І ось він. Купол. Цей клятий, скляний купол Верховної Ради. Храм лицемірства, корупції і поганих костюмів. Він блищав на сонці, наче, блядь, насміхаючись над нами.

Хвоя, що сиділа поруч, поправила свою чорну пов'язку і з трагічним пафосом процитувала щось своє:

– Фортеця брехні, збудована на кістках надій… настав час її падіння…

– ЗАВАЛИСЬ, ПОЕТЕСО, КРАЩЕ ТРИМАЙСЯ МІЦНІШЕ! ЗАРАЗ БУДЕМО ТАРАНИТИ!

Я дала повний газ. Двигун заревів передсмертним криком. Наша чорна, пухнаста орда заверещала в передчутті битви. І наш таран – моя вірна, сука, ЛОПАТА – з оглушливим скреготом увійшов в витончену ковану огорожу парламенту!

*КРРРРРЯЯЯЯЯЯК!*

Метал зігнувся, як пластилін! Ми прорвалися на священну територію!

– В АТАКУУУУУУУУУУ!!!! ЗА ГОРІХИ!!! ЗА АНАРХІЮ!!! ЗА ВЕЛИЧЕЗНУ, БЛЯДЬ, ГОЙДАЛКУ!!!! – закричала я.

І вони пішли.

Це була не атака. Це, курва, було цунамі. Чорна, пухнаста хвиля люті хлинула на білий мармур будівлі! Вони дерлися по стінах, як демони! Вони перегризали камери спостереження! Вони закидували вікна своїми смоляними жолудями!

Але система так просто не здається.

З дверей парламенту, в ідеальному строю, вийшов ВІН. СПЕЦНАЗ! В чорній формі, з блискучими щитами, в шоломах, що робили їх схожими на бездушних робокопів! Це були ті самі хлопці, що намагалися розігнати голубів!

– ЩО, БЛЯДЬ, НЕ ДОПОМАГАЄ ВАШЕ ПШОНО ПРОТИ БІЛОК, СУЧАРИ?! – проревіла я.

Проти нашої анархічної орди вони виставили свою зброю. Величезні, сука, САЧКИ! І брандспойти! Вони намагались ловити наших воїнів і змивати їх потужними струменями води! Частина білок була змита. Кілька десятків заплутались у сітках! Здавалося, наша славна революція захлинеться в калюжі біля входу!

І тут потемніло небо.

Я підняла голову. Спочатку я подумала, що це знову гроза. Але ні.

Це, блядь, були ВОНИ.

ГОЛУБИ.

Тисячі, десятки тисяч голубів! Все небо над урядовим кварталом стало сірим і рухливим! Це була та сама Голубина Республіка, чия молода демократія похитнулася після вбивства їхнього лідера! І тепер вони прилетіли. Не з плакатами. А з помстою.

Вони побачили свого ворога. Спецназ, що колись намагався принизити їх пшоном і годівничками! В очах кожного голуба горіла класова ненависть! Це був їхній шанс на реванш!

– КУРЛИИИИИ-ЗА-ПОМСТУУУУУУУ!!!! – пролунало з неба.

І почалось бомбардування.

Люфтваффе зі смітників. Військово-повітряні сили міських дахів. Вони пікірували на голови спецназівців! Але їхньою зброєю були не бомби. А дещо набагато страшніше. Рідке. Тепле. Біло-сіре.

ГІВНО!

Це був, сука, артобстріл послідом! Щити миттєво вкрилися огидними плямами. Захисні шоломи стали ідеальними мішенями! Спецназівці почали ковзати на слизькій підлозі, лаятись і намагатися відмитись! Їхній ідеальний стрій розпався! Вони були дезорієнтовані!

Цим і скористались наші білки! Вони з новою силою кинулись в атаку! В союзі, блядь, з голубами! Фурія і чума! Земля і повітря! Анархісти і скривджені республіканці!

Спецназ був розбитий. Морально і фізично обісраний, він, відстрілюючись залишками води, почав відступати назад у будівлю.

Площа перед Верховною Радою була НАША!!!

Я стояла на даху свого димлячого трактора, як капітан на палубі флагманського корабля. Поруч зі мною сиділа головна білка-анархістка, грізно гризучи горіх, і сів головний голуб-мститель, поправляючи пір'я на грудях.

Ми перемогли. Ми захопили плацдарм. Навколо лежали покинуті сачки і брандспойти.

Хвоя піднялася поруч зі мною.

– Революція… – прошепотіла вона, дивлячись на це сюрреалістичне видовище. – Це фарс, розіграний тваринами, обісраний птахами і очолений двома божевільними. Це… найпрекрасніше, що я бачила у своєму житті.

Я закурила. Так. Це було прекрасно.

Але тепер виникло одне маленьке питання.

Ми захопили подвір’я… А що, блядь, далі?

Облога тривала вже тиждень. Наш, блядь, персональний, пухнасто-пернатий В'єтнам під стінами Верховної Ради. І це було прекрасно! Білки-анархістки навчилися відчиняти вікна і крали у депутатів, що забарикадувалися всередині, їхні срані законопроєкти, використовуючи їх як підстилку в гніздах. Голуби-республіканці встановили повну повітряну блокаду і методично обсирали будь-кого, хто намагався вийти, перетворивши площу Конституції на біло-сіре мінне поле. Депутати, у відповідь, кидалися з вікон порожніми пляшками з-під "Моршинської" і матюкалися, як портові вантажники.

Я сиділа на даху нашого бойового трактора, покурюючи і спостерігаючи за цим ідеальним симбіозом політики і природи.

– Ми це зробили, Хвоє, – сказала я з гордістю. – Ми посіяли такий хаос, який не снився навіть Вельможі! Ми, блядь, увійшли в історію!

– Так… – прошепотіла Хвоя, дивлячись на голубів, що влаштували кругову оборону на куполі. – Це Падіння Трої… тільки замість коня – трактор, а замість греків – голуби, обісрані від ненависті.

Але час було звітувати. Ми залишили наших тварин-революціонерів на самоті і вирушили в штаб, очікуючи на похвалу, ордени і, можливо, навіть премію у вигляді гарячої мівіни.

Ми помилялись.

Вельможа сиділа за своїм столом. Вона не їла. Це був найстрашніший, блядь, знак. Вона просто дивилася на старий, мерехтливий телевізор, де в новинах якийсь експерт-політолог з серйозним їбалом розповідав про "феномен аномальної агресії міської фауни".

Вона повільно обернулася до нас. У її очах була не лють. Було щось гірше – глибоке, холодне, як космос, РОЗЧАРУВАННЯ.

– Отже, – почала вона крижаним голосом. – Ви влаштували цирк. Гарний, яскравий, медійний. Мої вітання.

Я вже хотіла було подякувати, але вона продовжила.

– Про них говорять усі! 'Загадкові білки-радикали'! 'Голубиний Фронт Опору'! Їх обговорюють, їх бояться, їх, блядь, вивчають! – вона підвищила голос на півтона, від чого по моїй спині побігли мурашки. – А про мене?! Про В.С.А.С.?! Про мозок, який стоїть за всім цим?! ПРО АРХІТЕКТОРА ЦЬОГО ХАОСУ?!! – її голос зірвався на шипіння. – НІХУЯ!!! ЖОДНОГО, БЛЯДЬ, СЛОВА!!! Всі думають, що це тварини самі зійшли з розуму! Мене немає в цьому рівнянні! Моя геніальність залишилась анонімною!!!

Ось воно що. Її, сука, заділо не за живе. Її заділо за его!

– Вся ця метушня з депутатами – дрібниці, – процідила вона, заспокоюючись. – Пора виходити на геополітичний рівень. Досить гратися з місцевими клоунами. Пора вам на фронт.

ФРОНТ?! СПРАВЖНІЙ?! В моїх жилах закипіла кров від передчуття!

– Куди, моя пані?!

– Харківська область, – кинула вона і простягнула нам ключі від машини. – Пора нагадати світу, хто тут справжня сила. У машині на вас чекає спеціальна зброя. Дуже потужна. Психологічна.

Спеціальна зброя! Я вже уявляла собі якусь лазерну гармату, нейронний випромінювач страху чи хоча б ящик коктейлів Молотова з напалмом!

Ми вибігли на вулицю. Наша нова бойова колісниця виявилася… іржавою, блядь, "Таврією". Вона ледве дихала. Але це було не головне. Головне було те, що всередині.

Вся машина, від підлоги до стелі, була ЗАБИТА пачками ідеально надрукованих, глянцевих… портретів. П'ятдесят тисяч, сука, однакових портретів!!! На нас суворо дивився Степан, блядь, Бандера.

Що. Це. За. Хуйня.

Ми повернулися в штаб. Я тримала в руках один з портретів.

– Пояснюю для тупих, – сказала Вельможа, наче читаючи мої думки. – Це – наша відповідь на їхню пропаганду. Прямі бойові зіткнення – це нудно і банально. Ми вдаримо по їхній психіці. Ваше завдання: знайти 'сіру зону' між позиціями. І вночі… ви викладете всі ці п'ятдесят тисяч портретів у полі. Ідеально рівними рядами.

Вона зробила паузу, її очі зловісно блиснули.

– Уявіть собі. Ранок. Вони прокидаються, дивляться в бінокль, готуючись до наступу, і бачать перед собою… нескінченне, блядь, поле Бандер, що дивляться їм прямо в душу! Їхній мозок просто не витримає! Вони подумають, що це армія привидів, що повстала з пекла! Вони поламаються! Вони злякаються і відступлять! Це буде найвеличніша і найабсурдніша перемога в історії воєн. Тепер ідіть. І не зганьбіть його.

Я стояла з відкритим ротом. А потім почала сміятися.

ЦЕ Ж, СУКА, ГЕНІАЛЬНО!!! НАЙКРАЩА ІДЕЯ З ЧАСІВ ГАЛЮЦИНОГЕННОГО КРОПУ!!! Це ж який, блядь, постмодернізм! Який авангард! Моя володарка – божевільна генійка!

– Хвоє, вантажимось! – крикнула я, вибігаючи на вулицю.

– Ми веземо обличчя з минулого… назустріч смерті в майбутньому… кхе-кхе… – прохрипіла вона, ледве запихаючи своє тіло між пачками портретів.

Я сіла за кермо старої "Таврії". Вона ледве завелась, але поїхала. Ми рушили на схід.

У нас була повна машина Бандери, пів бака бензину і місія, від якої залежала доля, якщо не світу, то точно нашого з Хвоєю нещасного життя.

ХАРКІВ, ЗУСТРІЧАЙ! ПСИХОЛОГІЧНА ВІЙНА ПОЧИНАЄТЬСЯ!!

Ніч. Чорна, сука, як срака у шахтаря після подвійної зміни. І холодна. Така холодна, що мої цицьки під топом перетворились на два бойові льодоруби. Ми лежимо в якомусь їбучому рівчаку на Харківщині. Повітря пахне порохом, озоном і мокрим чорноземом. Романтика, блядь!

– Це… це найграндіозніший перфоманс в історії людства, – ледь чутно прошепотіла я, дивлячись на п'ятдесят, СУКА, ТИСЯЧ портретів Степана Бандери, що лежали поруч з нами запаковані в пачки.

План Вельможі був геніальним у своєму ідіотизмі. Викласти поле Бандерами. Не солдатами. Не мінами. ПОРТРЕТАМИ. Це було так абсурдно, що я майже повірила в успіх.

Але хуярити вручну п'ятдесят тисяч портретів, вночі, на морозі, під можливим обстрілом, виявилося… трохи, блядь, виснажливо.

Особливо для Хвої. Вона була бліда, як смерть. Її готичний образ ще ніколи не був таким автентичним. Вона мовчки брала пачку, повзла по-пластунськи і викладала суворі обличчя в ідеально рівний ряд.

– Один портрет… одна доля… один погляд у вічність… кхе-кхе-КХЕЕЕ!!!

І ось вона, класика! З її рота бризнула тонесенька, але впевнена цівка крові прямісінько на зображення Провідника, додаючи образу драматичного, кривавого відтінку.

– Ти як, поетесо?! – гукнула я.

– Все добре… – прохрипіла вона, витираючи губи. – Просто… мистецтво вимагає жертв. Особливо таке масштабне.

Ми працювали, як прокляті. Це була пекельна робота. Розкласти. Відповзти. Взяти нову пачку. Ряд за рядом. Сотня за сотнею. Це була не просто диверсія. Це була, блядь, АРТ-ІНСТАЛЯЦІЯ! Ідеальна сітка праведного гніву! Під ранок ми закінчили.

Все поле перед нами, до самого горизонту, було вкрите однаковими обличчями. Вони дивились на схід. Вони, сука, чекали. Ми, виснажені, але задоволені, заповзли назад у свій рівчак з біноклем.

* * *

На тій стороні прокинулись. Почувся якийсь рух, матюки, брязкіт металу. А потім ми почули його. Тихе, набридливе дзижчання.

– Дрон, – прошепотіла я.

Їхній, курва, розвідник. Маленьке, китайське дитя санкцій та корупції. Він злетів у небо і полетів у наш бік. Моє серце закалатало. Зараз. Зараз вони побачать. І обісруться.

***

**<З боку кацапів>**

"Сєрьога, паднімай сваю птічку, пасмотрім, шо там укропи за ноч накалдавалі."

"Да щас, бля. У нєйо камера сматрі, опять всє в муравьях…"

Маленьке дзижчало висіло в повітрі, передаючи зображення на тріснутий екран планшета. Якість картинки була така, що здавалось, ніби дивишся на світ крізь запітнілу банку з огірками. **0.1, БЛЯДЬ, МЕГАПІКСЕЛЯ!** Це не камера, це образа технологій!

Дрон долетів до поля. На екрані з'явилось щось дивне. Тисячі однакових, розмитих, піксельних, їбучих плям. І в центрі кожної плями – щось схоже на… обличчя. Розмите, нечітке, як малюнок божевільного.

– Бля, шо ета за хуйня? – спитав один. – Пахоже на ли́ца.

Він наблизив картинку. Пікселі стали більші. Але чіткіше, сука, не стало.

І тут в їхніх порожніх головах, вихованих телевізором і страхом, почалися дива. Кожен почав бачити своє.

– Бля буду, пацани! Сматрітє! Это же… ОН! НАШ! – закричав один, тикаючи брудним пальцем в екран. – Ліцо-то знакомає! Валодя!! Он с намі!

– Ти шо, єбанулся? Какой Валодя? – заперечив інший, старий і сивий. – Пріглядісь! Ето же ОТЕЦ НАРОДОВ! Сталін! Он васкрєс, штоби вєсті нас в атаку!

– Ідіоти! – раптом схлипнув третій, молодий і сопливий. – Ви слєпиє, што лі? Ето же… ето же… мама мая!.. Мама!!!

– Малітєсь, грєшнікі! – перебив усіх четвертий, найбогомільніший. – Ето ГАСПОДЬ явілся нам! С ліком святова Нікалая! Ви відітє етот святой німб із піксєлєй?!

Вони почали сперечатися! Для одних це був Путін. Для інших – Сталін. Для третіх – мама. Для четвертих – Бог. П’ятий взагалі побачив свого покійного кота Барсика.

Цей візуальний тест Роршаха, який ми випадково створили, зламав їм мозок!

Вони більше не бачили ворога. Вони побачили те, у що хотіли вірити.

Вони почали вилазити з окопів. Не з автоматами. Навколішки, блядь!

Вони почали молитись! Вони простягали руки до нашого поля, до цієї армії Бандер, яка в їхній реальності перетворилася на пантеон богів, вождів і родичів!

"Валодя, прасті нас!", "Отєц, вєді!", "Мама, я шапку надєну!".

Вони не пішли в наступ. Вони влаштували, сука, масове релігійне паломництво.

* * *

Я опустила бінокль. Я ніхуя не розуміла, що відбувається, але я бачила результат. Вони не стріляють. Вони плачуть і моляться.

– Вони… злякалися! – переможним шепотом сказала я Хвої. – Вони обісрались від погляду Провідника! Вони побачили армію привидів! План Вельможі спрацював ідеально!!! Ми перемогли!!!

Хвоя, притулившись до стіни окопу, дивилася в ту саму сторону, і в її очах, на відміну від моїх, не було тріумфу. Лише нескінченна втома і нотки жаху.

– Ми показали їм портрет їхнього ворога… а вони побачили в ньому своє відображення, – тихо промовила вона. – Це геніально. І страшно. Нам час звідси.

Так. Нам був час. Ми залишили позаду поле, яке стало святилищем. Ми не знали, що кацапи там вже починали будувати маленькі вівтарі з гільз і сухпайків. Нам було похуй.