— Гадаю, що розумію. Але не забувай, що й її хтось має зрозуміти.

— То хай знайде собі такого. Я ж казав вам: є чоловіки, що задивляються на неї. Хай знайде одного й улаштує собі життя. А вона вбила собі в голову, що має шукати опору в такому, як я, який і сам ледве тримається на ногах. Чи ви вважаєте, що я маю жертвувати собою?

— Я нічого подібного не казав. І взагалі це питання, яке кожен вирішує сам. Просто май на увазі: вона — нещасна істота, як ти сам висловився. Людина, якій ніколи й ні в чому не щастило.

— Як і мені.

— Так. Але ти на шляху до того, щоб вирватися. Я певен, що вирвешся. А в неї саме тепер, можливо, найгірша ситуація, ніж будь-коли. Тож ти міг би її щадити — у межах можливого.

— Як її щадити?

— Наприклад, навіщо вам обов’язково зустрічатися в «Софії», коли бачите, що Лілі приходить туди, дивиться на вас і страждає.

— Вона не страждає. Вона просто хвора від цього.

— Тим більше треба змінити місце. Це доречно навіть з професійного погляду: завтра-післязавтра між ними може вибухнути скандал і ускладнити ситуацію.

— Гаразд. Постараюся змінити заклад. Хоч це й нелегко з таким примхливим дівчиськом, як Ана. «Я звикла ходити в “Софію”… Тут мої знайомі… Не збираюся капітулювати перед твоєю…» — і все в такому дусі.

— Знаю, знаю, але ти впораєшся.

— Сподіваюся. І справді шкода, що я відбираю у вас час цими жіночими історіями.

— Вони частково випливають із самої операції. В якій треба використати дочку, щоб дістатися до батькових паперів… До речі, як тобі батько?

— Подобається. Серйозний чоловік, спокійний. І головне — зовсім не цікавиться нами. Коли ми якось зіткнулися в передпокої й Ані довелося мене представити, він пробурмотів: «Здається, ми вже бачилися…» А вона: «Тату! Той, кого ти бачив, був Павел, а це — Боян». А він: «Можливо, можливо, не сперечаюся…» Потім кивнув і вийшов. Я певен: якби Лілі мала такого батька, вона б не виросла такою меланхолійною.

Ми обмінюємося ще кількома словами щодо справи, і хлопець підводиться. Я теж встаю, щоб провести його, і лише тоді згадую:

— Ледь не забув: учора зранку ти не знайшов нічого в коробці?

— Та знайшов. Знову залишили морфін. Ось, ношу.

«Сподіваюся, ти не брав із них», — хочеться спитати, але я стримуюсь. Я певен, що й цього разу, як і минулого, він відклав щось для матері.

***

— Що скажеш про цього Коко? — питає Борислав.

— Ім’я звучить по-дитячому невинно. А щодо поведінки…

— На мій погляд, усе ясно, — відрізає мій приятель, повертаючи мені довідки й фотографії.

— Ясно тобі й мені. Але фактів у папці поки що немає.

Вміст папки справді мізерний: кілька знімків Коко в таксі й поза ним, кілька візуальних моментів його контактів із різними клієнтами плюс лаконічна довідка про його дії від минулої суботи. Моя ручка дозволила собі позначити такі місця:

«Умови для прямого спостереження за сходами надто несприятливі, особливо з огляду на вимогу максимальної обережності. Ефективне спостереження стане можливим лише з відповідним обладнанням, яке вже підготовлене».

«Після того, як у неділю вранці в поштову скриньку Касабової було покладено матеріал, через зазначені причини не вдалося встановити, чи відкривалася скринька і чи хтось забрав матеріал. Цілком можливо, що матеріал забрали в ніч із неділі на понеділок».

«Неділя була вихідним днем Кості Щерева (Коко), і протягом усього дня, а також наступної ночі він не залишав свого дому».

«У понеділок Щерев вийшов на роботу на стоянку на бульварі Руському о шостій ранку. В окремих довідках подано точні години, коли Щерев брав пасажирів, місця посадки, напрямки рейсів і імена ідентифікованих пасажирів».

Загалом — докладна й сумлінна довідка, з якої немає жодної практичної користі, за винятком одного-єдиного пасажу, який моя ручка обвела особливо ретельно:

«О 10:35 Щерев зупиняється на Стамболійському бульварі перед офісом іноземної авіакомпанії й садить директора офісу Стояна Станева. Перед тим, як зупинитися на зазначеному місці, Щерев двічі проїхав повз пасажирів, які ловили таксі. Під час перевірки не вдалося встановити, чи таксі приїхало на телефонний виклик з офісу компанії. Щерев відвозить Станева на вулицю Оборище й висаджує перед його домом. Під час поїздки між пасажиром і водієм не було розмов, окрім кількох звичайних слів під час оплати».

Якщо в усій цій інформації щось і заслуговує на увагу, то саме цей пасаж. Борислав думає так само, тільки робить висновки надто швидко: — Двічі минає клієнтів, щоб зупинитися триста метрів далі. Все ясно.

— Можливо, його викликали телефоном.

— Так, але ж бачиш — слідів такого виклику немає.

— Такі пропуски трапляються. З цього не можна робити висновків.

— Для мене навіть це повернення Станева додому підозріле. О восьмій іде на роботу, о пів на одинадцяту повертається — з якої радості?

— У кожного можуть трапитися дрібні непередбачені справи.

— Гаразд, погоджуюсь, — піднімає руку Борислав. — Це ще не беззаперечний доказ. Але для мене все ясно.

Беззаперечних доказів справді немає. Але є симптоми й здогадки. І щоб їх перевірити, я викликаю лейтенанта й наказую взяти громадянина Стояна Станева під спостереження.

У цей момент телефонує Драганов.

***

— Ви замінюєте товариша Драганова? — питає Лілі, нерішуче зупиняючись біля дверей.

— Так, заходьте…

— Тільки… не знаю, наскільки ви в курсі.

— У курсі, — кажу. — Сідайте.

— Я маю на увазі… чи знаєте ви нашу… компанію.

— Знаю, — підтверджую вже втретє. — Підійдіть ближче, звідти вас погано чути.

Лілі нарешті підходить і сідає на вказаний стілець, складає руки на колінах і жалібно дивиться на мою цигарку.

— Можете закурити, якщо хочете.

— Дякую.

Вона бере пачку, запалює й помітно розслабляється. Цього разу Лілі не в тій неймовірно короткій спідниці, а в бавовняній сукні, мабуть, з минулого літа — трохи вицвілій від прання. Дешевій сукні з чорними орнаментами, яка знову нагадує мені її любов до чорного кольору.

— Що привело вас сюди?

Лілі піднімає свої темні очі, що здаються ще темнішими на цьому блідому обличчі, й тихим, трохи надламаним голосом каже:

— Я хочу повідомити вам дещо… щодо компанії… щодо їхніх намірів…

— Розумію, — киваю, хоча ще нічого не розумію.

— Вони збираються… розібратися з Бояном.

— Звідки взялися якісь «розрахунки»?

— Ну… так кажуть… Я, мабуть, маю почати з початку.

— Так буде найкраще.

— Це сталося ще тиждень тому. Ми йшли до «Ягоди» вчотирьох — Роза, я, Апостол і Пепо, — і Апостол каже: «Компанія розвалюється. Фантомаса ми списали…»

Лілі різко замовкає, згадавши, що ляпнула щось зайве. Але я не подаю вигляду, що зрозумів, і вона продовжує:

«Марго, — каже, — перейшла з морфіну на найдурніший опіат — любов. Боян теж пірнув у неї…»

«Боян і любов? Не сміши. Він же той, кому ампул ніколи не вистачає, — каже Пепо.»

«Правий ти, — каже Апостол. — З ним щось нечисто.»

«Нечисто — для тебе, — відрізає Пепо. — А для нього все чисто: знайшов собі інше джерело.»

«Ти так думаєш?» — питає Апостол, який повільно заводиться.

«А як інакше? Таких, як він, на лікування відправляють, і все одно не кидають. А він — зайди під вечір у “Софію” та подивись: задоволений, спокійний, як людина, в якої доза завжди в маленькій кишеньці. А ми тим часом корчимось, як вужі на сковорідці.»

«Ти, Пепо, пам’ятаєш, що ми давали клятву все ділити?» — кричить Апостол.

«Це йому нагадай, не мені», — рявкає Пепо.

«Так і зроблю: нагадаю. І так нагадаю, що все життя не забуде.»

— Це було минулого тижня, — продовжує Лілі. — І я тоді не дуже серйозно сприйняла ті балачки, бо з наших, особливо в тих двох, порожніх слів — хоч греблю гати. Але відтоді розмова щодня повторюється з дрібними змінами, і Апостол усе більше заводиться. А він із тих, що повільно розпалюються, але як розпаляться — можуть наробити біди.

Вона гасить цигарку, відкидається на спинку стільця й каже:

— А вчора в саду вони вже перейшли від балачок до конкретних планів: «Будемо чергуватися, — каже Пепо, — і стежити за ним безперервно. Один день — ти, один день — я. І так, ми його точно впіймаємо». «Я йому кістки переламаю — на фарш піде!» — кричав Апостол.

— Але хоч Апостол найбільше гарячкує, другий, Пепо, небезпечніший, якщо хочете мою думку. Справжній дрібний покидьок. Такий, що за одну упаковку ампул може продати й рідну матір.

— Ще щось? — питаю.

— Хіба цього мало? Я ж кажу: вони вже обміркували план, починають стежити за ним, і хто зна, як із ним розправляться.

— Серйозна справа, — визнаю. — А чому ви не попередите Бояна?

— Хотіла попередити ще минулої суботи, але він мене уникає, — ніяково каже Лілі.

— Ви ж були друзями, здається…

— Були.

— І, якщо не помиляюся, саме через нього ви й пішли за тією компанією.

Вона ледь помітно киває.

— Але тепер Боян уже не з ними. То що ви робите серед цих хлопців — Пепо, Апостола…

Жінка мовчить. І обличчя її теж нічого не говорить. Біле, трохи повне, майже безвиразне.

— Кажіть, — підштовхую. — Це не допит. Ми говоримо як люди.

— А де, по-вашому, мені подітися? — раптом піднімає на мене очі, трохи підвищивши голос.

— У цьому місті живе мільйон людей, дівчино.

— Так, але людина не живе з мільйоном. Вона живе з кількома близькими… або навіть з одним-єдиним близьким, — каже вона своїм тихим, трохи надламаним голосом.

— Не сперечаюся. Я лише хотів сказати, що вибір великий. І зробити його буде тим легше, чим швидше ви вирветеся з цього замкненого кола Пепів і Роз.

— І як я маю зробити цей вибір? Вийти на вулицю й почати шукати?

— Як це зробили тисячі інших жінок. Якщо стільки людей змогли, значить, завдання не таке вже й важке.

«Ви одружені?» — могла б запитати вона, якби була трохи кмітливіша. Але замість цього опускає очі й тихо каже:

— Я свій вибір уже зробила.

І одразу повертає мене на вихідну позицію.

— Задоволені своєю роботою в їдальні? — питаю, бо більше нічого не спадає на думку.

— Робота як робота. Механічна.

— Якщо вас щось інше приваблює, ми могли б допомогти. У вас є атестат.

— Я хотіла стати вчителькою… або вихователькою в дитсадку… Загалом — бути серед дітей, — зізнається Лілі трохи сором’язливо.

Потім її голос знову стає апатичним:

— Але з такою моєю біографією… і з таким поганим атестатом… не знаю, чи я взагалі на щось придатна…

— Ваша біографія тільки починається.

— Тільки починається паскудно, — відказує вона втомлено.

Ми мовчимо кілька секунд. Потім Лілі питає:

— Можу я йти?

— Так, звичайно.

— Сподіваюся, ви вживете заходів щодо того, що я вам сказала, — нагадує вона, підводячись.

— Не хвилюйтеся. Це ж наша робота. І дякую за інформацію.

Я встаю й проводжаю її до дверей, хоча в цьому кабінеті так не роблять. І все ж у мене велике бажання сказати їй ще щось — хоча я й сам не знаю, що саме.

Розділ восьмий

Цього разу службова квартира інша, хоча, якщо не вдивлятися надто уважно, її легко можна прийняти за попередню. Тут незграбні важкі меблі обтягнуті синьо-зеленим, тоді як у минулій… не пригадаю вже, але, здається, теж було щось синьо-зелене.

— Вони вже стежать за тобою. Відчув?

— Ще з першої хвилини, — відповідає Боян із ледь стриманим самовдоволенням. — Обидва такі незграбні, що аж ніяково.

— Ми можемо зняти їх негайно, але ризикуємо засвітити свою присутність.

— Не варто хвилюватися, — зауважує хлопець. — Вони більше актори, ніж діячі. У найгіршому разі дійде до обміну кількома хуками. Я їх знаю як облуплених.

— Кулаки нам теж ні до чого. Взагалі — будь-який галас. Ти просто мусиш вислизати й відправляти їх під три чорти, коли, звісно, виникне потреба.

— Не турбуйтеся, я добре засвоїв ваші прийоми.

Добре, що він набув певної самовпевненості. Без дрібки самовпевненості нічого не виходить — аби тільки не перебрати міру.

— Цей Апостол мені видається небезпечним типом. Інколи має вигляд екзальтованого.

— Він просто фантазер. Повний відчайдух. Але Пепо небезпечніший. Хлопець із викривленою психікою.

— У якому сенсі?

— Він не розрізняє добро і зло. Узагалі не розрізняє, розумієте? Якщо йому скажуть: «Піди, встроми ножа в того чоловіка й забери гроші», — він піде й зробить. Якщо знає напевно, що не попадеться. І зробить не зі злості — просто тому, що для нього немає різниці між добром і злом. Колись, до того як вліз у наркотики, знаєте, про що мріяв?

— Поняття не маю.

— Злиняти на Захід. А знаєте чому?

Він дивиться на мене так, ніби чекає відповіді, хоча чудово знає, що в цій темі я повний профан.

— Одного дня чув, як вони сперечались з Апостолом. «Працювати, приносити користь… — єхидно тягне Апостол. — Пахати й нічого більше… А я не хочу пахати! Хочу жити так, як мені живеться. Жити, а не приносити користь». А Пепо: «Так можна жити тільки на Заході». «І там не можна, — каже Апостол. — І там мусиш приносити користь». «Там легко стати гангстером», — каже Пепо. «Я не хочу бути гангстером», — відповідає Апостол. «А я хочу. Більше за все хочу… Америка… країна необмежених можливостей… особливо для гангстера. Є банки, є автомати, є вуличні банди… країна необмежених можливостей».

— І давно в нього такі думки?

— А, він із малечку був такий. Самі шкоди робив. Скільки разів його лупцювали… Може, тому й став обережнішим з роками. Пепо — реаліст. А той — фантазер. Як Дон Кіхот і Санчо Панса. І на вигляд такі самі: Апостол — як жердина, а Пепо — низенький і кремезний.

— Цього Апостола ти давно знаєш?

— Та він живе в будинку навпроти. Я його з дитинства знаю. В одному класі вчилися.

— І він був такий, як Пепо?

— Ні. Не сказав би. На мій погляд, він не злий, радше…

— «Нещасна істота», — підказую.