— Я думав, тобі вже повідомили…

— Приходили. Але я не захотіла слухати. Я взагалі нічого не хотіла й не хочу від них…

— Гаразд, — кивнув я. — Якщо хочеш…

— Я не хочу! Мене це не цікавить! Абсолютно не цікавить! Але в Любо є син. І цей син росте. І колись він захоче знати більше про смерть свого батька. І я мушу йому відповісти!

Я знову промовчав, давши їй заспокоїтися. Потім коротко розповів про смерть Любо. Вона слухала байдуже, дивлячись убік — на стіну, де в дешевій рамці висіла стара фотографія. Не Любо — молода жінка з круглим милим обличчям, мереживною блузкою й легкою, безвиразною усмішкою для фотографа. Марія — колишня.

Я замовк, і в ту ж мить Марія — теперішня — перестала дивитися на Марію — колишню, і вперше глянула мені просто в очі:

— А чому ви послали його до тих типів?

— Бо вони діяли проти нашої країни. Бо хтось мав піти й знешкодити їх — Любо, я або інший…

— Тільки ти повернувся, правда? А Любо — ні…

Так минув мій перший візит. Другий, через два роки, фактично не відбувся. Був пізній зимовий вечір, у квартирі на другому поверсі світилося, але коли я піднявся й подзвонив, ніхто не відчинив — мабуть, побачили мене у вічко. Я подзвонив ще раз, іще раз, а потім пішов. Коли вийшов на вулицю й глянув угору, вікна вже були темні.

І ось тепер — третій візит. Хтось сказав би: зайва наполегливість. За інших обставин я, мабуть, погодився б, бо не люблю стукати в негостинні двері. Але тут є одна деталь. Маленька деталь, перед якою особисті вподобання мають відступити.

Будинок — одна з тих безликих казенних споруд початку 50-х, які тоді, в часи дефіциту, здавалися взірцем домашнього затишку. Я повільно піднімаюся непривітними сходами, де, мабуть, місяцями стоїть огидний зимовий запах кухонного попілу й прокислої квашені з підвалів. Як би повільно я не йшов, другий поверх — не так уже й далеко. Дзвоню. Мить тиші, потім — шум, уривчасті голоси, знову тиша, знову кроки в передпокої. «Дивляться у вічко», — думаю я, коли двері раптом відчиняються, і на порозі з’являється стрункий юнак із гарним, трохи похмурим обличчям. Обличчям, яке водночас і нагадує Любо, і зовсім не схоже на нього.

— Чого бажаєте?

— Хотів би бачити Марію Ангелову. Я — друг вашого покійного батька.

— Шкода, але мама хвора.

Холодний, як і мати. Хоч і ввічливіший.

— Власне, я хотів би бачити й вас.

— А!…

Між вигуком і паузою — розгубленість. А оскільки ніколи не знаєш, чим закінчиться така пауза, я вдаюся до професійної безцеремонності й роблю крок уперед, ніби мене вже запросили. Юнак машинально відступає — і це вже щось на мою користь: я в передпокої.

— Ми зараз зовсім не готові до гостей, — бурмоче він, у якому холодність змішалася з роздратуванням. — Але якщо вже прийшли…

Він відступає далі, мимоволі відкриваючи мені шлях до вітальні, а потім хутко зачиняє двері праворуч — мабуть, до кімнати хворої.

Можливо, Марія й справді хвора, бо навіть мій прокурений ніс відчуває в повітрі запах валеріани й аптечної затхлості. Обстановку у вітальні змінили так, що не впізнати — і все це лише на гірше. Сірі від пилу батистові фіранки, безлад на столі, купа взуття в кутку, зношений пеньюар на дивані, сміття на підлозі, плями на стінах — усе свідчить про давню занедбаність.

— Кажу ж вам, ми зовсім не готові до гостей… — бурмоче юнак. — Мені соромно приймати вас у такому вигляді… Але якщо вже прийшли…

Я не тільки прийшов — я вже сиджу на своєму звичному місці в кутку між радіоприймачем і фікусом, листя якого, як і все навколо, потребує вологої ганчірки.

— Не переймайся, хлопче, — кажу я, удаючи, що нічого не помічаю. — Я затятий холостяк, мене безладом не злякаєш.

Юнак трохи заспокоюється, сідає на край кушетки й чекає, щоб я пояснив мету візиту. Він досі не спитав мого імені — мабуть, здогадується. Але я вирішую представитися.

— Ти, мабуть, мене не пам’ятаєш — востаннє, коли я тебе бачив, ти був отакенький. Але, може, чув про мене. Я — Еміль.

— Чув, звісно, — кивнув юнак.

Кивнув якось мляво. І в погляді, що уникав мого, теж було щось мляве. У всьому виразі цього гарного, трохи блідого обличчя проступала якась втомлена розсіяність чи байдужість.

— Може, тобі це й нецікаво, але колись, коли твій батько довідався про твоє народження, так сталося, що я був тоді з ним — там, у горах, на кордоні.

— Цікаве співпадіння.

— Прекрасно розумію, що для тебе це зовсім не цікаво, але я зобов’язаний сказати, щоб ти зрозумів інше — те, що буде далі.

Юнак покірно схилив голову, показуючи, що готовий вислухати до кінця словесні прояви моєї старечої сентиментальності.

— Тієї ночі нам довелося вступити в сутичку з бандою диверсантів, стрілятися майже впритул за правилом «або ти, або я». А коли на світанку все скінчилося, знаєш, що сказав мені твій батько?

Юнак сидів так само, байдуже схиливши голову.

— «Думав, що давно вже зачерствів, Еміле, а цієї ночі знову відчув страх. Злякався, що залишу по собі сироту». І так сталося, що багато років потому, коли ворог збив твого батька тим підлим ударом у спину, я знову був поруч у його останню годину…

Усе це майже урочисте вступне слово раптом розсипалося, бо з-за зачинених дверей почувся шум, а потім вигук: «Бояне!» — і юнак, не слухаючи мене далі, кинувся туди, грюкнувши дверима.

Схоже, Марія й справді хвора, і я почав почуватися зовсім ніяково в ролі непроханого гостя. Уже був готовий відступити, попрощатися нашвидку й відкласти візит на інший час. Але перш ніж Боян повернувся, у вітальні з’явився Любо.

Власне, він не вперше виробляє такий номер. І якщо я зараз сиджу в цій занедбаній квартирі, притиснутий у кутку між допотопним радіоприймачем і запиленим фікусом, то лише через його звичку ставати мені на дорозі, шепотіти й переконувати. Не хочу сказати, що бачу його буквально, чи що страждаю на галюцинації, але мені здається, що я відчуваю його присутність усім своїм єством і чую всередині себе його беззвучні, але цілком виразні слова:

«Тут залишайся. Не відступай».

«Займайся своїми справами, — відповідаю подумки. — Не бачиш, що момент зовсім непідходящий».

«Не викручуйся. Тут залишайся».

«І що з того, що я залишуся? Я ж не нянька, не розумієш?»

«Не відступай, — наполягає Любо. — Раз уже прийшов — не відступай».

Він не розмовляє зі мною — просто повторює одне й те саме, ніби хоче втовкмачити одну-єдину думку. Упертий чоловік. Завжди був таким.

Юнак знову з’явився у вітальні й знову, як і вперше, швидко зачинив двері за собою.

— Бачите, в якому ми становищі… — промовив він роздратовано. — Поки ви тут, мама не може пройти через вітальню.

— Я піду, — сказав я, підводячись.

І, почувши всередині себе наполегливий шепіт Любо, додав:

— Вийдемо разом.

— Куди? — здивувався Боян.

— Підемо випити кави…

— Не можу. Не можу залишити маму, — заперечив він.

— Йдеться про якихось п’ятнадцять-двадцять хвилин.

— Кажу вам: не можу! — уперся юнак.

— Послухай, хлопче, — сказав я з тією м’якістю, яка ніколи не віщує нічого доброго. — Я прийшов не для того, щоб розповідати тобі старі спогади, а заради важливішого. Настільки важливого, що розмова все одно має відбутися. І — сьогодні.

— Так терміново? — підняв брови Боян.

— Чим швидше, тим краще для тебе.

— Не турбуйтеся про мене, прошу.

— Я не про тебе думаю. Про твого батька.

Він кинув на мене короткий погляд, а потім відповів утомлено, ніби його впертість раптом розчинилася в апатії:

— Ясно, розумію: мертві, як завжди, важливіші за живих… Гаразд, чекайте мене внизу.

Кілька хвилин потому я вже йшов по Дондукова у зворотному напрямку — тепер із цим не надто поступливим хлопцем праворуч від себе.

— Де пити каву? — спитав він машинально.

— Там, де кава не пахне пральним милом і де дозволено курити.

— Ці дві умови важко виконати в одному закладі, — зауважив Боян байдуже. — Хіба що запропонуєте щось на кшталт «Софії».

«А чому не «Ялта»?» — хотів я сказати, але проковтнув репліку й миролюбно відповів:

— Чудово. Хай буде «Софія».

***

Нам дивом пощастило знайти вільний столик просто біля входу й досить швидко отримати замовлене — мені подвійне еспресо, Боянові — склянку віскі. Хлопець, здається, не великий любитель міцного: він плеснув у віскі майже півпляшки содової й зрідка відпивав по маленькому ковтку, ніби намагаючись розтягнути питво й не загнати мене в зайві витрати.

Місце біля входу давало нам чудову можливість спостерігати за тими, хто заходив і виходив — переважно молоді панянки та кавалери. Але мій супутник зовсім не прагнув скористатися цією можливістю й узагалі не виявляв жодного інтересу до навколишньої публіки. Він курив, розсіяно дивився крізь вітрину на площу, і на його обличчі застигло втомлене примирення людини, яка вирішила витримати до кінця випробування, що його підсунула доля.

— Ти, мабуть, давно не був на могилі батька, — кидаю недбало, так, ніби кажу: «давно не стригся».

— Я там узагалі не був після похорону. Не люблю ходити на кладовища.

— Я теж. Але днями ми проводжали одного померлого колегу, і я дорогою зайшов. Стела зовсім розвалилася, і дощі майже стерли ім’я. Мати твоя, здається, теж не ходить туди.

— Ні. Ніколи.

— Це, звісно, дрібниці, — киваю з моєю звичною поступливістю. — І мертві, як ти сам кажеш, зовсім не важливіші за живих. Але є мертві, про яких не зайве згадувати час від часу. Твій батько — саме з таких. Не сумніваюся, що ти згадуєш про нього й без кладовищ.

Юнак не удостоює мої слова ні підтвердженням, ні запереченням і далі дивиться розсіяно на площу, ніби й не чув мене. Потім повільно повертає голову, кидає на мене короткий погляд і знову опускає очі в склянку.

— Знаєте… мені нічого не заважає сказати вам «пам’ятаю», і це, мабуть, було б приємно і вам, і мені, бо позбавило б мене ваших докорів. Але правда в тому, що я не пам’ятаю… або пам’ятаю дуже рідко… Та й узагалі що там пам’ятати про людину, яку майже не знаєш, хоч вона й твій батько…

Він гасить цигарку, відпиває маленький ковток віскі й знову береться розглядати склянку, поки я обмірковую його слова. Добре складені слова. Видно, що лекції й товсті книжки вже дають свої стилістичні плоди.

— Але, мабуть, мати інколи розповідає про нього.

— Так. Тільки не думайте, що вона розповідає про його подвиги. Їхній шлюб, увесь їхній шлюб був суцільним конфліктом, бо вона хотіла одного, а він робив інше, і мені вже набридло слухати, як вона не раз влаштовувала йому переведення на спокійніше місце, а він завжди відмовлявся, і взагалі як він був винен у всьому, і так далі… Що ви хочете — вона завжди його любила й ненавиділа водночас, і досі так само любить і ненавидить, і так буде до кінця.

— А ти що думаєш?

— А що я можу думати? Мати по-своєму права. А батько… Припускаю, що він намагався бути подалі від неї… так… щоб уникнути сварок… бо вони не ладнали…

— Але все ж ти щось знаєш про нього, про його життя…

— І що з того?

Юнак кидає на мене короткий погляд, потім знову опускає очі й глухо, ніби сам до себе, каже:

— Навіщо йому було ганяти диверсантів по лісах, коли в нього була сім’я? Чому саме він, а не хтось інший, хтось на кшталт вас, кому треба думати тільки про себе?

— Бо він мав почуття відповідальності.

— Відповідальності перед ким?

Я мало не кажу «перед батьківщиною», але вчасно замовкаю. Найпростіші речі інколи найважче пояснити.

— Перед людьми, Бояне.

— Перед якими людьми? Тими, що сидять у кабінетах?

— Багато з тих, що сидять у кабінетах, теж колись ходили з автоматом у руках.

— Так, але колись… Коли не було іншого вибору. А він продовжував жити як партизан і після того, як усе змінилося.

— Саме так, як партизан, — киваю. — І це почуття відповідальності стало найгострішим, перетворилося на рану саме тоді, коли він був партизаном.

Поки я говорю ці фрази, мені здається, що вони глухо відлунюють і падають у порожнечу, не доходячи до свідомості хлопця. Я це відчуваю, але все одно не можу замовкнути й коротко переказую ту історію, яку колись почув від Любо.

— …Їх було зовсім мало — з п’ятнадцять душ, уцілілих з розбитого загону. І в липні проти них вислали жандармерію, щоб добити. І коли по шосе з’явилися вантажівки, набиті солдатами, група вирішила відступати, а твого батька залишили прикривати відхід. І коли вантажівки зупинилися, і жандарми поповзли вгору, партизани вже переходили хребет. А там, за хребтом, почалася перестрілка — бо ще вночі там засіла армія. І жандармерія знизу теж кинулася туди. І маленький загін був знищений до останнього, якщо не рахувати твого батька. А він, який уже прирік себе на смерть і, мабуть, уже подумки пережив власну загибель, лишився живий — там, у лісі, далеко від бою, далеко від ворогів і від своїх.

Я замовкаю й деякий час дивлюся перед собою — і бачу не це молоде, безвиразне обличчя, а зморшкувате обличчя Любо, на яке падали червонуваті відблиски вогню. Надвечір ми наловили чорної марени в потоці, а тепер її смажили. Ми нагріли на жару плоский камінь і ляпали на нього очищену рибу. Вона прилипала й починала шкварчати, а Любо чекав, поки добре підсмажиться, щоб перевернути, поки я підкидав жару під камінь. І поки він чекав, загорнутий у шинель і відвернений від нічної прохолоди, він розповів мені цю історію.

— …Твій батько вважав себе спадкоємцем усього загону… І це була його відповідальність…

«Велика відповідальність, брате, бути спадкоємцем стількох людей», — чую я десь у собі голос Любо й бачу його постать у шинелі, освітлену тремтливими відблисками вогню, вирізьблену на синьо-чорному тлі ночі.

А цей, молодий, сидить переді мною з безвиразним обличчям і мовчить. І лише коли я довго дивлюся на нього, він нарешті каже:

— Не розумію…

— Та що тут такого важкого: усі ми продовжуємо справу тих, хто був до нас, а ті, що прийдуть після нас, продовжать нашу. У цьому зв’язок, у цьому єдність життя, у цьому — вічність. Твій батько був спадкоємцем своїх. А ти — спадкоємець свого батька.