Ми знову перемогли. Як завжди, не так, як планували. Але кого, в сраку, хвилюють деталі, коли є результат?

Перемога. Слово солодке, як кров з розбитої губи ворога. Ми поверталися з фронту не просто героїнями. Ми, блядь, були богинями психологічної війни! Ми перемогли ворожу армію силою мистецтва і піксельної каші! Я відчувала, як мене розпирає від власної охуєнності! Я була готова гори звернути, річки повернути, чи хоча б знайти, де тут вночі продають дешеве пиво.

Але… коли ми повернулись в Київ, на мене найшло щось інше. Не просто бажання сіяти хаос. Це було щось особисте.

Я стояла біля вікна в нашому штабі і дивилась на той самий, вже рідний, смітник. В голові досі звучали переможні фанфари. Але серце… серце було не на місці. Я дивилася на мою Пані, на мою Володарку Вельможу. Вона сиділа на своєму троні-табуретці і звично сьорбала свою кляту «Мівіну». І в цей момент я зрозуміла.

Вона – генійка. Вона веде нас до перемог, до світового панування! А їсть при цьому… це лайно за десять гривень! Цей харчовий пил! Це, блядь, НЕСПРАВЕДЛИВО!

Моя богиня заслуговує на краще! На амброзію! На нектар! Або хоча б на локшину, яка коштує дорожче, ніж моя самооцінка!

– Хвоє, – рішуче промовила я. – У нас нова місія. Особиста.

– Новий хрестовий похід у прірву розчарувань? Я готова, – мляво відповіла вона, перебираючи струни на уявній арфі страждань.

– Ні, суко. Ми йдемо добувати золото! Чорне золото вулиць! Ми йдемо на полювання за ПЛЯШКАМИ!

Наш полігон був ідеальний – ті самі сміттєві баки, що надихали Вельможу. Але це була не просто територія. Це була, блядь, мафіозна вотчина. Тут були свої королі, свої барони, своя ієрархія. І ми були чужинками, що прийшли порушити крихкий баланс.

Ми тільки почали збирати скляну данину в величезний мішок, як з'явились вони. Армія Тіней. Місцеві БОМЖІ. Вони вийшли з-за баків, як зомбі з-під землі. Мовчазні, брудні, з поглядами, в яких не було нічого, крім порожнечі і спраги. Їх вів ватажок – «Барон», старий, бородатий, в рваному пальто, яке він, мабуть, спиздив ще у Наполеона.

– Е, чувіхи, – прохрипів він. – Ви не на своїй землі гуляєте. Це наша тара. Наші скарби. Валіть звідси, поки цілі.

Я посміхнулася. О, це було те, що мені було потрібно! Чесний, блядь, бій! Не психологічна війна, а стара добра махаловка!

– Тарочка тепер наша, дідусю! Зміна влади! В.С.А.С. проводить націоналізацію! – гаркнула я.

І почалось! Я розкрутила над головою мішок, наполовину повний пляшок. Він перетворився на смертоносну, дзвінку булаву! Один з воїнів Барона кинувся на мене, і я з розмаху в'їбала йому цим мішком по кумполу! *ДЗІНЬ-ДЗІНЬ, БАМ!* Він впав, посипаний скляною крихтою.

Але тут вийшла Хвоя. І вона вдарила по них своєю зброєю – страшнішою за будь-який кастет. Своїм мистецтвом.

Вона стала в позу і, дивлячись прямо в каламутні очі Барона, почала декламувати:

– О, володарю сміттєвих гір… чи не бачиш ти в цій пляшці порожнечу власної душі? Чи не чуєш ти в її дзвоні відлуння своїх втрачених мрій?! Вона порожня… як і ти-и-и-и!!!

Барон застиг. Його рука з недопитою пляшкою "Чернігівського" затремтіла. Він подивився на неї, потім на Хвою. Його очі наповнились слізьми. Він впав на коліна і заридав! Його воїни були деморалізовані! Вони побачили сльози свого лідера і теж почали хникати! Битва була виграна!

Ми забрали весь їхній денний улов, залишивши їх ридати в обнімку з екзистенційною кризою, і потягли мішки в найближчий пункт прийому склотари. Смердючий дядько довго рахував наші криваві гроші, видавши нам купу пом’ятих купюр. З багатством в руках ми вирушили на фінальний етап місії.

Елітний супермаркет. Відділ азійської хуйні. Ось вона! Вся в ієрогліфах, блискуча, як космічний корабель! **КОРЕЙСЬКА ГОСТРА ВЕРМІШЕЛЬ. "СМАК ПЕКЕЛЬНОГО ДРАКОНА"**.

І ціна. 120, БЛЯДЬ, ГРИВЕНЬ!!! За один, сука, брикет! Можна було купити дванадцять «Мівін»! Я, не вагаючись, віддала наші гроші.

І ось я стою перед Нею. Перед Вельможею.

Я не просто віддала. Я, курва, стала на одне коліно! Простягнула їй цей кулінарний шедевр, наче лицар простягає своїй дамі серце дракона.

– Моя пані… – видихнула я, ледь стримуючи сльози щастя. – Це вам. Подарунок. Дар відданих вам сердець. Амброзія, достойна богині!

Вона взяла пачку. Повільно. Оглянула її з усіх боків, наче це якийсь невідомий артефакт. Вона прочитала склад.

– Сто двадцять гривень?.. – промовила вона своїм звичайним, мертвим голосом. – За вермішель?.. Ти їбанута.

Моє серце впало. Провал. Вона не оцінила…

Але потім… я побачила це. Ледь помітний рух. Куточок її губ. Він, блядь, сіпнувся! На долю секунди! Це була не посмішка. Це була тінь, натяк, привид посмішки, яка померла ще до народження.

– Непогано, – сказала вона, відкладаючи пачку на стіл. – Виглядає… їстівно. Завари.

ЗАВАРИ.

Ці два слова пролунали в моїй голові, як симфонія Моцарта, як крик перемоги, як оргазм всього Всесвіту! МІЙ ПОДАРУНОК ПРИЙНЯТО!!! ВОНА ОЦІНИЛА!!! ВОНА, СУКА, СТРИМАНО, АЛЕ, БЛЯДЬ, ДОВОЛЬНА!!!

Я схопила пачку і, ледь не спіткнувшись об Хвою, що вже знову лежала в непритомності від емоційного перенапруження, побігла до чайника.

Це був найкращий день в моєму житті. Сьогодні моя богиня буде їсти локшину за сто двадцять гривень. А значить, все було не дарма. Абсолютно все.

Запах. У нашому штабі, вперше за всю його історію, пахло не сублімованою безнадією, а… перемогою. Пряний, гострий, екзотичний дух «Пекельного Дракона» ще витав у повітрі, як привид щастя. Моя Володарка доїла! Вона доїла мою локшину за сто двадцять гривень! І це було найкраще, що я зробила в своєму нікчемному житті!

Але щось було не так. Я чула це. Тихий, схлипуючий звук, що йшов з-під підлоги. Це плакали крокодили. Вони, мої маленькі, голодні вбивці, не отримали сьогодні свою порцію невдах! Вони сиділи там, в своєму смердючому колодязі, і ридали великими, лускатими сльозами!

– Бідні мої хлопчики, – прошепотіла я. – Сьогодні ви на дієті. Ваша мамка заслужила на премію.

Вельможа сиділа, поклавши виделку поруч з порожньою упаковкою. В її очах вперше не було абсолютної космічної порожнечі. Там була… ситість. І, можливо, навіть тінь задоволення, прихована під трьома шарами презирства до світу. Вона витримала паузу, як велика актриса.

– Отже, – промовила вона. – Анонімний хаос – це просто пердіж у вітер. Ефектно, але швидко розсіюється. Прийшов час для слави. Час, щоб ім'я В.С.А.С. гриміло, як грім серед ясного, блядь, неба! Нам потрібна медійність.

Мої вуха нашорошились.

– А що найкраще привертає увагу цих примітивних мавп? – риторично спитала вона. – Напади на їхніх ідолів. На знаменитостей. Ми почнемо з найбільших. З символів, блядь.

Вона встала, підійшла до шафи, повної якогось мотлоху, і дістала звідти книгу. Важку, курва, як цегла! Це був академічний словник української мови. Вона з глухим стуком кинула його на стіл переді мною.

– Це твоя зброя, Дзиґо.

Я з трепетом торкнулася товстої палітурки. Том праведного гніву! Лексичний кастет!

– Ваша перша ціль, – оголосила Вельможа, і в її голосі забриніла сталь. – Вєрка, блядь, Сердючка.

ВЄРКА СЕРДЮЧКА?! ЗІРКА!!! НЕ просто зірка, а ЗІРКА, НАХУЙ, НА ГОЛОВІ! Священний символ! недоторканна ікона!

– Ми… ми нападемо на неї?! – видихнула я, відчуваючи, як між ногами знову стає волого від передчуття.

– Так. Ви будете каральним загоном. Мовним, блядь, патрулем! Ваша місія – знайти її і покарати за пісні російською мовою! Це буде резонанс! Це буде скандал! Про нас нарешті заговорять!

ЄБАААААТИ МОЮ АРМАТУРУ!!!! ЦЕ НАЙКРАЩА МІСІЯ ЕВЕР!!! Карати зірку за мову словником! Це так концептуально! Так авангардно! Я схопила словник. Він був важкий від знань і ненависті! Я його навіть лизнула. Смак паперу і праведної люті!

– Хвоє, підйом! – гаркнула я. – Нас чекає лінгвістичний джихад!

Хвоя, що дрімала в кутку, підвела голову.

– Насильство над мистецтвом… це найвища форма критичного аналізу… Я готова.

Ми знайшли її біля концертного залу. Вона виходила зі свого блискучого, як яйця кота, лімузину. Величезна, в срібному, і з цією, блядь, ЗІРКОЮ на голові! А поруч її вічна супутниця – Мама, з таким суворим обличчям, наче вона щойно з'їла лимон без цукру. Це був наш час!

– В АТАКУ!!! ЗА ЧИСТОТУ МОВИ!!! ЗА ВЕЛЬМОЖУ!!! – заверещала я і, тримаючи словник наперевіс, як таран, кинулась на них!

Хвоя бігла поруч, викрикуючи рядки з власного вірша:

– "Суржик – це кров, що тече з рани націїїїїїїї!..."

Вєрка обернулася. І, блядь, не злякалася. Її брови, намальовані так, наче їх креслив п'яний архітектор, здивовано поповзли вгору.

– Дєвочки, а ви не охрінєлі, нє? – прогуділа вона своїм фірмовим баритоном.

– Мовчати, запроданко! – крикнула я. – Зараз я вб'ю в тебе солов'їну! СЛОВНИКОМ!

І я замахнулася, щоб з усієї дурі в'їбати її по голові цим фоліантом!

Але Вєрка виявилася не такою простою! Різкий рух! Вона, сука, зняла зі своєї голови цю ЗІРКУ! І вона, блядь, виявилась з гострими, металевими краями! Вона тримала її, як ніндзя свій сюрикен!

– Ти шо, на саму Примадонну руку підняла, чучундра?! – крикнула вона і з розмаху жбурнула цю зірку в мене!

*ФУІТЬ!*

Зірка, обертаючись, просвистіла в мене біля вуха і з глухим дзвоном врізалась в стіну! Це, нахуй, бойова зброя!

А Мама?! Ця стара перечниця не розгубилася! Вона зняла з плеча свою величезну, набиту чимось важким сумку і з криком "Ах ти ж, проститутка!" почала крутити нею, як пращею! *ВУУУХ! ВУУУХ!* Я ледве ухилялася!

Це була битва! Я намагалась дістати їх словником, а вони відбивалися зіркою і сумкою з консервацією! Хвоя спробувала зайти з флангу, але отримала від Мами ляпаса, від якого відлетіла на кілька метрів, класично харкнувши кров'ю! Ми програвали!

І ось фінал. Вєрка, відбивши мою чергову атаку, підскочила і з усієї сили вліпила мені ногою, взутою в туфлю на величезній платформі, прямісінько в груди! Я відлетіла, як кегля, і гепнулася на асфальт, випустивши з рук свою священну зброю!

Вона підійшла і, поправивши на голові свою зірку-вбивцю, подивилася на мене зверху вниз.

– Ідіть, дєвочки, проспіться, – сказала вона, вже спокійно. – І почитайте шо-нєбудь, крім етикеток на горілці. Шоу закінчено.

Вона з Мамою сіла назад в лімузин, і він поїхав.

Я лежала на асфальті, побита, принижена, поруч зі словником української мови.

Хвоя підповзла до мене.

– Нас… нас перемогли… – прохрипіла вона.

– Так, – видихнула я. А потім на моєму обличчі з'явилася посмішка. – Нас перемогла сама Вєрка Сердючка! Зіркою по голові! Уявляєш, який буде заголовок в новинах?

Так. Ми програли битву. Але війну за славу… здається, ми щойно почали вигравати.

Тиша.

Огидна, блядь, гнітюча тиша. В ефірі. Ні тобі скандальних заголовків «Мовний патруль атакує Примадонну!», ні «Кривава бійня зі словниками біля палацу Україна». НІХУЯ. Наче й не було нічого. Мабуть, піар-служба цієї зіркової сучки спрацювала на відмінно, зам'явши інцидент. Моє тіло нило від ударів платформою, а душа – від образи. Мене перемогла жінка в костюмі фольги! І світ про це навіть не дізнався!

– Я. ЦЬОГО. ТАК. НЕ. ЗАЛИШУ. – процідила я крізь зуби, піднімаючи з підлоги наш бойовий словник. Його палітурка була трохи подряпана після контакту з асфальтом, і це робило його ще більш грізним.

– Ненависть – це найкращий двигун прогресу… чи регресу… неважливо, – підтримала мене Хвоя. – Я з тобою. До кінця.

– РЕВАНШ!!!

Ми вистежили її через кілька днів. Вона, курва, йшла пішки! Без лімузина, без мами! В своєму повсякденному образі – ну, як повсякденному. Величезна срібна куртка, блискучі лосини і та сама зірка, тільки трохи меншого розміру, просто на кепці. Вона йшла, наспівуючи собі під ніс «Ха-ра-шо! Всё будет хорошо!». Це був, блядь, виклик! Вона знущалася над нашими патріотичними почуттями!

– ЗАРАЗ ТОБІ, СУКО, БУДЕ "ДОБРЕ"! – закричала я і знову кинулась на неї, розмахуючи словником, як шаблею!

Вона побачила нас! На її обличчі на мить промайнув жах, а потім вона, недовго думаючи, розвернулася і побігла!

І почалася, сука, ГОНИТВА!

Центром Києва! Ми неслися за нею, як дві фурії, а вона, ця величезна срібна комета, ухилялася від транспорту і перехожих з грацією п'яного бегемота!

«ВСЁ БУДЕТ ХОРОШО!» – долітало до нас.

– ТІЛЬКИ НЕ В МОЮ ЗМІНУ! – ревіла я у відповідь.

Люди. Вони, блядь, заважали! Постійно плуталися під ногами!

Якийсь хіпстер з айфоном вирішив зняти нашу гонитву на відео! Я, не зупиняючись, з розмаху в'їбала його словником по голові! *БАМ!* Телефон в один бік, хіпстер – в інший!

– БЕЗ ДОКУМЕНТАЛЬНИХ ФІЛЬМІВ! ТІЛЬКИ ПРЯМИЙ ЕФІР!

Якась бабуся з візочком почала кричати, що ми наркоманки! *ХРЯСЬ!* І бабуся тихо осіла на землю, обіймаючи свою кравчучку.

– ЗА НАКЛЕП, СТАРА!

Бізнесмен в дорогому костюмі! *ХРЯСЬ!* Студент! *ХРЯСЬ!* Кур'єр «Глово»! *ХРЯСЬ!* Вони падали, як кеглі! Моя лють вимагала виходу, і будь-хто, хто стояв на шляху між мною і Сердючкою, отримував свою порцію українізації!

Але вона, курва, була швидка! Вона забігла на залізничний вокзал! Ми за нею!

Вона влетіла в натовп. Ми на мить втратили її з виду! Ми бігали між людьми, намагаючись знайти її срібний блиск! Де?! Де, блядь, вона поділася?!

Я побачила поїзд, що стояв на першій платформі. Київ-Ужгород. І біля одного з вагонів стояла ВОНА. Провідниця. Нудна, втомлена тітка в синій формі. Стандартна, сука, Укрзалізниця-стайл. На голові – смішна пілотка. В руках – рулон туалетного паперу. Обличчя – сама байдужість до світу.

– Шановні пасажири, пред'являємо квитки, – бубоніла вона.

– Ви не бачили тут таку… здорову, блискучу? – спитала я в неї, важко дихаючи.

Вона повільно підняла на мене свої втомлені очі.

– Дівчата, шо я, по-вашому, блєстящиє шари тут висматриваю? – ліниво відповіла вона. – В мене тут посадка. У вас квиток є? Нєт? Значить, слєдующий.