– Ну що ж, – похмуро сказала я, збираючи в долоню залишки нашої мрії. – Ось і все. Можемо йти додому… пішки.

– Кожен кінець – це лише початок… – філософськи почала Хвоя, але її перервав дикий, лютий вереск, що долинав з лісу.

А за ним – рохкання. Багато, сука, рохкання.

З хащів, наче демони з пекла, вивалила… зграя диких кабанів! І не просто кабанів, а кабанів, розпханих до розміру невеликого автомобіля. Вони знайшли! Вони, сука, знайшли і дожерли всі залишки нашої гречки!

Але це було не найстрашніше. Страшним було те, ЩО вони кричали.

– Традиція! Родина! Кабанячий порядок! – хрюкав їхній ватажок, здоровенний сікач з іклами, як два ятагани. Він був обмотаний колючим дротом, а на спині в нього красувався прапор, намальований болотом, на якому було зображено перекреслену веселку.

Вони оточили лежачого, плачучого мега-лося, нашого невдалого ловеласа.

– Ти… – прохрипів кабан-ватажок. – Ти ганьба лісу! Ти – збоченець! Намагався вступити в міжвидовий зв'язок з… з ЦИМ! – він гидливо кивнув іклом на понівечений саркофаг. – Це протиприродньо! Ліс для гетеросексуальних!

БЛЯЯЯДЬ?! ЩО?!?! Вони… вони з'їли ГМО-гречку і перетворились на сраних консерваторів?!

Але тут з іншого боку лісу почулося спокійне, але потужне мукання. Вийшли лосі. Багато лосів. І вони теж були більші за звичайних, але якісь… більш інтелігентні на вигляд. Попереду йшов лось в окулярах (де він їх, нахуй, взяв?!), який тримав у зубах плакат, намальований соком ягід: «Свобода! Рівність! Братерство! Любов – це любов!».

– Шановні свині, – почав він спокійним, розважливим голосом. – Ми, представники Демократичного Лосиного Альянсу, висловлюємо вам свій рішучий протест. Ваш виступ є неприпустимим проявом ксенофобії. Кожен має право на самовизначення, навіть якщо його об'єктом є бетонний моноліт. Ми вимагаємо толерантності!

Я охуїла. Це, блядь, політичні дебати?! В Чорнобилі?!

Свині заверещали ще дужче. Лосі почали скандувати свої гасла.

Почався справжній, курва, мітинг!

А потім, з дерев, наче десант, почали сипатися вони.

БІЛКИ!

І вони теж були на гречці. І, судячи з усього, ефект на них був найпотужніший!

Це були не просто білки. Це були, блядь, білки-анархістки! Всі в чорних пов’язках на мордах, з палаючими очима і з маленькими коктейлями Молотова, зробленими з жолудів і смоли, в лапках!

– ГЕТЬ УСІХ! – заверещала їхня лідерка, яка сиділа на плечі у лося-демократа. – Не треба нам вашої сраної толерантності! І вашого патріархального порядку – теж! Свобода або смерть! Рівність для всіх видів, гендерів і орієнтацій! СМЕРТЬ ПРИГНІЧУВАЧАМ!!! ВЛАДА – БІЛКАМ!!!

І з цим криком вона кинула свій палаючий жолудь прямісінько в середину натовпу.

*БУМ!*

Почалось.

ПЕКЛО.

Свині-націоналісти з ревом кинулись на лосів-демократів. Лосі почали відбиватися рогами і копитами. А зверху, як справжні ангели хаосу, білки-анархістки закидували всіх палаючими снарядами, стрибаючи з гілки на гілку і верещачи свої радикальні гасла.

Ліс перетворився на поле бою. Три, блядь, ідеологічно протилежні фракції, народжені з нашої гречки, влаштували громадянську війну!

Ми з Хвоєю сиділи на руїнах нашого колеса огляду і дивились на це божевілля.

Я почала сміятися. Просто істерично реготати.

– Хвоє… ми… ми ж генії! Ми не створили тупу армію мутантів! Ні! Ми, блядь, створили ЦІЛЕ СУСПІЛЬСТВО! З політичними партіями, ідеологіями, конфліктами! Ми породили цивілізацію!

Хвоя дістала свій записник. Вона дивилася на битву, і в її очах було… натхнення.

– Політика, – прошепотіла вона, записуючи. – Це лише поезія ненависті, написана кров'ю на пергаменті чужих ілюзій… Це… це чудово.

Так. Це було чудово. Ми провалили план Вельможі. Але ми, курва, створили щось набагато більше. Ми запалили вогонь історії. Питання було лише в тому, хто в цій війні переможе. І чи залишиться після неї хоч щось, окрім попелу і шерсті. Та яка, в сраку, різниця. Це було наше дітище. І це було прекрасне, самознищувальне видовище.

На це можна було дивитись вічно. Свині-наці, лосі-ліберали і білки-анархістки влаштували в лісі таке, блядь, криваве місиво, що будь-який випуск новин на їхньому фоні виглядав, як дитячий ранок. Це був хаос. Чистий, дистильований, прекрасний хаос. Але… він був якийсь… неорганізований. Безцільний. А я, Дзиґа, не можу дивитись на безцільний хаос! Це неефективно!

Я спостерігала за цим безладом ще день. Потім два. А на третій мене, сука, ЗАЇБАЛО. Це ставало нудним. Вони просто бігали колами і пиздили один одного! Де стратегія? Де дисципліна? Де, курва, військова міць, яку можна направити на Київ?!

Я залізла на тушу нашого переможеного гігантського ловеласа-лося, який вже почав трохи припахувати, що надавало моменту ще більшої урочистості.

– А НУ, ВСІМ ЗАВАЛИТИ ЇБАЛА!!! – закричала я так, що, здалося, з дерев посипались не тільки білки, а й шишки з дятлами.

Бійка миттєво припинилась. Всі звірі, брудні, в крові і реп’яхах, підняли на мене свої пики.

– СЛУХАТИ СЮДИ, МІШКИ З М’ЯСОМ! ВАШІ ПОЛІТИЧНІ СРАЧІ ЗАКІНЧЕНО! Відсьогодні в лісі вводиться ВОЄННИЙ СТАН! Оголошується ТОТАЛЬНА, БЛЯДЬ, МОБІЛІЗАЦІЯ!!!

В рядах свиней і лосів прокотився стривожений гомін.

– Яка мобілізація?! Це порушення моїх прав! – вигукнув якийсь інтелігентний лось.

– Заткнись, рогата демократія! Ми створюємо АРМІЮ! Єдину, непереможну, об'єднану! Свині, лосі, віднині ви – брати по зброї! – я зробила драматичну паузу. – А білки… та похуй на них, вони занадто їбануті. Хай собі бігають.

– Але ми їх ненавидимо! – прохрипів сікач-націоналіст.

– ІДЕАЛЬНО! – вигукнула я. – НЕНАВИСТЬ – ЦЕ ЧУДОВИЙ КЛЕЙ ДЛЯ ВІЙСЬКОВОГО КОЛЕКТИВУ!

І ми почали будувати. Це був, сука, наш Шоушенк. Наш Алькатрас. Ми з Хвоєю назвали його **«Табір Бойового Братерства та Примусового Порозуміння №1»**. Збили з гілок якусь подобу бараку, обнесли все парканом з колючого дроту, який свині самі на собі і принесли.

А потім почався набір рекрутів. Це було весело. Ми з Хвоєю стояли на вході, як два цербери.

Підходив лось, починав щось бубоніти про конвенції і свободу волевиявлення, і отримував від мене потужного копняка під зад, що аж роги дзвеніли! *ПОШОВ, БЛЯДЬ, ЗАХИЩАТИ ІДЕАЛИ В.С.А.С.!*

Підбігав кабан, починав хрюкати про чистоту кабанячої раси і традиційні цінності… і отримував мовчазний, але дуже болючий удар лопатою від Хвої.

– Кожен крок до казарми… – тихо промовляла вона. – Це крок від ілюзії свободи… до істини неволі… Пішов нахуй.

Так ми і загнали їх усіх всередину. Свині-націоналісти і лосі-демократи, з однаковою огидою на пиках, стояли в одному строю, змушені дихати одним повітрям. Це було прекрасно. Я відчувала себе великим, сука, диктатором! Великим тюремним начальником!

І почались тренування. Ми змушували їх стрибати через вогнище, повзати по-пластунськи під колючим дротом і співати наш гімн, написаний Хвоєю («Чорна земля, червона кров, ми йдемо, хрю-му, знов і знов…»). Вони ненавиділи нас. Вони ненавиділи один одного. Але вони, сука, підкорялися!

Та я, блядь, навіть не підозрювала. Я, у своїй величі, не бачила, що під моїм носом, як у тому фільмі, розгорталася історія великої втечі.

Кожної ночі, коли ми з Хвоєю йшли спати, в найдальшому кутку бараку починалась робота. Двоє. Найбільш непримиренні вороги – кабан на ім'я Мирон, затятий традиціоналіст, і лось Євген, інтелектуал і борець за права меншин – знайшли спільну мову. Ця мова називалася «заїбали нас ці дві їбануті».

І вони почали копати.

Мирон рив землю своїми могутніми іклами і рилом. Євген акуратно вигрібав землю копитами. Вони працювали мовчки, в ідеальній, сука, гармонії! Це був найкращий тімбілдінг, про який я могла тільки мріяти, але він відбувався за моєю спиною!

Вони рили підкоп.

Землю вони виносили маленькими порціями, ховаючи її у своїй густій шерсті, і потім непомітно розсипали по всьому периметру табору під час ранкової пробіжки. Це був геніальний, довготривалий план. Це була надія, що палала в серцях цих нещасних тварин. Вони рили не просто яму.

Вони рили тунель. І не просто тунель.

ВОНИ, БЛЯДЬ, РИЛИ ТУНЕЛЬ В ПОЛЬЩУ!!!

Я стояла на імпровізованій вишці і з насолодою дивилася на своїх солдатів, що втомлено марширували по плацу.

– Дивись, Хвоє, – сказала я. – Я зламала їх. Я перетворюю їх на машину. На бездоганну машину для вбивств і саботажу. Я їхня Надія.

А в цей час під нашими ногами, в темряві, Мирон і Євген обережно передавали один одному камінь, розширюючи свій шлях до свободи, журавлини і пєрогів. Вони були справжньою надією. І вони цю надію рили. Метр за метром.

Все пішло по пизді. Як завжди. Моя ідеальна тюрма, моя утопія примусової єдності, мій, блядь, концтабір бойового братерства… дав тріщину. Ні, не тріщину. З нього, сука, вирвали цілий шматок!

Це був ранок, як у тому фільмі. Гроза. Дощ хуярив по імпровізованому даху нашого бараку, наче сам Перун намагався змити нашу ганьбу. Перекличка.

– Кабан Мирон!

Тиша.

– Лось Євген!

Знову, блядь, тиша!

– ХОВАЮТЬСЯ, ПАДЛЮКИ!!! – заверещала я, розлючена їхнім саботажем. – ДУМАЮТЬ, Я ЇХ НЕ ЗНАЙДУ?! Я ЇХ, СУКА, В ЗЕМЛІ ЗНАЙДУ!!!

Я увірвалась в барак. Їхній куток був порожній. А на стіні… висів плакат. Якась убога репродукція, намальована вугіллям на корі – безкрає поле капусти. Символ їхньої селянської мрії про свободу, чи що? Моя лють досягла апогею. Я схопила камінь, єдину річ, що валялась під ногами.

– ЦЕ ВИКЛИК, ТВАРЮКИ?! ВИ НА МОЇЙ ТЕРИТОРІЇ ХОВАЄТЕСЬ ВІД МЕНЕ?!

І з криком я жбурнула той камінь прямісінько в середину плаката!

*ХРУСЬ!*

Камінь не відскочив. Він, сука, ПРОЙШОВ КРІЗЬ СТІНУ! За плакатом, за тонким шаром глини і гілок, зяяла чорна, як душа Вельможі, діра.

Тиша. Навіть дощ, здається, притих.

Я повільно підійшла. Просунула руку в отвір. Там була порожнеча. Я відірвала цей сраний плакат. Це був він. Тунель. Ідеальний, рівний, глибокий. Виритий іклами і копитами.

– Хвоє… – прошипіла я, не вірячи своїм очам.

Хвоя підійшла, зазирнула всередину і з філософським спокоєм промовила:

– Надія… Дзиґо… Надія – це небезпечна штука. Надія може звести людину… чи кабана… з розуму. Він повз по річці лайна і вийшов чистим з іншого боку…

– З ЯКОГО, БЛЯДЬ, ІНШОГО БОКУ?!!!!

Хвоя підняла з землі шматок кори, що лежав біля входу в тунель. На ньому було видряпано: «Do Polski, kurwa!».

ВОНИ, БЛЯДЬ, ВТЕКЛИ ДО ПОЛЬЩІ! МОЯ АРМІЯ ДЕЗЕРТИРУВАЛА В ЄВРОСОЮЗ!

Я закричала. Це був крик розчарування, люті і трохи… заздрості.

* * *

Все. Армія скінчилась. Прийшов час для… АСИМЕТРИЧНОЇ ВІЙНИ! Прийшов час для дороги люті!

В покинутому МТС ми знайшли його. Могутній, іржавий, як кров землі, красень. ТРАКТОР «БЕЛАРУСЬ». Це була не просто техніка. Це була, сука, міць!

– Це наш новий дім, – проголосила я. – І зараз ми зробимо йому невеликий тюнінг.

І почалось пекло! Ми здерли паркан з нашого табору і приварили колючий дріт на капот! Я прихуярила спереду свою вірну лопату, як велетенський таран! З боків ми навішали іржавих листів заліза! На дах я прикріпила свій прапор на арматурині, як бойову хоругву! НАША «БОЖЕВІЛЬНА ДЗИҐА: ДОРОГА НА КИЇВ» БУЛА ГОТОВА!

Але нам були потрібні воїни! І я знала, хто нам підійде! Я повела нашу бойову машину до їхнього лігва – до найвищих дерев.

– БІЛКИ-АНАРХІСТКИ!!! – закричала я в імпровізований рупор з консервної банки. – ВОЇНИ ХАОСУ!!! ВАШ ЧАС НАСТАВ! Я, ДЗИҐА, ваша пророчиця, кличу вас! Наша ціль… – я зробила паузу, – …ВЕРХОВНА, БЛЯДЬ, РАДА!!! Ми спалимо її! Ми збудуємо на її місці величезну гойдалку з горіхами! ХТО ЗІ МНОЮ?!

Вони посипались з дерев, наче чорний дощ! Сотні маленьких, лютих тілець! Їхні очі горіли вогнем анархії! Вони з вереском обліпили наш трактор, перетворивши його на рухливе, чорне, пухнасте кубло смерті!

Я сіла за кермо. Хвоя поруч. Наша армада білок верещала від захоплення.

– WITNESS ME! – закричала я і вдавила педаль газу в підлогу!

І ми поїхали! Траса «Чорнобиль-Київ» ще не бачила такого! Іржавий, зашипований монстр, що ревів, як поранений демон, і ніс на собі орду білок-берсерків! Ми мчали! Пил! Бруд! Лють!

І тут на горизонті з’явився він. Синій, старий, побитий життям, як і все в цій країні… «AUDI 80». І мигалка на даху. Вона ледве блимала. З машини по гучномовцю пролунало кволе:

– Ва-а-адій трактара! Негайна зупинка!

Це був дільничний. Пузатий, вусатий, в розтягнутій формі. Він випередив нас і намагався перегородити дорогу. Найсумніший, блядь, блок-пост в історії.

Я подивилась на нього. Він подивився на мене.

Я не пригальмувала. Я, блядь, прискорилась!

Хвоя мовчала, лише її очі говорили: «Так закінчується порядок… не вибухом, а зіткненням з трактором».

– СІМ’Я!!! – закричала я, хоча ніхуя не розуміла, до чого це, але звучало епічно!

*ХРУМ!!! СКРРРРЖЖЖЖЖ!!! БАБАХ!!!*

Наш таран-лопата увійшов в стареньку «Ауді», як ніж в масло. Ми навіть не сповільнились! Ми протаранили, зім'яли, розірвали її на дві частини і поїхали далі, навіть не озирнувшись! Я лише встигла побачити в дзеркалі заднього виду, як з понівеченої купи металу вилазить охуївший дільничний, без кашкета, і показує нам кулак!

Наша армія білок тріумфувала! Ми пройшли перше бойове хрещення! Ми перемогли закон! Ми перемогли здоровий глузд!

КИЇВ, СУКО, ТРЕМТИ!

БІЛЧАЧИЙ АПОКАЛІПСИС ВЖЕ БЛИЗЬКО!!

Київ зустрів нас не хлібом-сіллю, а вереском гальм, панікою і тисячами телефонів, спрямованих на наше божевільне шапіто. Наш трактор «Беларусь», чорний від щільного шару білок-камікадзе, ревів і сунув центральними вулицями, як броньований сатана. Люди розбігалися, машини врізались одна в одну. Це був, блядь, не просто приїзд. Це було ВТОРГНЕННЯ!

– ТРИМАЙТЕСЬ, ХВОСТАТІ! – ревіла я, крутячи кермо, ледь не знісши пам'ятник якомусь гетьману. – ГОЛОВНИЙ ВУЛИК ВОРОГА ВЖЕ БЛИЗЬКО!