— Як я можу бути спадкоємцем людини, яку не розумію… яку не знаю…

— Але ж він повертався, ти був із ним.

— Рідко. І завжди ненадовго… Можна?

Останнє стосується пачки цигарок, до якої він простяг руку.

— Не треба питати.

Він запалює, глибоко вдихає дим, а потім додає якось неохоче, ніби просто щоб бути чесним перед собою:

— Тепер, коли згадую, здається, що він хотів наблизити мене до себе… Робив подарунки, питав про мої справи… але я важко звикаю до чужих людей, а він був чужим… приходив з іншого світу… і сам був якийсь… інший… і… і нічого не виходило.

— Так… — кажу беззмістовно, дивлячись на це молоде, трохи бліде, але гарне обличчя, схилене апатично над столиком. — А тепер, коли батька немає, хтось цікавиться твоїми справами?

Юнак знову кидає на мене короткий погляд, ледь піднявши темні брови, ніби не зовсім розуміє питання.

— Хто мав би цікавитися… У цьому світі ніхто ніким не цікавиться.

— А якщо я запитаю?

— Ну, питайте… — знизує плечима Боян. — Хоч я й досі не розумію, який сенс у всій цій розмові.

Мені здається, що сенс він принаймні частково здогадується, інакше давно й набагато різкіше поставив би мені це питання.

Юнак знову опускає очі в склянку, а я деякий час розглядаю його розсіяно, думаючи, з чого почати. Зазвичай, коли я щось роблю, я завжди знаю, з чого почати й куди йти. Але ця робота — робота няньки — мені зовсім чужа, і тому я роблю кожен крок невпевнено, і тільки зробивши його, думаю про наступний. Як і зараз, коли розглядаю хлопця. Він стрункіший, худіший і якось тендітніший за Любо, але обличчям разюче схожий на батька. Той самий прямий ніс, та сама вперта лінія підборіддя, ті самі темні очі. Але на обличчі Любо роки залишили свої глибокі сліди: на чолі й біля рота врізалися зморшки від довгого вдивляння в туман і спеку, зморшки від того мимовільного стискання щелеп, коли ми ковтаємо біль і страждання, зморшки від напружених роздумів і всього того, що він звик приглушувати, бо стосувалося лише його й, з погляду служби, не мало значення. А обличчя хлопця, що сидів навпроти, таке чисте, що здається майже порожнім від будь-якого виразу. Життя ще тільки має писати на ньому, і єдина позначка, яку воно поки залишило, — легкий освітлений шрам від якоїсь давньої подряпини, що тягнувся між чолом і скронею.

— У небезпечному місці тебе зачепили, — зауважив я, показуючи на шрам. — Спорт чи дружній бій?

Боян уперше ледь-ледь усміхається: — Ні те, ні інше. Торік послизнувся на льоду й роздер собі скроню. Лікар сказав, що якби подряпина була трохи глибша — міг би й не підвестися. Дурна історія: один крок на слизькому — і тебе вже нема.

— Справді дурна, — погоджуюсь я.

— Як і все інше, — кидає він недбало.

— Все?

— Авжеж. Люди метушаться, облаштовуються, збирають на квартири, купують машини — і поки все це зроблять, встигають померти. Хіба не абсурд?

Я зітхаю: — Якщо дивитися на життя тільки через машини й меблі — то так. Але ж є й інші речі.

— Які? Красиві й благородні? — у голосі його чути роздратовану іронію. — Красиві й благородні речі існують переважно в книжках.

— Гаразд. А як ти уявляєш власне життя?

— Ніяк. Колись думав стати журналістом, а тепер і про це не думаю… хоча, якщо не буде надто важко, може й стану. Врешті-решт — журналіст чи вчитель, яка різниця…

Я знову зітхаю — без потреби, просто щоб виграти секунду.

— Ще віскі? — Краще каву.

Я замовляю дві подвійні й тягну час.

— Як там університет? — питаю, сьорбнувши не надто гарячої, але все ж пахучої кави.

Боян ковтає ковток, вагається, а тоді зізнається: — Нічого особливого… Хіба що на зимовій сесії отримав дві двійки.

— Тобі ж стипендію знімуть.

— Переживу.

— А вільний час? — Нічого.

— Просто сидиш? — Сиджу.

— У кав’ярнях?

— У кав’ярнях або вдома.

— Читаєш?

— Читаю. Але уникаю підручників. Не знаю чому, але останнім часом вони мені не йдуть.

— А комсомол?

— Комсомол? Восени мало не виключили.

— За що?

— Не поїхав на бригаду… і ще за дрібниці.

— Картина не дуже весела, — кажу я.

— Я й не стверджую протилежне, — знизує плечима він.

Я подаю йому цигарки.

— Усе це ще не катастрофа, — підсумовую. — Якщо хоч трохи хочеш вибратися з багна.

— Думаю, університет я якось дотягну. А далі…

— Так. Але твоє багно не обмежується університетом.

Він мовчить — бо знає, до чого я веду.

— Кав’ярні — то дрібниці. Але «Ялта» і компанія там — це вже справді небезпечно.

— Не перебільшуймо, — бурмоче він.

— Я й не перебільшую. Просто твоє становище справді драматичне. Якщо не сказати — трагічне.

— Невже аж так? — піднімає брови Боян.

— На жаль, ти не усвідомлюєш, куди зайшов. Частково — через брак інформації. Але головне — ти втратив відчуття реальності.

Він мовчить, чекаючи продовження.

— Ти казав про те випадкове падіння на льоду. Але послухай: твоє теперішнє «ковзання» — те, інше — може закінчитися значно гірше. До того ж один із твоїх приятелів, цей Пепо, дав тобі тисячу левів.

— Це між мною і Пепо.

— Ти помиляєшся. Бо ті гроші він украв у власного батька. І тепер батько подає заяву. До речі, ті тисячу я вже повернув за тебе — щоб тебе не тягали по слідчих.

— Ви ставите мене в незручне становище… Я не хотів…

— У незручне становище ти сам себе поставив. І не через гроші. Гроші повернеш, коли зможеш. Але є ще інше.

Боян мовчить, опустивши голову.

— І через це «інше» тебе вже двічі викликали в міліцію, так?

Він не відповідає — ні так, ні ні.

Я вже хочу продовжити, але раптом — зовсім недоречно — згадую ту ніч у схові чабанів, холодний подих темряви, тріск дощу, червоні вогники цигарок і дивне запитання Любо:

«Еміле, що б ти зробив, якби твій син став зрадником?»

Дурниці, друже. Краще скажи — що робити тепер, коли твій син став наркоманом.

Розділ другий

— Діяльність цієї контори в Мюнхені справді треба припинити, — промовляє генерал. — І, звісно, діяти слід надзвичайно обережно. Просто не знаю, кого послати…

Він замислено вдивляється кудись у простір своїми ясними синіми очима — майже непристойно синіми для генерала. Потім повертається до мене, ледь примружується і недбало кидає:

— Може, послати тебе, га?

Шеф завжди так примружується, коли хоче приховати веселі іскорки в своїх синіх очах, але я знаю його звички настільки добре, що мені й не треба вдивлятися в ті очі.

— Ви жартуєте, — бурмочу я.

— Так. І то з бідолахи, приреченого на канцелярську роботу.

Я не заперечую, бо визначення цілком точне — принаймні з мого погляду.

— Власне, ти непогано даєш собі раду з цією канцелярською роботою.

— Що мені ще лишається… — бурмочу я так само понуро. Мабуть, вигляд у мене справді досить жалюгідний, бо генерал раптом вибухає своїм коротким напівзадушеним сміхом.

— Кави вип’єш?

Трохи згодом ми вже полишили сувору службову атмосферу біля письмового столу й вмостилися в темно‑зелених кріслах, поруч із темно‑зеленим листям імпозантного канцелярського фікуса.

На столику, разом з двома чашками кави, виднілася й маленька кавничка, наповнена тією ж самою рідиною — німий знак уваги з боку секретарки, яка знає, що мені однієї кави ніколи не вистачає.

— Запалиш? — питає генерал і відкриває велику коробку експортних цигарок.

Та урочиста коробка вже другий рік як тут порохнявіє, якщо не третій, і шеф чудово знає, що я ніколи не торкався його розкішних, але пересохлих сигарет. Проте запитання «Запалиш?» у цьому кабінеті — всього лише протокольна формула, яка означає одне-єдине: «Можеш курити».

Я чемно відхиляю запропоновану цигарку і запалюю свою. Генерал відпиває ковток кави, знову дивиться на мене — і знову сміється.

— Смієтеся з мене… Але якби ви знали.

— Я радий за тебе, — перебиває шеф. — Після такої історії, як у Копенгагені, будь-хто на твоєму місці вже просився б на пенсію. А ти — ще й року не минуло — і вже тебе свербить діяти.

— У кожного своя кваліфікація, товаришу генерале.

— Не заперечую. Але поки що тобі доведеться перекваліфікуватися.

Побачивши, що я збираюся щось сказати, він піднімає руку:

— Я сказав «поки що», а не «назавжди». Передусім ті місця, де ти раніше працював, тепер для тебе — заборонена зона. І навіть якщо ми вирішимо відрядити тебе кудись іще, доведеться дуже уважно зважувати — куди, коли і як… Ти вже знайомець для них, Боєве.

— Розумію… І не маю жодних претензій, окрім однієї: не ставтеся до мене як до інваліда.

— Я й не ставлюся. І, між іншим, саме тому я тебе й викликав…

Генерал бере одну з пересохлих, несмачних сигарет, довго розглядає її, ніби вагається, чи варто запалювати, потім відкладає і відкидається в кріслі.

— Сьогодні зранку говорили з генералом Антоновим із контррозвідки. Домовилися доручити тобі одну справу, яка трохи відірве тебе від паперової рутини. Тим паче, що ти вже маєш певні відомості щодо частини об’єктів, хоч і іншій лінії.

Я дивлюся на шефа з подивом, але мовчу.

— Маю на увазі наркоманів, про яких ішлося днями, коли згадували сина Ангелова. До речі, він уже порвав із тією компанією?

— Майже. У всякому разі, намагається їх уникати.

— Авжеж: він їх уникатиме, а вони його шукатимуть… Але про це — потім. До тієї компанії останнім часом причепився якийсь західний турист. Молодий чоловік, мати — болгарка, батько — іноземець. Приїздить до нас уже вдруге, і щоразу — через Стамбул. У них тепер мода їздити до Стамбула ковтати наркотики, але цей, наш клієнт, до всього ще й завертає в Болгарію, проводить тут по місяцю й більше, завів стосунки з однією дівчиною з тієї компанії і, що найважливіше, має контакт із власним посольством.

— Якщо він часто там буває, навряд чи його використовують, — зауважую.

— Так, звісно. Але він не ходить туди часто. Він зробив лише один-єдиний візит — зате дуже промовистий: чотири з половиною години. І не для того, щоб гортати журнали в читальні. Чотири з половиною години — у кабінеті Томаса.

— Довгувато для одного візиту, — визнаю. — Але цілком можливо, що ці чотири з половиною години пішли на звичайну гру в запитання й відповіді. Томас тут новий, до того ж повністю ізольований, і природно, що він спробує вичавити максимум інформації з цього типчика, який тиняється туди-сюди і вже встиг зблизитися з нашими красенями.

Я роблю цю ремарку — як і попередню — не для того, щоб повідомити генералу щось нове, а просто щоб уголос позначити різні можливості. Це теж частина нашого звичного ритуалу.

— Безперечно, — киває шеф. — Поки що ми не маємо жодних даних, що Томас узагалі ставив якісь завдання цьому… Чарлі, здається? Чи як там його… не пам’ятаю. Але коли з одного боку маєш зграю наркоманів, з другого — західного дипломата, а між ними — такого собі Чарлі як можливу ланку зв’язку, тоді перевірка стає неминучою.

Він теж не каже нічого, чого б я не знав, але таке окреслення ситуації вносить ясність і є частиною нашого звичного ритуалу — так само, як і недбалий жест, яким я вдруге доливаю собі кави.

— З наркоманами взагалі треба бути обережним, — бурмоче генерал. — Вони можуть бути небезпечні не лише в побутовому сенсі.

— Так, але вони можуть бути небезпечні й для того, хто їх використовує, — продовжую я відстоювати іншу версію. — А Томас — досвідчений розвідник і не може не знати, що наркоман — це ніж із двома лезами.

— Вірно. Тільки Томас не має великого вибору. А коли вибору нема, не виключено, що він звернеться до покидьків — з усіма ризиками, які з цього випливають.

Шеф нахиляється вперед, знову бере одну з експортних сигарет, але перш ніж я встигаю піднести запальничку, швидко відкладає її.

— Звичайно, по цій лінії може й нічого не бути. Питання в іншому: ми повинні знати, що є, а чого нема. І в будь-якому разі не завадить уважніше розібратися з цим Томасом і його поведінкою. Перші тижні після прибуття він досить активно метушився туди-сюди, а тепер щось притих. Чому?

— Або зневірився, що б’ється головою об стіну, або знайшов те, що шукав.

— Саме так. І навіть якщо нічого не знайшов, навряд чи сидить склавши руки. Тож, як бачиш, історія не вичерпується наркоманами. До речі, в службі Антонова тобі дадуть докладніші відомості.

Остання фраза означає, що розмову завершено. Я допиваю каву одним ковтком — гріх марнувати добру каву — і підводжуся.

— Щось ти якось ухильно відповів щодо хлопця Ангелова, — зауважує генерал, теж підводячись. — Ти вже махнув на нього рукою чи як?..

— Важко вирвати людину з одного середовища, якщо не можеш запропонувати їй інше, — неохоче відповідаю. — Як ви самі сказали: він їх уникатиме, а вони його шукатимуть, і взагалі…

— …І взагалі такі речі не вирішуються однією повчальною розмовою, — закінчує за мене шеф. — Розумію. Але й ти не з тих, хто не доводить справу до пуття, правда?

Він дивиться на мене своїми ясними синіми очима, ніби хоче переконатися, що не помилився в оцінці.

***

— Ти, кажеж, я не з тих, хто не доводить справу до пуття… А я ж його, по суті, саме і покинув.

— Та витягнеш, — зауважує Борислав і шумно, з рішучістю, затягується своїм мундштуком.

Точніше кажучи, він затягується повітрям, бо мундштук порожній. Борислав періодично робить сумні спроби кинути палити і в такі кризові моменти тішить себе цим порожнім мундштуком.

— Тобі легко давати поради, але якби ти був на моєму місці…

— Він же більше не колеться?

— Пообіцяв, що не буде. І поки що, здається, тримається. Поки що… А завтра?… А через місяць?… Ти ж сам бачиш: ти з палінням не можеш упоратися, а він…

Після цієї вбивчої репліки я повільно розпечатую другу за сьогодні пачку, дістаю цигарку, клацаю запальничкою і з насолодою затягуюся.

Наші два столи стоять точно один навпроти одного, тож Борислав має змогу в деталях спостерігати за моїми тютюновими маніпуляціями, і я відчуваю, що він ледве стримується, аби не жбурнути свій бурштиновий мундштук мені в голову.