— А тепер слухай уважно. Досі в тебе все було суцільним хаосом: плутанина, випадковості, невдачі. І навіть якщо припустити, що твої мотиви були цілком людські, по суті це нічого не міняє. Перший твій чоловічий вчинок — оцей, теперішній, коли ти прийшов і все мені розповів. Тому й говоритиму з тобою по‑чоловічому. Ти спинився на самому початку того, у що вліз, але гра вже почалася. І це не гра з якимись там торговцями, а з організованою ворожою агентурою. Тому гра має тривати до повного викриття агентури. А щоб вона тривала, ті не повинні знати, що ми в курсі їхньої операції. Отже, все надалі має відбуватися так, ніби ми нічого не знаємо. З однією‑єдиною різницею: твоє шпигунство буде не справжнім, а удаваним. Зрозумів?

І щоб він зрозумів до кінця, я уточнюю:

— Негативи, які ти залишатимеш у скриньці Касабової, ти отримуватимеш від нас. А нагорі, в мансарді, ти нічого не фотографуватимеш — але сидітимеш там стільки, скільки треба, ніби справді працюєш.

— У такому разі навіщо даремно дертися нагору? — питає він.

— Бо, ймовірно, за тобою спостерігатимуть. А оскільки ми не знаємо хто, коли, і де саме, ти мусиш робити все так, як робив би, якби справді шпигував, бо не маєш викликати навіть тіні підозри.

— Розумію.

— Маєш розуміти ще дещо. Погрози тієї жінки, яка зовсім не дружина торговця, а секретарка іноземного дипломата, — не порожні слова. Тому тримай очі відкритими, щоб не вскочити в халепу.

— Я їх не боюся.

— Це добре. Але це не повинно штовхати тебе на дурниці. І з огляду на це ти більше не приходитимеш до мене додому. Коли треба буде — шукатимеш мене телефоном: або тут, або на службі. Дзвонитимеш із вуличної будки, так, щоб ніхто не чув розмови. Якщо обставини вимагатимуть зустрічі — я скажу, де саме.

Я запалюю цигарку, беру касетку й кладу її в кишеню штанів.

— П’ята година, — кажу. — Мені треба вийти, віднести цю дрібницю куди слід і принести іншу — ту, що залишиш у скриньці Касабової. Якщо хочеш випити — у шафі є пляшки. І якщо почуєш шум у сусідній кімнаті, не лякайся. Ти ж знаєш, я тут не сам.

Шум, якщо його чути, — то, мабуть, від мене, коли я одягаюся в спальні. Маргарита ворушиться в ліжку й сонно бурмоче:

— Що?… Що там знову?…

— Все гаразд, люба. Мені треба на хвилинку в службу. Зовсім ненадовго, не хвилюйся.

— Не хвилюватися?… З тобою?… — бурмоче вона, перевертається на інший бік і знову засинає.

Розділ сьомий

— Ти, Бориславе, з цією незапаленою цигаркою нагадуєш мені немовля, якому мати дала соску, — добродушно каже генерал, поки ми сидимо в темно‑зелених кріслах біля темно‑зеленого фікуса.

Це зауваження він робить не вперше, як і не вперше Борислав дає своє пояснення:

— Я кинув курити, товаришу генерале, але з вашого дозволу запалю — з нагоди доброї новини.

Борислав нерішуче тягнеться до парадної коробки дорогих імпортних цигарок, які так давно припадають у кабінеті генерала пилом, що тютюн у них уже став сіном… Потім передумує й бере одну з моїх.

— Так, новина справді добра, — підтверджує шеф. — Радісна з людського погляду і приємна — зі службового. Це дає нам ширший простір для дій.

Він відпиває ковток кави, тягнеться до тієї самої коробки з імпортними цигарками, бере одну, розглядає її замислено, а тоді знову відкладає.

— Спостереження за наркоманами, хоч і обтяжливе та, як здається, цілком марне, треба продовжувати. Для Томаса вони, так чи інакше, становлять можливий резерв, і ми не знаємо, чи не використають когось із них, скажімо, для стеження за Бояном або ще для чогось. Що ж до Касабової — думаю, цими днями їй можна зробити візит чемності.

— Вона навряд чи є чимось більшим за поштову скриньку в буквальному сенсі, — кидає Борислав.

— Можливо. Але існують поштові скриньки, які дуже добре знають, хто саме ними користується. Тож дочекайтеся перевірки й подайте свої пропозиції щодо подальших дій.

Він підводиться, робить кілька кроків до столу й приносить два машинописні аркуші.

— На наш запит щодо провідника відповідають, як ми й очікували: “зник безвісти”. А щодо вбивства того наркомана — коротке повідомлення рядків на десять у газетах з висновком, зручним для всіх: отруєння внаслідок передозування морфіну. Тож обидва інциденти, найімовірніше, поховають у архіві, що також усім вигідно.

— А що робити з матір’ю? — питаю, коли ми вичерпуємо інші питання.

— Нічого. Поки що не створюйте зайвих проблем там, де їх і так досить.

Ми виходимо з кабінету, і щойно опинившись у коридорі, Борислав кидає:

— А чому ти не спитав, що робити з Маргаритою?

— Дивись за своєю роботою, — обрізаю я. —Я так і не навчив тебе не змішувати службове з особистим.

***

Обстановка в апартаментах на бульварі Євлоги Георгієва досить пишна, хоч і трохи облізла. Господиня — теж.

На порозі вона зустріла мене цілком холодно, в передпокої — після демонстрації службового посвідчення — стала трохи теплішою, а тепер сидить на дивані навпроти майже усміхнена, гостинно схрестивши ноги у тонких прозорих панчохах. Справедливості заради слід визнати: ноги виглядають напрочуд молодо — на відміну від обличчя, яке, попри старанні косметичні маніпуляції, видає вік, близький до мого.

Я ковзаю поглядом по інтер’єру: стильні меблі з дерев’яними деталями сріблясто‑сірого кольору й блідо‑ліловою оксамитовою оббивкою; два ще цілком пристойні перські килими — у вітальні й у салоні; кілька картин від майстрів, невідомих мені, а може, й усьому людству; кришталеві фруктівниці, порцелянові вази й величезне дзеркало в золоченій рамі, яке, можливо, мало щастя відбивати образ господині в ті часи, коли вона ще виглядала значно краще збереженою.

— Гарне житло маєте, — визнаю. — Мабуть, перукарська справа доволі прибуткова.

— Не скаржуся. Але якщо думаєте, що все це куплено за укладки й фарбування…

Вона нахиляє до мене бюст і з тінню гордості подає пояснення:

— Мій покійний чоловік був дипломатом.

— Царським дипломатом?

Бюст повертається у вихідне положення.

— Він служив своїй країні, наскільки дозволяли сили.

— Отже, він мав бути досить похилого віку.

— Так, справді. Але ж ви знаєте: любов не визнає віку.

І вона ще вище оголює стегна, ніби натякаючи, що це правило може діяти й сьогодні.

— Ви маєте рацію, — киваю. — Але ми відхиляємося від службової теми. А службова тема — ваша поштова скринька.

Жінка не робить помилки — не зиркає на мене перелякано. У легкій здивованості на її обличчі немає нічого підозрілого, та все ж я відчуваю, як під вишуканим гримом напруга раптом зросла.

— Поштова скринька?… Що сталося з поштовою скринькою?…

— З нею нічого, — кажу спокійно. — Але всередині неї відбуваються справді дивні речі: з’являються й зникають матеріали та повідомлення цілком секретного характеру. Тож моє питання просте: хто кладе й хто забирає ці матеріали зі скриньки?

— Але я нічого не знаю про такі матеріали! — вигукує вона, піднімаючи брови й дивлячись мені просто в очі.

— Зізнаюся, іншої першої відповіді я й не чекав, — киваю. — Тому давайте просто не враховувати її.

На її обличчі з’являється вираз стриманої образи:

— Мені відомо, що люди вашої професії нікому й нічому не вірять, але я справді…

— Зачекайте, — зупиняю її. — Не витрачайте слів і поки що залиште банальності. Просто зрозумійте: ми знаємо трохи більше, ніж ви припускаєте. І якщо я тут, то не для того, щоб щось дізнатися, а щоб ви підтвердили те, що нам уже добре відомо.

Я запалюю цигарку, даючи їй час перетравити цей пасаж під своєю пишною зачіскою, і переходжу до наступного:

— Якби вашу поштову скриньку використали один‑два рази, відповідь «нічого не знаю» могла б згодитися. Але її використовували багаторазово й упродовж довгих років, і не знайдеться такого наївняка, який повірить, що за всі ці роки ви жодного разу, хай навіть випадково, не натрапили на якийсь із тих матеріалів і нічого про них не знаєте. З іншого боку, не знайдеться й такого дурня, який би використовував чужу скриньку для секретних цілей без відома її власника. Це не просто небезпечно — це відверто безглуздо.

Жінка мовчить, втупившись у носок своєї елегантної туфельки — ознака того, що розумовий процес під пишною зачіскою триває.

— Але я навіть не припускала, що це можуть бути секретні матеріали… — нарешті промовляє вона напівголосно, з легким відтінком каяття.

— А! Це другий очікуваний варіант відповіді, — констатую. — Але перш ніж висловлю свою думку з цього приводу, і з огляду на те, що ми все ж таки зробили крок уперед, дозвольте запитати: що ж це були за матеріали, на вашу думку, якщо ви не вважали їх секретними?

— Та… любовні листи!

У цьому домі, здається, любовні проблеми давно зайняли перше місце.

— Любовні листи від кого і до кого?

— Поняття не маю…

— Ви що, хочете, щоб ми почали все спочатку?

— Кажу вам цілком відверто: не знаю. Колись у мене була клієнтка, заміжня жінка, яка переживала якусь там авантюру, і попросила дозволу користуватися моєю поштовою скринькою, щоб підтримувати зв’язок зі своїм приятелем… Потім авантюра, як усі авантюри, минула… Але одного дня вона знову подзвонила й знову попросила ту саму послугу — тільки вже не для себе, а для якоїсь своєї знайомої. І відтоді, коли траплялося знайти в скриньці щось, адресоване не мені, я просто залишала це там і, звісно, не дивувалася, що воно згодом зникало.

«Схоже, розумова робота під тією купою волосся не зіграла на мою користь», — думаю я.

А вголос кажу:

— Ім’я вашої знайомої?

— Йорданка Бісерова… Данчето…

— Адреса?

— Цвинтар. Вона померла.

«Чудово. Її мозкова діяльність спрямована виключно мені на шкоду.»

— Я дав вам час подумати, — бурмочу, — але, схоже, його виявилося замало. Очевидно, доведеться відвезти вас у спокійніше місце й надати стільки часу, скільки треба, щоб ви усвідомили: брехня органам влади може лише погіршити ваше становище.

Вона мовчить, і мотор під зачіскою, схожою на шедевр бароко, знову запускається на повну.

— Не забувайте, — кажу, — що ми знаємо все. І ваші зізнання будуть корисніші більше для вас, ніж для нас.

— Тоді навіщо ви мене питаєте? — тихо, але з ноткою виклику промовляє вона.

— А, ви хочете, щоб ми взагалі не питали? Щоб дозволили вам робити все, що заманеться, не ставлячи запитань? Чи, може, прийшли б і сказали: ми знаємо те й те, маємо всі докази, але чи не будете такі ласкаві це підтвердити?

Я тушу цигарку в масивній попільничці з рожевого венеційського кришталю Мурано. Стара історія… ще з часів Любо…

— До речі, якщо вам так важко збагнути реальність, я можу підказати. Наприклад, одне ім’я… Не Данчето, царство їй небесне, а, скажімо, Жуль Бертен. Жуль Бертен — добре почули?…

— Але я нічого не знала про характер тих матеріалів! — стогне господиня майже мученицьки.

— Я зараз питаю не про характер, а про джерело.

— Ну, якщо ви все знаєте, навіщо питаєте!… Так, це Бертен попросив мене про послугу. Я ходила до них робити зачіски його дружині… ми поступово зблизилися… і одного дня він попросив про це…

— Щоб надсилати свої любовні листи?…

— «Особисті листи», так він сказав… дуже інтимного характеру…

— А що ви отримували за послугу?

— Ну… давав мені щось… дрібниці…

— Але Бертен давно поїхав, а рух у вашій скриньці триває.

— А перед від’їздом він зізнався, що насправді скриньку використовував не він, а якийсь його приятель, який хотів користуватися нею й надалі…

— А винагорода?

— Ну… час від часу я знаходила щось у скриньці… теж дрібниці…

— І ви не маєте жодного уявлення, хто був тим приятелем Бертена?

— Справді не маю, повірте мені!

Дивно, але цього разу я навіть схильний їй трохи повірити.

— Складається враження, що ви надто багато покладаєтеся на власну необізнаність, — кажу. — Але якою б вона не була, це не знімає з вас відповідальності. Ви свідомо й за винагороду стали інструментом у руках іноземного підданого — точніше, західного агента. Ви допомагали йому в шпигунській діяльності й продовжуєте допомагати іншим таким самим аж до сьогодні.

— Але я нічого не знала… Я…

— Саме це я й пояснюю: ваше «нічого не знала» тут нічого не важить. Ви вчинили тяжкий злочин, за який ворог вам заплатив. Тепер чекайте й «винагороду» від нас. Якщо від них ви отримували дрібниці, то від нас отримаєте щось значно суттєвіше.

Вона сидить, мов закам’яніла, і, здається, лише тепер усвідомлює, наскільки глибоко встряла.

— Ви посадите мене до в’язниці?

— А чого ви чекали? Штрафу в два леви?

— І скільки я сидітиму?

— Гадаю, чимало. Але це вирішуватиме суд.

Я замовкаю й запалюю цигарку, даючи їй час оговтатися.

— Не варто свердлити мене цим поглядом, — кажу. — В’язницю ви забезпечили собі самі. Ми забезпечуємо лише транспорт. А що до мене — я навіть готовий частково полегшити вашу долю за двох умов.

— Кажіть! — виривається в неї швидше, ніж я очікував.

— Перше: запам’ятайте слово «частково». Я не чудотворець. Друге: ви допоможете нам знайти людину, яка користується вашою поштовою скринькою.

— Але як я можу допомогти?

— Спокійно. Скринькою користувалися двома способами: одні приходили час від часу щось узяти чи покласти, а інший — той, хто давав директиви — забирав залишене. Отже, саме той інший мав справу зі скринькою значно частіше. А для сторонньої людини часто повторюваний ризик стає великим ризиком. І той факт, що Бертен обрав саме вас, навряд чи випадковість. Можливо, у вашому ж будинку живе хтось, кому зручно користуватися вашою скринькою.

— Але чому він має користуватися моєю, коли може користуватися своєю? — запитує Касабова.

— Бо боїться, що його скриньку перевіряють. Або тому, що вона спільна. Подумайте: хто у вашому будинку міг би взятися за таку справу?

— Не бачу таких, — каже вона після короткого роздуму. — Тут усі спокійні люди, ніхто не полізе руками в полум’я.