— Ніхто.

— Як це «ніхто»?

— Хотів сказати, що прямого зв’язку немає. Якщо маю їхати, я маю особливим чином відхилити фіранку на вікні. А потім чекаю. Якщо є що передати — отримую вночі конверт, підсунений під двері. Але в конверті зазвичай нічого, крім того коричневого ґудзика, який я пришиваю до куртки. Лише двічі отримував машинописні інструкції — коли треба було передати ґудзик за іншою адресою.

— А ти сам куди звертаєшся тут, якщо маєш щось повідомити?

Провідник називає якусь адресу на Євлогі Георгієва.

— Але ти нікого там не знаєш?

— Ні. Мені сказано: якщо є щось важливе — справді важливе — треба написати звичайного листа й вставити в нього одну фразу, якщо йдеться про небезпеку, і іншу, якщо потрібна особиста зустріч. А потім кинути лист у скриньку Касабової.

— Скільки разів ти користувався цією скринькою?

— До минулого року — жодного. Але останнім часом усе навколо мене загострилося, і я надіслав п’ять листів — щомісяця по одному.

— І?

— І — нічого. На повідомлення про небезпеку відповідали, що вжито заходів і що, якщо треба, мене евакуюють. А на прохання про зустріч — жодної відповіді.

— А як ти отримав зв’язок із Томасом?

— Звичайним способом. Цієї ночі я знайшов записку, що мене шукатимуть під час подорожі.

— Зберіг записку?

— Як же! Спалив.

— А далі?

— Коли я зайшов до іноземця поправити постіль, він прошепотів, щоб я прийшов пізніше, коли все стихне, і якщо у вагоні не буде прикордонників чи інших службових осіб.

— Про мене ти йому сказав?

— Ви ще не прийшли.

— І тепер Томас пропонує тобі порятунок, так? — питаю, користуючись уривками, які почув.

Провідник мовчить.

— І ти йому віриш?

— Я давно перестав їм вірити, — каже він, повільно підводячи голову. — Але що мені лишається?

— Ти програв… багато років тому… Якби ти тоді зібрав сміливість щоб прийти й зізнатися… Але це минуле. Краще скажи, як ти уявляєш собі майбутнє.

— Що там уявляти… — бурмоче він.

— Я маю на увазі: якби я не втрутився. Ти опинишся по той бік, за місяць-два тобі переправлять родину, і ти почнеш нове життя… так?

— Ну…

— А ти не думав, навіщо їм рятувати тебе й твою родину, якщо ти їм більше не потрібен?

— Щоб тримати мене на своєму боці… щоб я не пішов у наше посольство й не видав їхню схему…

— Тобто ти все ще становиш для них певну небезпеку. Так. Але цю небезпеку вони можуть усунути — і, повір, збираються усунути — не тримаючи тебе поруч, а прибравши. Це дешевше, вигідніше і, головне, звичніше для їхніх методів.

Провідник мовчить, обмірковуючи мої слова.

— Мабуть, так вони й планували… — нарешті каже він.

А за мить додає:

— Але тепер це вже не має значення… Навіть якби я перейшов до них і вони залишили мене в спокої — все одно не має значення… Якщо дружина й діти не зі мною, нічого не має значення…

— Перестань жаліти себе, — кажу. — Ти вже раз учинив тяжкий злочин, думаючи, що робиш це з любові до своїх. Тепер настав час справді зробити щось для них — і для себе.

Він знову підводить голову, і в очах з’являється слабкий, але живий проблиск.

— Не йдеться про те, щоб одним махом поставити хрест на всьому, — попереджаю. — Так чи інакше, ти понесеш покарання. У цій країні є закони. Але ступінь покарання може бути різною — і залежатиме саме від твоєї поведінки.

— Скажіть… що ви хочете від мене? — питає провідник тим самим тремтливим голосом, у якому нарешті чути надію.

— Продовжиш свій шлях до Стамбула.

— Але хіба… Але як…

— Так: ніби нічого не сталося.

— Я можу й не повернутися назад… — провідник дивиться на мене з запитанням.

— Це твоя справа.

— А якщо вони не дадуть мені повернутися?

— Ми допоможемо.

— А якщо спробують мене ліквідувати?

— Це твій ризик. Але тепер ти попереджений і матимеш шанс залишитися живим. Йдеться лише про одну добу — потім повернешся назад. Головне — не показувати, що щось сталося або що ти змінив свої наміри.

Провідник знову занурюється в роздуми. Потім раптом вирішує:

— Добре. Я готовий.

— У такому разі, — кажу, — викуримо ще по одній і прикинемо, як усе це буде виглядати.

***

Станція Стамбула. Нічого особливого, якщо не рахувати тисняви, шуму й спеки, які теж не є чимось особливим. Із дверей купе другого класу, з криками й стусанами, пасажири видираються назовні або їх просто виштовхують силоміць. Видираються дуже повільно, бо кожен тягне за собою по вісім–десять валіз, що намертво блокують вихід. Нетерплячі викидають валізи просто у вікна, під захоплені вигуки родичів, натовп з яких радісно реве. Новоприбулі — все заробітчани, що повертаються зі Швейцарії, ФРН або Данії.

Колись люди їхали на заробітки, маючи ремесло й майстерність. Тепер єдина вимога — мати здорові руки й бути готовим узятися за ту важку роботу, яка для витончених європейців надто груба і зводиться до колупання у землі та тяганні вантажів. А після років праці й суворої економії можна назбирати достатньо грошей, щоб наповнити картонні валізи дешевим уціненим барахлом і тріумфально повернутися на батьківщину.

Стоячи в коридорі біля вікна вагона, я спостерігаю, як поїзд звільняється від переможців і трофеїв, терпляче чекаючи, коли в натовпі з’явиться моя людина. Кількома вікнами далі Томас із секретаркою теж чекають зустрічаючих. Я не подаю вигляду, що бачу його, та й він, здається, не звертає на мене уваги.

Томас має більше везіння: високий чоловік у темно-синій шоферській фуражці пробивається крізь натовп і бере з рук дипломата два маленькі чемоданчики. Хвилиною пізніше з’являється і мій провідник, і ми крізь спеку, натовп і гори валіз якось доповзаємо до місця, де припаркований наш «мерседес».

Один неуважний погляд переконує мене, що дипломат із секретаркою вже рушають у чорному “Б’юїку”, який повільно від’їжджає, а трохи далі Борислав у компанії незнайомого хлопця куняє в розкішному таксі. Але це мене зараз не обходить, і я даю знак моєму водієві їхати до готелю.

— Я мушу будь-що побачити свого друга, — кажу напівголосно. — Хоч на хвилину. І чим швидше, тим краще…

— Перша умовна зустріч через годину, — повідомляє водій, якого я ледь знав у обличчя, хоча й не здогадувався до цього моменту, що це саме Манєв. — Яка спека, га?

І ми починаємо говорити про спеку.

Готель виявляється середнім за ціною. Клас — між пристойним і розкішним, як і личить службовому статусу, вписаному в моєму паспорті. Але бар — безцінний: затишний, спокійний і головне — прохолодний. Я віддаю йому належне, вбиваючи годину й сорок хвилин за кавою та вчорашніми французькими газетами.

Рівно через годину й сорок хвилин Манєв з’являється у вході й дає знак вирушати. Ми знову сідаємо в «мерседес» і після кількох обережних кіл стаємо до тротуару, де Борислав чекає нас у куцій тіні дерева.

— Томас вислизнув, — каже мій друг, сідаючи поруч на заднє сидіння. — Вислизнув, бо я дотримувався твоїх інструкцій…

— Правильно зробив, — киваю, ковтаючи його делікатний докір.

— Ледь оселився в готелі — і знову вийшов, зупинив таксі й поїхав. Поки їхав містом, я ще міг його тримати, але потім він узяв курс за місто, і було видно, що насторожений. Довелося згорнутися, щоб не ризикувати.

— Правильно зробив, — повторюю.

— На щастя, — продовжує Борислав, не реагуючи на моє схвалення, — коли ми стояли біля дороги, раптом побачили того з гітарою — у якомусь розваленому таксі. А оскільки щодо нього ти не дав таких суворих інструкцій, ми пішли за ним. Коротко — ми дізналися адресу вілли.

— Де зараз Томас?

— Повернувся в готель.

— А той, патлатий?

— Заліз у якийсь вертеп, де половина клієнтів коле собі героїн, а інша половина курить марихуану.

— Обидва під наглядом?

— Усі троє, — поправляє мене Борислав. — Ти забуваєш секретарку.

— Чудово. А тепер слухай і запам’ятовуй.

Я коротко викладаю йому розмову з провідником. Дуже коротко — Борислав розуміє з півслова.

— Отже, по‑перше, вони можуть спробувати прибрати провідника. По‑друге, можуть прибрати й патлатого. По‑третє, цілком можливо, що для зручності вони вирішили прибрати одного руками іншого. Мабуть, тому Томас і призначив зустріч Чарлі у тій віллі. А ці три можливості вимагають відповідних контрзаходів.

— Ви що, приїхали як рятувальна команда? — не стримується Манєв, порушуючи всі професійні звичаї.

— І сам не знаю, — знизую плечима. — Іноді важко вирішити, чи це рятувальна операція, чи катастрофа. Все залежить від точки, з якої ти дивишся на ситуацію.

***

Думаю, не завадило б відвідати одну‑дві фірми, — кажу Манєву, коли ми закінчуємо ритуал обіду в готельному ресторані. — Це, зрештою, личить службовцю у відрядженні.

— Щось організую, — киває Манєв, — але це буде, коли спека трохи спаде. Тож маєте достатньо часу відпочити.

Піднімаюся до свого номера — прохолодного й приємно напівтемного завдяки опущеним зеленим жалюзі. Вмощуюся в пастельно‑зелене оксамитове крісло й намагаюся дочитати статтю про супутники‑шпигуни, розпочату зранку. Але цього післяобіддя самоосвіта не йде. Газета м’яко вислизає з руки й падає на килим.

Моя участь в операції фактично завершена, якщо не рахувати найнеприємнішого — очікування. Далі все в руках Борислава, його молодого помічника й випадку. Від них не вимагається багато — дії прості, але в місцевих умовах провал можливий. Єдина помилка, яка нам зараз абсолютно заборонена, — передчасне розкриття. І саме це я весь час намагаюся втовкмачити в трохи вперту голову Борислава. Зазвичай спокійний, після довгого простою він увійшов у стан мисливця на початку сезону. Томас… вілла… Наче він полює не за дрібним агентом, а за серцем цілої контори. Томас… Головне — щоб Томас ні на мить не запідозрив, що ми йдемо по його сліду. Бо якщо це станеться — усе летить шкереберть.

Близько четвертої Манєв приходить за мною, і я роблю кілька формальних візитів до трьох експортних фірм, залишаючи основну частину розмов йому. Після цього Манєв пропонує показати мені місто й деякі його пам’ятки.

— Якщо це так необхідно… — бурмочу без ентузіазму.

— Звісно, не необхідно… Але чому б не глянути хоча б на Айя‑Софію зблизька.

— Краще б я глянув на Софію Лорен зблизька, — відповідаю так само мляво.

Але час до дев’ятої якось треба вбити, тож я покірно сідаю в «мерседес». Ми зупиняємося то тут, то там — біля мечетей, вологих облуплених стін, зелених куполів, критих базарів — і Манєв сумлінно дає мені історичні довідки. Але я весь час думаю про інше — про те, що, можливо, саме зараз відбувається в цьому місті й вирішує долю операції.

Рівно о дев’ятій ми прибуваємо на вокзал — значно тихіший у вечірню пору. Спальний вагон уже інший, і провідник інший — той вагон поїде лише завтра, якщо взагалі поїде. Ми з Манєвим піднімаємося в купе викурити по цигарці, бо поїзд рушає лише о 9:20. Але Борислава немає.

— Борислава немає, — зауважую без жодної потреби, коли ми сідаємо на вже застелене ліжко. — Є час, — відповідає Манєв заспокійливо, але обличчя в нього таке ж напружене, як, мабуть, і в мене.

Через п’ятнадцять хвилин Манєв повторює вже іншим тоном, що Борислава немає, і каже, що мусить іти. Ми тиснемо руки й обмінюємося невеселими поглядами. Манєв сходить, але залишається стояти на пероні, а я, спершись на вікно, оглядаю платформу.

Коли залізничники вже грюкають дверима вагонів, з виходу з’являється Борислав. Він широкими кроками перетинає перон і застрибує на сходинку вагона за кілька секунд до відправлення. Манєв піднімає руку на прощання, і на його обличчі з’являється щось схоже на усмішку.

***

Борислав розлігся біля вікна, зайнявши половину полиці, а мені залишив іншу — ближче до дверей. Він наливає собі чверть склянки віскі, робить великий ковток і зауважує:

— Непогане. Це Манєв тобі дав?

— Так, — киваю.

— Але він не казав, що пити маєш тільки ти.

— Вибачай, сьогодні я трохи… такий… Він робить промовистий жест біля скроні, бере другу склянку, щедро наливає золотистий напій і простягає мені.

— Навіть якби ти й геть розклеївся — нічого страшного, — заспокоюю його. — Ти свій, ми тебе приведемо до тями.

Він знову відпиває. Потім озирається, і на обличчі з’являється якесь сором’язливе вираження, значення якого мені добре знайоме:

— Дай цигарку, я свою запальничку забув, і не знаю, куди подіти руки.

— Добре, добре, без виправдань, — відповідаю й кидаю йому пачку.

Він курить, примруживши очі, чи то замислившись, чи то дрімаючи. Потім тушить цигарку й невиразно бурмоче:

— Ледь не проґавив поїзд…

— Якщо це єдина біда, яка тобі загрожувала…

— А що ще?

Я не маю наміру вдаватися в подробиці — у чужому поїзді, на чужій території, ніколи не знаєш, хто й звідки може підслуховувати. І ми задрімуємо кожен у своєму кутку, хоча над головами є друга, зовсім вільна полиця з м’якими ковдрами й свіжими простирадлами.

Трохи перед світанком ми виходимо в Свиленграді, де нас чекає наша машина. Водій теж наш, із групи, і щойно ми рушаємо, я питаю Борислава:

— Окрім того, що ти ледь не пропустив поїзд, маєш ще щось сказати?

— Усе минуло майже як очікувалося, — відповідає мій приятель, уже остаточно прокинувшись. — Гітарист сидів у тому вертепі аж до вечора. Мій чоловік легко з ним познайомився і з тим, що в нього в кишенях. Я ж вийшов на контакт з іншим. Потім пішов дізнатися про Томаса. Увесь післяобідній час він не виходив із готелю. Але рівно о восьмій вечора вийшла секретарка й сіла в таксі. Ми з моєю людиною зробили те саме. Таксі кружляло вулицями хвилин п’ятнадцять, потім зупинилося у якомусь темному куті. Вона вийшла, а водій залишився чекати. Ми пройшли трохи далі й теж зупинилися. Я пішов за нею далі й побачив, що вона заходить у якийсь сад. Сад був порожній і досить темний, тож знайти місце для спостереження було легко. Жінка сіла на лавку, і за хвилину з’явився той із гітарою. Не з’явився — налетів.