Реквієм за однією паскудою
Богомил Райнов
За текстом
Райнов, Богомил. Реквием за една мръсница. София: Отечествен фронт, 1975.
Неофіційний переклад з болгарської у стилі перекладачів збірника «Пан Ніхто».
Переклад і редакція – BizCorp, 2026р
Розділ перший
Ті двоє, либонь, надумали гульнути нічними притонами Пірея, а далі — рвонути кудись на справжній, далекий Захід. Там, де, кажуть, справжня цивілізація, зарплати — захмарні, а машини віддають майже задарма.
Ті двоє, певно, сподівалися, що вже завтра ввечері зможуть пригоститися шотландським віскі й грецькими дівчатами, і щоб не гаяти часу, подалися найкрутішою скелястою стежкою пагорба. І не можна не визнати: вони справді дуже швидко дісталися кінцевого пункту свого шляху — того найостаннішого пункту, що чекає кожного з нас, тільки в різних місцях, за різних обставин і в різний час.
Тепер, коли уривчастий й хаотичний тріск перестрілки стих, і ніч віддала їм свою хвилину мовчання, вони лежали в густих кущах: один — звісивши голову на колючі чагарі, другий — розпростертий горілиць. Лежали тихо й нерухомо, ніби поринули в глибоке споглядання: світловолосий — втупившись у землю, а темноволосий — у зорі, що миготіли й зникали за розірваними хмарами, які мчали над пагорбом.
— Молоді хлопці... — констатував наш супутник, коли промінь його кишенькового ліхтаря освітив два тіла.
Вони й справді виглядали на вік настання повноліття — той самий, коли тебе женуть до казарми, а ти, може, й хотів би її оминути; той самий, коли мрієш про пригоди, і якась дурнувата мелодія, або дурнувата книжка, або дурнуватий фільм у районному кінотеатрі здатні розворушити в тобі жагу до якогось вигаданого, казкового, зовсім неіснуючого світу. Жагу таку сильну, що ти ладен поцупити мамині заощадження й татовий парабелум, сісти на поїзд до Кулати — і за кілька годин впасти в мокрий колючий чагарник цього темного пагорба. Двоє дурників, але такі молоді, що коли дивишся на них отак — тихих, застиглих у мовчазному спогляданні, — щось підступає до горла, і ти мимоволі намагаєшся позбутися його тим самим хрипким покашлюванням, яким саме тепер прочищав горло капітан.
— Ми йдемо, — сказав Любо, бо й справді нам тут більше нічого було робити.
Капітан мовчки підняв руку, і ми з Любо рушили назад до стежки. Лише кілька хвилин тому ми зустріли капітана в темряві й зупинилися перекинутися словом та викурити по цигарці — і саме тоді сталася перестрілка. Ті двоє саме наскочили на пост, і, почувши попередження, відкрили вогонь — може, зі страху, може, з дурості — й вистріляли всі три магазини, перш ніж замовкнути назавжди.
Але для нас із Любо, з погляду служби, це був інцидент, що нас не стосувався. Ми прямували до зовсім іншої точки прикордонної смуги, і нас чекали зовсім інші люди, а може, й інші постріли — цього разу адресовані вже нам. Тож ми пішли, перейшли двісті метрів чагарів і знову вийшли на стежку.
Осіння ніч була холодна й тривожна. Вологий вітер над яром то стишався, то знову глухо свистів, а хмари то накривали нас темрявою, то розступалися, відкриваючи тьмяне сяйво місяця. Ми йшли один за одним — Любо попереду, я за ним, бо стежка була надто вузька. Йшли мовчки: про те, що нас чекало, говорити вже не було чого, а інцидент із тими двома — річ, що нас, вже не стосувалася. Ми повільно долали кам’янистий жолоб стежки, час від часу зупиняючись, щоб перевести подих і вдихнути вологе повітря ночі, в якому змішувалися гірський холод і запах диму від мокрих кущів, що тягнувся десь ізнизу.
— Добре, що вітер розігнав дощ, — буркнув я, дивлячись на хмари, що мчали над темним хребтом.
— Не тішся, брате, — відказав Любо. — Ще буде дощ. Вітер скоро стихне — і знову поллє.
У горах про погоду говорять більше, ніж деінде — мабуть, тому, що в горах рідко можеш розраховувати на дах над головою. А Любо вже три роки блукав цими горами вздовж і впоперек — не як турист, а як людина нашої професії — і знав про погоду значно більше за мене. Як і про нашу професію.
— Ось тут, — сказав він за годину, зупинившись.
Хребет над нами кидав важку тінь, і я не одразу розгледів маленький притулок чабанів, складений із грубих кам’яних плит. Ми пролізли крізь вузький отвір, що правив за двері, і тільки встигли вмоститися на сіні в кутку, як надворі хлинув дощ.
Я витяг цигарки й запальничку, але Любо, який бачив у темряві краще за кота, прошепотів:
— Курити не варто…
Я зітхнув, сховав тютюн назад у кишеню. Любо ж, не кваплячись, дістав свої цигарки й спокійно закурив.
— Ти ж казав, що курити не варто.
— Я мав на увазі — для твого здоров’я.
Він мовчки насолодився своєю гімназійною дотепністю, почекав, поки я таки закурю, і раптом запитав:
— Еміле, що б ти зробив, якби твій син став зрадником?
— Убив би, — відповів я, не замислюючись, і глибоко затягнувся тютюновим димом, таким приємно гірким серед нічної вологи.
— Як той… Тарас Бульба.
— Так. І як Матео Фальконе.
— Не чув про такого.
— Ти ж учиш французьку? У французькій читанці він є.
— І що зробив той… Фальконе?
— Підняв рушницю й застрелив сина. А що ж іще?
— Такі батьки бувають тільки в книжках. Ти б не зміг убити свого сина.
— Тоді застрелю себе.
— Це не відповідь.
— На яке питання? На те, якого не існує? Наскільки мені відомо, ні в тебе, ні в мене синів немає.
Він замовк, ніби обеззброєний моєю логікою. Я деякий час дивився на вогник його цигарки, що то згасала, то спалахувала, освітлюючи його обличчя тьмяним червонуватим світлом. Потім він сказав:
— У мене є син, Еміле. Щойно повідомили: Марія народила хлопчика.
— Вітаю… Отже, твоя мрія здійснилася.
— Так, брате. Тільки ти не відповів на моє запитання.
— Навіщо відповідати на дурні запитання?
— Чому дурні?
— Бо ні твій син, ні мій — якщо він колись буде — не стануть зрадниками.
Він знову замовк, і тепер зовсім розчинився в темряві — цигарка догоріла. Лише його рівне дихання нагадувало, що він поруч, певно, занурений у думки про новонародженого сина і про ту страшну, але цілком уявну небезпеку, яку він щойно намалював.
Таким і був мій друг Любо Ангелов — зі своєю слабкістю до невинних гімназійних жартів, за які ми прозвали його Любо Дияволом, і зі своєю схильністю до абстрактних міркувань, яким він віддавався саме в ті моменти, коли для цього найменше підходив час.
У цій самій місцевості, де ми сиділи, за годину мали перекинути з того боку кордону банду диверсантів. Наші люди мали спрямувати їх на хибний слід, що закінчувався пасткою, а якщо операція не вдасться — ліквідувати їх тут-таки. Керівництво всією операцією покладено на Любо, і я не мав жодного сумніву, що він упорається — як упорався не раз. І все ж тепер, у тиші перед боєм, він думав не про операцію, не про перестрілку, не про все те, що нас чекало, а ламав голову над проблемою зради — у чисто батьківському, але цілком теоретичному вимірі.
* * *
Без жодної потреби згадую всі ті давні речі, поки повільно крокую залитим сонцем тротуаром по Дондукова. Без потреби — але не без приводу, бо мета моєї короткої прогулянки саме й полягає в тому, щоб дістатися квартири Любо.
Рання весна, рання післяобідня пора, майже порожній бульвар, вільний від набридливих натовпів, і бліде сонце, яке поки що більше світить, ніж гріє. Усе це, здається, цілком достатня підстава, щоб уповільнити крок, хоча я добре знаю, що справжня причина мого небажання рухатися до знайомої адреси — зовсім інша.
— Треба б попередити, що прийду, — кинув я, коли ми з Бориславом у службі обговорювали майбутній візит. — Який у них телефон?
— Немає, — відповів Борислав.
— Як це — немає телефону?
— Вони живуть так відлюдно, що й не знаю, нащо їм телефон.
— Це вони відсторонилися чи ви їх забули?
— І те, й інше. Ти ж знаєш, як воно буває: спершу вони відходять убік, потім ми їх забуваємо. Начальство міняється, люди розлітаються хто куди, коротше…
І Борислав недбало змахнув рукою, показуючи, що все й так зрозуміло. Потім опустив руку й постукав пальцями по столу.
— Але тобі треба піти.
— Гаразд, гаразд, — кивнув я. — Тільки не став мені завдань. А ти чому не пішов?
— Бо знаєш, що я, як і ти, постійно в русі. Та й потім: я — це одне, а ти — інше. Ти був найближчим другом Любо.
Ми справді були друзями. І я був йому винен не тільки за дружбу, а й за свою професію, бо я був учнем, а він — майстром, і він віддав мені все, що мав — досвід, уміння, інстинкт. Власне, наш фах у ті роки Любо знав у найгрубішій його формі — облави, засідки, автоматні черги, все те, що мені згодом ніколи більше не знадобилося. Але від Любо я навчився й іншого — того, що служило мені все життя. Я опанував уміння розминатися зі смертю, не думаючи про те, що буде, якщо розминутися не вдасться.
У ті роки ми з ним не раз стояли поруч і не раз розминалися зі смертю — інколи на волосину. Як тоді, на тому голому кам’янистому пагорбі, де я мусив дертися вгору під кулями з уже простреленою рукою, а Любо поранили під коліном. Потім моя рана загоїлася, і його — теж. Але відтоді він завжди трохи тягнув ногу, що, з погляду професії, вже не мало значення, бо нас перевели на іншу роботу й відправили по школах на перекваліфікацію.
Ми розійшлися, і минуло багато років, перш ніж зустрілися знову — не тут і не на гірських схилах, а там, далеко, у вологій літній спеці Венеції.
Зустрілися, бо нас послали на одне й те саме завдання, і Любо вже місяцями марно ламав голову над тією справою, а я тільки-но був уведений у комбінацію. Ми сиділи на мармуровій лаві в тіні порожнього причалу, і Любо викладав мені подробиці ситуації, а коли закінчив, додав зовсім недоречно:
— А я, брате, маю сина…
І я мимоволі згадав ту ніч у чабанському притулку, коли він уперше повідомив мені подібну новину — так само недоречно, так само в невідповідній обстановці, так само на порозі чогось доленосного.
Тоді, в горах, смертельний бій стався на світанку, і ми знову розминулися зі кістлявою під свист куль. А тут, у Венеції, фатум майже не відчувався — схований десь у глибині буденної тиші. Любо йшов повільно мостом між Венецією та Местре, трохи тягнучи ногу, коли смерть налетіла на нього чорним автомобілем — п’яним чорним автомобілем — і цього разу вони не розминулися. Любо лишився лежати, відкинутий до парапету мосту — окривавлене, ще тремтяче тіло.
— А я, брате, маю сина…
Тільки цьому другому синові не судилося жити. Марія, почувши про загибель Любо, впала в депресію, дитину довелося віддати чужій жінці, а трохи згодом якась хвороба забрала його — не пам’ятаю, яка саме, та й не важливо. Коли ти покидаєш цей світ, не встигнувши пожити, причина стає дрібницею.
Тож тепер я йду не до Любо, якого вже немає, і не до його маленького сина, якого теж немає, а до старшого — і до його матері. І, щиро кажучи, зовсім не поспішаю на цю зустріч. Якщо я ледве-ледве плентаюся по Дондукова, то зовсім не через бажання погрітися на холодному весняному сонці, а через прагнення відтягнути, як тільки можна, мить неприємного побачення.
Саме так — неприємного. Як тоді, коли йдеш до хворого на рак і уявляєш, що мусиш просидіти в палаті пів години, не знаючи, куди дивитися, про що говорити, остерігаючись зачепити ту чи іншу тему, намагаючись удавати бадьорість. Звісно, ти пішов би охочіше, навіть із піднесеним почуттям, якби вірив, що можеш урятувати людину або бодай полегшити її стан. Але ти чудово знаєш, що не несеш із собою ні порятунку, ні полегшення, і що твій візит — лише традиційний, однаково важкий для обох сторін ритуал.
Першого разу, коли я відвідав Марію під час короткого повернення до Софії, я знав, що виконую саме такий ритуал. Вона ніколи не виявляла до мене й тіні приязні — не лише через ті дивні ревнощі, які деякі жінки відчувають до найближчих друзів своїх чоловіків. Для неї я був уособленням тієї невидимої служби, що відірвала її чоловіка від дому, привласнила його собі. І тепер, коли непоправне вже сталося, було б наївно чекати, що мене зустрінуть із розкритими обіймами в домі, де й раніше я почувався зайвим.
Марія прийняла мене з тією крижаною холодністю, яку я й передбачав. Вона неохоче провела мене до маленької, скромної, але охайної вітальні, сіла біля вікна й апатично опустила руки на коліна, поки я вмощувався в кутку між радіоприймачем і фікусом — можливо, несвідомо обравши найтемніший куток кімнати.
Вона мовчала й чекала, що я заговорю, і від цього я почувався так, наче мене посадили на лаву підсудних, бо, по суті, мені не було про що говорити. Єдине, що я міг би сказати по суті, не годилося для цієї кімнати — в домі повішеного не говорять про мотузку.
Я спробував урятувати ситуацію темами «Як Боян?» і «Чим можу допомогти?».
— Нічим. Хіба що повернеш мені чоловіка, — відрізала вона.
— Я б зробив це від щирого серця, якби мав таку владу…
— Так, але ти її не маєш. Ви, такі як ти, маєте владу тільки вбивати, а не воскрешати.
— Ми не вбили Любо… — тихо заперечив я.
— Ви його вбили! Ви!
Я промовчав — у цій ситуації сперечатися було марно. Вона теж замовкла, і ми сиділи мовчки, дивлячись у різні боки. У кімнаті було так тихо, що легке булькання гарячої води в батареї здавалося оглушливим. Я мимоволі глянув туди й помітив маленьку калюжку на паркеті.
«У вас батарея тече», — хотів сказати я, але вчасно прикусив язика. І з подивом усвідомив, що я, який так часто згадував Любо у найрізноманітніших обставинах, не міг думати про нього саме тут, у його власному домі. Ця жінка витісняла його з моїх думок, змушувала думати про неї. Я волів сидіти з порожньою головою й слухати булькання батареї.
— Думаю, ти мені винен бодай якісь подробиці, — сухо промовила Марія, коли мовчання стало надто довгим. — Ваші затерті фрази «при виконанні службового обов’язку» годяться для некролога, але для мене вони нічого не значать.