— Саме так, — киває Маргарита. — Неможливою. Абсолютно неможливою. Як ти.

І додає:

— Ходімо.

***

І знову ще гидкий бур довго й наполегливо починає довбати мені голову. Потім стихає, а тоді знову, ще глибше, впивається в цю мою нещасну голову.

У напівсні намацую телефонну слухавку, але чую лише сигнал вільної лінії. І тільки тоді збагнув: дзвін іде від вхідних дверей.

— Що?… Що там знову?… — чую поруч сонний голос Маргарити.

— Усе гаразд, люба. Спи спокійно.

— Спокійно?… З тобою?… — бурмоче вона й перевертається на інший бік.

Нашвидкуруч натягаю штани, бо дзвінок уперто не здається. Йду до дверей і краєм ока дивлюся на годинник: сьома. Сьома ранку в неділю. Це може бути тільки хтось із групи — і лише з терміновою справою.

Виявляється, це Боян.

— Я ж попереджав тебе не приходити сюди, — зауважую сухо, впускаючи його.

— Не міг інакше, довелося. Я вжив усіх запобіжних заходів, — схвильовано пояснює хлопець.

— Тихіше! — шепочу, проводячи гостя повз спальню, де лежить жінка, що мало не стала йому тещею, хоч він, звісно, й не підозрює цього.

Заходимо на кухню, і, переконавшись, що тут уже можна говорити голосно, Боян урочисто виголошує:

— Усе пропало!

І падає на стілець.

— Гаразд, — кажу, хоча очевидно, що нічого не гаразд. — Заспокойся, а потім докладно розкажи, що сталося.

— Усе пропало! — повторює хлопець.

— Можливо. Але навіть коли все пропало, все одно лишається якась надія.

А оскільки він мовчить, додаю:

— А я якраз збирався привітати тебе з майбутнім шлюбом.

— І шлюб пропав, — похмуро повідомляє він.

— Шлюби так легко не пропадають, — скептично відповідаю. — Але зараз кажи про інше.

— Та і одне, і друге пішло до біса з тієї самої причини…

— А саме?

— Учора, як завжди, я зустрічався з Аною… І, як завжди в суботу ввечері, збирався ночувати в них, бо мав виконати завдання. І от тільки ми виходимо з «Болгарії», як Ана видає мені новину:

«Зайдемо, — каже, — у “Софію” до моєї компанії. Сьогодні їдемо в Боровець і повернемося аж у понеділок зранку. Як тобі такий сюрприз?»

— Я сказав, що чудово, звісно, тільки сьогодні не можу, бо в понеділок у мене іспит, і завтра весь день треба вчити.

«Дурниці, — каже Ана. — Якщо ти досі не підготувався, завтра все одно нічого не зробиш. Не будь таким злим і не псуй мені свято».

«Вибач, але не можу, — кажу. — Якщо завтра не вивчу, мене завалять».

«І що, якщо завалять? Світ завалиться?»

«Завалиться стипендія».

«Отже, — каже, — стипендія важливіша за все? Важливіша за нашу дружбу, важливіша за мене…»

«Та годі вже, — кажу. — Почнемо порівнювати хліб із любов’ю!»

«Ні, ти просто шукаєш привід, — каже вона. — Напевно, домовився з тією товстою…»

«Не говори дурниць, — кажу. — Прояви хоч трохи розуму. Якщо так хочеш у Боровець — їдь сама. Якщо хочеш, щоб ми поїхали разом — почекай, поки я складу іспит».

«Куди й як ми поїдемо разом? — кричить ця вередлива. — У якийсь сарайчик у лісі? На забитому автобусі? Хлопці знайшли машини, підготували віллу, і все це для мене, а я маю відмовлятися в останній момент через твої примхи!»

«Не відмовляйся. Їдь. Я не ображуся», — кажу, ледве стримуючись, щоб не дати їй ляпаса.

«І поїду! Але більше ти мене не побачиш!»

— І вона рушила вниз бульваром, але, звісно, досить повільно, щоб я міг її наздогнати. Тільки я не збирався бігти за нею, і вона це зрозуміла: зовсім сповільнила крок, обернулася й сказала:

«Чекатиму тебе в “Софії” до шостої. Якщо не прийдеш до шостої — більше ніколи взагалі не приходь!»

— І пішла. Цього разу — остаточно. Що я міг зробити?

— Гаразд, продовжуй, — кажу.

— Ввечері, десь об одинадцятій, я підкрався до вілли, і це, знаєте, було не так просто, бо, крім усього, Пепо довго йшов у мене по п’ятах. Але я таки зміг від нього відчепитися, дістався до вілли, а всередині скрізь було темно, тож я не без труднощів добрався до балкончика й увійшов у мансарду. Відсунув, як завжди, фіранку, увімкнув кишеньковий ліхтарик і підійшов до письмового столу, коли раптом спалахнуло світло — тільки не моє, а на стелі. І я побачив перед собою Ану. Вона так безшумно зайшла й натиснула вимикач, що справді мене налякала. Я інстинктивно відсахнувся назад і, на лихо, зачепив гіпсову голову — якийсь бюст Сократа чи когось там, що припадав пилом на етажерці. Він покотився й глухо вдарився об підлогу, але, на щастя, не розбився. А Ана прошепотіла, вся розлючена:

«Ти розбудиш мого батька! Хоч його пожалій!»

«Я думав, ти поїхала», — кажу, ніби нічого не сталося.

«А я думала, що ти готуєшся до іспиту, — відрізала вона. — Але ти так дбаєш про свій хліб, що вже нишпориш по чужих домах».

Я ковтнув і тільки спитав:

«Як дозволиш мені піти? Сходами чи через вікно?»

«Як прийшов, — каже вона. — Сходи — для порядних людей!»

— І грюкнула дверима. Я повернувся до міста, пройшов, як завжди, по Георгієва, відімкнув скриньку Касабової, залишив там касету, яку ви мені дали, і знайшов цілу упаковку ампул. Іду додому, і тільки звертаю за ріг — назустріч виходить Пепо. Він, як я вам казав, не дурень, і коли втратив мене з виду, мабуть, вирішив, що найнадійніше — підстерегти біля дому. І от він застає мене просто з пакунком у руці. Я, звісно, кинувся тікати, а він — за мною. І мені довелося оббігти весь квартал та і пробігти сходами в один ривок, щоб від нього відчепитися. І відчепився я тільки тому, що того дня була черга Пепо мене пасти, а якби за мною гнався Апостол зі своїми довгими ногами — він би мене неодмінно наздогнав.

Боян замовкає, поглядає на мене винувато й опускає очі:

— Загалом усе пропало…

— Не так уже й трагічно, — заперечую. — Хоча прокол, звісно, стався. Багато що залежить від поведінки твоєї Ани.

— Вона одразу все вибовкає батькові, ця вередлива.

— Не думаю. Адже сама сказала тобі: «Пожалій мого батька». Якщо хоче, щоб ти його щадив, то й сама щадитиме. До того ж не виключено, що вона не зрозуміла справжньої мети твого візиту до мансарди.

— Вважаєте, що вона прийняла мене за звичайного злодія? — вигукує Боян. — Не розраховуйте на це. Я на сто відсотків певен, що вона сказала це тільки щоб мене образити.

— Можливо. У будь-якому разі, доки вона нікому не розповіла цю історію, справи ще можна виправити.

— Ви справжній оптиміст. Заздрю вам, — каже хлопець із певним полегшенням.

— Я ніколи не вважав себе оптимістом, а тим більше — песимістом. Я просто намагаюся правильно оцінювати речі, і тобі раджу того ж. Коли правильно оцінюєш ситуацію і знаєш, як діяти, майже завжди доходиш висновку, що з будь-якого становища є вихід. Не завжди, але майже завжди. А це вже немало.

— І мій батько теж так думав? — раптом питає Боян.

— Та я це, хлопче, від твого батька й навчився. Як і багато чого іншого.

— Ви були разом, коли його поранили в ногу?

— Разом. Як завжди.

— Де, на кордоні?

— Десь там. То була жменька бандитів, що наробили чимало лиха на нашій території й уже збиралися тікати назад. Але ми їх оточили, і вони залягли в улоговині на самому вершечку пагорба. Ми троє — твій батько, Стефан і я — тримали вихід з боку пагорба, і єдиним нашим укриттям була жалюгідна купка куцих акацій. А ті троє зверху стріляли по нас, і твій батько вже був тяжко поранений, і Стефан — теж, і взагалі все йшло до того, що нам кінець.

«Треба перебігти до того каменя й кинути одне-два яйця в гніздо», — сказав твій батько.

— Він говорив безособово, але слова стосувалися мене, бо твій батько вже був поранений у ногу, а в Стефана так поцілили, що він не може підвестися і думали, що навряд чи коли підведеться…. І я перебіг і кинув їм дві гранати, хоч і мене зачепило в руку. Потім прийшла підмога, але все вже було скінчено, і Стефан помер просто в джипі, а твій батько відтоді завжди трохи накульгував.

Хлопець мовчить і навряд чи може уявити те, що бачу я, доки вимовляю ці сухі, безбарвні фрази. Жалюгідні кущі зів’ялих низьких акацій — залишок колись невдалих спроб укріпити схили пагорба. І я, притиснутий між двома пораненими, з блідими, спітнілими обличчями, і скелястий хребет пагорба, що здіймається вгору — пустельний і страшний, попелясто-сірий під безбарвним розпеченим небом. І сухі, зловісні черги автоматів, і тонкий свист куль, і мій власний хрипкий голос десь тут, усередині: «Нумо, Еміле, твоя черга, хлопче!» — і знову той страшний пагорб, цього разу розмитий і безформний, бо я вже біжу, зігнувшись удвоє, туди, до скелястого гребеня, де засіли вони.

— Не знаю чому, але все частіше ловлю себе на думці, що думаю про нього, — чую поруч голос Бояна.

«Думай, — відповідаю подумки. — Хтось же має думати й про нього.»

Дев’ятий розділ

Сонячний понеділок. А сонце щоранку починає припікати дедалі раніше. Тож приємно працювати в такій кімнаті, як наша — з вікном, що завжди в тіні й завжди відчинене для прохолодного подиху, який тягне з двору й ледь колише білу фіранку.

Ми щойно повернулися з кабінету шефа після звичного обговорення ситуації, і я стаю біля вікна, щоб трохи подихати свіжим повітрям і поглянути на звичний краєвид: цементований двір, ряд службових машин, водії, що зупинилися побалакати, пост біля зачинених воріт на вулицю, п’ять рядів вікон протилежного крила, які віддзеркалюють синяву й білі хмари червневого неба. Замкнено, тихо й ізольовано — майже як у лікарні.

Борислав нервує за столом із незапаленою цигаркою в зубах, і я вже чекаю, коли він оголосить часткову капітуляцію вигуком: «Дай цигарку», — коли у двері стукають і входить лейтенант.

— На пропуску чекає Ангелов.

— Якщо чекає — приведи.

Лейтенант зникає, і до мене долітає знайома фраза:

— Дай цигарку… поки не втік.

— Не збираюся втікати, — відповідаю, кидаючи йому пачку.

Трохи згодом заходить Боян, і, здогадуючись, якою буде моя перша репліка, поспіхом пояснює:

— Знаю, що не повинен приходити сюди, але що робити, коли знову сталася біда.

— Познайомся з Бориславом… другом твого батька… І кажи, яка цього разу сталася біда.

Хлопець тисне руку моєму колезі й випалює:

— У мене поцупили морфін.

— Хто поцупив?

— Апостол.

— Як це — у квартиру вліз?

— Не було потреби влізати. Сьогодні зранку, перед тим як вийти, я довго думав, куди сховати упаковку, щоб не…

Хлопець поглядає на Борислава, тоді на мене, і, упіймавши моє ледь помітне кивання, продовжує:

— Щоб її не знайшла мама, бо вона всюди нишпорить. А після того разу, коли ви мені сказали, що можуть підкинути не морфін, а щось інше, я подумав, який жах буде, якщо я стану причиною смерті власної матері. І не знаю, чи це не моя підозріливість, але цього разу, коли я розглядав упаковку, мені здалося, що її вже раз відкривали, а потім знову запечатували, і взагалі вона видалася мені підозрілою. Тож я думав, де знайти надійне сховище…

Він говорить швидко, все ще збуджений тим, що сталося, і зупиняється лише на мить, щоб перевести подих, а потім продовжує:

— …І тоді я згадав про скриньку Касабової й сказав собі, що можу повторити той трюк із нашою скринькою, бо ключ від неї маю тільки я. Взяв упаковку й побіг сходами вниз, а внизу, у передпокої — назустріч мені Апостол. Я навіть не встиг сховати морфін, і він одразу його побачив і здалеку гукнув:

«Як товар? Імпортний, га? Це справжній клас…»

«Забирайся», — кажу, але він навіть не зробив вигляду, що почув.

«Цілий тиждень тебе пасемо, зраднику, і не дарма. Мали б тобі вже вкоротити віку, і якби на моєму місці був Пепо, він би точно не стримався й пустив тобі трохи крові. Але Апостол — благородний. Клади пакунок на сходинку — і чеши!»

«Пакунок не мій, — кажу. — Забирайся!»

— А він замість відповіді витяг із кишені один із тих пружинних ножиків, натиснув кнопку— лезо вискочило.

«Роби, що сказав, — кричить, — інакше пограємося в ножички!»

«Ти що, здурів!» — кажу.

«Для тебе — так! — кричить. — А для мене— ти здурів. Бо не розумієш, що за хороший товар Апостол готовий порішити й трьох таких, як ти».

— І він повільно почав наближатися, а я кинувся, щоб вибити в нього ніж, тільки він відскочив і підставив мені підніжку. Я впав на мозаїку, і, перш ніж отямився, Апостол накинувся на мене, вихопив коробку й вилетів надвір.

— «Дурень, це ж отрута, не морфін! Отрута, чуєш, ти, дурню такий!» — закричав я йому вслід, але яка з того користь. На Апостола такі речі не діють.

— Гаразд, Бояне, вживемо заходів. Ще щось хочеш додати?

— Нічого. Від Ани — без звісток.

У цей момент знову з’являється лейтенант.

— Внизу, на пропуску, з’явилася Ана Раєва. Хоче, щоб її провели до когось, хто займається конфіденційними справами, — повідомляє офіцер із ледь помітною усмішкою.

— Проведи її. Ми якраз по цих справах, — бурмочу.

І, обернувшись до Бояна, додаю:

— Навіщо тобі від неї звістки, коли вона сама з’явилася. А тепер швидко зникай. Борислав тебе проведе.

***

Досі я бачив її лише на фотографії. І коли тепер спостерігаю, як вона стоїть на порозі кабінету, мушу визнати: справляє справді приємне враження — струнка, з гарним світлим обличчям і гарними світлими очима, з якоїсь дитячою ноткою, що, можливо, давно вже їй не властива.

— Підійдіть ближче, — запрошую. — Не стійте там, наче покарана.

Вона не чекає повторення, підходить до столу й кладе пропуск.

— Ана Раєва, — читаю вголос. — З якого питання?

— І сама не знаю з якого, але боюся, що це може бути шпигунство, — відповідає вона, намагаючись надати собі впевненого вигляду.

— У такому разі сідайте й розкажіть точніше.

Ана сідає, не забуваючи схрестити стрункі ноги й виставити їх у якнайвигіднішому ракурсі. Дитина, справді, але вже добре обізнана.

— Можна закурити?

— Якщо це допоможе вам зібрати думки.

Я подаю їй цигарки й запальничку, а вона всміхається, демонструючи, що навіть у хвилину крайнього хвилювання її посмішка не втратила краси.