— Труйся … — бурмоче він із легким презирством і намагається заглибитися в папери перед собою.

— Лихо в тому, що я не можу знайти йому середовище, — знову повертаюся до теми. — Я говорив там, щоб підшукали йому щось по молодіжній лінії… Хлопці ходили, намагалися втягнути його, але він виявився цілком неконтактним. Не знаю, чи він такий від природи, чи таким став, але він абсолютно неконтактний. А коли людина самотня…

— Коли людина самотня, кажеш? — різко перебиває мене Борислав. — А ти пробував підрахувати, скільки часу в цьому житті ти сам? Не скільки днів і місяців — скільки років?

— Та годі тобі… Ти ще почнеш міряти цього хлопця такими, як ти й я! Ми одинаки за професією.

— Тут справа не в професії, а в характері, — так само дратівливо відказує мій приятель. — Твоєму «хлопцеві» вже двадцять один, а характеру досі нема.

Борислав люто затягується мундштуком і знову схиляється над паперами. Я теж намагаюся зосередитися на своїх досьє — тих самих, що отримав зі служби генерала Антонова і які стосуються цілої галереї типів: починаючи з уже згаданого культурного аташе Томаса і закінчуючи групою наркоманів болгарського походження.

Ось уже майже рік я сиджу в цій тихій, чистій службовій кімнаті з голими гіпсовими стінами, з величезним молочним глобусом, що висить під стелею, і з широким вікном, затягнутим напівпрозорими білими фіранками. Своєю стерильною білизною обстановка нагадує лікарню, і я почуваюся тут саме як хворий, замкнений на довге, дуже довге й дуже сумнівне лікування.

Коли Борислав витяг мене з тієї пастки в Копенгагені й коли ми прибули сюди, я був у такому стані, що майже не відчував, як минають дні, і, здається, навіть не усвідомлював обстановки. Точніше — усе навколо здавалося мені таким, ніби між мною і цим «навколо» опустилися якісь напівпрозорі фіранки, як ті на вікні. Зовні, мабуть, я не виглядав зовсім ідіотом — принаймні відповідав на запитання більш-менш осмислено і робив усе, що мені казали. Але все, що мене оточувало, здавалося розмитим, а голоси, які я чув, ніби долинали з дуже далекої відстані. Єдине, що я бачив і чув абсолютно чітко, болісно чітко, — це обличчя й голоси щойно пережитого кошмару.

Борислав знову поїхав у якесь відрядження, а мені запропонували тривалий відпочинок. Але сама думка залишитися самому в холостяцькій квартирі чи на якійсь базі відпочинку після всієї тієї самотності, пережитої там, лякала мене до оніміння. Здавалося, що ще одна доза самоти — навіть маленька — і я буду готовий до психіатрії. Тому я почав працювати в службі, а після роботи, всупереч своїм звичкам, засиджувався до пізнього вечора в того чи іншого колеги — і мені було абсолютно байдуже, чи дивитимусь після вечері телевізор, чи гратимуся з дітьми, чи гратиму в карти. А коли нарешті повертався до порожньої квартири, поспішав лягти й заснути, аби не думати про минуле, хоча не думати про нього я не міг, а коли нарешті переставав думати — починав його бачити у снах.

А потім, через два-три місяці, усе поступово стало на свої місця, і кошмар у голові трохи розвіявся. І саме тоді знову з’явився Борислав. Він тим часом провалився десь на Заході — точніше, його провалили — і ледве встиг урятувати шкуру. І так само, як я, опинився на лікуванні в цій тихій білій канцелярії.

Нам доручали вивчати й аналізувати конфіденційні доповіді й відомості, що надходили здалеку від таких, як ми, але щасливіших за нас. І ми продовжували плавати в тих самих знайомих ворожих водах — тільки це вже було уявне плавання, бо нашу роботу робили інші, а ми робили те, що нам не було роботою.

Звісно, обоє ми сподівалися, що колись нас таки «випишуть», але той день здавався чимось дуже далеким і дуже туманним — як туманною була й траєкторія нашого майбутнього маршруту…

— Для мене вже п’ять країн на карті Західної Європи викреслено, — якось без приводу зауважив Борислав, підводячи очі від досьє.

— Не п’ять країн — уся карта викреслена, — заперечив я. — Уся карта… і для тебе, і для мене… Можеш бути певен: скрізь на нас заведені справи.

Борислав глянув на мене похмуро. Потім звична незворушність узяла гору, і він пробурмотів:

— Нічого. Є й інші континенти…

Окрім таких випадкових реплік, ми ніколи не згадували про свої пригоди — не було сенсу роз’ятрювати ледь загоєні рани. Ми сиділи один навпроти одного за столами і, як і тепер, зосереджено переглядали папери.

— Морфін — це ще півбіди, — зауважую я, підводячи голову від матеріалів. — Боюся, щоб він не вліз у щось інше.

— Боїшся, що не почне курити? — підкидає Борислав. — Власне, між морфіном і тютюном різниця не така вже й велика…

— Щоб не вліз! — повторюю, не зважаючи на його дурниці. — Якщо, звісно, вже не вліз…

— Чому думаєш, що вони звернуть увагу саме на нього? — питає мій приятель, який чудово розуміє, про що йдеться. — Логічніше було б чекати, що вони підуть на легшу здобич, на когось зовсім пропащого.

— Легка здобич не завжди найкраща. Навіщо Томасу морфініст, який настільки залежний від своєї пристрасті, що на нього вже не можна покластися? До того ж ці тут, — я вказую на досьє, — усі доволі нікудишні як людський матеріал. Порожні голови, хвальки, які люблять плескати язиком. Усі, крім нашого. І якщо Томас справді вирішив завербувати когось із цієї компанії, він напевно спробує взяти саме нашого.

— І що з того, що спробує? Спробує — і вдариться об камінь. Хлопець міг раз оступитися, але він син Любо Ангелова.

— Тільки виховував його не Любо.

— Ти мене колись доконаєш своєю підозріливістю… — бурчить Борислав і підводиться.

Він підходить до вікна, трохи піднімає білу напівпрозору фіранку й дивиться надвір. Я стежу за ним краєм ока і подумки бачу все те, що бачить і він — до найменшої дрібниці: цементований внутрішній двір, ряд службових «волг» і «мерседесів», групку шоферів, що перемовляються біля машин, пост біля зачиненої брами на вулицю і п’ять рядів вікон протилежного крила. Все замкнене, тихе й ізольоване — як у лікарні.

— Але що може пообіцяти цей іноземець хлопцеві, щоб його підштовхнути? — питає Борислав, різко повертаючись спиною до вікна. — Коробку ампул? Пачку банкнот? Солодке життя за кордоном? Ти ж сам кажеш, що хлопець не дурний…

— І Томас не дурний. Не знаю, яку наживку він кине і чи кине взагалі, і тим більше не знаю, чи наш клюне. Власне, я нічого не знаю, але маю передчуття, що кадриль закрутиться саме навколо нашого. Передчуття, розумієш?

— Ти мене доконаєш своїми передчуттями, — стогне Борислав. — Син Любо Ангелова — і зрадник!

Він робить три кроки до столу й кидає порожній мундштук на рукописи. Потім вимовляє фразу, яку я вже деякий час чекаю:

— Дай одну цигарку.

***

Будівля біля Левового мосту, на відміну від нашої установи, стара, вогка й похмура. Стіни коридорів свіжопофарбовані, дерев’яні частини щедро вкриті лаком — його не шкодували, — але від цього обстановка освіжилася не більше, ніж стара освіжається пудрою та помадою.

Я неквапом підіймаюся сходами, кам’яні східці яких трохи просіли посередині, стерті ногами безлічі відвідувачів. «Щоразу, коли заходжу в цю будівлю, маю відчуття, ніби мене затримали і ведуть на допит до Гешева», — якось сказав мені Любо. Але я трохи молодший за нього і ніколи не бував у Поліцейській дирекції, тож мій перший спогад про ці сходи датується першим дев’ятим вересня.

Той дев’ятий вересня був ясний і сонячний, як і личить першому святковому дню, але тут, усередині, було так само вогко й напівтемно, по коридорах тьмяно жевріли жовті лампочки, і метушилися цивільні в кашкетах з автоматами на плечах. Я довго блукав, перш ніж знайшов свого знайомого - бай Павла в кабінеті якогось начальника. Бай Павел теж став начальником, але для мене він залишався просто бай Павелом, і я без зайвих церемоній, не звертаючи уваги на чоловіка за столом, поспішив заявити, що хочу вступити до міліції.

— Дурниці. Ти ще малий, — відрізав бай Павел.

— Як це «малий»? Мені скоро вісімнадцять, — збрехав я, не кліпнувши, хоча не мав і сімнадцяти.

Бай Павел й той за столом перезирнулися.

— Наш хлопець, сирота, — пояснив мій покровитель.

За хвилину начальник уже заповнював мою міліцейську анкету.

— Як тебе звати?

— Еміль.

— Який Еміль? — здивувався бай Павел. — Ти ж Найден.

— Я Еміль! — наполіг я. — Найден — так звали в притулку, а я — Еміль.

Двоє знову перезирнулися.

— Гаразд, — кивнув той за столом. — Запишемо «Еміль». Тобі ж краще знати власне ім’я. Прізвище?

— Боев.

— Так. Еміль Боев…

А насправді я не був ані Еміль, ані Боев, ані «сирота», як делікатно висловився бай Павел. Я був просто підкидьком без батька й без матері, і в цю мить чоловік за столом, можливо навіть не усвідомлюючи цього, здійснював акт хрещення — давав мені ім’я і професію на все життя.

Чистий збіг, що кабінет, у який я входжу тепер після легкого стуку, — це саме той кабінет мого давнього хрещення. Але чоловік за столом мені зовсім незнайомий: високий, худорлявий, мабуть мого віку — цієї вже трохи меланхолійної пори між сорока і п’ятдесятьма. Його попередили про мій прихід, і він очевидно чекає на мене, бо в кімнаті є ще одна людина, знайома мені й потрібна саме зараз — оперативник, який займається наркоманами.

Я вмощуюся у вказане крісло й побіжно оглядаюся. Кабінет той самий, що й багато років тому, і водночас ніби інший… може, через свіжу фарбу… чи через книжкову шафу… чи… Мені потрібен певний час, щоб збагнути: переміни в основному на протилежній стіні, бо там висить портрет Леніна. Ми так звикли до цих портретів у установах, що майже їх не помічаємо. І треба помітити портрет Леніна саме тут, у такому місці. Портрет Леніна в канцелярії, де колись сидів царський слідчий і допитував комуністів.

— Квіти розглядаєте? — усміхнувся шеф, витлумачивши по-своєму мій інтерес до обстановки. — Наш завгосп перетворив мій кабінет на квітник.

У кімнаті справді по кутах стоять кілька вазонів із різними рослинами, які, правду кажучи, я тільки тепер помічаю.

— Трохи квітів освіжають службову атмосферу, — зауважую добродушно.

— Так, тільки ми тут маємо справу з іншими квіточками, — так само добродушно відповідає чоловік за столом. — Саме з такими, які цікавлять і вас.

Остання фраза одразу вводить нас у потрібну тему.

— Мені потрібні деякі подробиці про останні дії тієї компанії, — кажу. — Але про це ми можемо поговорити й пізніше з товаришем, щоб не забирати ваш час. Я лише прошу розпорядитися, щоб відтепер жодних заходів щодо цієї компанії не вживали без узгодження зі мною.

— А я якраз думав завтра викликати їх по черзі, — зауважує оперативник.

— Чому?

— Учора вночі пограбували аптеку.

— Звідки знаєте, що саме вони?

— Бо одного з компанії схопили під час пограбування.

— Кого схопили? — питаю, і відчуваю, як щось неприємно стискає під грудьми.

— Того… Фантомаса.

Я замовкаю, і це дає шефові нагоду згадати про закони гостинності.

— Кави?

— Дякую, не хочу забирати ваш час.

— У такому разі Драганов вас пригостить. А щодо іншого — домовилися.

Я залишаю місце свого колишнього хрещення і, у супроводі Драганова, спускаюся до його кабінету поверхом нижче.

Оперативник теж десь мого віку. Невисокий чоловік із повільними рухами, тихим голосом і незворушним обличчям — не знаю чому, але він більше нагадує мені вчителя, ніж працівника міліції. Після того як ми випиваємо обіцяну каву і він вислуховує мої запитання, він починає своїм рівним, незмінним тоном повільно й методично розповідати про дії компанії — ніби читає чергову лекцію. Багато подробиць, які він згадує, мене зараз зовсім не цікавлять, але я слухаю терпляче, бо не можу знати наперед, що з цього мені знадобиться, а що — ні.

— …Донедавна вони діставали морфін просто з аптек — за підробленими рецептами й паспортами хворих родичів. Але в більшості аптек їх уже знають, та й ми запровадили значно суворіший режим продажу опіатів. Це змусило їх шукати інше джерело, але ми й це джерело перекрили. Йдеться про одну медсестру Інституту спеціалізації та удосконалення лікарів — Віру, яка систематично виносила морфін зі складу, і яку ми лише тиждень тому спіймали на місці злочину. І ось, опинившись без морфіну, вони задумують і здійснюють учорашнє пограбування.

— «Вони…» — повторюю я, за ним. — Але хто саме подав ідею? Хто взагалі мозок цієї компанії?

— Звісно, той, хто й ватажок, — відповідає Драганов. — Той самий Апостол, про якого я вже згадував.

— Він найрозумніший із усіх?

— Не сказав би, що найрозумніший, — хитає головою мій співрозмовник. — У нього не так розум, як уява, якщо хочете — хвора фантазія, а може, й частка того своєрідного хисту гуртувати людей навколо себе. Читав що завгодно, тому має в запасі кілька десятків готових фраз, уміє вставити їх у потрібний момент, але щоб мав якийсь особливий інтелект… Боян, наприклад, значно розумніший за нього.

— І все ж не Боян, а цей Апостол — шеф, — підкидаю я, ніби натякаючи, що не варто висувати на перший план мого хлопця.

— Майте на увазі, що Боян — дебютант. Він зовсім недавно в компанії. Та й він надто замкнений, мовчазний, апатичний, щоб стати душею групи.

Я не заперечую, і Драганов знову пускається в різні подробиці — здебільшого мені зовсім непотрібні. Він докладно розповідає про якісь дії Пепо, про останній конфлікт між Розою та її батьками, а також про розмову, яку позавчора мав тут, у цьому кабінеті, з Лілі.

Він називає їх усіх по іменах і говорить про них так, ніби це його вихованці. Він називає по іменах і кілька десятків інших наркоманів столиці й поводиться з ними так, ніби це його клас — дуже особливий, неспокійний і хворий клас, кошмарний клас, але все ж таки довірений йому, і з яким він мусить давати собі раду якнайкраще.

Я деякий час розсіяно слухаю про його розмову з Лілі, аж поки одна випадкова фраза не привертає мою увагу:

— Значить, Лілі справді подруга Бояна?