведено час, твій час, який ти можеш прожити… Ах, як мені хочеться жити, але по‑справжньому, розумієш, по‑справжньому, без тих дурних розрахунків на завтрашній день, які я колись робила…

Маргарита знову дивиться на мене тим дивно жвавим поглядом, із тією настирливістю, ніби хоче заговорити мене своїм поривом. І в цю мить у пам’яті раптом спливає образ дорогої Дороті з Копенгагена — з її гарячковою жагою встигнути скуштувати всього, перш ніж старість безповоротно повісить замок на крамницю насолод.

— Розумію, — кажу, ліниво відкидаючись на дивані. — Але як ти собі уявляєш це «жити»? У натовпі випадкових приятелів, чи як?…

— Ти знову повертаєшся до того молодого дурника, — з досадою кидає Маргарита, і погляд її гасне. — Залиш його… звичайний знайомий з роботи… Хоча інколи, коли немає нічого кращого…

Вона нетерпляче тушить недокурену цигарку в потворній металевій попільничці. Потім встає, знімає жакет і починає розстібати сукню — так, ніби це щось само собою зрозуміле, ніби не минуло десять років від нашого останнього обійму, ніби ми завжди й без перерви ділили з нею цю безлику квартиру. І що найгірше — я не відчуваю й тіні невдоволення від цієї безцеремонності. Навпаки.

Вона повільно й акуратно знімає з себе одяг, дбайливо складаючи речі й кладе їх на спинку крісла, даючи мені вдосталь часу, щоб пригадати її постать і відзначити бездоганність тонкої білизни.

— Я не дуже погладшала?

Таке запитання вимагає лише однієї відповіді: «Анітрохи, ти чудова». І я саме так і кажу.

Вона стає переді мною, щоб я міг, після того як спостерігав її рух, побачити її й у нерухомій позі — майже як античну статую. Дещо округлу статую, але аж ніяк не таку, якою можна було б знехтувати. І, мов прелюдія до ночі, що на нас чекає, вона діловито кидає:

— Сподіваюся, в ванній є гаряча вода?..

Розділ третій

У добу технічної революції, коли апаратура для підслуховування, стеження й фотографування кожен день дивує новими можливостями, пристрій, який мені дав Драганов, виглядає жалюгідно й безнадійно застаріло. Жалюгідно — так. Застаріло — безперечно. Але працює.

Маленький об’єктив, мініатюрний, як голівка шпильки, вмонтований у стіну кімнати, де ведеться допит. Через систему лінз він передає зображення крізь стіну в сусіднє приміщення — уже достатньо велике, щоб за ним можна було спостерігати без напруження зору.

Отже, я зручно вмостився в тому сусідньому приміщенні й споглядаю на маленькому екрані постать Драганова, який сидить за столом спиною до мене, і постать Апостола, що стоїть навпроти. Це високий і кощавий хлопець, цілком придатний для баскетболу, якби не був таким розхлябаним — безсило розхлябаним і трохи згорбленим, наче тонкі ноги ледве витримують вагу цього довгого скелета. Обличчя довге, бліде, майже святенницьке, як у євангельського апостола, якби не нахабний блиск у погляді та глузлива складка біля рота. На хлопцеві чорний светр із високим коміром, але рукави занадто короткі для його довжелезних рук, і пом’яті вузькі сірі штани, теж надто короткі для його зросту.

— Апостол Велчев… — вимовляє Драганов сухим службовим голосом.

— Він самий, — незворушно підтверджує відвідувач.

— Апостоле, хлопче, доки ти нам головний біль робитимеш? — запитує Драганов, раптом і цілком невимушено переходячи від службового тону до панібратського.

— Чому? Що знову сталося, товаришу майоре? — питає хлопець із виразом невинності й готовності до співпраці.

— А чому ти вирішив, що щось сталося?

— Ну, раз ви говорите про головний біль…