— А ваш зв’язок зі Старим?

— Я ніколи в житті його не бачив.

— Але він підтримував контакт із вашим Беннетом через манікюрницю.

— Я не Беннет.

— А зустріч там, за містом, під деревами? Точніше — вербування того хлопця?

— Я не знаю того хлопця і не обмінявся з ним жодним словом.

— Зате ваша секретарка Мері обмінялася чимало.

— Я не Мері. І, до вашого відома, вона вже давно вдома. Точніше — у психіатричній клініці. Якщо ви вважаєте, що я повинен відповідати за поведінку психічно хворих людей…

— Так, так. Я чудово знаю, що ви її списали. Як і ще з десяток інших: Чарлі, провідника, Апостола, Лілі… не кажучи вже про тих, хто дивом урятував шкуру.

— Перелічені вами особи мені зовсім не знайомі.

— Справді? А я, наприклад, вважаю, що деяких із них ви інструктували особисто. Скажімо, Чарлі.

— Можете викликати його як свідка.

— Звідки — з того світу?

— Місце його перебування мені невідоме.

— А провідник? І з ним ви теж не говорили?

— Ніщо не заважає викликати й його.

— Домовились, — спокійно відповідаю.

Я натискаю кнопку дзвінка, двері відчиняються, і до кімнати заходить провідник. Томас, звісно, намагається приховати, як його сіпнуло, а потім — удавати, що не знає новоприбулого. Але несподіванка надто сильна, щоб її можна було замаскувати.

Це, власне, і був найсуттєвіший результат нашої поїздки до Стамбула. Помічник Борислава зумів скористатися наркотичним трансом Чарлі, щоб підмінити пістолетик, заряджений смертельною отрутою, на таку саму іграшку, але з нешкідливим газом. Тож смерть у спальному вагоні була лише інсценуванням. Людину врятували. А професійною мовою — свідка зберегли.

Дуже цінного свідка, особливо живого — і Томас це чудово розуміє. Цей свідок, доданий до звукозапису, або звукозапис, доданий до свідка, утворюють диявольськи неприємний доказ. Я намагаюся пояснити це дипломатові, потім киваю провідникові, щоб виходив, і продовжую:

— Отже, ви не стоїте осторонь операції й не поза катастрофою, містере Томас. Ви в ній по самі вуха, і вона вимальовується як катастрофа всього вашого життя. Бо ви не лише нічого не досягли, приїхавши до нас, а й безповоротно зруйнували те небагато, що лишили вам попередники. І за такий провал навіть звільнення здасться надто м’якою санкцією для ваших начальників. Це кінець, містере Томас. Ви, хоч і в переносному сенсі, але вже готові для моргу.

«Треба спати», — кажу собі, знову перевертаючись на інший бік. Ще зарано розмовляти з цим типом. Хоча не виключено, що розмова таки відбудеться. І не уявна, не в напівсні й не в примарній сутінковій млі перед світанком, а цілком реальна — при денному світлі.

***

Вівторок минає за доопрацюванням матеріалів. Знову канцелярська робота. Єдина втіха — що погода якраз підходить для такої роботи: небо затягнуте важкими хмарами, косий дощ тягнеться довгими лініями, а з Вітоші повіває холодом, наче вже осінь.

— Апостола поховали, — доповідає лейтенант. — А батько Лілі так і не з’явився, хоча ми надіслали дві телеграми.

— Мабуть, і не приїде. Хай поховають її завтра зранку, — наказую і знову занурююсь у досьє.

— Як це — не приїде? — підводить голову Борислав.

— Вона для нього завжди була лише паскудою.

***

У середу зранку в пейзажі нічого не змінилося: лише вітер із Вітоші дужчає, а косий дощ ріже сіре небо тонкими лініями.

Змокши під дощем, зазираю в тихий білий кабінет, схожий на лікарняну палату, і повідомляю Бориславу:

— Якщо мене питатимуть, скажеш, що я вийшов ненадовго.

— Куди йдеш? — запитує приятель. І, вгадуючи відповідь по моєму обличчю, швидко додає: — Я теж поїду.

Ми сідаємо в службову машину, перетинаємо місто, забите автомобілями й пішоходами, що втікають від дощу, і виїжджаємо на якесь шосе. За чверть години водій, який уже розпитав про місце, зупиняється на краю незнайомого села.

— Треба було взяти квіти… — згадую лише тоді, коли виходимо з «волги».

— Там, мабуть, будуть, — відповідає Борислав. — Дай цигарку.

При вході на цвинтар, під широкою подертою парасолькою, справді сидить жінка, виставивши перед собою кілька зів’ялих китичок білих гвоздик. Ми беремо два букетики — за відсутності кращого — і рушаємо цвинтарем.

Ми без труднощів знаходимо свіжу могилу, у яку вже спущено просту, нефарбовану труну. Поруч, притулена до каменя, стоїть така сама нефарбована дошка, на якій кривуватими літерами виведено ім’я: Лиляна Мілева.

Нашу присутність швидко помічають, і двоє чоловіків із лопатами в руках підходять до могили.

— Священик буде? — питає один.

— Священика не буде, — відповідаю.

— Засипати?

— Засипайте.

Обидва хапають лопати й спритно починають кидати мокру чорну землю на дерев’яну труну.

Дощ усе так само дрібний і косий, розбитий холодним вітром на прозорі сріблясті риски.

Борислав стоїть поруч, похмуро випроставшись, із погаслою мокрою цигаркою, забутою в кутику губ.

Я розсіяно вслухаюся в глухий стукіт грудок по кришці труни й вдивляюся у вологу, насичену дощем зелень пейзажу, коли помічаю Бояна.

Він іде сюди без капелюха, загорнутий у свій старий мокрий плащ, і кроки в нього якісь сповільнені й непевні — може, через землю, що липне до підошов, ту важку, масну землю, яка буває тільки на цвинтарях.

— Лейтенант учора взяв та й сказав йому, що вона була вагітна на четвертому місяці… — ледь чутно бурмоче Борислав.

Хлопець уже зовсім близько. Він стає по той бік могили й ніяково, майже виправдовуючись, каже:

— Я прийшов… Мусив виконати її бажання… Колись вона сказала мені, що якщо помре, то хоче замість відспівування цю мелодію — один реквієм…

Він опускає очі, дістає з‑під плаща маленький магнітофон, і серед вологої зелені сільського цвинтаря, під повільними сріблястими завісами дощу раптом підіймається повільний, просякнутий гіркою скорботою мотив, який зривається вітром і стає мов уривчасте ридання, віднесене туди, до потемнілого обрію, поки грудки рівно й глухо сиплються в яму.

Я дивлюся на нього й бачу, що йому справді зле. Обличчя зовсім бліде, запалі очі плавають у якійсь млі, а кутики губ ледь тремтять. Життя вже почало писати на цьому молодому обличчі свої перші рядки.

Копачі закінчили роботу. Один бере дощечку з написом і трохи криво вбиває її в мокру землю:

Лиляна Мілева.

Потім обоє закидають лопати на плечі й відходять.

Ми з Бориславом підходимо й кладемо два мізерні букетики на купу чорної землі, поки реквієм і далі хрипко ридає. Два зовсім жалюгідні букетики на цій жалюгідній могилі.

Земля осяде, трава затягне слід, а ім’я щезне, наче його не було і людини не існувало.

А я думаю, що все могло б піти інакше.

І кажу собі, що треба було щось зробити, хоч і не знаю — що.

Ми завжди згадуємо, що треба було щось зробити, тоді, коли вже нічого не можна зробити.

І платимо за все це кількома зів’ялими квітками. Або одним реквіємом.