— До… певної міри…

— Чому «певної»?

— Бо мені здається, що її почуття не мають повної взаємності.

— І все ж, мабуть, це вона його втягнула?

— Не знаю. Не думаю. Вона навряд чи може справити на нього якийсь вплив. Скоріше він міг би вплинути на неї.

— Але ж ви самі твердите, що Боян — дебютант.

Мій співрозмовник мовчки й якось безпорадно знизує плечима. Я теж мовчу, трохи злий на нього і не менше — на себе, через це смутне бажання будь-що виправдати мого хлопця.

— Знаєте, вони всі з одного кварталу, росли разом, тримаються разом, і дуже важко визначити, хто на кого і наскільки впливає, якщо не брати до уваги, звісно, Апостола, бо він відіграє роль прямого підбурювача.

— Гаразд, — киваю. — І все ж ця наркоманська історія, як і все на світі, мусить мати якийсь початок…

— О, початок іде від їхнього випускного балу.

— Хочете сказати, що вони труяться ще зі школи?

— Ні. Але той бал — передісторія. Бо хтось запропонував збиратися щороку в той самий день і на тому самому місці. А оскільки хлопців чекала армія, перша зустріч відбулася через два роки — точніше, минулої весни. І там Апостол і Фантомас уже з’явилися з ореолом наркоманів і тієї ж ночі дали перший урок Пепо, Розі й Марго, а пізніше до них приєдналися Боян і Лілі.

— Розумію, — бурмочу розсіяно, бо мене зараз займають питання значно важливіші за цю підліткову історію.

— Власне, життя вже розкидало їх у різні боки, — продовжує свої міркування Драганов. — Але ця випускна зустріч знову їх зібрала — і не на добро.

— Значить, вони нічого не здобули з пограбування аптеки? — питаю, різко повертаючи розмову до недавніх подій.

— Здобули рівно п’ятдесят ампул морфіну по два кубики, — спокійно відповідає мій співрозмовник. — Ампули зникли зі шафи «Списку А», але їх не знайшли у Фантомаса.

— Ви певні, що він їх не сховав?

— Абсолютно. Фантомас діяв із співучасниками. Вони завжди діють зі співучасниками, завжди працюють групою, щоб усі були втягнуті.

— Які факти?

— Пограбування сталося близько другої години після опівночі. Працювали швидко й упевнено — видно, добре знали приміщення. Скло у дверях розбили акуратно: спершу наліпили до нього аркуш, змащений клеєм, щоб заглушити дзвін. Фантомас проліз у аптеку, пройшов у підсобку, зламав шафу зі списком А, витяг звідти упаковку з ампулами й, найімовірніше, передав її комусь із тих, хто чекав зовні.

Тим часом мешканець із третього поверху сусіднього будинку випадково побачив момент розбиття скла й одразу зателефонував у міліцію. На щастя, неподалік саме патрулювала машина, її швидко спрямували до аптеки. І все ж злочинця навряд чи вдалося б упіймати, якби Фантомас не спокусився на більшу здобич. Передавши коробку співучасникам, він повернувся назад і спробував зламати ще одну шафу — зі списком В. Саме в цей момент його й застали патрульні.

— А які його показання?

— Найдурніші з можливих.

— Тобто?

— Проходив повз аптеку, побачив розбите скло й, керований морфіновою ломкою, «піддався спокусі» зайти всередину. Шафа з наркотичними препаратами, мовляв, уже була зламана, морфіну там не було, тож він «піддався спокусі» вдруге й спробував відкрити шафу зі списку В. Загалом його версія така, що пограбування — не його рук справа…

— …І що він діяв сам.

— Саме так. У таких хлопців почуття групової вірності дуже сильне.

— Гадаєте, він довго триматиметься цієї версії?

— Він упертий. І абсолютно безпринципний. Він, Апостол і Пепо — це, власне, пухлина всієї компанії. Решта не такі вже безнадійні.

— Якщо хочете моєї думки, не тисніть на нього надто сильно, — кидаю недбало. — Нехай тримається своєї версії. Покарання й так не омине. І на інших не тисніть. Зараз не час сіяти паніку.

— Тобто не викликати їх на допит?

— Якщо не викличете — це теж насторожить. Один із них уже схоплений, вони чудово розуміють, що зустріч із вами неминуча. Надішліть повістки, але дійте без зайвої наполегливості. Нехай думають, що це проста формальність.

— Зрозуміло.

— Тепер, коли компанія дістала морфін, вона неодмінно захоче знайти собі «хату».

— Хата уже є. Цієї ночі після пограбування вони були в квартирі Марго.

— А батьки?

— Минулого тижня поїхали в Пампорово. Мають там дачку.

— Спостереження за квартирою організовано?

— Поки що не було потреби.

— Гаразд. Цим займемося ми. А де вони тепер збираються? У тій самій «Ялті»? Чи в «Молочному»?

— Ні. Змінили місце. Після останньої розмови з двома дівчатами вирішили зробити вигляд, що припинили зустрічі. Насправді просто пересунулися ближче до околиці — в «Ягоду».

— Гаразд, подивимось і на цю «Ягоду». А ви хоч трохи перестаньте за них хвилюватися. У вас і без того вистачає подібних вихованців.

— Та їх не так уже й багато, — заперечує Драганов. — Лише кілька десятків, але клопоту з ними — море.

— Я хотів би бути присутнім на допиті.

— Домовилися, — киває він.

А за мить додає: — Але майте на увазі: присутність стороннього їх збентежить.

— Вони не повинні знати, що я там.

— Так буде краще, — знову киває Драганов. — Це можна влаштувати.

Він підводиться, щоб провести мене.

***

Оперативна група вже сформована, завдання розподілені, і під вечір я зачиняюся в кабінеті з Бориславом, щоб дізнатися більше про тему «Томас». Бо Борислав теж входить до групи, і йому дісталася найважча здобич — дипломат Томас.

Але ця «велика риба» Томас виявляється дрібним чоловічком із добродушним, я б навіть сказав привітним обличчям і бездоганним костюмом — принаймні так можна судити з купи фотографій, які Борислав висипав на стіл і які я переглядаю, слухаючи виклад фактів, частково вже знайомих мені з досьє. Томас у ресторані «Софія» — розмовляє з незнайомим чоловіком. Томас на «Золотих мостах» — розмовляє з незнайомою жінкою. Томас виходить із радіо. Томас заходить до Поліграфкомбінату. Томас анфас, у три чверті, у профіль і зі спини, усміхнений і серйозний, з машиною і без машини… Ціла купа знімків.

І все ж єдине, що можна сказати після перегляду всього цього, зводиться до трьох фраз: дрібний чоловічок, добродушне обличчя, бездоганний костюм. Усе інше — банальність. Суцільна банальність без жодної виразної прикмети.

— І в Чилі, і в Нігерії, де він працював дипломатом, діяв досить ефективно, але й досить грубо — аж поки не провалився, — продовжує Борислав, машинально перекочуючи в пальцях порожній мундштук. — Тож призначення в Болгарію для нього, мабуть, останній шанс на реабілітацію. Тому, певно, й узявся з таким завзяттям налагоджувати контакти з різними інститутами одразу після приїзду.

— Можливо, він просто хотів залегендуватися як культурний радник, — підкидаю я. — Така собі легенда, бо насправді відстань між Томасом і культурою доволі велика.

— Так, але крім легендування він прагнув і широких особистих знайомств. Побував на радіо, телебаченні, у національній і в університетській бібліотеці, у половині столичних редакцій і бозна-де ще — і все це за якихось два тижні.

— А потім?

— Потім — тиша й повна темрява.

— А це що? — питаю, підкидаючи Бориславу фото з ресторану «Софія».

— Момент його зустрічі з професором Беровим.

— Хто він?

— Має славу великого математика. Може, й справді сильний у математиці, але зі здоровим глуздом у нього гірше. Його запросили на Захід, нагодували звичними компліментами й матеріальними знаками уваги, і він так розтанув, що наговорив купу дурниць. А оскільки і витрати з боку господарів, і дурниці з боку нашого були належно задокументовані, тепер Томас приходить «стягувати борги».

— З професором говорили?

— Він сам прийшов і все розповів.

— Ну, значить, здоровий глузд усе ж прокинувся, — бурмочу. — А що конкретно Томас хотів від Берова?

— Нічого конкретного… Лише натяки на популяризацію їхніх успіхів… Конкретика, мабуть, мала з’явитися пізніше.

— А це що? — питаю, беручи фото з «Золотих мостів».

— Секретарка.

— І подруга?

— Так, і подруга, — киває Борислав.

Він підкидає мундштук угору й ловить його в долоню.

— Перестань нервувати, — бурмочу. — Візьми цигарку й заспокойся.

— Диявол-спокусник! — бурчить мій приятель. Потім тягнеться до пачки й запалює.

— У Томаса не лише службові, а й сімейні неприємності, — пояснює Борислав, випускаючи разом зі словами й хмару диму. — Його дружина, очевидно, мріяла не про Софію, а про Париж чи Лондон. І щойно приїхавши сюди, після якогось домашнього скандалу, знову подалася на Захід. Тож тепер Томас — солом’яний вдівець і кавалер власної секретарки.

— Які її функції?

— Функції секретарки… якщо не заглядати в інтимну частину.

— Інтимна частина мене не цікавить. Щось іще?

— Нічого. Повна тиша, як я вже казав. З дому — в посольство, з посольства — додому, не рахуючи звичних прийомів і пиятик по квартирах колег.

— Сподіваюся, наші з служби стеження працюють обережно…

— Обережно й на великій дистанції.

— Треба залишити йому простір для дії. Тиша може означати підготовку. Треба дати йому можливість проявитися. Людина бореться за реабілітацію.

— Допоможемо, чим зможемо, — киває Борислав.

У двері стукають, і до кімнати заходить лейтенант із групи.

— Нам пощастило з квартирою, — доповідає він. — У будинку навпроти, на тому ж поверсі, живе наше подружжя. Геологи. Погодилися негайно поїхати у відрядження й залишити нам житло.

— Коли зможете встановити апаратуру?

— Сподіваюся, до завтрашнього вечора все буде готове.

— А що з «Ягодою»?

— Там складніше. Обстановка невдала. Хіба що обмежимося записами.

— Записів достатньо, — кажу. — Не морочтеся з іншим.

Лейтенант машинально стає струнко, хоч одягнений у цивільне, і виходить. Після цього ми з Бориславом знову починаємо вголос міркувати, як допомогти Томасу.

***

— У мене зустріч із Рангелом, — повідомляє приятель, коли ми виходимо на вулицю. — Підемо на матч, а потім повечеряємо в «Рилі». Ходімо з нами.

— Не хочеться на матч.

— Тоді приходь просто в «Рилу».

— Не піду, бо й там говоритимете тільки про матч. Краще піду додому почитати.

— Ти ще читаєш? У такому віці! — недовірливо питає Борислав.

— Менше. Значно менше, щоб голова не розболілася.

Я мляво піднімаю руку на прощання й додаю: — Передавай Рангелові вітання.

Вуличні ліхтарі вже світять у синюватих сутінках, і коли я виходжу на Раковську, раптом потрапляю в густий потік пішоходів: весна давно настала, повітря тепле й свіже, якщо не зважати на запах бензину, і люди вийшли пройтися, щось купити, побачитися з друзями в якомусь кафе чи ресторані. Я рухаюся без мети в натовпі, розсіяно усвідомлюючи, що мені нікуди йти й не хочеться нікуди йти, а балачки про читання — просто балачки, бо й читати не хочеться, і додому не тягне, хоча й на вулиці мені робити нічого.

Я міркую про все це, мляво спостерігаючи за людьми навколо — усі вони мають куди йти й що робити. Роблю це без жалю, просто фіксуючи факт. Повна занедбаність у побуті… чи передчасне виснаження, — кажу собі. Яка різниця. Чим довше звикаєш жити без чогось, тим менше потребуєш цього. Уся справа в тренуванні й звичці, і мій випадок не унікальний. У Любо було не краще. Навпаки.

Любо не був із тих, хто сідає сповідати свою особисту драму. Але з уривчастих натяків і власних спостережень я досить добре розумів її, щоб не боятися ставити йому запитання. Він зробив типову для багатьох помилку: у хвилину слабкості прийняв голос інстинкту за голос любові й одружився зі своєю Марією. Марія не була ні поганою, ні доброю. Якщо не брати до уваги її квітучої зовнішності, вона була просто ніяка — сірість, вирощена в безликій міщанській родині й вихована в старому задушливому культі особистого благополуччя. Її претензії до життя зводилися до затишної квартири, гомону дітей, турботливого чоловіка й солідної зарплати, яку той приносить у дім.

Власне, Любо забезпечив Марії все це — окрім себе самого. Він не міг бути «турботливим чоловіком» у тому сенсі, щоб сидіти біля її колін, обговорювати з її гостями питання, від яких, здається, залежить доля світу — як-от якою буде ціна на олію, ходити з торбою по крамницях і водити дружину в оперу щоразу, коли вона пошиє нову сукню.

Йому ставало зле від самої думки, що його життя може піти таким шляхом. Я помічав, що вдома він просто не знає, про що говорити з Марією. Його теми були їй чужі, її теми його дратували, і короткі сімейні відпустки перетворювалися на взаємну муку. А Марія, до всього, наполягала, щоб він перевівся на службу в Софію, повернувся назавжди додому — хотіла замінити епізодичні муки відпусток на повну й безмежну тяготу на все життя.

Любо важко було сказати їй, що він любить свою професію — Марія цього не зрозуміла б. Ще важче було зізнатися, що він не любить її саму — такі речі не говорять. Тому він ухилявся туманними поясненнями, мовляв, усе владнається, але треба часу. Тож Марія почала діяти сама, навіть не ставлячи його до відома, і за допомогою якогось впливового родича двічі вибивала йому «добрі місця», які Любо негайно відкидав — серед бурі сімейних скандалів.

Він любив свою важку й небезпечну роботу в прикордонному районі так, як добрий столяр любить свою майстерню, що пахне свіжою стружкою. Любив ранком, затиснувши цигарку в зубах і повівши плечима від холодку, ступати чобітьми по росистій траві й давати людям накази перед операцією; любив блукати зарослими схилами й кам’янистими пагорбами, лежати в засідці, спокійно стежити за бандитами, що з’явилися за двісті метрів, і в потрібний момент коротко наказувати атаку; любив пізно вночі, розвалившись у розбитому кріслі в районному управлінні, диктувати радистові рапорт про виконане завдання й відчувати приємну втому майстра, який добре закінчив робочий день.

Маю відчуття, що він навіть любив смерть — точніше, розминання зі смертю, ризик загибелі, за яким одразу приходив тріумф воскресіння, ту важку й небезпечну радість продовжувати життя, постійно ухиляючись від смерті.