— Мабуть, я залишив ключ у дверях. Але погодьтеся: якщо я почну підозрювати вже й власну доньку… Погано те, що в мене просто немає часу займатися нею, і вона робить, що їй заманеться. І, мабуть, мені доведеться знайти їй другу матір, оскільки перша займається виключно собою.

— Знаю про ці ваші наміри, — бурмочу.

Раєв уперше виявляє ознаку подиву: — І це знаєте?

— Так, — киваю, — як і багато чого іншого. Але не будемо поспішати.

Я зиркаю у вікно й бачу, що тепер Ана розмахує руками, а Боян сердито стоїть до неї спиною. Потім, повертаючись до господаря, кажу:

— Навіть цей дрібний інцидент із бюстом Сократа вже викликає певні сумніви щодо вас. Але нам зовсім не потрібно кликати великого Сократа за свідка, бо ми й так цілком поінформовані про всю вашу діяльність. Вас завербувала іноземна розвідка ще три роки тому, під час однієї закордонної поїздки. І вас там мають за надто рідкісного птаха, щоб випускати в авантюри. Ви вступили в дію лише тоді, коли сюди прибув один амбітний дипломат — містер Томас, натхнений бажанням реабілітуватися та показати на здатен, хай навіть ціною певного ризику. Ризику, передусім, за ваш рахунок, Раєве, не за його.

Господар слухає, намагаючись не відводити погляду від мого обличчя й не допустити жодного натяку на збентеження в очах.

— Треба визнати все ж таки, що навіть Томас зі своїми авантюрними прийомами постарався організувати акцію так, щоб забезпечити вам максимальну безпеку. Ви приносите сюди, у свій кабінет, секретні матеріали, щоб працювати над ними, а інший у вашу відсутність їх копіює й передає далі. Тож навіть якщо цей інший провалиться, уся відповідальність упаде на нього, а ви вийдете сухим із води й, у найгіршому разі, відбудетеся службовою доганою за необережність. Так чи не так?

— Зовсім не так, — спокійно відповідає Раєв.

— Але мені справді цікаво дослухати цю химерну гіпотезу, народжену вашою хронічною шпигуноманією..

— Ніякої шпигуноманії. Є факти. Можу вас запевнити: нам зовсім не вигідно штучно збільшувати кількість зрадників, бо чим їх менше, тим легша наша робота.

— Гаразд, гаразд, — примирливо киває господар. — Але ви згадуєте про факти, а назвати їх не поспішаєте.

— З огляду на те, як далеко зайшла справа, логічніше було б, щоб факти назвали ви самі.

— Фактів немає, — заявляє Раєв із спокійною впевненістю. — А щодо фантазій — це ваша спеціальність, не моя.

— Факти є. І якщо наполягаєте, я назву деякі з них. Передусім: протягом майже трьох місяців ви під різними приводами винесли 34 службові досьє, цілком секретні за характером і такі, що стосуються дуже важливих економічних напрямів діяльності. Із цих 34 досьє лише вісім мали бодай якийсь стосунок до вашої безпосередньої роботи в той період. Навіщо ви принесли сюди решту двадцять шість? Для самоосвіти?

— Бо я маю бути в курсі всього…

— Бо Томас хоче бути в курсі всього, — поправляю його.

— Це вже ваша думка, без жодної реальної ваги.

— Це не лише моя думка. І досить трохи подумати, щоб зрозуміти, що це так. Невже ви, людина, яка через специфіку своєї роботи чудово знає правила секретності, справді вважаєте, що вам дозволили б винести весь цей конфіденційний матеріал, якби ми не вирішили подивитися, куди ви зайдете? Та сама легкість, із якою ви отримували цей матеріал три місяці поспіль, мала б видатися вам підозрілою, якби ви бодай на мить замислилися. Але ви були так глибоко переконані у своїй непохитній й бездоганній репутації, що навіть не припустили, ніби хтось може засумніватися у вас.

— Ви досить логічно розвиваєте свою гіпотезу, — визнає господар, — але все так само вперто уникаєте називати факти. І це легко пояснити, бо фактів немає.

— Факти є, — повторюю. — Те, що я щойно згадав, — це саме факти. Але вони стосуються лише одного боку справи. А тепер подивімося й на другий.

Перш ніж перейти до іншого боку, я дозволяю собі глянути вниз, у сад. Нічого особливого. Сварка триває. «Цьому хлопцеві ще доведеться намучитися з цією дівчиною», — мимохідь думаю я і вголос кажу:

— Як я вже сказав, вас завербували три роки тому, точніше — наприкінці травня, і ще точніше — в Женеві, куди вас було відряджено як делегата на міжнародну конференцію. Вербування відбулося під час двох зустрічей із представником відповідної розвідки, і першу з цих зустрічей вам організував Стоян Станєв, який також перебував у Женеві у службових справах.

— Це не факти, — уперто твердить господар. — Це вигадки.

— Станєв підтвердить.

— Станєв може підтвердити все, що ви йому скажете, але, на щастя, підтвердити — ще не означає довести. — Ви змушуєте мене вдатися до речей, які я не дуже полюбляю: до техніки… — кажу з втомленим зітханням.

При цих словах я дістаю з кишені мініатюрний магнітофон і показую його Раєву.

— Невеличке пояснення замість передмови. Станєв, як вам відомо, — найважливіший агент ваших господарів. Не знаю, чому його називають Старим, але цілком згоден, що він справді стара лисиця. Саме тому, на відміну від вас, він завжди припускав можливість несподіваного провалу. І сказав собі: «Якщо мене візьмуть, що я можу запропонувати як цінну інформацію, щоб урятувати шкуру?» І подбав приховати на чорний день таку інформацію — зокрема й ту, що стосується особисто вас. Не кажу, що цей сховок обов’язково врятує Станєва від найгіршого, але вас він у будь‑якому разі поховає.

Я підкидаю в руці магнітофон і запитую: — Хочете послухати?

— Чому б ні? У мене ще чимало часу…

— До зустрічі? Ви й досі вірите, що з’явитеся на цю зустріч? — дивуюсь я й вмикаю магнітофон.

І ось у мансарді починається розмова двома англійськими мовами — однією доброю і однією не такою доброю. І якщо перший голос мені зовсім незнайомий, то другий безпомилково належить Раєву. Серед багатьох цікавих реплік діалогу можна навести такі:

Незнайомець: — Нам відомо, що ви піднялися досить високо… І все ж ця посада надто незначна для ваших здібностей… А вищої ви ніколи не отримаєте… Ви дісталися трохи вище середини службової ієрархії й так і буксуватимете на цьому місці аж до пенсії…

Раєв: — Ви праві. Але я з цим змирився.

Незнайомець: — Бо у вас не було вибору. А тепер ми надаємо вам цей вибір.

Раєв: — Вибір — це щонайменше між двома речами. Поки що я знаю лише одну: своє становище в Болгарії, де маю зручний будинок, добру посаду, високу платню, службову машину, спокій…

Незнайомець: — Усе це дрібниці, та ще й здобуті неймовірними зусиллями. Ваші дні минають лише в роботі, ви, мабуть, уже зовсім забули, що в житті існують і насолоди, і розваги… Ви читаєте газети й знаєте, який у нас наплив фахівців. Дехто звинувачує нас, що ми їх купуємо. Ми їх не купуємо — вони самі приходять, бо отримують величезні зарплати, розкішні квартири, повагу. А ви — фахівець такого рівня, що матимете все це на найвищому рівні…

Раєв: — Ви хочете від мене не лише фахові якості, а й дещо інше… дещо дуже ризиковане…

Незнайомець: — Ми подбаємо про те, щоб це не було ризиковано… А тим часом у одному з місцевих банків буде відкрито рахунок на ваше ім’я… І коли ви, виконавши своє завдання, переїдете до нас…

І так далі, і так далі. Дрібний, огидний торг, ніби продають стару машину, а не батьківщину.

— Ну, хіба й це не факти? — питаю, зупиняючи апаратик.

— Сумнівні, — хитає головою Раєв. — Дуже сумнівні. Один запис ніколи не є чимось більшим за сам запис. І чи справді цей голос мій, чи ні — це ще велике питання.

Але цього разу репліка прозвучала без внутрішнього переконання, і весь вираз господаря свідчить, що він готовий капітулювати.

— Бачите, — кажу, — я достатньо тямлю в цих речах і можу вам сказати, що обвинувачення проти вас настільки непохитно обґрунтоване й задокументоване, що жоден суд не вагатиметься винести належний вам вирок… І якщо я зараз тут, то не для того, щоб вибивати з вас зізнання, а щоб вирішити, що робити з вашою дочкою. Як гадаєте, ваше затримання дуже тяжко на неї вплине?

— Це її вб’є! — вигукує господар, скинувши свою байдужу маску.

— Виходить, що ви самі й уб’єте її морально… Після того, як мало не вбили фізично.

— Це вже занадто! — вигукує Раєв.

— Авжеж, але з вашої сторони, — спокійно відповідаю. — Протягом останнього тижня ви щось відчули… або хтось подав вам знак… цю подробицю ще встановимо. У будь‑якому разі ви вирішили натиснути тривожну кнопку. І повідомили Томаса через відповідний канал, цілком усвідомлюючи, які заходи буде вжито для знищення слідів. Найрадикальні заходи — щоб не вживати іншого слова. І внаслідок вашого втручання двоє молодих людей уже мертві, а могло бути й більше. Включно з вашою дочкою.

— Але це ж вже переходить усі межі!…

— Авжеж. Її порятунок був питанням секунд. І до цього ви особисто не маєте жодної заслуги.

Він мовчить, приголомшений, очевидно втративши здатність ясно мислити. І все ж я дозволяю собі запитати:

— То скажіть, як нам бути з вашою дочкою?

— Як хочете, — змахує він рукою. — Збрешіть їй щось… нехай мине трохи часу… Власне, я не певен, що вона любить мене аж так… що взагалі здатна любити аж так…

Я дивлюся у вікно й бачу, що ті двоє кудись зникли.

— Їдьмо, Раєве.

Господар підводиться, знімає окуляри, витирає скельця носовою хусткою й знову надягає. Потім повільною, втомленою ходою прямує до дверей.

Унизу нас чекає службова машина. Я сідаю з Раєвим на заднє сидіння, і ми рушаємо. Приблизно за кілометр бачу Бояна, що сам йде узбіччям.

— Зупини, підберемо пішохода, — наказую водієві.

Боян кидає швидкий здивований погляд на Раєва, але мовчить і сідає на переднє сидіння.

— Щось не клеїться, так? — підкидаю йому згодом.

— І не склеїться, — бурмоче він похмуро.

***

— Ти, власне, так і не сказала, чим закінчилася та історія з Раєвим… — зауважую, поки ми вечеряємо з Маргаритою.

— Як це не сказала? Я ж тобі цілком ясно сказала, що не хочу!

— А йому що сказала?

— Відбулася ухильним поясненням. Гадаю, він достатньо розумний, щоб не будувати ілюзій.

— Розумний чи ні, але тепер він уже не в стані будувати ілюзії.

— На що ти натякаєш? — вона дивиться на мене.

— Твого шефа заарештовано. І справа серйозна.

— Господи! Мені завжди такі трапляються.

— За одним винятком, — нагадую.

— Наче я їх якимось магнітом притягую, — бурмоче вона, не зважаючи на моє зауваження.

— Фатальна жінка… Так їх морочиш, що вони падають у безодні злочину.

— Не жартуй, — відрізає Маргарита.

А потім згадує: — Але навіщо йому був потрібен шлюб, якщо він уже вліз у такі справи?

— Для маскування, звісно. Шлюб — це викликає довіру. Значить, людина влаштована, значить, не має наміру тікати кудись. Узагалі непогана ширма, щоб прикрити підготовку до втечі. А тим часом чому б йому не пожити з такою приємною партнеркою… Ти даремно боялася, що ви одне одному набриднете. Щоб набриднути, потрібен час.

— Господи! Мені завжди такі трапляються, — повторює Маргарита. — А що буде з дочкою?

— Слушне запитання. Мене лише дивує, що сторонні люди першими питають про це, а самі батьки навіть не замислюються над цим.

— Скажи ж: що буде з дочкою? Вона ж мала виходити заміж?

— Не знаю. Якби ти спитала мене вчора, я, мабуть, відповів би «так». Але сьогодні — справді не знаю.

***

Не знаю чому, але цієї ночі в голові справжній хаос. Маргарита давно вже спить, і я чую в тиші її рівне, тихе дихання й думаю про всі ці людські історії — про Лілі й Бояна, про Раєва і його примхливу порожню з середини дочку, і навіть про ту Марго, яка досі чекає свого Чарлі, що ніколи не повернеться, і навіть про того високого, кістлявого хлопця, чий труп зараз лежить у морзі.

І поступово думка перескакує до інших людей і до інших місць: до тієї давно забутої Франсуаз, яка, може, саме тепер сидить у якомусь паризькому барі з чисто службовим завданням; до Пітера Гроота, певно вже геть п’яного в цю пізню нічну годину; до Едіт, яку я більше ніколи не бачив; до Сеймура й Грейс, що, мабуть, і далі співіснують у повній взаємній ненависті; до подруги Моранді, до Дори Босх, до Ліди, і навіть до Фурмана‑молодшого, якого я спершу прийняв за Фурмана‑старшого.

І коли я згадую кожного з них окремо — все гаразд, але варто лише подумати, що всі вони існують одночасно і кожен зайнятий своїми звичними справами саме в цю мить — тут, у Софії, у Парижі, Амстердамі, Берліні, Копенгагені, Венеції, Нью‑Йорку — в голові в мене починається справжня плутанина… Це невимовне відчуття одночасності… цього дивного хаосу… цього різноголосого звіринцю … цієї божевільні…

— Перестань крутитися вже! — чую згодом сонний голос Маргарити. — Спи нарешті…

Я перевертаюся на другий бік і кажу собі, що справді треба заснути.

І широко розплющую очі.

І, звісно, бачу Любо.

Не скажу, що бачу його буквально і що страждаю на галюцинації, але мені здається, що я відчуваю всім своїм єством його присутність тут, у кімнаті, і чую його тихий голос:

«А що буде далі з моїм сином, брате?»

«Далі він сам хай думає, — бурмочу. — Не можемо ж ми все життя носити його, як крихке яєчко.»

«Тобі легко так говорити, бо в тебе немає сина», — озивається десь усередині мене голос Любо.

«Немає? Це ти повісив його мені на шию, а тепер іще й бурчиш, що в мене немає сина. Твій син — мій син. Ну, йди вже й досить із цими витівками.»

І я відчуваю, що він зникає. Він завжди зникає, щойно отримав своє.

***

…І ось, після провалу Раєва, ланцюг справді замкнувся, містере Томас, — або, як сказав би Старий, — петля затяглася вам на шиї.

— На його, а не на моїй, — сухо уточнює Томас.

— Це вам так здається. Уся ваша ретельно підготовлена операція закінчується грандіозним крахом, катастрофою. Катастрофою для всіх учасників, включно з вами.

— Ви не перебільшуєте свій успіх? — насмішкувато зиркає на мене Томас. — Чи моя це операція, чи ні — питання цілком відкрите. Ви не можете довести мою участь у жодному з епізодів цієї операції.