— Ти неможливий, — зітхає вона. — Тебе вбити мало.

— Мені це вже казали. Переважно чоловіки, звісно.

Потім додаю:

— Ти весь час питаєш: «Розумієш?… Розумієш?…» Добре, розумію. Але скажи, чого ти чекаєш?

— Нічого не чекаю, — так само тихо вимовляє Маргарита. — У тому й річ, що нічого не чекаю. І саме тому того дня я захотіла побачити тебе знову… так, без особливої причини… Кажу собі: мине кілька років, згадаєш, що могла побути з ним ще раз-два і не побула, і розсердишся, що втратила нагоду…

Вона дивиться на мене, але очі її розсіяні, і, можливо, вона мене навіть не бачить.

— Дивно, але коли згадую тепер… ми з тобою теж не говорили про багато речей… взагалі не дуже говорили… і ти завжди мав цю слабкість — мовчати, як колода, або робити вигляд, що не розумієш, про що йдеться… і все ж я не відчувала, що мені чогось бракує, бо тут у мене було повно, і повно не твоєю стенокардією, а тим іншим…

— Повно було ілюзіями.

— Ні, — хитає головою Маргарита. — Ілюзії були тут, — і вона торкається рукою до своєї акуратної зачіски. — Тут були і все зіпсували… Ілюзії про спокійне сімейне життя й затишний дім… Я отримала це спокійне життя… доля мені ним ніс утерла…

І так само, як минулого разу, вона раптом дивиться на мене дивно жвавим поглядом і напівголосно, але поривчасто каже:

— Скільки часу мало минути, щоб я зрозуміла, що готова йти крізь багнюку, крізь вітер, крізь будь-які випробування з однією людиною — але з тією єдиною людиною, бо що ще більше можна хотіти в цьому світі, крім одного справді дорогого й близького серцю чоловіка, господи!

«Сказала б це десять років тому… п’ять років тому», — відповідаю подумки.

І ніби вгадуючи цю безмовну репліку, вона відводить очі й утомлено додає:

— Минулі історії…

Ця фраза ставить крапку в розмові — у цій розмові, хочу сказати — і ми переходимо до нейтральніших тем.

За годину ми вирушаємо додому, не питаючи, куди саме йдемо, і повільно рухаємося стихлим бульваром, а я розсіяно стежу, як під світлом ліхтарів наші тіні поступово видовжуються, потім раптом відскакують назад, а тоді знову ростуть і знову відскакують — дві тіні чоловіка й жінки, двох людей, яких випадок з’єднав і роз’єднав, і знову з’єднав, щоб знову роз’єднати.

— Ти ще молода… — чую власний голос, трохи несподіваний навіть для мене.

— Тридцять три…

«Тридцять п’ять», — поправляю її подумки.

— У будь-якому разі ти молода. І замість мучитися через те хороше, що не прийшло, краще думати про те хороше, що ще може прийти…

— Щастя?… — вона тихо сміється.

— Отримала один нещасний досвід. Інші мають іх кілька.

— У мене вже немає сміливості для нового подібного досвіду. І нема з ким його отримувати, якщо не рахувати якогось молодого дурника, з яким мені набридає вже після першого разу… І взагалі я не шукала тебе, щоб ти мене втішав. Я просто хочу побути з тобою ще трохи.

— Так, але після цього «трохи» зі мною буде ще інший час, ще багато часу.

— І що з того? Ти чекаєш того хорошого, яке може прийти?

— Щиро кажучи, я про такі речі не думаю.

— Щиро кажучи, ти нічого не чекаєш, — поправляє вона.

— Я — теж. Тому не треба мене підбадьорювати, бо ми з тобою одного поля ягоди. Йдемо своїм шляхом, нічого особливого не чекаючи.

І так ми продовжуємо йти своїм шляхом порожнім бульваром разом із тими двома тінями — тінями чоловіка й жінки, які з’являються, ростуть, а потім зникають, ніби їх ніколи й не було.

* * *

Не знаю, котра година, бо коли сплю, на годинник не дивлюся, але раптом відчуваю, як тонкий бур врізається мені в голову й починає свердлити. Раз. Іще, й іще. Простягаю руку, не розплющуючи очей, бо цей звук мені добре знайомий, і піднімаю слухавку телефону, що стоїть біля подушки.

— Товариш Боев? — чується з другого кінця дроту.

— Він самий. Хто це?

— Боян… Боян Ангелов… Хотів би вас побачити, і бажано — негайно. Знаю, що час непідходящий, але…

— Чому б ні, — сонно бурмочу, розплющуючи очі й поглядаючи на фосфорний циферблат. — Для термінової справи будь-яка година підходить.

— Тільки я не знаю вашої адреси… Я диктую адресу й додаю: — Пройди крізь під’їзд, вийди у двір і чекай там.

— Хто це?… Що сталося?… — чую поруч сонний голос Маргарити.

— Все гаразд, люба. Спи спокійно.

— Спокійно?… З тобою?… — бурмоче вона, але сон виявляється сильнішим за іронію, і вона загортається в ковдру та повертається до мене спиною.

Година, точніше кажучи, без кількох хвилин третя. Я одягаюся, варю каву й спускаюся вниз. Адреса, яку я назвав Бояну, не моя, а будинку поруч. Коли виходжу з чорного входу, хлопець уже чекає.

— Якщо ще колись доведеться приходити до мене, ходи цим самим шляхом і дивись, щоб ніхто не йшов за тобою, — кажу, заводячи його в кухню.

— Навряд чи мені ще доведеться, — похмуро каже Боян. — Ви зможете приходити до мене, але я до вас — навряд.

— Справді? Чому?

— Бо мене, мабуть, посадять.

— Аптеку обікрав?

— Ні, — хитає головою.

— Я здійснив шпигунство.

— А, це інше, — зауважую без драматизму. — Тоді сідай і пояснюй докладніше.

— Це довга історія… — тихо каже Боян і опускається на стілець.

— Не має значення, — відповідаю, наливаючи каву. — У ніч із суботи на неділю в мене є час навіть для довгих історій.

Він дістає цигарки й сірники, але згадує: — Тут можна курити?

— Можна, і навіть треба, — заспокоюю його й сідаю навпроти.

— У тій компанії з «Ялти» останнім часом з’явився один іноземець — Чарлі… Мати в нього болгарка, тут має родичів. Від нього все й почалося…

І хлопець повільно, не зовсім послідовно розповідає мені цю історію — добре мені знайому, але я слухаю уважно, щоб зрозуміти, наскільки він щирий і як виглядає все це з його боку.

— …Мав якихось знайомих співвітчизників, що працювали з нашими фірмами. «Багаті люди, — каже, — з тих, що дають великі гроші за дрібні послуги і головне — можуть платити ампулами»…

Після кількох таких пояснень Боян переходить до зустрічі за містом і досить точно описує те, що я вже бачив і чув.

« …Операцію не можна повторювати щовечора, — каже жінка. — Це небезпечно й безглуздо. За нашими даними, найцікавіші документи він носить додому в суботу, щоб працювати над ними в неділю. Тому діятимеш тільки в суботу…»

— А коли я спитав, що це за документи, вона сказала: «Господарські… торговельні… Такі, які ми можемо дістати тисячею інших шляхів, тільки з більшими зусиллями… Не думайте, що ми змушуємо вас до зради». Потім почала лякати: її люди стежитимуть за мною й розправляться, якщо я не буду слухняним і обережним. Потім дістала мініатюрний фотоапарат, плівки, відмички й почала показувати, як працювати з цими дрібницями. А наприкінці дала упаковку морфіну.

Хлопець говорить спокійно, але обличчя напружене, насторожене — як у людини, яка тільки тепер усвідомлює щось уже зроблене й невідворотне.

— То що? Все заради однієї упаковки морфіну? — питаю.

— Не за однієї… Вона сказала, що якщо працюватиму добре, отримаю й інші… На тому ж місці, де залишатиму негативи. А негативи треба було кидати в поштову скриньку якоїсь Касабової на Євлоги Георгієва. У неділю на світанку, після виконання завдання.

— Ну? Виконав?

—Ви хочете спитати, чи я вліз у це? Вліз. По самі вуха.

Він дістає з задньої кишені мініатюрну касетку, не більшу за недопалок, і кладе на стіл.

— А чому не кинув у скриньку Касабової? — питаю байдуже.

— Та тому що, коли я фотографував ці документи, побачив, що на них написано “ТАЄМНО”, на всіх написано “ТАЄМНО” або “ЦІЛКОМ ТАЄМНО”, а я думав, що це звичайні торговельні відомості…

— І це все? — питаю, бо він замовкає.

— Не знаю… Не все… Але я не можу пояснити, — каже він уривчасто. — Тоді, два місяці тому, коли ми сиділи в «Софії», щось ніби сталося зі мною… Хоча насправді нічого не сталося… Але я забув того чоловіка… батька… Може, навіть свідомо забув, бо він завдав стільки болю матері… А ви змусили мене згадати… і ті слова, що я його спадкоємець… Не знаю… але після зустрічі з тією жінкою за містом я все частіше думаю про це… особливо цієї ночі… після всього… постійно думаю, що б він сказав, якби міг побачити мене… побачити, до чого я дійшов…

— Та він тебе бачить. Бачить через мене… і через своїх колег, перед якими ти завтра можеш стати… І не думай, що йому легко.

У кухні раптом стає зовсім тихо. Так тихо, що чутно, як дзвінко падають краплі в умивальник, і я згадую, що давно збирався полагодити свій клятий кран.

— Тааак… — я пускаю у хід це безглузде слово. — І що далі?

Хлопець мовчить, застигнувши на стільці, ніби втратив будь-яке відчуття місця й часу.

— Гаразд, цієї ночі ти робив знімки. А попередньої ночі що робив у мансарді?

— Зняв відбитки з замків. Жінка сказала, що коли залишу їх у скриньці Касабової, майстер зможе зробити з такого відбитку ключ, і він лежатиме там уже того ж вечора. Так буде значно краще, бо з інструментами втрачається зайвий час, і небезпечно носити їх із собою.

Хлопець відповідає, як автомат, ніби не думаючи. Але думка раптом вмикається, і на блідому, виснаженому обличчі з’являється вираз здивування:

— Але ви знаєте, що я був у мансарді… Ви стежили за мною…

— А ти як думав?

— Значить, усе, що я вам розповів, для вас зовсім не має значення… Ви й без мене все знаєте…

— Одне — коли ми знаємо. Інше — коли ти сам це кажеш. І особливо — коли кажеш до того, як ми тебе спитаємо, і до того, як кинеш цю дрібницю в скриньку Касабової.

Я вказую на легкий шрам біля його скроні:

— Як і з цією подряпиною. Погано ти послизнувся, хлопче… впав… Але рана не смертельна. Підведешся й підеш далі.

— І куди я піду? — питає він апатично, але напруга вже спала.

— Так, це слушне питання. Доленосне. Але перш ніж ми до нього дійдемо, у мене теж є питання: настільки сильна в тобі жага труїти себе, і на що ти готовий заради кількох доз морфіну?

— Я не труююся.

— Бояне!.. — піднімаю попереджувально палець. — Раз ти вже зазирнув у нашу кухню — не цю, де ми сидимо, а ту, службову — скажу тобі прямо: я власними очима бачив, як ти встромляєш голку…

— Це не морфін, — перебиває мене хлопець із легкою досадою. — Я лише раз пробував морфін, і мені від нього тільки стало зле. Відтоді я колю собі вітамін С — той самий жовтуватий колір і та сама двоміліграмова ампула.

— Ага, ти підтримуєш своє здоров’я вітамінами… Гмм... А тоді морфін тобі навіщо?

— Для мами…

— Для мами…

Якби він замість цих слів наставив мені пістолет до лоба, я здивувався б менше. «Для мами…». Просте, майже банальне пояснення, яке весь час лежало на поверхні, але ніхто з нас не подумав у той бік.

Хлопець дивиться на мене, збентежений моїм мовчанням.

— Раніше, коли я був удома, вона заспокоювалась, бо могла виговоритися. Говорила про батька, про те, що робила для нього, як він усе псував… то оплакувала, то проклинала… і вас згадувала теж. Вона з тих людей, які можуть повторювати одне й те саме сотні разів — тими самими словами, тим самим тоном. Можна збожеволіти, поки слухаєш. А вона — навпаки — заспокоюється. Виговориться, виснажиться й затихає… на годину чи дві… а потім — знову. Але я терпів, бо вона моя мати, і бо нікого, крім мене, у неї не було. І бо я думав, що правда на її боці… хоча тепер уже не знаю.

Він робить паузу, ковтає повітря.

— А потім я пішов у армію. Для неї це була трагедія. Вона весь час повторювала, що коли я повернуся, то не застану її живою… Я застав її живою, але в якому стані… Самі кістки та шкіра, і погляд… такі очі… ніби це… не вона.

Він ледь не вимовляє «ніби божевільна», але стримується.

— Поки мене не було, вона зблизилася з давньою знайомою. Та приходила до нас ховатися від своїх і приносила мамі ампули — казала — від знайомої лаборантки. Спочатку мама твердила, що це ліки для нервів. Але потім ту лаборантку вигнали, і джерело морфіну зникло. І тоді мама почала благати мене, клясти, щоб я дістав їй морфін. Казала, що збожеволіє, що отруїться, що викинеться з вікна… І одного разу я справді ледве стягнув її з підвіконня.

Він опускає очі.

— І відтоді ця думка — що одного дня я можу знайти її внизу, на тротуарі, з розбитою головою — переслідувала мене так, що я робив усе, що тільки міг придумати, аби дістати їй морфін. Найнадійніший спосіб був через ту чортову компанію, яку ви знаєте. Я й увійшов до них тільки заради ампул. А оскільки вони не терплять чужих і тих, хто пхає усюди свого носа, доводилося прикидатися, що я такий самий, як вони…

— Зрозуміло, — кажу, коли він замовкає. — Ти думав, що рятуєш матір, а насправді вона тягнула тебе на дно.

— Вона нещасна жінка, — тихо каже Боян.

— Я не заперечую. І я розумію твої синовні почуття, — кажу не надто впевнено, бо ніколи не мав матері. — Але вона виявилася слабкою людиною…

— Слабкою, зовсім безпорадною, — підтверджує він.

— А слабкі, хлопче, інколи несуть у собі небезпечну силу: вони гублять себе — і можуть погубити тебе.

— Вона нещасна жінка, — повторює він уперто.

— Згоден. Але шлях, яким ти пішов, щоб урятувати її від нещастя, веде не туди. Твою матір треба лікувати.

— Не треба! — вигукує він. — Вона сказала, що має десь схований ціаністий калій і вб’є себе, якщо тільки спробують її забрати.

Я мовчу, думаю. Він дивиться на мене, як на останню надію.

— Не треба, прошу вас… Залиште її поки що в спокої. У неї зараз достатньо ампул… бере свою дозу й тихо сидить… навіщо її губити?..

— Гаразд, — киваю. — Повернемося до цього пізніше.

— А зі мною що буде?… Що мені робити?..

— Нічого. Продовжиш шпигувати.

Він дивиться на мене, ніби його вдарили.

— Саме так. Продовжиш шпигувати.

Я встаю й намагаюся нарешті закрутити цей клятий кран, що доводить мене до сказу своїм вічним кап-кап. Але як не кручу — він усе одно капає. Очевидно, доведеться зайнятися ним серйозніше. Я кидаю це діло, обпираюся спиною об стіну й дивлюся на Бояна.