Він, сука, думав нас налякати! ХА! НАЇВНИЙ! Після Вельможі, армії гопників, картопляного бобра і подорожей в часі нас було вже нічим не здивувати!
– О, диви! – сказала я Хвої, випльовуючи з рота щось схоже на волосся. – Бойова одиниця! І з власним транспортом! – я кивнула на кульку. – Привіт, друже! Роботу шукаєш?
Клоун закліпав. Його намальована посмішка на мить здригнулася.
Хвоя тим часом встала в повний зріст. Вода з гівном стікала з її волосся, роблячи її схожою на Офелію, що втопилася в туалеті. Вона з захватом подивилась на клоуна.
– Ти… – видихнула вона. – Ти… прекрасний! Ти – квінтесенція болю, одягнена в маску радості! Ти – художник страху! Який метафоричний образ! Браво!
Клоун, здається, зовсім охуїв. Він явно чекав криків, паніки, сліз. А отримав пропозицію по роботі і літературний аналіз свого образу.
– У нас є вакансія, – діловим тоном продовжила я. – Організація В.С.А.С. Посада: рядовий агент хаосу. Графік гнучкий. Зарплата – повага і наша безмежна любов. Ну, переважно моя. Ну, скоріше, я буду тебе зневажати, але це теж емоція! Погоджуйся! Ти ідеально вписуєшся в нашу команду психів!
– Я не хочу в команду! Я хочу з'їсти ваш страх! – раптом заверещав клоун, і його обличчя почало деформуватись. Він відкрив рота, і там, замість зубів, була лише чорна, вируюча порожнеча з якимись далекими вогнями всередині. Мертві вогні.
Я подивилась на це.
– Ого, – сказала я. – Ніхуя собі портативна чорна діра. Це твоя фішка? Сильно. Слухай, а електрику жере? Ми можемо цим живити наш Запорожець?
Хвоя дістала свій вічний записник, який дивом не розмок, і почала писати.
– «Безодня дивиться на мене… і я бачу в ній рими… безкінечної самотності…»
І тут клоун, блядь, зламався.
На наших очах все його страхіття здулося, як проколота кулька. Мертві вогні в роті згасли. Його плечі опустилися. Він сів прямо в наше смердюче болото і закрив обличчя руками. Його плечі затряслися в риданнях. Він плакав! Древнє, сука, зло, яке жере страх, РОЗРЕВІЛОСЯ, ЯК ДІВЧИНКА, У ЯКОЇ ЗАБРАЛИ ЛЯЛЬКУ!
– Ну-ну, ти чого? – я підійшла і незграбно поплескала його по плечу. – Все не так погано. Ну, подумаєш, двох довбойобок не налякав. Спробуєш на інших.
– ВИ… ВИ ЗІПСУВАЛИ МЕНІ ВСЕ! – ридав він. – Я тисячі років цим займаюся! Це єдине, що я вмію! Страх, паніка, смачні дитячі душі… А ви… ви… Ви пропонуєте мені роботу!!! Питаєте про рахунки за електрику!!! КРИТИКУЄТЕ МІЙ ПЕРФОРМАНС!!!
Він підняв на нас своє заплакане, розмазане обличчя.
– Будь ласка, – прошепотів він. – Просто йдіть звідси. Он там, за тим поворотом, вихід. Просто залиште мене в спокої. Я хочу побути на самоті зі своєю екзистенційною кризою.
Ми переглянулись. Що ж. Місія "завербуй клоуна" провалилась. Але ми зробили щось більше. Ми довели древнє зло до депресії. Це теж, в якомусь сенсі, перемога.
– Добре, йдемо, – погодилась я. – Тримай.
Я висипала йому на коліна жменю нашої дорогоцінної ГМО-гречки.
– Це тобі… на перших порах. Підйомні. Пожуєш, може, настрій підніметься.
Він просто дивився на цю гречку, і в його очах була така порожнеча, яку не описала б навіть Хвоя.
Ми пішли до виходу, залишаючи за собою переможеного, зламаного короля каналізаційних жахів.
– А він мені сподобався, – тихо сказала Хвоя. – В ньому стільки невисловленого болю…
– Ага, – відповіла я. – Особливо тепер. Думаю, після нас він ще довго буде боятися виходити на роботу.
Після нашої каналізаційної психотерапії з клоуном-невдахою, ми знову опинилися на поверхні, смердючі, але нескорені. Досить. Досить, блядь, імпровізацій, відхилень від курсу і вербування сумнівних елементів. Настав час для основного плану! Час створювати армію! Час починати, сука, ОПЕРАЦІЮ!
– Хвоє, вся ця хуйня була лише розминкою. Тепер – по-справжньому. Нам потрібен лише один. Перший. Альфа, блядь! Який поведе за собою інших, – промовила я з пафосом, гідним кращих промов Вельможі.
Ми розклали нашу священну ГМО-гречку біля покинутої заправки і зачаїлись у кущах, як два снайпери-алкоголіки. Чекали ми недовго.
Він вийшов з лісу, величний, наче, блядь, цар. ЛОСЬ. Здоровенний, з рогами, схожими на розсохлий трон. Він з підозрою подивився по сторонах і, переконавшись, що нікого немає, рушив до нашої наживки.
– Це він, – прошепотіла Хвоя. – Я відчуваю в ньому міць і трагічну самотність лісового короля.
Він почав їсти. З апетитом. Він жрав нашу ГМО-гречку, як не в себе! Ми вирішили не скупитися. Це була інвестиція, блядь, в наше майбутнє! Я висипала йому… ПІВМІШКА! Дохуя! Це була жертва на вівтар нашої перемоги!
І ось тут почалися спецефекти.
На наших очах лось почав РОСТИ. Не просто рости – його, блядь, розпирало зсередини, наче хтось підключив його до компресора! Кістки тріщали! М'язи наливалися! *КРРРХХХХ… РРРРР!* Він ріс! Двоповерхівка… триповерхівка… П'ЯТИЙ, СУКА, ПОВЕРХ!!!
Він зупинився. Тепер над нами височіла гора м'язів, хутра і люті розміром з хрущовку! Це була, нахуй, жива осаджувальна вежа! НАШ ЙОБАНИЙ ГОДЗІЛЛА! Ми створили його!
Його очі, тепер розміром з каналізаційні люки, світилися розумом. Точніше, чимось схожим на розум. Це була чиста, незамутнена, первородна… ХІТЬ. Він підняв свою велетенську голову, глибоко вдихнув радіоактивне повітря і видав рев! Такий рев, від якого з дерев посипалося листя, а в мене завібрували останні чисті труси!
«РРРРРРРР-УУУУУУ-УУУУУУ!!!!»
Його погляд був спрямований на горизонт. Він побачив його. Величезний, сірий, монолітний. САРКОФАГ ЧЕТВЕРТОГО ЕНЕРГОБЛОКУ.
– Він що, зібрався його атакувати? – спитала я.
– Ні, – з жахом у голосі відповіла Хвоя, яка, схоже, щось зрозуміла. – Його погляд… це не агресія. Це… Це…
Вона не встигла договорити.
Наш гігантський лось, похитуючи стегнами, як портова шльондра, пішов у напрямку саркофага. Це була не атака. Це, блядь, була ШЛЮБНА ХОДА!
Він, цей виродок, побачив у бетонному моноліті… САМКУ!!! Величезну, сіру, незграбну, але таку, блядь, привабливу для нього самку!!!
– НІ!!! СУКА, НІ!!! ТІЛЬКИ НЕ ЦЕ!!! ВІН Ж ЙОГО РОЗНЕСЕ!!! – закричала я.
Наш геніальний план руйнувався на очах. Замість того, щоб вести армію на Київ, наш головнокомандувач збирався зґвалтувати атомну електростанцію!!!
*БАБАХ!!!*
Він підійшов до саркофага і почав до нього тертися! Величезні шматки бетону посипалися додолу! Він щось ніжно мугикав собі під ніс і намагався залізти на нього ззаду! Він, сука, його ТРАХАВ!!! І кожен його фрикційний рух розносив саркофаг на шматки, піднімаючи в повітря хмари радіоактивного пилу!
Треба було його зупинити!!!
– ЩО РОБИТИ?! – верещала я.
Хвоя раптом прийшла до тями. В її очах знову з'явився той самий погляд, що й під час битви з шишками. Вона вказала на сосни навколо.
– Ми повинні відволікти його! Закидати! Збити його з пантелику!
І ми почали. Це була, сука, найабсурдніша битва в історії людства. Дві маленькі фігурки, що бігали біля ніг гігантського лося, який трахав АЕС, і кидали в нього… ШИШКАМИ!!!
– ГЕЙ, ТИ, ЗБОЧЕНЕЦЬ РОГАТИЙ!!! ОСЬ СЮДИ ДИВИСЬ!!! – кричала я, запускаючи снарядом прямо йому в сраку.
Шишка відскочила від нього, як від стіни!
– Ти б'єш по неживому! Треба цілитись у джерело його тваринної пристрасті! У КОД! – кричала Хвоя, намагаючись докинути до його голови.
Але все було марно! Він нас не помічав! Він був поглинутий своїм коханням! Саркофаг тріщав по швах, гола арматура стирчала, наче ребра! Скоро він його доламає і все, що там всередині, вирветься назовні!
Я зупинилась, дивлячись на це видовище. З одного боку – повний, незворотній піздєц і, можливо, кінець світу. З іншого… це було так, блядь, символічно! Природа, створена нашою дурістю, ґвалтує інше творіння людського ідіотизму!
– Знаєш що? – сказала я Хвої, кидаючи останню шишку. – Похуй.
– Що?
– Похуй, кажу. Хай трахає. Це навіть гарно.
Ми сіли на землю, обійнявши коліна. Дві маленькі глядачки на порнофільмі за участі радіоактивного лося і саркофага. Можливо, це і є наш фінал. Наш апофеоз. А Вельможа… Вельможа, мабуть, поставить нам за це пам'ятник. Або просто плюне на нашу могилу. Неважливо. Головне, що це видовище ми точно ніколи не забудемо.
Я сиділа на землі і, зачарована, спостерігала за цим епічним, сука, коїтусом апокаліпсису. Велетенський лось продовжував свою любовну атаку на саркофаг, і кожен його поштовх віддавався в землі, наче маленький землетрус. Це було грандіозно. Це було безглуздо. Це був, блядь, фінал. Але десь глибоко в моїй безбашенній душі щось протестувало. Це був НЕ НАШ фінал. Ми не могли просто так сидіти і дивитись! Ми – агенти В.С.А.С.! Ми сіємо хаос, а не пасивно за ним спостерігаємо!
І тут, як спалах блискавки після п'янки, в моїй голові виникла ідея. Ідея настільки тупа, настільки божевільна, що вона просто, блядь, мусила спрацювати.
– Хвоє! – закричала я, схопивши її за плечі. – Я дещо згадала! Той відос! Ті довбойоби-блогери з Луганщини!
– Що?.. Про що ти? Про той, де вони намагалися вчити голуба курити?..
– Ні, суко! Інший! Той, де вони притягли в Прип'ять сраний реактивний двигун з літака, прив’язали його до колеса огляду і намагались запустити його в космос, щоб передати привіт інопланетянам!
Очі Хвої розширилися. Вона все зрозуміла.
– Ти ж не думаєш…
– Я, блядь, ДУМАЮ! ЦЕ НАШ ШАНС! Це наша, нахуй, останнЯ сімейна барбекю-вечірка, щоб врятувати цю планету! За мною!
І ми побігли! Наш шлях лежав до парку атракціонів, що перетворився на моторошне кладовище дитячих веселощів. І ось воно! Колесо огляду! Іржаве, величезне, як скелет доісторичної тварини. І, сука, ззаду до нього, примотаний синьою ізострічкою і якимись тросами, стирчав ВІН. Справжній, курва, реактивний двигун! Здається, блогери не змогли його запустити і просто покинули цю авангардну скульптуру на радість мутантам.
– Це наш, блядь, супер-кар! – закричала я.
Ми полізли нагору. Ми знайшли ту саму кабінку, до якої було примотане це чудо техніки. В кабінці, наче заповіт предків, валялась каністра з залишками палива і інструкція, намальована від руки на коробці з-під піци, щось типу "СЮДИ КРАСНИЙ, СЮДИ СІНІЙ, ЕСЛІ ВЗАРВЬОЦА – НЕСУДЬБА".
Поки я розбиралася з цим інженерним ребусом, Хвоя, використовуючи мою лопату, як лом, почала збивати стопорні кріплення, що тримали колесо на місці.
*ДЗИНЬ!* *БАМ!*
Останнє кріплення впало! Колесо огляду тепер трималось тільки на чесному слові і силі тяжіння!
– Готово! – прокричала вона, заплигуючи до мене в кабінку.
– Пристібніться, сучки, – прошепотіла я і з'єднала два останні дроти.
Двигун заревів! Спочатку нехотячи, а потім все сильніше і сильніше! *РРРРРУУУУУУММММ!!!*
Кабінку затрясло, все колесо заходило ходуном!
– Я вірю в фізику! Я вірю, блядь, у сім'ю!!! ВПЕРЕЕЕЕД!!!! – закричала я і відпустила імпровізоване гальмо!
І воно, блядь, поїхало.
Ні, воно, нахуй, ПОКОТИЛОСЯ!!!
Величезне колесо огляду, підштовхуване реактивним двигуном, що ревів, як тисяча демонів, відірвалося від своєї основи і з неймовірною швидкістю покотилося мертвим містом, змітаючи на своєму шляху дерева, кіоски і наші залишки здорового глузду!
Ми летіли в цій кабінці, мов у центрифузі! Все оберталось!
– А-А-А-А-А, Я БАЧУ ЗІРКИ!!!
– ЦЕ НЕ ЗІРКИ, ЦЕ НАШЕ МАЙБУТНЄ, КУРВО!!!
Наша мета – гігантський лось, що досі ґвалтував історію. Він був до нас задом, у найпікантніший, блядь, момент! І наше колесо-снаряд котилося прямісінько… в найвразливіше місце будь-якого самця!
Це був кінематографічний момент, гідний найкращих бойовиків!
Ми наближались! Уповільнена зйомка! Драматична музика в голові!
– ЦІЛЬСЯ В ЯЙЦЯ, ХВОЄ! ЦІЛЬСЯ, БЛЯДЬ, ПРЯМО В НИХ!
*ХРЯСЬ!!!!!!!!!!!!!!!!*
Удар. Оглушливий, вологий, такий, що навіть у нас в кабінці все стиснулось! Колесо огляду, наш авангардний болід, врізалося з усієї дурі прямісінько в гігантські, як два дирижаблі, тестикули нашого рогатого збоченця!!!
Лось застиг. Його романтичне мугикання перервалось. Він повільно-повільно обернувся. Потім його очі закотились. З його рота вирвався не рев, а тоненький, жалісливий, нелюдський, блядь, ФАЛЬЦЕТ, якого вистачило б, щоб розбити все скло у Прип’яті, якби воно там ще залишалось.
І ця п'ятиповерхова гора тестостерону з тихим, майже витонченим стогоном почала завалюватися набік і гепнулася на землю, піднявши хмару пилу.
Нокаут. Тотальний, абсолютний, нищівний нокаут.
Колесо огляду проїхало ще метрів сто і розвалилося на частини. Ми вилізли з-під уламків, побиті, але живі і охуєнно задоволені.
Саркофаг стояв. Ледве-ледве. Побитий, роздертий, наче після жорсткого групового зґвалтування, але він, сука, стояв.
Ми підійшли до переможеного ворога. Величезне тіло лося тремтіло, а з очей котились сльози розміром з відро.
Я подивилася на Хвою.
– Ти про щось шкодуєш?
– Так, – серйозно відповіла вона. – Про те, що це був не той білоруський бобер. Він на це заслуговував більше.
Ми перемогли. Ми не знали як, не знали навіщо. Але цей вечір ми, блядь, врятували. Час було шукати рештки нашої гречки. І думати, що тепер робити з цією перегодованою і психологічно травмованою горою м'яса.
Після того, як ми врятували світ, чи то пак, атомну електростанцію, шляхом хірургічної кастрації гігантського лося за допомогою колеса огляду, настав час підбивати підсумки. Перше: наш головнокомандувач тепер лежить і ридає, переживаючи найглибшу психологічну травму в історії тваринного світу. Друге: від нашого стратегічного запасу ГМО-гречки після вибуху колеса і нашої рятівної операції залишилися лише розсипані по всьому полю жалюгідні, блядь, крихти. Все. Це був кінець нашого грандіозного плану. Не буде ніякої армії, не буде походу на Київ. Буде тільки ганьба, голод і, можливо, догана від Вельможі з наступним скиданням до крокодилів, які, напевно, вже встигли вийти з депресії і зголодніти.