— Дякую… Якби ви знали, що йдеться про двох людей, які мені надзвичайно дорогі, ви б зрозуміли, що в мене в голові повний безлад…

Після цього, насправді досить зв’язного вступу, вона так само зв’язно викладає мені вже знайомі події, і я вкотре переконуюся, наскільки по-різному можуть виглядати одні й ті самі речі, якщо дивитися на них очима двох різних людей.

— Якщо він справді заліз туди шукати гроші, я буду щиро рада, якою б огидною не була крадіжка. Я добре знаю, що він живе в скруті, хоч і приховує це. Що має лише один пристойний костюм, що його мати тяжко хвора, і що він такий гордий, що радше вкраде, ніж прийме милостиню… Але боюся — він увійшов не за грошима… Він не з тих, хто б узяв гроші…

— А як ви гадаєте, за чим він увійшов? — питаю, непомітно поглядаючи на годинник.

— Я ж вам сказала: за шпигунством.

— Шпигунством чого?

— Конфіденційних відомостей, чого ж іще! Бо я знаю, що мій батько працює з такими паперами й завжди їх замикає, і взагалі нікого не пускає до тієї кімнати.

— А чому ви не повідомили батька?

— А навіщо? Щоб він отримав удар? Він такий амбітний у роботі, не думає ні про що, крім роботи, і така історія просто виб’є його з колії… Тим більше, я навіть не знаю, чи є в моїх підозрах хоч крапля правди…

— А чому ви не спитали свого Бояна? Чому не поговорили з ним спокійно й прямо? Якщо скаже правду — добре, якщо збреше — ви ж не дитина, зрозумієте, що бреше.

Очевидно потішена тим, що я її зрозумів, вона робить легкий театральний жест рукою з цигаркою й заявляє:

— Бо я на нього образилася. Учора весь день була на нього сердита. А сьогодні зранку шукаю його й не можу знайти. Зате познайомилася з одним із тих жахливих створінь, з якими він колись водився. Я, власне, вже знаю одну з них — хоч і лише в обличчя — якусь там Лілі. А сьогодні вранці в «Ялті» зіткнулася з іншою пташкою — Марго.

— І що ви дізналися від Марго?

— Ну, офіціантка сказала, що вона з компанії Бояна, і я чемно підходжу до неї й питаю: «Ти з компанії Бояна?» А вона: «З якого це часу компанія Апостола стала компанією Бояна?» «Я хочу сказати, що шукаю Бояна», — пояснюю їй по-людськи. А вона: «То шукай його деінде, я не довідкове бюро! І взагалі, якщо не збираєшся щезнути — сідай, а не стирчи в мене над головою.»

Сідаю, не звертаючи уваги на її хамський тон, і знову пояснюю: «Мені сказали, що вони тут збиралися».

А вона: «Збиралися — то було колись. Потім тут стало надто людно, і вони перебралися в “Молочний”. А потім і там стало паршиво, і тепер вони на чорт-зна-де — у якійсь “Ягоді” чи “Малині”, між містом і селом».

Потім вона розглядає мене так, ніби я стою у вітрині, й питає: «Нащо тобі Боян? Тобі доза потрібна?»

«Яка доза?» — питаю я по-людськи.

«Ясно. От коли дізнаєшся, яка така доза — тоді й знадобиться. А потім я можу якось занести тобі цигарки в психіатричну».

Я хочу спитати її ще щось, а вона: «Годі, ти мені вже мізки винесла!— каже. — Я ж їх якраз забула, тих виродків… Давай, марш, я ж сказала: “Ягода” або “Малина”, чи якісь там інші фрукти на краю міста… А як доберешся до психіатричної — черкни два рядки. Може, й зайду…»

Ана перериває розповідь, дивиться на мене промовисто й додає:

— Уявляєте? Справжня хамка. А та Лілі — така сама. Тільки подумати, що вона була подругою Бояна…

Потім згадує, що зараз вона на Бояна сердита, і додає другий постскриптум:

— Хоча мене це, власне, не цікавить. Хай робить що хоче.

Я поспішно перебиваю її, боячись, що буде ще один постскриптум:

— Правильно зробили, що прийшли до мене. І ще краще зробите, якщо поки забудете всю цю історію. І нікому — ані слова.

— Нікому — ані слова! — підтверджує Ана, встає й піднімає руку перед собою, ніби складає присягу.

Я підписую пропуск і подаю їй, вона вже йде, але в цю мить щось згадує й знову повертається до мене:

— А що мені робити, якщо я все-таки знайду того шпигуна?

— Ну, шпигуна… — бурмочу добродушно. — Наскільки я його знаю, він непоганий хлопець.

— Непоганий хлопець?… Ви його знаєте!… — повторює Ана, вражена.

— Непоганий хлопець, запевняю вас. А якщо у вас є якісь особисті причини його ненавидіти — це вже ваша справа…

І я поспішно проводжаю її, поки вона не здогадалася розпитувати далі.

***

Борислав, у якого з невідомих причин Боян досі кисне, тим часом запросив довідку про місцезнаходження компанії.

— Були в «Молочному барі», але вже пішли. Я наказав їх пошукати й повідомити нам, — інформує він. — Останніми днями, сам знаєш, ми перестали ними займатися.

— Тільки їх нам бракувало… — бурмочу. — Але сьогодні, після цієї історії з упаковкою, у мене відчуття, що вони можуть щось утнути.

— Думаєш, ті вже попереджені?

— Не знаю. Не виключено.

Наближається обід, коли ми отримуємо повідомлення, що компанія з’явилася в «Ягоді».

— Послати людей Драганова чи самі поїдемо? — кидаю Бориславу.

— Навіщо чіпати людей Драганова? Візьмемо патрульну машину — і вперед.

Так і робимо, на велике задоволення Бояна, який помітно ожив від самої можливості взяти участь у такій справі.

Перед «Ягодою» уже чекає наша людина, що стежила за компанією, і щойно «волга» зупиняється, він стрибає всередину.

— Вирушили в бік Княжево на старій тарантайці. Минуло не більше десяти хвилин, як поїхали.

Я наказую водієві мчати на повній швидкості в тому ж напрямку й вислуховую доповідь нашої людини:

— Прийшли хвилин п’ятнадцять тому, і Апостол почав лаяти Пепо, що той досі не може знайти машину, тоді як він, Апостол, уже забезпечив цілу пачку доз. А в цей час у заклад зайшла якась дівчина, якої я не бачив, і Апостол сказав Розі, що це — дівчина Бояна. «Морфін у нього забрали, тепер заберемо й дівчину», — каже. І Роза одразу запросила її до столу й сказала, що вони якраз мають зустріч із Бояном. І саме тоді Пепо під’їхав до входу на тарантайці, усі в неї сіли, і я тільки почув, як Роза, коли вони рушили, пояснювала Ані: «Їдемо в Княжево, там у лісі нас чекає Боян. Побачиш, яку гулянку влаштуємо…»

Розповідь постійно перериває виття сирени, яку водій усе частіше вмикає, щоб розчистити собі шлях, а ми летимо на повній швидкості шосе до Княжево. Теоретично ми мали б наздогнати тарантайку, попри десятихвилинну фору, але не наздоганяємо.

— Або ця тарантайка надто швидка, як на тарантайку, або вони звернули іншим шляхом, — бурчить водій.

— Можливо, краще було б трохи втратити часу й спинитися тут‑там, щоб розпитати, — кидає Борислав.

Порада запізніла, але не зовсім. Ми зупиняємося перед Княжевом і дізнаємося в регулювальника про машину. Виявляється, вона кілька хвилин тому в’їхала в цей увартал. Продовжуємо рух, але змушені скидати швидкість: попри сирену, на трьох ділянках доводиться майже зупинятися.

За Княжевим ми знову уточнюємо сліди компанії.

— Он там десь така машина й спинилася, — повідомляє міліціонер, показуючи на вузьку чорну дорогу біля річки.

Невдовзі наша «Волга» зупиняється біля покинутої машини, і ми помічаємо в кущах за сотню метрів групу молодих екскурсантів — і передусім високу, худорляву постать Апостола.

На лихо, він теж нас угледів. На лихо, бо вже набрав у шприц і, боячись, що ми відберемо йому омріяну дозу, блискавично й уміло встромляє голку, навіть не засукавши рукава. Ми вже за кілька кроків від групи, тож цілком виразно бачимо той патетичний жест, і так само виразно — як худорляве довге обличчя юнака кривиться, як він осідає на траву, конвульсивно здригається й застигає, незручно підібгавши коліна.

Боян кидається до Ани, грубим помахом вибиває шприц із її руки, а тоді, мабуть, за інерцією, повторює рух — цього разу у вигляді ляпаса.

Роза, Пепо й Лілі стоять приголомшені, наче не знають — тікати їм чи кинути все, що тримають у руках..

Боян так само різко бере заплакану Ану за плече й веде її до шосе.

Я затримався лише на кілька секунд, проводжаючи їх поглядом. Кілька фатальних секунд, бо коли повертаю погляд, бачу, як Лілі, що досі дивилася услід Бояну, раптом повторює жест Апостола.

На мить вона стає ніби вищою й стрункішою, наче підводиться на пальцях, наче прагне вирватися з дрожу, що проймає її масивне тіло. Потому поволі осідає на коліна й ховає обличчя в траві. А за спиною в мене все ще чути нервове схлипування Ани.

***

— Аналіз встановив, що то була отрута, яка в ін’єкції діє миттєво, — доповів лейтенант ще того самого дня пообіді.

— Якби ми запізнилися на кілька секунд, то загинули б й решта троє, — зауважує Борислав.

— А якби прибули на кілька секунд раніше, можливо, не загинули би ніхто, — заперечую.

— Може й так, — погоджується мій приятель. — Але в таких речах, сам знаєш, є якась фатальність. Я не про те нещастя, те довгов’язе, а про дівчину. Це ж чистісіньке самогубство. Відбери в неї шприц — вона кинеться під трамвай.

— Таак… — тягну знову це слово. — Повідомили батькам?

— Батька Апостола сповістили. А батько Лілі був у відрядженні, — пояснює лейтенант. —Наказали надіслати йому термінову телеграму. Тіла нам більше не потрібні. Завтра зранку їх поховають.

— Гаразд, — киваю. — Вільний.

Коли він виходить, Борислав кидає крізь зуби:

— То що, відпустимо цього Томаса, не давши йому розплати за все? Про інше промовчу, але людей він нищить щедро …

— Сподіваюся, він отримає за все… і сповна., — відповідаю. — Але перш ніж дійде до цього, нам треба завершити останнє завдання. Найделікатніше.

***

Ще одна людина, яку досі знав лише з фотографії. Досить стрункий і добре збережений, з інтелігентним обличчям і виглядом ученого — зосереджений вираз, посріблене роками волосся, окуляри в товстій темній оправі.

Він чекає на мене й сам відчиняє двері, подає худу, але енергійну руку й проводить до вітальні.

— Власне, якщо нам треба поговорити наодинці, краще піднятися до мого кабінету. Там не надто затишно, зате ніхто не завадить.

— Гаразд, ходімо до вашого кабінету.

І ось ми в мансардній кімнаті. У кімнаті, яку я теж знав лише з фотографії. У нішах стоять полиці з книжками. Маленьке письмове бюро — теж завалене книжками. За ним етажерка — так само набита книжками й увінчана гіпсовим бюстом Сократа, досі цілим, якщо не рахувати трохи обдертого носа.

Скляні двері виходять на маленький балкон, і, проходячи повз нього, я кидаю погляд униз у сад і помічаю двох людей, яких знаю значно краще за Раєва — Ану й Бояна. Вони, мабуть, розмовляють, але розмову навряд чи можна назвати дружньою: Боян говорить щось, підкреслюючи слова короткими сердитими жестами, а Ана, стоячи до нього спиною, слухає похмуро.

Господар сідає за маленьке бюро, а я вмощуюся на стільці біля прочинених скляних дверей.

— Тут можна палити? — питаю, трохи зніяковівши від бібліотечної атмосфери.

— Звичайно. Хоч я сам не палю, — відповідає Раєв і ставить на край бюро якесь жалюгідне мініатюрне попільничко.

Я запалюю, поки Раєв ледь помітним рухом поглядає на годинник.

— П’ята тридцять, — повідомляю чемно. — Сподіваюся, я не затримаю вас надовго.

— Прошу вас, не хвилюйтеся. У мене справді є зустріч, але аж о сьомій.

— Я прийшов повідомити вас про одну нашу операцію, досі таємну й уже, власне, завершену як операцію. Далі вона, ймовірно, перейде в судове провадження й неминуче торкнеться певних аспектів вашої службової діяльності.

І я без зайвих подробиць викладаю йому історію, у якій і він сам був мимоволі задіяний.

Раєв вислуховує уважно, а тоді зауважує:

— Я, звісно, повний профан у вашій сфері, але мені здається, що якби ви попередили мене вчасно, це зекономило б вам чимало зусиль.

— Ми розглядали й таку можливість, але відкинули її відразу. Будь‑який прояв нервозності чи паніки з вашого боку міг би насторожити противника. Та й навіщо турбувати вас, коли операція була організована так, що вони отримували фальшиві документи замість справжніх?

— Можливо, ви маєте рацію, — киває Раєв. — Ви краще знаєте. Врешті‑решт, якщо все завершилося успішно… — Скаржитися не варто. Але успішний фінал не знімає питання вашої особистої відповідальності. Ви допустили досить серйозну легковажність у роботі.

— Через те, що тримав ці документи вдома? Але послухайте, я роблю це роками й ніколи не мав жодних неприємностей. І роблю не з легковажності, як ви висловилися, а навпаки — з почуття відповідальності.

Він дивиться на мене не надто люб’язно поверх окулярів і додає:

— Не знаю, скільки триває ваш робочий день, але можу без зайвої скромності сказати, що мій інколи триває до пізньої ночі. І цю додаткову роботу я виконую цілком добровільно, а з необхідності змушений робити її вдома.

— Я зовсім не маю наміру применшувати ваші ділові якості, — поспішно заспокоюю його. — Ви маєте репутацію надзвичайно компетентного й відповідального керівника. Але легковажність залишається легковажністю.

— Не забувайте, — заперечує Раєв, — що ця кімната завжди зачинена, і що шухляда в моєму бюро теж зачинена…

— Так, ось таким ключем! — перебиваю його й піднімаю маленький стандартний ключ, що опинився в моїй руці. — Будь‑який учень зробить вам такий за п’ять хвилин. Але є й інше. Ви надто поблажливо ставилися до того, що відбувається у вашому домі й навіть у вашому секретному кабінеті.

— Не розумію вас.

— Наприклад, тієї ночі з суботи на неділю тут, у цій кімнаті, здійнявся чималий шум, і навіть гіпсовий бюст упав і гупнув об підлогу. А ви навіть не поцікавилися, що сталося, хоча ваша спальня — просто під нами…

Раєв знизує плечима: — Навіщо мені перевіряти те, що й так добре знаю: моя донька розважається зі своїм приятелем. Я чудово чув їхні голоси — так само, як і ви їх зараз чуєте.

Крізь ледь прочинені двері й справді долітають уривчасті голоси молодих людей, і одного погляду вниз у сад достатньо, щоб переконатися: примирення там іще не настало.

— Ви суперечите самі собі, — кажу. — З одного боку, твердите, що ця кімната завжди зачинена, а з іншого — виходить, що в тій самій зачиненій кімнаті ваша донька зі своїм приятелем.