— А ви як полізли?

— Мене підвели до цього…

— Якщо підвели вас, можуть підвести й іншого. Подумайте краще. Почніть із першого поверху й ідіть угору.

— Коко! — раптом вигукує вона. — Якщо це хтось із нашого будинку, то тільки Коко. Більше ніхто.

— Ніхто інший?

— Ніхто! Я п’ятнадцять років тут живу…

— І що це за Коко?

— Та ніхто. Легковажний тип. Успадкував квартиру від матері й продав дві кімнати двоюрідному братові, щоб купити «мерседес». Потім підробляв таксуванням з вокзалу, поки його кілька разів не впіймали. Потім продав «мерседес» і пропив його з приятелями. Тепер він таксист на площі

— А знаєте, як він живе, що робить?

П’ять хвилин потому я вже шкодую про своє запитання. Не поставив би його, якби згадав, що розмовляю з перукаркою. Касабова виливає на мене такий потік пліток, що я почуваюся потопаючим у вирі нескінченних історій про нічні гульбища, покерні компанії, любовні інтриги, аварії, компенсації, зламані ребра й сусідські трагедії, які, здається, ніколи не закінчуються…

— Ви про кого — про Коко? — намагаюся час від часу випірнути з цього словесного виру.

Але відповідь незмінна:

— Ні, не про Коко, а про його приятеля. Але не про того, про якого говорили щойно, а про іншого. А про Коко не хвилюйтеся — я вам ще дещо маю розповісти. Бо цей Стефо… ви не уявляєте, що це за фрукт! Посварився з Коко через Лену, і Лена пішла до нього, бо він отримував долари від свого дядька і був з купою грошей, бо міняв їх на бони для магазинів «Кореком» і продавав. Але потім дядько перестав слати, і вся комбінація розвалилася, і Лена сказала йому «чао, чао, бамбіно» й знову захотіла повернутися до Коко. Тільки Коко не з тих, хто сидить і чекає — він уже був з тією… Жанет. Така собі Жанет — проста звичайнісінька Іванка, але хоче, щоб її називали Жанет. І, звісно, нічого не робить, тільки тратить батькові гроші…

І я знову відчуваю, як мене затягує вниз у глибини цього словесного океану.

— Досить. Вистачить, — нарешті знаходжу сили сказати. — Ви були справді вичерпною. І маєте винятковий дар слова. Не знаю тільки, чи вмієте мовчати.

— Коли треба…

— От зараз треба. Треба — для нас, а найбільше — для вас. Якщо хочете ще трохи пожити тут, у цьому затишному апартаменті, а не в тюрмі, і якщо хочете, щоб я виконав свою обіцянку, — просто забудьте, що між нами була розмова. І що я взагалі тут був.

— Добре. Забуваю.

— І будьте обережні, — кажу, — щоб вас не потягнуло щось кинути в скриньку.

— Що саме?

— Ви знаєте що: якийсь сигнал, натяк, прохання про допомогу. Окрім службових осіб, ніхто, крім вас, не знає про цю історію з поштовою скринькою. Якщо ворог дізнається — ми будемо на сто відсотків певні, що зрада прийшла від вас. І тоді…

— Не треба пояснювати, — перебиває вона. — Я ще не настільки дурна, щоб вкоротити собі віку.

***

«Хотів би вас бачити», — чую голос Бояна у слухавці.

— Це важливо?

«Поки що ні, але може стати», — відповідає він невизначено.

— Гаразд. Побачимося о сьомій, — і називаю йому адресу службової квартири.

Понеділок. Операція у Раєва минула нормально, і я не розумію, чому хлопець хоче зустрічі. Але навіть якщо привід не надто серйозний, побачення з ним не завадить — хоча б щоб підтримати його дух.

Квартира службова: меблі стандартні, двадцятирічної давності — важкі, громіздкі, похмурі й респектабельно потворні. Тобто майже як удома, тільки вдома трохи краще провітрюються. Я витягаюся на твердому, мов дошка, дивані, відчуваючи той неповторний холостяцький комфорт, і, мабуть, таки задрімав, бо коли дзвонять у двері, я машинально тягнуся до слухавки неіснуючого телефону.

Боян заходить трохи задиханий і збуджений, бурмоче вибачення, що відняв у мене час.

— Перевірив, чи ніхто не йшов за тобою?

Він киває.

— І не крутив головою надто часто, сподіваюся…

— Перевірив так, як ви мене вчили.

— Тоді сідай і розповідай, що це за річ, яка «неважлива, але може стати важливою».

— Лілі, — каже він коротко й падає на стілець.

— Коньяк будеш?

— Дякую, не можу. Щойно випив два.

— Отже, Лілі. І що з Лілі?

— Та ходить за мною, як хвіст.

— Як ти це пояснюєш?

— А що тут пояснювати…

Він ніяково замовкає. Потім випалює:

— Вона закохана в мене.

— І що робить? Справді ходить за тобою по вулицях?

— Ні, не аж до такої міри, — каже він. — Але от того дня, в суботу, саме коли я сидів з Аною в «Софії», Лілі з’явилася й теж сіла за сусідній столик. Вона ніколи не ходила в «Софію», але ті, з компанії, щоб її піддражнити, наговорили, що я там буваю. І вона прийшла, вмостилася за три кроки від нас і просиділа так увесь час, поки ми були там.

— І сиділа тихо?

— Ну, так, тихо. Але такі погляди кидала в наш бік, що все стало абсолютно прозорим. Я, звісно, робив вигляд, що нічого не бачу, але Ана все зрозуміла, і настрій їй зіпсувався. А коли ми пішли — самі розумієте — почалися пояснення, і я ледве її заспокоїв. А вчора Лілі знову з’явилася і знову сіла просто під носом у нас. І сьогодні — те саме, тільки сьогодні вона не знайшла вільного місця, зате разів десять пройшла повз терасу й кожного разу дивилася на мене. І — знову сварка з Аною. Якщо так піде далі, можемо дійти до повного розриву, а тоді моя робота на віллі стане зовсім складною.

— Так, це буде не дуже добре для нас. І, гадаю, для вас теж.

— О, якщо ви маєте на увазі Ану — ви трохи перебільшуєте. Так, вона чистіша, інша… більше дитина, ніж наші. Але така розбещена й примхлива дитина, що інколи мені вже ось де сидить її вередування.

— Це вже твої проблеми, — кажу. — Але коли дві «дружби» накладаються одна на одну, ускладнення неминучі. Бо все ж таки Лілі тобі подруга, правда?

— І так, і ні, — ухильно відповідає хлопець.

Він дістає майже порожню пачку й запалює цигарку.

— Річ у тім, що в дружбі один вкладає більше, інший — менше. І що я винен, що вона вкладає більше, а я — менше? Я ж не бігав за нею, не умовляв. Вона сама прийшла.

Боян замовкає й дивиться на мене:

— Але це справді особисті проблеми, як ви кажете. Я, мабуть, розговорився — певно, через два коньяки — і, напевно, вже вас стомив.

— Анітрохи. Просто не хочу, щоб ти думав, ніби я лізу в твої таємниці.

— Таємниці! — він недбало махає рукою й випускає густу цівку диму. — Мізерні таємниці, без жодного значення. Все почалося, власне, з того випускного… Я про себе кажу, бо у Лілі каша заварилася ще раніше. Ви, мабуть, знайомі з її справою…

— Та яка там «справа»… — бурмочу. — Якби ми на таких, як ви, заводили справи… Читав щось про неї в одній довідці, де вас усіх із компанії перерахували.

— Вона, власне, нещасна людина…

«Як і твоя мати», — мимохіть майнуло в мене в голові.

— Раніше, тобто до того балу, я її майже не знав. Просто була з нашого кварталу. І коли проходила вулицею, хлопчаки штовхали один одного й шепотіли: «півтори баби», — і в переносному, і в буквальному сенсі, бо вона, якщо бачили, досить повнотіла. Жила тільки з батьком, бо мати померла — «з горя», як казала Лілі, —батько ніколи не пробачив дружині, що народила йому дівчинку. Є ще такі типи, знаєте. І він був саме з таких. Мало того, що зробив з Лілі служницю, так ще й постійно її лаяв за погані оцінки. А вона — між пранням і прибиранням — де мала взяти час на уроки? А коли підросла, він почав тримати її під замком: школа — бакалія — і все. Але він працював у якійсь адміністрації чи експедиції газети, і робота вимагала частих відряджень. Тоді він залишав Лілі на сусідку, а сусідка, звісно, не буде бігати за нею. От одного дня й заварилася каша…

Хлопець замовкає, дивиться на майже повну пляшку й питає:

— Можна все ж трохи коньяку? Совсім трохи, ковток…

— Звичайно, я ж сам пропонував, — бурмочу й наливаю йому півсклянки.

Він справді відпиває зовсім мало й повертається до історії:

— У них була мансардна кімнатка, і батько здавав її студентам, щоб підзаробити. І студент, що тоді жив у них, кілька разів «повеселився» з Лілі, коли батька не було. І вона, на своє лихо, завагітніла. Коли зрозуміла, що сталося, і сказала студентові, той почав викручуватися: мовляв, «не від мене», хоча до нього вона нікого не знала. А потім так злякався, що вночі зник із квартири й більше не з’явився. Подруги порадили Лілі піти в поліклініку, бо їй ще не було вісімнадцяти. Вона пішла, і все могло б минути тихо, але ті з поліклініки, не знаю з якого розуму, повідомили батька. І той повернувся додому як скажений. А саме в той час кравчиня з кварталу принесла Лілі випускну сукню й приміряла її. І цей тип накинувся на Лілі, почав бити, рвати й шматувати сукню. Лілі, звісно, втекла, а він гнався за нею аж до сходів і кричав: «Геть, паскуда, з мого дому! Щоб і не з’являлася тут більше, лярва така!» — і ще багато з того ж словника.

Боян гасить цигарку в попільничці й знову дивиться на мене:

— Продовжувати?

— Так не питають, — кажу. — Розмова або починається й закінчується, або взагалі не починається.

— А… гаразд… Я просто не хотів вас стомлювати… Власне, все це я дізнався вже потім від Лілі. А в сам день випускного до мене приходить Роза — та худенька, ви її, мабуть, знаєте — і каже: «Чи згоден ти бути кавалером Лілі? Бідолашна, вона дуже нещасна. Ми скинулися — каже — й купили їй сукню. Не бог знає що, але нова. І хочемо привести її на бал, бо вона в такому стані, що не знаю, що може зробити. Тож якщо ти згоден бути їй кавалером…» «А чому ні, — кажу, — якщо думаєш, що це її підтримає».

Тож я сказав передати їй, що чекатиму ввечері в сквері біля Військового клубу. А коли прийшов — вона вже була там, убрана в нову зовсім просту сукню, у зелену клітинку, та ще й затісну. І в тій сукні Лілі здалася мені ще більшою, ніж завжди, і мені навіть стало ніяково при думці, що я з’явлюся на бал з такою дівчиною… яка там дівчина — з такою жінкою. Але оскільки й я сам в своєму копійчаному костюмі не сяяв, подумав: ну й що, обоє ми однаковий товар. І повів її до ресторану.

Боян відпиває ще чверть ковтка, запалює нову цигарку з пом’ятої пачки й продовжує:

— Повів її до ресторану, а вона ще й питає: «Я ж зовсім жахлива в цій жаб’ячій сукні, правда?» — «Чому жаб’ячій, — кажу, — цілком нормальна сукня». А вона: «Мала б трохи більше грошей — купила б іншу, трохи пристойнішу, щоб хоч не боятися, що вона трісне по швах». «Мав би я більше грошей, — кажу, — посадив тебе в червоний ягуар, щоб разом проїхати перед тими витріщаками, вони на своїх старих шкаралупах луснули б від заздрощів»

Але пристойної сукні не було, про ягуар і говорити нема чого, тож ми прослизнули збоку, непомітно зайшли, і коли сіли в кутку, де вже вмостився наш Апостол, нам трохи полегшало. Вечір якось минув, а ночувати ми пішли до Марго, бо її батьків не було вдома. Лілі виглядала майже щасливою, а я, чесно кажучи, з усієї ночі запам’ятав тільки те, що в неї були порвані над коліном панчохи — бо й вони були їй тісні… Отак усе й почалося…

Він знову дивиться на мене, але цього разу не наважується спитати: «Чи не стомив я вас?»

— Її батько довго не хотів і чути про неї. Але він із тих жалюгідних святош, що смердять фальшю і які чим більше творять мерзоту, тим більше вимагають від інших чесноти. А оскільки сусіди весь час твердили йому, що це негідність — вигнати власну дочку, він нарешті переніс її речі на горище й дозволив оселитися там — але щоб нічим не турбувала його. А під «нічим» він мав на увазі їжу й гроші. І оскільки атестат у неї був слабкий, треба було братися за будь-яку роботу. Добре хоч, що вона вміла готувати — влаштувалася на кухню в якусь їдальню.

— Вона зараз десь працює?

— Працює… там само… З сьомої ранку до другої…

— Значить, не зовсім пропаща?

Боян дивиться на мене здивовано:

— У якому сенсі?

— Ти знаєш у якому.

— А… Ви про морфій?… Та вона навряд чи колись колола більше двох-трьох разів, і то з безвиході.

— Справді?

— Запевняю вас. І тримається в компанії тільки через мене. І коле собі вітамін С, щоб зберегти ампули для мене, бо тільки вона знає мою таємницю.

— Тоді ти їй певною мірою зобов’язаний…

— Так, зобов’язаний. Але чим я можу віддячити? Любов’ю? А що робити, коли любов не приходить за наказом? Якось сказала мені, що я привітний, як некролог… «Тоді навіщо ти зі мною ходиш?» — питаю. А вона: «Є люди, які люблять читати некрологи». Тільки й її обличчя — теж як некролог. Вона й я — уявляєте собі пару? Два некрологи, що читають один одного.

Мені вона інколи мила… шкода її… але вона цього не хоче, вона б мене зненавиділа за жалість. Вона хоче любові! Вчепилася в мене, як і моя мати. А я хочу вирватися, розумієте? Від матері я не можу відірватися — бо вона мати, і я не хочу, щоб її смерть лежала на моїй совісті. Але від Лілі я мушу відірватися, бо так, як мене стискають ці дві жінки, — це ніби з одного боку мене обіймає істерія, а з другого — меланхолія…

Він урізає розповідь, потім питає:

— Ви ж її бачили, правда?

— Кого саме? Істерію чи Меланхолію?

— Лілі.

— Лише раз. І зовсім побіжно.

— Раз вона може справити певне враження… Є чоловіки, яким подобаються такі жінки. Але що мені робити, коли мені вона не подобається!.. Це пухке тіло, та біла шкіра, і ті повні руки з неохайним манікюром… А цей кухонний запах — він ніби в’ївся в неї… Я мовчу, знаю: вона не може митися двічі на день у тому жалюгідному горищі й старається, як може, бути чистою й охайною. Але запах той просочив і її, і той убогий куток із купою старих книжок і речей, що навівають тягучий смуток, як і вона сама — з її любов’ю до чорного кольору, до застарілих любовних романів і до сумної музики…

— Смаки… що поробиш… — бурмочу, аби заповнити паузу.

— Усе це неважливо, — раптом каже Боян. — Вона може хоч у одеколоні купатися. І зробити собі шикарний манікюр. І купити за тридцять левів строкату сукню, як квітник. І ходити щодня до перукаря. І навіть приховати ті товсті стегна. А я все одно її не любитиму. Бо вона завжди нагадуватиме мені про мене самого — про щось із мене, щось зі старих моїх речей, про матір, про цей ампульно-аптечний, морфіновий світ, про те моє затягнуте болото, про все те, що я хочу забути, стерти, подолати, розумієте?