— Не думаю, — повільно хитає своєю голою, рубчастою головою Станев. — І щоб ми не нудили один одного, я можу пояснити, чому не думаю.

— Буду вдячний почути.

— Ви трохи притиснули, а трохи й підбадьорили тих трьох, мабуть, пообіцявши їм пом’якшення вироку. Це нормально. Але мене вам притиснути буде важко, а запропонувати мені вам нічого.

Він легко постукує по столу своєю масивною рукою, ніби перевіряючи його міцність, і додає:

— Наскільки я розумію з ваших прозорих натяків, ви збираєтеся повісити на мене найтяжче звинувачення. А за найтяжче звинувачення дають і найтяжче покарання. Не хочу обговорювати, наскільки це звинувачення обґрунтоване. Але очевидно одне: якщо ви вже вбили собі в голову підтримувати його, нічого доброго я від вас не чекаю. А коли людині нічого не можуть пообіцяти — вона нічого й не отримає.

— Цілком логічно, — визнаю. — Але ваша логіка — логіка торгових угод. А ми тут угод не укладаємо. Це — по-перше. По-друге, навіть з торгової точки зору ваші міркування не зовсім справедливі. Я, можливо, нічого вам не запропоную. Але й ви не можете дати мені нічого. Бо все, що ви могли б сказати, за винятком дрібних деталей, нам уже відомо — доведено, задокументовано, протокольовано тощо. Отже, угода вимальовується як «ніщо за ніщо». Ніщо за ніщо — це, зрештою, не виграш, але й не втрата для вас.

— Втрата, — спокійно заперечує Станев. — Втрата кількох місяців життя. Навіщо мені скорочувати слідство й процедуру? Людина завжди хоче пожити трохи довше, навіть якщо це «трохи» — один-єдиний день.

— Ви називаєте це життям? Жити в очікуванні найтяжчого покарання?…

— Хвилинку! — він ліниво підіймає свою квадратну долоню. — Я зовсім не певен, що ви зможете зліпити щось більш-менш переконливе для суду. Ті троє могли вам наговорити багато чого, але що б вони не наговорили — це не має великої ваги.

— Так, їхні свідчення висвітлюють лише один бік справи: питання каналу. Але ми маємо повні дані й про другий бік: характер відомостей, що передавалися каналом.

Я дістаю з шухляди пачку фотографій і недбало кидаю їх через стіл до Станева:

— Це — копії секретних матеріалів, які ви отримували й передавали Томасу.

Він навіть не бере фотографій — лише ковзає по них поглядом, але мені здається, що його воскове обличчя раптом стало ще жовтішим, настільки, наскільки це взагалі можливо.

— Ви не можете довести, що саме такі матеріали були покладені в скриньку Касабової, а звідти — передані мені.

— І тут ви помиляєтеся. Це також уже доведено, задокументовано й протокольовано на підставі повних зізнань людини, яка фотографувала ці матеріали й залишала копії у Касабової. Йдеться про того хлопця, Бояна Ангелова.

Справжня шафа. Жоден м’яз не здригається на його обличчі, але жовтувато-восковий відтінок уже переходить у попелястий.

— А коли до цих фактів додати й свідчення товариша Раєва, який ідентифікує секретні документи, ланцюг замкнеться повністю.

— Як самі бачите, нам немає чого вимагати, окрім дрібних подробиць, бо все потрібне ми вже маємо. А за дрібні подробиці я готовий заплатити вам не зовсім дрібною річчю: залишити вас ще на певний час на свободі — за умови, що ви утримаєтеся від будь-яких дурниць.

Він деякий час розмірковує, легко постукуючи по столу короткими пальцями.

— Додайте до балансу й ось що, — кажу, щоб допомогти йому зважитися, — що за доброї волі й зразкової поведінки з вашого боку, і взагалі, якщо ви не змусите мене витягати з вас зізнання щипцями, не виключено, що ваше тяжке покарання не буде найтяжчим варіантом.

Станев мовчить іще трохи, потім рішуче б’є лапою по столу й відрубує:

— Гаразд. Згоден.

***

— Отже, пане Томас, — чемно починаю, — ваша мережа працює бездоганно. Ангелов фотографує секретні документи з бюро Раєва й кладе їх у скриньку Касабової. Коко відносить їх Станеву. Станев передає їх манікюрниці вашого помічника Бенета. А Бенет кладе їх на ваш стіл і козиряє. Тільки от за абсурдним збігом обставин — або, точніше, за правилами, за якими ведеться наша гра — у результаті всієї цієї бездоганної роботи ви отримуєте лише повітря, загорнуте в старанність. Бо і Ангелов, і Касабова, і Коко, і Станев працюють уже не на вас, а на нас.

Томас мовчить.

— Після серйозного провалу в Африці ви приїхали сюди, пане Томас, із твердим наміром реабілітуватися перед своїми шефами. Ви рознюхали, що в руках Раєва опинилися цілком секретні матеріали, пов’язані з економічною діяльністю та проектами, і створили досить ефективну систему проникнення до цих документів. Великий удар, чи не так, пане Томас? Удар, який одразу підняв би вас в очах начальства й забезпечив би блискучу кар’єру. Але ви діяли занадто ризиковано й вирішили грати ва-банк. І ось тепер гра закінчена, і результат — трохи більше ніж нічого. Результат — повна катастрофа, кінець вашої кар’єри, а може, й щось гірше.

Томас і цього разу не відповідає — з причин суто технічного характеру: його немає в моєму кабінеті.

Я ж маю серйозний намір побачити цього пана колись — звісно, не тут, а десь в іншому місці. Тому не зайве повторити репліки. І коли я збираюся продовжити далі, телефон дзвонить.

«З днем народження», — чую голос Маргарити.

— Ти мене дивуєш, люба, — вигукую. — Я й сам давно забув, коли в мене день народження.

«Бажаю тобі всього, чого ти сам собі побажаєш.»

— Це треба відзначити, — відповідаю. — Не день народження, а той факт, що хтось усе-таки згадав про нього.

І так увечері ми з Маргаритою опиняємося на терасі ресторану, щоб відзначити згаданий факт.

— Ти сьогодні просто сліпуча…

— Перебільшуєш.

Хоч і не зовсім сліпуча, вона справді виглядає дуже добре в літній сукні з благородними осінніми відтінками, а туфлі на високих підборах частково повернули ту стрункість, яку повнота давно намагається порушити.

Цього разу вечеря минає без гарнірів зі спогадів і без емоційних вибухів, і навіть критична фаза десерту й кави не викликає жодних небезпечних поворотів у розмові.

— По маленькому коньяку?

Маргарита хитає головою:

— Я б воліла прогулятися.

Особисто я, волів би маленький коньяк замість великої прогулянки, але не дозволяю собі розкоші заперечити.

Ми рушаємо Руським бульваром, який у цю суботню червневу вечірню годину значно жвавіший, ніж хотілося б. Маргарита бере мене під руку, і ми рухаємося так серед натовпу безжурної молодості — пара вже не зовсім молода, але така, що ще не збирається здаватися.

— Тобі, здається, сьогодні виповнюється сорок чотири, — зауважує вона, як завжди вгадуючи мої думки.

— Твої розрахунки безжально точні.

— Для чоловіка це ще не вік, — заспокоює вона.

— Дай Боже. Хоч коли дивлюся на цю молодь навколо…

— …Відчуваєш тиху заздрість, — підхоплює Маргарита.

— Річ у тім, що не відчуваю заздрості. Почуваюся старим, але не заздрю.

— Вони здаються тобі надто порожніми, щоб їм заздрити…

— Ні. Вони здаються мені надто несхожими на того, яким був я. І я не маю бажання бути схожим на них.

— Ну так, коли молодість минає, залишається втіха мудрості.

— І це не про мене. Я зовсім не відчуваю себе мудрецем.

Вона не заперечує, і ми минаємо пам’ятник Царю, входячи в алею під густим листям каштанів — яскраво-зелених і трохи нереальних у світлі електричних ламп. Ми йдемо поруч, кожен занурений у свої думки. Я не знаю, про що думає вона, але мої думки повертають мене до років молодості, коли все моє майно — це напіввійськові лахи та важкий парабелум на поясі, і коли жилося так легко, хоч я і не знав, чи доживу до наступної ночі. Я повертаюся до тієї минулої молодості й намагаюся збагнути, що ж у ній такого дорогого, що я не проміняв би її на молодість цих хлопців навколо. Що в ній було такого хорошого — окрім того, що вона була моєю.

Ми дістаємося парку, вхід до якого так розширили й упорядкували, що він перестав існувати як окремий вхід. Протиснувшись крізь натовп і метушню біля озера, ми повільно звертаємо на тихішу, напівтемну алею, зрідка освітлену лише холодним сяйвом самотніх люмінесцентних ламп.

— Сісти хочеш? — пропоную, коли ми підходимо до вільної лавки.

— Не тут. Хіба не пам’ятаєш, що он там навпроти ми колись розійшлися…

— Яке це має значення? Якщо розлука не була остаточною…

— Вона була остаточною. І ти це чудово знаєш.

«Адже ми знову разом?» — міг би я заперечити, але це миттєво штовхнуло б розмову в небезпечний бік. Тож ми мовчки минаємо місце сумного спогаду, цей старий шлягер про розлуку, і йдемо далі — до значно безбарвніших у емоційному сенсі алей.

— Тут можемо сісти, — каже Маргарита за якийсь час.

Лавка справді порожня — мабуть, тому що її заливає білий конус люмінесцентного світла. Навпроти, у тіні, значно жвавіше: дві пари по-братськи поділили лавку й обіймаються на обох її кінцях. Ми ж спокійно сідаємо в біле сяйво, бо не маємо наміру обійматися. Тільки цього нам бракувало — сісти й обійматися.

— Знаєш, — каже Маргарита після паузи, — ти був правий, коли казав, що замість думати про хороше, яке не прийшло, краще думати про хороше, яке може прийти.

— Справді? — питаю недовірливо, бо коли комплімент іде від неї, він рідко буває компліментом.

— Так. І хороше справді прийшло.

— У якій формі?

— У формі п’ятдесятирічного чоловіка, добре збереженого, серйозного й з чудовою посадою. Коротко кажучи — мого шефа.

— Я радий за тебе, — бурмочу не надто переконливо.

— Учора він трохи нездужав і викликав мене додому — занести якісь папери. Надіслав машину, щоб мене привезли. Прийняв мене в бездоганному темно-синьому халаті, провів до затишної вітальні і, замість узяти папери й відпустити, запропонував лікер і каву.

«Власне, я не на смертному ложі, — зізнався він, — і міг би спокійно сам приїхати до управління. Але дозволив собі покликати вас сюди, бо хочу сказати вам кілька слів, які, боюся, прозвучали б досить недоречно в обстановці службового кабінету.»

— Я, звісно, одразу здогадалася, які саме будуть ті дві слова, бо не раз ловила на собі його промовисті погляди, але це анітрохи не зменшило приємності від сюрпризу. Зрештою, любовне зізнання завжди приємніше за каву з лікером, особливо коли вже дійшла до певного віку.

— Тридцять три роки — це не вік для такої жінки, як ти, — галантно заперечую.

— Дякую… Але повернімося до приємного. Отже, ті дві слова виявилися саме тими, які я й підозрювала, з тією різницею, що це були не два слова, а точна й вичерпна мотивація. Шеф почав із того, що я давно справила на нього враження, але він не з тих, хто використовує службове становище для романтичних досягнень. І водночас він стримувався від чогось серйознішого через дорослу дочку, з якою жив після розлучення і яка, ймовірно, болісно сприйняла б його шлюб. Але вчора ця сама, і, до речі, єдина його дочка, повідомила, що сама збирається заміж — а це відкриває повну можливість і для його власного шлюбу. Тож чи не погодилася б я взяти участь у згаданому намірі як наречена. Слово «шлюб» звучало надто часто, але це, зрештою, приємна музика майже для кожної жінки.

— Ти краще знаєш, — ухильно кажу.

— Я, звісно, відповіла, що потішена, але що будь-яке серйозний намір потребує серйозного обмірковування. І що в будь-якому разі це обмірковування має включати одну маленьку деталь — моїх двох дітей.

«Але ж, наскільки знаю, ними опікується ваша тітка…» — зауважив шеф, цим самим показавши, що обмірковування він уже провів — і на основі серйозної інформації.

«Так, але вони все ж мають жити зі мною».

«Це справді проблема, — визнав шеф. — Але, здається, не варто драматизувати. Найправильніше буде на перший час залишити все, як є. Я подбаю, щоб ви зберегли теперішню квартиру — для тітки й дітей, а ви зможете жити і в мене, і в них, доки ми не знайдемо радикального рішення».

«А ви вважаєте, що ця проміжна ситуація триватиме довго?» — дозволила я собі запитати.

«Боюся, що ні, — засміявся він. — Я людина звичок, але зрештою поступлюся. І взагалі, якщо ми вирішимо головне питання — питання шлюбу — то, певен, знайдемо прийнятне рішення й для всіх інших питань».

Маргарита дивиться на мене й каже:

— Поступливий чоловік, правда?

— Якби був такий поступливий, навряд чи розлучився б із першою дружиною.

— Ні. Там було інакше. Наскільки знаю, перша його дружина була кралею з нестерпним характером.

— Можливо. А які ще чесноти, крім поступливості?

— Я ж казала! Добре збережений, серйозний, із чудовою посадою. Можу додати: вихований, працьовитий, я б навіть сказала — людина, яка не знає нічого, окрім роботи.

— І як ім’я цього досконалого чоловіка?

— Раєв.

— Світ тісний! — зітхаю. — Про Софію й говорити не варто…

— Ти його знаєш?

— Не особисто, але чув про нього. Забираю свою іронію назад. Справді серйозна людина. Вітаю.

— Мені здається, ти трохи поспішив із привітаннями, — бурмоче Маргарита. — Я, власне, зовсім не збираюся виходити за нього заміж. Я й цього разу обійду «приємне».

— Чому?

— Ну… з дев’яти причин. І перша — він мені просто не подобається.

— Тобі справді важко догодити.

— Я не така вже й важка. Просто можу наперед передбачити діагноз невдачі. Справді серйозний чоловік, так занурений у роботу, що не помітив, як минули роки. І ось він раптом прокинувся й відчув жагу до жінки — ту саму жагу, яку чоловіки його типу зазвичай зневажають і яку він сам відкидав усе життя, доки не відчув у ній болісну потребу, поєднану зі страхом перед незворотним. А потім, звісно, жага швидко мине, і він приходитиме додому після роботи, щоб мовчки читати газету в моїй присутності, вносити свою частку в загальне мовчання, перевіряти господарські рахунки або питати мене, сповнений похмурих підозр, що я робила ті пів години між виходом з перукарні й поверненням додому.

— Тобі справді важко догодити, — повторюю. — Боюся, твій ідеальний майбутній чоловік завжди був неможливою людиною.