— Шшшш! — робить він знак пальцем біля губ.

І, нахиливши голову до гітари, починає з невеликими змінами знайомий уже речитатив:

Є час для всього:

і для малих зізнань,

і для дрібки любові,

і для крихти вмирань.

Розділ п’ятий

У спальному купе все ж лишилися старі залишки колишнього розкошу. Шоколадне оксамитове сидіння, поліровані вставки з червонуватого дерева, малиновий фетр на підлозі й шкіряна обшивка стін, прикрашена монограмами Кука, — усе це нагадує про часи, коли лінія Париж—Стамбул була справжньою золотою жилою для відомої компанії «Вагон-Лі». І вся ця старовинна обстановка, просочена вічним залізничним запахом диму й вугільного попілу, повертає мене до інших давніх речей, пов’язаних з іншими подорожами — у ті часи, коли я ще не рахував свої роки.

У двері тихо стукають, і заходить провідник — уже немолодий чоловік із втомленим обличчям, незграбною поставою й у коричневій форменій фуражці, що, здається, тисне йому на скроні. Він забирає мій квиток, кидає побіжний погляд на паспорт, залишений на столику, і чемно пропонує:

— Якщо бажаєте кави чи чогось випити…

— Візьму каву, — киваю.

За кілька хвилин він приносить велику чашку з масивної синьої порцеляни з вензелем Кука, акуратно підкладає паперову серветку між чашкою й блюдцем і знову чемно каже:

— Якщо щось знадобиться, можете натиснути дзвінок.

Я дякую й відпускаю його. У його голосі є нотка, яка мені не до вподоби — запопадлива улесливість, що виходить далеко за межі звичайної службової ввічливості.

Каву я допиваю без особливого задоволення — це найпересічніша розчинна кава, яка, як і все довкола, просякнута запахом вугільного диму. Потім опускаю фіранку, зачиняю двері на ланцюжок і вмощуюся на ліжку.

Моє купе — поруч зі службовим відсіком провідника. У всьому вагоні зайнято лише чотири купе, але мене цікавить одне — те, що в іншому кінці коридору. Щоб задовольнити цю цікавість, я дістаю мініатюрний приймач і натискаю кнопку.

Неминучий шум подорожі — стукіт коліс по шпалах, скрип старого вагону, брязкіт склянок, пляшок і вішалок — майже повністю заглушує тиху розмову.

Вже минає північ, і я виконую свої маніпуляції з приймачем у напівдрімоті, що ось-ось може перейти у здоровий, міцний сон, коли нарешті з’являється щось цікаве. Цього разу голоси — обидва чоловічі.

— Хтось бачив вас? — чітко долинає голос Томаса.

— Коридор порожній, — відповідає провідник.

Після цього розмова раптово стихає, і я, як би не напружував слух, вловлюю серед білого шуму лише окремі слова.

— …новини… від Старого… — уривок фрази дипломата.

Відповідь — надто тиха, я не розбираю жодного слова.

— …чому ці тривоги? — знову Томас, цього разу трохи виразніше.

— …затримання — питання днів… — провідник на мить підвищує голос.

Далі йде ціла низка реплік — сперечаються, але не вважають за потрібне говорити голосніше й чіткіше, щоб їх можна було зрозуміти. І лише коли провідник збуджується, його голос проривається крізь шум, і я вловлюю окремі слова. Деякі з них — дрібниці, але інші, хоч і уривчасті, здаються досить суттєвими. Так протягом десяти хвилин у моїй голові накопичується невелика колекція словесних уламків.

«…мене ганяють по розпеченому, мов по жаринах… а в мене ж дружина й діти… без них усе втрачає сенс… хоч би й прибиральником став — аби тільки вони були…»

Щодо Томаса, його внесок у цю колекцію теж не позбавлений ваги:

«Контрабанда наркотиків… мали обмацувати вашу білизну… шов за швом… перевтомлений і знервований… і ви дасте зізнання… дипломатична пошта… наші питання, не ваші… ваш останній рейс… ми їх витягнемо… людина від імені Старого…»

Після чого той самий голос вимовляє з незвичною чіткістю:

— А тепер можете йти. І... обережно.

Колекція, що склалася в моїй голові, надто мізерна для повного службового звіту. Але більш ніж достатня, щоб зрозуміти суть історії. Старої історії. Історії про зрадника й неминучий конфлікт між зрадником і його господарем.

Наші служби не мали жодних особливих підозр щодо цього зношеного й утомленого чоловіка в коричневій форменій фуражці та такій самій поношеній уніформі Кука. Він мав єдину кваліфікацію, яку міг дати йому іноземний коледж, — знання двох мов і звичку жити, не надто перевтомлюючись. Ці знання й ця звичка після різних службових перипетій забезпечили йому скромне місце провідника у спальному вагоні — інертного, але загалом порядного в усьому.

До цього банального й нецікавого портрета останнім часом додалися риси страху й тривоги, схожі на початкову фазу тихої манії переслідування. І це, власне, єдина деталь, яку відзначили наші служби, що не можуть не тримати під оком людину, яка регулярно курсує міжнародними поїздами.

Так, безпричинний страх, що проявлявся навіть у його запопадливій улесливості до випадкового пасажира з дипломатичним паспортом. Безпричинний страх, причина якого раптом виходить на поверхню.

Я чекаю, поки мала стрілка годинника вп’ється в цифру «один», і натискаю дзвінок. У цю пору є всі шанси, що провідник не відгукнеться — або спить, або вдає, що спить. Але коли людина чогось боїться, їй важко втриматися від спокуси перевірити, чи обґрунтований її страх. Тому я знімаю ланцюжок із дверей, і за хвилину без здивування бачу, як вони прочиняються, і в щілині з’являється голова провідника — тепер уже звільнена від тісної фуражки.

— Увійдіть і зачепіть ланцюжок, — кажу.

— Чому… що… — бурмоче він розгублено.

— Увійдіть і зачепіть ланцюжок, — повторюю.

— Але я… але ви…

— Займенники потім перераховуватимете, — кажу тим самим рівним тоном. — А зараз зробіть те, що я сказав.

Ці фрази без змісту дають провідникові достатньо часу, щоб збагнути: будь-який опір лише посилить мої підозри. Він покірно заходить, зачиняє двері й чіпляє ланцюжок.

— Сідайте… Розслабтеся… Можете закурити, якщо хочете. Загалом, приготуйтеся до серйозної розмови, тривалість якої значною мірою залежатиме від вас.

— Я б закурив, якщо дозволите, хоча не розумію…

Я подаю йому пачку й запальничку, чекаю, поки він зробить дві-три ковтки диму.

— Ви все чудово розумієте, — кажу спокійно, — і я теж усе розумію. Тому давайте домовимося з самого початку: без дитячих хитрощів у розмові між дорослими людьми. Як ви, мабуть, давно здогадалися, ми знаємо чимало про вашу діяльність — не ту, що пов’язана з постільною білизною й пляшками з водою, а іншу, в галузі шпигунства. Нам бракувало кількох дрібних деталей, але тепер вони теж є — завдяки вашій щойно завершеній розмові з Томасом…

Щоб надати словам більшої ваги, я дістаю мініатюрний приймач і недбало перекочую його в долоні.

— Ця коробочка містить точний запис згаданого діалогу, який, як ви самі розумієте, може замінити повні зізнання.

Провідник дивиться на апарат, і з виразу його обличчя видно, що він чудово усвідомлює його значення.

— Тож, — продовжую, — ми легко обійдемося й без ваших зізнань. Але якщо вони не потрібні нам, то для вас вони можуть стати вирішальними. Розкаяння, якщо воно не надто запізніле, завжди може пом’якшити долю винного.

Він мовчить, ніби зважує, чи може розкаяння принести йому хоч якусь користь. І сидячи біля вікна в дешевій білій сорочці, трохи згорблений, із втомленим обличчям і цигаркою, забутою в кутику рота, він викликає в мені якусь безглузду хвилю співчуття, від якої я марно намагаюся відмахнутися.

— Ви кажете… щоб розкаяння не прийшло надто пізно… — нарешті озивається він. — Але після п’яти років… хіба вже не пізно…

— Я не юрист і не можу розписати вам усе в деталях. Я маю на увазі лише одне: уникнути найтяжчого покарання.

Він похмуро киває. Мабуть, наївшись красивих брехливих обіцянок, він сприймає мою — не надто привабливу, але правдоподібну пропозицію з певною довірою. Та все ж мовчить ще кілька хвилин, ніби зважує всі «за» і «проти» повного зізнання.

Я вирішую допомогти:

— Майте на увазі: ніхто, включно з тим, хто по той бік, уже не в змозі вам допомогти. Ви повністю в нашій владі — аж до Свиленграда, де, ймовірно, й закінчиться ваша подорож. Тож до того часу наша розмова має завершитися, і я повинен зробити свої висновки.

— Але я навіть не знаю, хто ви…

— Можете не знати, але здогадуєтеся. Не треба багато думати, щоб зрозуміти: якби я був із Зовнішньої торгівлі, я б не витрачав ніч на вас.

Він знімає з губ згаслий недопалок, кидає його в попільничку й знову опускає погляд на свої ноги в дешевих, стоптаних капцях. Я теж мовчу й чекаю, але чую лише стукіт коліс і дзенькіт склянок у шафці.

— З чого почати?.. — нарешті промовляє він глухо.

— З вербування.

— Тільки не думайте, що вони просто купили мене за пачку грошей.

Я не відповідаю й чекаю.

— Вони мене обманули, і я втрапив у пастку, навіть не усвідомивши цього… так, втрапив, ніби провалився в яму, якої не побачив.

Він ховає обличчя в долонях і машинально тре скроні. Потім підводить голову:

— Приблизно п’ять років тому моя дружина захворіла на лейкемію. Лікарі казали, що вона не проживе й кількох місяців. Я був у розпачі. Не хочу говорити про почуття, але для мене вона й діти — це все, що я маю…

Він замовкає, охоплений, мабуть, тим огидним відчуттям саможалю, і в купе кілька секунд чути лише стукіт коліс і дзенькіт склянок.

— Тоді Бертен, один іноземець, який працював в агентстві, сказав мені, що на Заході вже з’явився якийсь ефективний препарат проти лейкемії, але він фантастично дорогий. Я звернувся до наших медичних органів, але вони відповіли, що цей препарат не має доведеного ефекту, і все це — рекламний шум.

«Так роблять, бо їм шкода валюти, — сказав Бертен. — На таких, як ти, валюту не витрачають». «Тоді допоможіть мені ви, — кажу. — За рік-два я вам поверну». «Фірма не може брати на себе такі витрати, — відповів Бертен. — Але оскільки йдеться про людське життя, я особисто допоможу. Дам тобі записку до одного знайомого в Стамбулі — він дістане препарат».

Так і сталося.

Провідник замовкає й багатозначно поглядає на пачку цигарок, кинутої на ліжко. Я подаю йому її і сам запалюю.

— Як би неймовірно це не звучало, але доза допомогла, — каже він, випускаючи густу хмару диму. — Не знаю, чи справа була в самому препараті, чи в інших процедурах, але настало певне поліпшення. Тільки це була одна доза, а потрібно було ще — багато більше. І Бертен продовжував посилати мене до свого знайомого. Спершу давав відкриті записки, потім — маленькі, добре запечатані листи.

«Візьми це, — каже, — і сховай десь у підкладці куртки».

«Навіщо ховати? — питаю. — Це щось секретне?»

«Нічого секретного, — каже, — просто мої особисті справи, але митникам не обов’язково знати».

— І я ховав листи, носив їх тому самому знайомому, і хоч мав певні підозри, не наважувався відмовити — бо Бертен робив для мене такі жертви, і бо дружині були потрібні ще кілька доз. І лише коли вона частково одужала, і лікар наказав припинити препарат, усе вийшло на поверхню.

Він перериває розповідь, ніби намагається збагнути, як саме все розкрилося, і мовчки курить, втупившись перед собою.

— Препарат уже був припинений, коли одного разу Бертен знову подав мені одне з тих маленьких листів. «Знаю, що я вам дуже зобов’язаний, — кажу, — але більше не можу бути вашим кур’єром. Це протизаконно, і ви це знаєте…» «О, диви! — каже француз. — А з якого це часу справа стала такою протизаконною? Мабуть, із того моменту, коли ти отримав усе, що тобі було потрібно, так?»

— Він мав рацію, звісно. Але й я був правий. Тому повторив, що більше не можу бути кур’єром.

«Що, злякався?» — питає Бертен. «Ну так, злякався», — кажу. «І ти думаєш, що якщо перестанеш робити мені послуги, то вже врятований на все життя?» «Я не хочу в це вплутуватися», — кажу. «Але ти вже по саму шию в цьому, — каже, — і не маєш жодного способу вибратися».

Він відкрив шухляду, дістав плоску коробку й подав мені.

«Ось, — каже, — записи наших розмов, коли я давав тобі листи. Ось і фотографії, як ти передаєш їх у Стамбулі. І будь певен: людина, якій ти їх передавав, добре відома вашим. І будь так само певен, що вся ця коробка може за п’ятнадцять хвилин опинитися в руках міліції». «Ви цього не зробите, — кажу. — Вам це не вигідно». «Правда, — каже, — але тільки доти, доки ми можемо на тебе розраховувати. Коли станеш непотрібним — нічого не завадить нас тебе позбутися. Я — іноземець. Поїду — і все. А наступного дня після мого від’їзду поїдеш і ти — тільки в інший бік, у в’язницю».

Провідник нервово тушить цигарку в попільничці й продовжує:

— Він добре мене тримав і дав це зрозуміти. Спершу налякав, а потім почав заспокоювати. «Боïшся, що тебе схоплять? — каже. — Добре, враховую твоє становище. Кінець листам. Відтепер носитимеш не лист, а ґудзик. Ось такий коричневий ґудзик, пришитий до куртки. Якщо й це небезпечно — тоді я вже не знаю!»

І ще: «Думаєш, ти робиш щось надзвичайне? Якщо мені треба щось передати, я й без тебе передам — є посольства, дипломатичні кур’єри, десятки способів… Ти корисний, визнаю, але не думай, що незамінний».

І ще: «Ти так мені завинив за той препарат, що й за п’ять років не відплатиш. Добре — вважай, що вже відплатив. Більше того: відтепер за додаткову роботу тобі платитимуть додатково».

«Так, — кажу, — поки мене не схоплять. Бо якщо це стане регулярним, рано чи пізно мене схоплять». А він: «Ми вміємо берегти своїх людей. Ці завдання довго не триватимуть. А якщо з’явиться найменша небезпека — ми переправимо тебе за кордон, тебе й твою родину».

— Де зараз Бертен? — питаю, бо решта вже зрозуміла.

— Поїхав ще два роки тому.

— І з ким ти тримаєш зв’язок відтоді?

— Зі Старим.

— Хто він?

— Не знаю.

— Як це «не знаєш»?

— Не знаю. Ніколи його не бачив. Але Бертен перед від’їздом сказав, що накази надходитимуть від Старого. І вони надходять.

— А хто тобі їх передає?