— Саме так. У молодших класах його мали за дурника, а коли почав тягнутися вгору й став схожий на жердину, сміялися вже з його зросту. А він язика мав гострого, не прощав образ, тож сварки були щодня. І щодня хтось кидав йому: «Ростеш за рахунок мізків, га, довбню» або «Батько твій п’яний був, коли тебе робив».

Боян поглядає на мене, ніби перевіряє, чи не набридає мені, чи не стає надто багатослівним. Хлопець, який спершу видався мовчазним і замкнутим, насправді любить говорити і, здається, досить вразливий, щоб стати журналістом — хоча я в журналістиці нічого не тямлю й гадки не маю, що там вимагається…

Я сиджу спокійно, напівлежачи на потертій синьо-зеленій канапі, і хлопець продовжує:

— Якщо хочете знати, Апостол не був дурним, але його розум рухався тільки в одному напрямку — у напрямку фантазій. Тому на уроках сидів ніби відсутній, уроки вчив абияк, і вчителям доводилося буквально штурхати його, щоб якось дотягти до атестата… А щодо батька — не знаю, чи робив він його п’яний, але це цілком можливо. Бо скільки я його пам’ятаю, поза службою в установі він мав лише два заняття: тягав торби з крамниць, куди його посилала жінка, і сидів у шинку над чаркою виноградної. Він ніколи не був п’яний, але й тверезим не бував. Жив, як муха без голови. Єдине, що він виборов у житті між наказами начальства і наказами дружини, — це кілька «перерв» у шинку, кожна тривалістю в одну ракію…

— А мати?

— І вона не була святою. Апостол називав її «утриманкою старого», бо вона йому не рідна і бо він її терпіти не міг — як і вона його. А якщо Апостол мав зріст баскетболіста, то вона мала всі дані важкоатлетки. Коли він доводив її своїм гострим язиком, і коли вона встигала загнати його в кут, то лупцювала так, що хай би Бог милував. Вона була законно одружена з тією мухою без голови — все як належить: з підписами, медоглядом і всім іншим. Але це не заважало Апостолові називати її «утриманкою старого», а інколи й міцнішим словом, бо він вважав шлюб недійсним — ніхто ж не питав його дозволу. Тож він відмовлявся визнавати її за матір, відповідав на її повчання нахабною усмішкою та якимось образливим словом, а вона його гамселила. Я був у курсі всіх їхніх сімейних сцен, бо Апостол жив навпроти, просто поверхом нижче, і я міг спостерігати у вікно, як чемпіонка з важкої атлетики розмахує кулаками, а бідолашний Апостол намагається вислизнути у неї з-під пахви. Зазвичай він терпів побої, але одного разу мачуха, здається, перестаралася й справді його розлютила. Тоді Апостол ухопив найближчий стілець і розтрощив його об її голову. А коли та громада захиталася, він підхопив її однією рукою, щоб не впала, а другою вдарив у лице. Потім повторив. І ще раз. І продовжував бити, мстячись за всі програні бої. А коли вона впала, він ще й ногами її гамселив, доки не втомився. Потім склав у потертий чемодан кілька старих речей і книжок — тоді він ще читав — і пішов з квартири. Для нього це не було проблемою: лишався місяць до армії. А коли він повернувся з казарми, все вже змінилося — мачуха померла. Не від побоїв, звісно, вона була надто міцна, щоб упасти від стільця й кількох слабких копняків. Померла значно пізніше — від звичайного грипу. Знаєте, буває: здорованям вистачає одного грипу, щоб піти на той світ, а хирляві переживають і подвійну пневмонію.

— Апостол? Наскільки знаю, в армії він поводився не так уже й погано.

— Можливо. Але знаєте, що він мені сказав, коли його демобілізували? «Я на каторгу готувався, Бояне. І якби була каторга — легше б переніс. А вони б’ють по свідомості, по колективності й по всяких таких… Жах… Свідомість і колективність, розумієш?» — «Ну і що?» — питаю. — «Як що? Ти мене бачиш свідомим і колективним? Коли всі марширують, мені хочеться сісти посеред вулиці. Коли співають — я рота не можу відкрити. А як замовкнуть — мені хочеться ревіти. Ревіти соло, розумієш?» Отакий він — Апостол. Завжди наперекір. Бо з дитинства був наперекір усім.

— Так, але ж він не сам живе — тримає цілу компанію навколо себе.

— Бо уявляє, що він — бос. Насправді ніхто його серйозно за боса не має, але він сам так думає. І навіть вважає, що в його імені — пророцтво. Бо він Апостол.

— Багато хто носить це ім’я, не будучи апостолами чогось, — зауважую.

— Так. Але він переконаний, що він — апостол. «Апостол наркоти» — таке прізвисько собі вигадав. І якщо тепер страждає, то тому, що мріяв як компанія зростатиме. А вона розвалюється…

— А були шанси, що зросте?

— Якщо питати мене — жодних. Молодь з нашого району нас уникає, і ми їх уникаємо. І взагалі — повна ізоляція.

— Як там Марія? — змінюю тему.

— Все так само. Страшно дивитися на неї. Як тільки почує, що я входжу, висовується зі своєї кімнати — з тими розкуйовдженими патлами, з тим мертвотно блідим обличчям, з тими жахливими очима…

— Так-так… І ти їй допомагаєш, відкладаючи щось із ампул, які знаходиш у поштовій скриньці…

Він ніяково зиркає на мене. Потім бурмоче:

— Якби ви тільки чули, як вона кричить, коли лишається без морфіну… Кричить, стогне, не може всидіти у власній шкірі…

— Саме тому їй треба лікування.

— Не треба! Це її доконає.

— Стривай, — зупиняю його. — Досі ти намагався все владнати сам — і саме тому загруз у цьому багні. Вирішив, що ти сам на цьому світі… і в цьому твоя помилка. Бо ти не сам — запам’ятай це.

Я дивлюся на нього пильно, а тоді вже іншим тоном додаю:

— Я питав там, де треба, і виявилося, що їй можна допомогти. Не йдеться про Курило чи щось подібне. Просто тиха, світла кімната, трохи морфіну на початок, потім — менше, а далі замість морфіну — дистильована вода, доки не настане час обійтися й без води.

— Але вона… якщо вона тільки почує…

— Про це не турбуйся. Не почує. Є спосіб зробити все так, як слід.

А оскільки він і далі вагається, я підкидаю:

— А ти усвідомлюєш, що станеться, якщо одного дня твої друзі вирішать надіслати тобі не ампули з морфіном, а з чимось іншим?

— Ви думаєте…

— Думаю — і ще як! Вони вже робили такий номер, нічого їм не завадить повторити. Особливо коли вирішать, що операцію можна закривати і треба замести сліди. Вони ж не збираються виписувати тобі рецепти до глибокої старості. А наркоман, який лишився без морфіну, — це великий ризик. Бо для них ти наркоман, якщо раптом забув.

***

За тиждень потому. Червень виявився теплим і сонячним, як і належить за календарем, але ранок ще приємно прохолодний. Після бадьорої дози кави я виходжу з дому й стаю на тротуарі у майже чудовому настрої.

Новеньке таксі «Москвич», яке мені прислали, виринає з-за рогу, зменшує хід і плавно зупиняється біля бордюру.

— Куди бажаєте? — питає водій, коли я вмощуюся поруч.

— Куди хочете.

— Як це? — дивиться на мене здивовано.

— Хочу сказати, що мені байдуже, куди їхати.

— А мені не байдуже, — заперечує він, усе ще дивлячись із нерозумінням. — Я ж маю щось записати в журнал…

— Тоді запишіть що завгодно. Наприклад, Центральну в’язницю.

— Жартуєте, — бурмоче він.

— З такими речами, як в’язниця, не жартують, — повчально кажу. — І саме в цьому ваша помилка, пане Коко.

Пан Коко, якого я нарешті можу роздивитися зблизька, вже на межі молодості, але все ще зберігає солодкаву вроду кінозірки німого кіно. За цією майже жіночою красою, певно, ховається міцна нервова система. Він навіть не кліпає після мого натяку, лише бурмоче:

— Таксисту доводиться мати справу з різними людьми, але скажу вам — такого типу, як ви, я ще не зустрічав.

— Вірю, — киваю. — Якби зустріли раніше, давно вже не раділи б свободі.

Я різко повертаюся на сидінні, обпираюся на кермо й тихо, але твердо кажу йому в обличчя:

— Гаразд, зекономимо пробіг. Можемо поговорити й тут. Тим паче розмова буде короткою: тема, як ви вже здогадалися, — ваші рейси від поштової скриньки Касабової до громадянина Стояна Станева.

У такій позі, з рукою на кермі, я просто заблокував красеня в кутку біля вікна. Але фізичний тиск — дрібниця порівняно з тиском від моєї фрази. Коко намагається щось сказати, але лише беззвучно роззявляє й закриває рота, мов риба на березі.

— Чекаю на ваші думки щодо зазначеної теми, — підштовхую його, не підвищуючи голосу. — І прошу вас: не намагайтеся заперечувати, викручуватися чи взагалі гаяти мені час. Уся ваша кур’єрська діяльність задокументована беззаперечно.

Я змінюю позу — даю Коко можливість перевести подих і водночас дістаю з кишені кілька фотографій, отриманих учора разом із черговою довідкою про дії громадянина Кости Щерева.

— Невеличкий сувенір з моменту відкривання скриньки, — пояснюю, кидаючи йому одну зі світлин. — І ще один сувенір — з вашої зустрічі з тим самим Станевим. Ви возите його щопонеділка, так? Забираєте з різних місць і в різний час, але день завжди один і той самий, так? Інших громадян ви інколи пропускаєте, але його — ніколи, правда? Бо конфіденційний матеріал йому потрібен, а ви не надто прагнете носити його в кишені, чи не так?

Я сам подаю йому все те, що мав би почути від нього. Хочу скоротити діалог — часу немає. Він слухає мене витріщеними очима, з таким напруженням, що навіть бакенбарди трохи стирчать угору, а поступова зміна виразу обличчя підказує: розмова справді буде короткою.

— Усе це правда, — ворушить він пересохлими губами. — І я зовсім не збираюся це заперечувати. Тільки не розумію, який злочин я вчинив.

— Не розумієте? А який, на вашу думку, був сенс цього вашого кур’єрства? Пересилання любовних листів?

— У будь-якому разі — особистої кореспонденції.

— Для особистої кореспонденції пан Станев має особисту поштову скриньку. Навіть дві: одну — вдома, другу — в Центральному поштамті.

— Про скриньку на пошті я від вас уперше чую. Він казав, що отримує листи, які не хоче показувати родині, і оскільки він старий клієнт…

— А, ви знаєте його як клієнта… А я думав, що ви однокласники з гімназії.

— Так, однокласники, — швидко відступає Коко. — Але давно не бачилися. Життя розвело…

— Нічого, тепер знову зведе. Здогадуєтеся де.

— Але я справді не знаю…

І цей туди ж.

— І що з того, що не знаєте? Думаєте, це вас одразу виправдовує? Доведеться вас розчарувати: знаєте ви чи ні — ви вчинили тяжкий злочин і відповідатимете.

Він дивиться на мене, але одразу відводить очі. Обличчя стає зовсім пригніченим.

— До того ж дозвольте сказати: ваша поза наївняка не має жодних шансів. Та обережність, з якою ви діяли, свідчить, що ви чудово усвідомлювали, яку ризиковану справу вам доручили.

— Такі були вказівки Станева.

— Не сумніваюся. Але ви не дитина і знаєте, що такі вказівки не дають, коли йдеться про невинну особисту кореспонденцію.

Він знову збирається щось заперечити, але я випереджаю:

— А ваші нічні таємні візити до дверей Дечева?

— Якого Дечева?

— Того самого, провідника з вагон-ресторану.

Фраза кинута трохи навмання, але, як я й сподівався, влучає точно. Коко мовчить, а в таку хвилину мовчання — найкраще підтвердження.

— Отже, заводь мотор і рушай.

— Куди? До Центральної?…

— Поки що — ні. Дам тобі невелику паузу. Якщо, звісно, проявиш трохи розуму. Їдь до бюро авіакомпанії.

— Ви прийшли у зв’язку з від’їздом делегації? — питає Станев, дивлячись на мене без особливого інтересу.

Це масивний чоловік, для якого цей маленький модерний кабінет здається надто тісним і крихким. Маю відчуття, що варто йому сильніше натиснути на металевий стіл або необережно спертися на блідо-сіру стіну — і все розлетиться на друзки.

— Прийшов не щодо делегації, а з іншої, теж службової справи, — пояснюю, показуючи посвідчення.

Станев кидає байдужий погляд на документ і робить легкий жест своєю великою, міцною рукою:

— Розташовуйтеся…

— Я б волів, щоб розмова відбулася в моєму кабінеті, — чемно відповідаю. — І бажано — негайно. Справа термінова.

— Якщо так…

Він обережно витягує своє масивне тіло з-за столу й бере капелюха з вішалки. Деталь, можливо, не зовсім доречна для цієї пори року, але цілком доречна для тієї стадії глибокого облисіння, в якій зараз перебуває тім’я Станева.

— Маєте машину? — питаю.

— На жаль, ні. На мій погляд, немає нічого зручнішого за громадський транспорт.

— Повністю поділяю вашу думку. Я теж приїхав на таксі.

Він помічає це таксі ще тоді, коли відчиняє двері агенції, але на його квадратному, грубо тесаному обличчі не здригається жоден м’яз. Ми займаємо місця на задньому сидінні, я диктую адресу, і Коко рушає, не чуючи жодного слова від нас обох.

— Чекай тут, — наказую водієві, коли ми під’їжджаємо до будівлі відповідної служби.

Мій супутник робить вигляд, ніби не почув. Я заводжу його всередину й веду до потрібного кабінету — не мого, але тимчасово наданого нам у повне розпорядження.

— Влаштовуйтеся… — кажу, повертаючи йому його ж гостинність.

Він повільно сідає на стілець, попередньо критично оглянувши його. Стілець нічим не примітний, але виявляється міцним і лише жалібно скрипить.

— Маю враження, що ми з вами користуємося одним і тим самим таксі, — зауважую, вмощуючись за столом. — Чого, звісно, не скажеш про скриньку Касабової, де ви — повний господар.

Він не відповідає, лише дивиться на мене з виразом байдужості й легкого роздратування.

— Вам не здається, що ви надто привласнили собі сферу, яка мала б бути монополією поштової адміністрації? Коко… Касабова… провідник Дечев…

Він і далі сидить навпроти мене — мовчазний, неприступний, масивний, квадратний. У цього чоловіка все квадратне й рубчасте: лоб, широка щелепа, плечі, великі руки з короткими пальцями.

— Маю враження, що ви мене не слухаєте, — кажу добродушно.

— Слухаю вас дуже уважно, — нарешті озивається цей чоловік-шафа. — І слухатиму й далі. І думаю, що до кінця буде так само: ви говоритимете, я слухатиму.

— Ось тут ви помиляєтеся, — так само добродушно підкидаю. — Ви не старий, хоч вас і кличуть Старим, але достатньо зрілий, щоб зрозуміти: говорити вам усе ж доведеться.