Ми зупинились біля входу, важко дихаючи.

– Ну що, сучара, добігався? – крикнула я.

У відповідь з розбитого вікна висунулась бородата голова і показала нам середній палець.

– Я ТУТ ЖИТИ БУДУ! В МЕНЕ ЇЖІ НА РІК! А ВИ, СУКИ, ЗДОХНІТЬ З ГОЛОДУ ЗІ СВОЄЮ ЖМЕНЕЮ ГРЕЧКИ! ІДІОТКИ!

Він був правий. І від цього було ще прикріше. Наша жадібність нас погубила.

– Знаєш, – сказала Хвоя, відколупуючи сіль зі своєї сраки. – Матеріальне… воно тлінне. Сьогодні в тебе є тушонка, а завтра…

– А завтра в тебе знову гречка, – похмуро закінчила я. – Пішли звідси. Треба придумати новий план.

Ми відходили від дитсадка, чуючи за спиною переможний регіт бородатого жлоба і смачний звук відкривання консервної банки. Нічого, сука. Ми ще повернемось. І наступного разу запропонуємо йому цілих дві склянки. Можливо.

Піздєц. Ось одне слово, яке ідеально описувало наш стан. Тотальний, всеохоплюючий, екзистенційний ПІЗДЄЦ. Ми просрали армію просвітлених гопників, ми просрали битву за тушонку з бородатим жлобом, і, здається, ми потихеньку почали просирати глузд. Голодні, злі, і тільки величезний мішок з гречкою, який я тягнула на собі, як горб, нагадував про нашу велику, але, сука, абсолютно нездійсненну місію.

– Все тлін… – почала було Хвоя, але я її обірвала.

– Ще одне слово про тлін, і я згодую тебе першому-ліпшому мутанту, – прогарчала я.

І тут, посеред покинутої вулиці, стояв він. Шедевр інженерної некрофілії. Іржавий, побитий життям, з колесами, спущеними так, наче він втомився жити ще сорок років тому. ЗАПОРОЖЕЦЬ. «Вухань».

– Ось! – вигукнула я. – Наш бойовий кінь! Наш, блядь, лімузин до слави!

– Він… він мертвий, Дзиґо. Його душа давно відлетіла на звалище історії, – заперечила Хвоя.

– Душа – це для поетів. А нам треба їхати!

Я підійшла і з усієї сили пнула іржаві двері. Вони з жалібним скрипом відчинилися. Я закинула всередину мішок з гречкою, потім заштовхала Хвою, а потім залізла сама. Ключів, звісно, не було. Я просто роздерла панель, знайшла два дроти і, як мене колись вчили панки на Троєщині, почала їх з’єднувати. *Іскра!* Ще одна!

І тут, блядь, сталося диво. Мотор кашлянув, чхнув, видав звук, наче помираючий дідусь пукнув під водою… і завівся! Він заревів, затрусився, але він, сука, ЖИВ!

Я з реготом втиснула педаль в підлогу, і наш іржавий пепелац рушив з місця.

А потім небо потемніло. Різко. Звідкись взялись чорні хмари. Почалася гроза, така, наче Зевс з Перуном влаштували п'яну бійку. Дощ лив стіною. І ось, коли я намагалася об’їхати перевернутий кіоск, величезна, сліпуча блискавка… ВДАРИЛА ПРЯМО В НАШУ АНТЕНУ!!!

*КРРРРРРРЯЯЯЯЯЯСЬ!*

Все навколо залило білим ніхуя. Машина заверещала, як свиня на забої, її повело… і я відрубалась.

***

Я прийшла до тями від того, що хтось голосно сміявся. Я відкрила очі. Сонечко, блядь, світить! Небо блакитне! Навколо чисті, цілі будинки! І, сука, люди ходять! В однакових робах, з папками, кудись поспішають і весело перемовляються! А найголовніше – ніяких, нахуй, руїн.

Я подивилась на Хвою. Вона теж охуївала.

– Де ми, блядь?! – прошепотіла я.

– Це… це утопія? Рай для інженерів? Чи просто дуже реалістична передсмертна галюцинація?

І тут я побачила календар, що висів у вікні прохідної, біля якої ми стояли. Величезні, червоні цифри.

**25 КВІТНЯ 1986 РОКУ.**

ЄБАТИ МІЙ ЛИ́СИЙ ЧЕРЕП!!! БЛИСКАВКА! ЗАПОРОЖЕЦЬ! ЦЕ Ж ЯК В ТОМУ ФІЛЬМІ!!! Ми, сука, в минулому! ЗА ДЕНЬ ДО ТОГО, ЯК ВСЯ ЦЯ ХУЙНЯ ВИБУХНЕ ДО ЄБЕНОЇ МАТЕРІ!

– Ми повинні їх попередити! – закричала я, вискакуючи з машини. – Хвоє, за мною! Ми рятівниці світу!

Ми влетіли в головний корпус. Ми бігли коридорами, повз ахуїваючих вусатих дядьків в білих халатах, і ввірвались в саме серце – в БЛОЧНИЙ ЩИТ УПРАВЛІННЯ!

І тут нас зустріла стіна. Стіна, блядь, звуку!

З величезних колонок, прикручених до стелі, на повну гучність лупила ABBA!!! *«Dancing Queen, young and sweet, only seventeen…»* Це було так голосно, що вібрували пломби в зубах! Персонал, ці генії атомної енергетики, стояли, пританцьовуючи, натискаючи на кнопки в ритм музиці! Один вусань навіть намагався робити «місячну ходу»!

– ЗАВТРА ВСЬОМУ ПІЗДА!!! ВИБУХНЕ!!! – заверещала я, але мій голос потонув у веселому приспіві.

Вони нас побачили. І просто привітно помахали руками, продовжуючи хитати головами! Все. Звукової комунікації не буде.

– Пантоміма! – прохрипіла я Хвої. – Тільки пантоміма!

Я вийшла на центр зали. Треба було показати їм…

«ГРИБ».** Я присіла, обхопила себе руками, а потім різко підстрибнула, розкинувши руки і волосся в сторони, і надула щоки, зображуючи гігантський ядерний пук! Щоб було зрозуміліше, я видала гучне, але беззвучне «ПУУУУУУХ!».

Інженери зааплодували! Один навіть спробував повторити!

«РОЗПЛАВЛЕНИЙ РЕАКТОР».** Я вказала на їхній пульт управління. Потім я почала повільно стікати на підлогу, як морозиво на сонці, мої кінцівки тряслись, а обличчя скривилось від уявного болю. Я зображала чисте, концентроване страждання атома!

Їм сподобалось ще більше! «Браво!», - кричав хтось!

«СМЕРТЬ ВІД РАДІАЦІЇ».** Я лягла на підлогу і почала сіпатись та дриґати ногами, як тарган, якого полили дихлофосом, висунувши язик і закотивши очі! Це була моя фінальна арія!

Вони влаштували овацію!

Тут вийшла Хвоя. Її обличчя було трагічним, як ніколи. Вона покаже їм мистецтво!

«ТРАГЕДІЯ НАРОДЖЕННЯ ЧОРНОГО СОНЦЯ».** Вона повільно підняла руки до стелі, її тіло вигнулось назад у неможливій дузі, наче її хребет зламався від усвідомлення неминучого!

Вусані були в захваті від такої гнучкості.

«БЕЗЗВУЧНИЙ КРИК БЕТОНУ».** Вона завмерла в позі розіп’ятої мучениці, її рот був відкритий у німому крику, а очі дивилися крізь стіни в саму душу ентропії!

Вони думали, що це частина танцю, і почали гойдатися з боку в бік.

Ми провалились. Вони, блядь, невиліковні!

Ми вибігли звідти під оплески і веселі крики. Поки ABBA співала про те, як можна танцювати і веселитись, ці ідіоти готували світові найбільшу сраку в його історії.

Ми заскочили в наш Запорожець.

– Жени! – крикнула Хвоя. – Тут нема чого рятувати! Цей світ приречений!

Я вдарила по газам. І в ту ж секунду з ясного, сука, неба в нашу антену знову в'їбала блискавка. *КРЯСЬ!* І нас знову кинуло в біле ніхуя, під саундтрек «Money, Money, Money».

***

Ми прийшли до тями там же, де й зникли. Навколо – звична розруха. Наш запорожець тихо димів.

– Ми повернулись… – видихнула я.

– Так, – похмуро відповіла Хвоя, дивлячись на саркофаг на горизонті. – Ми нічого не змінили.

Я дістала з бардачка пом’яту пачку цигарок і закурила.

– Похуй, – сказала я, видихаючи дим. – Зате ми тепер знаємо, що до апокаліпсису призвела не помилка інженерів.

– А що?

– ABBA, блядь. Завжди знала, що з ними щось не так.

Після нашої маленької подорожі в минуле, яка довела лише одне – людство невиліковно хворе на ABBA, ми знову опинились наодинці з природою-матір'ю, яка, судячи з усього, була нам злою мачухою. Наш іржавий болід часу остаточно здох, перетворившись на купу мотлоху. Голод почав гризти не тільки шлунки, а й мізки.

Ми брели лісом, де кожна сосна, здавалось, насміхалася над нами своєю мовчазною байдужістю.

– Я більше не можу… – простогнала Хвоя, падаючи на коліна. – Мій внутрішній світ спустошений… а шлунок… шлунок вимагає жертв.

– Терпи, козачко, – буркнула я, перекидаючи мішок з безцінною, але неїстівною (це ж для армії!) гречкою. – Десь тут мають бути хоч якісь їстівні корінці… чи неїстівні туристи…

Але Хвоя мене вже не слухала. Її погляд, повний екзистенційного відчаю, впав на те, що лежало під ногами. Шишки. Звичайні, блядь, соснові шишки.

І, не довго думаючи, вона схопила одну і почала її гризти.

*ХРУМ… ХРУМ…*

Звук був такий, наче хтось намагається розжувати меблі.

– Ти що, білка-наркоманка?!! Припини, зуби поламаєш! – крикнула я.

Але було пізно.

Вона доїла шишку до кінця. З її рота по куточках стирчали соснові голки, що робило її схожою на їжака-гота. Вона підняла на мене очі. І це, блядь, були вже не очі Хвої, поетеси-страдальниці. В них була… ясність. Спокійна, лякаюча ясність, як у того чувака з окулярами, який постійно казав про ложки.

– Дзиґо… – промовила вона абсолютно спокійним голосом, без звичного трагічного надриву. – Я бачу.

– Що ти, блядь, бачиш? Залишки свого розуму, що витікає з вух?

– Ні, – відповіла вона, повільно підводячись на ноги. – Я бачу КОД.

ЩО?!

– Все це… це симуляція, – сказала вона, обводячи рукою ліс. – Дерева… небо… твій прапор на арматурі… це все лише рядки коду. Зелені цифри, що біжать по екрану. Це несправжнє. Це… це Матриця.

Вона знову взяла шишку. Але цього разу не стала її їсти.

– Я – обрана, – промовила вона. – А ти… ти ще спиш. Але я розбуджу тебе. Не існує ніяких шишок.

І з цими словами вона кинула в мене шишкою! Я інстинктивно ухилилася.

– Ти шо, їбанулась зовсім?!

Але Хвоя вже не слухала. В її очах горіло світло істини!

– Тобі не втекти від правди, Дзиґо! Відкрий очі! Твоїх реакцій не існує! Це все скрипти! – кричала вона, починаючи закидати мене шишками, наче, блядь, гранатомет!

І тут… я не знаю, як це сталося, але світ уповільнився. Наче хтось увімкнув ефект «bullet time».

Шишка летіла на мене. Не просто летіла, вона ПЛИВЛА в повітрі! Я бачила кожну її лусочку, кожну смоляну крапельку.

– WHOA, – прошепотіла я, як той самий чувак у шкіряному плащі.

Я повільно, граційно, наче, сука, балерина під кетаміном, прогнулася назад. *ФУІТЬ!* Шишка пролетіла в міліметрі від мого носа, залишаючи в повітрі ледь видимий шлейф.

– Ти лише програма! – верещала Хвоя, кидаючи ще!

*ФУІТЬ!*

Я зробила колесо. *ФУІТЬ!*

Я зробила сальто. *ФУІТЬ! ФУІТЬ!*

Дві шишки пролетіли по обидва боки від моєї голови, як кулі, блядь!

Я ухилялася! Я танцювала! Це був танець, це був балет ухилення! В її очах я, мабуть, була агентом Смітом, але в душі я відчувала себе Нео!

Хвоя, не розуміючи, як я можу ухилятися від її «снарядів правди», почала шаленіти. Вона схопила величезну соснову гілку, всю обліплену шишками, і з криком «Я звільню твій розум!» побігла на мене, розмахуючи нею, як булавою!

Слоу-мо закінчилось так само раптово, як і почалося. Я побачила, що на мене летить цей їбучий дерев'яний дрин! І часу на красиві ухилення вже не було!

Єдине, що я встигла зробити – це виставити вперед наш величезний, набитий гречкою мішок.

*ГУП!*

Гілка з усієї дурі в'їбала по мішку! Шишки розлетілись, наче шрапнель, а сама Хвоя від віддачі відлетіла назад і боляче гепнулась сракою на землю.

Вона сиділа на землі, потираючи забите місце, і знову дивилася на світ своїми звичайними, сумними очима. Здається, просвітлення закінчилося.

– Що… що це було? – прохрипіла вона.

– Твій особистий кібер-панк, подруго, – сказала я, обтрушуючи священну гречку. – Здається, соснова дієта тобі не дуже підходить.

Вона знову взяла шишку. Цього разу – обережно. Подивилася на неї.

– «Реальність… це лише те, що не зникає, коли ти перестаєш у це вірити… кхе-кхе…» Схоже, доведеться знову повірити в голод.

Ми пішли далі, залишаючи за собою поле бою, засипане шишками.

А я ще довго відчувала в своїх рухах якусь дивну, майже надлюдську легкість. Можливо, трохи її божевілля передалося й мені. Чи, може, ця гречка і справді не така проста, як здається. Можливо, одного дня я зупиню нею не шишки. А кулі. Або лося. Або Вельможу. Хто, блядь, знає.

Блядство. Ось як називалася наша прогулянка. Справжнє, сука, концентроване блядство. Ліс, який спочатку здавався рятівним притулком від абсурду цивілізації, тепер перетворився на зелене пекло, де єдиною їжею були шишки-галюциногени і глибокі філософські розчарування. Я тягнула наш мішок-вівтар, проклинаючи той день, коли Вельможа вирішила, що ми здатні на щось більше, ніж просто красиво здохнути.

– Все марно… – бубоніла Хвоя, плентаючись позаду. – Ми лише піщинки в годиннику безкінечності, що сиплються з дірки "життя" в дірку "смерть"...

– Якщо ти зараз не заткнешся, я зроблю в тобі ще одну дірку своєю лопатою, – попередила я.

Ми вийшли на якесь асфальтоване поле. Руїни старого заводу. І посеред цього всього – він. Великий, круглий, іржавий люк. Здавалося, він кликав нас.

– Може там є… їжа? – з надією в голосі спитала Хвоя. – Консервовані щури? Радіоактивні черв'яки?

– Може. А може там просто гівно, – реалістично відповіла я, але цікавість взяла верх. Я підійшла, вхопилася за іржавий край і з усієї дурі смикнула.

*КРРРРЯЯЯК!!!*

Старий, прогнилий метал, на який я спиралася, не витримав. Все сталося за долю секунди. Підлога під моїми ногами зникла. Я з вереском полетіла в чорну, смердючу прірву! За мною, з трагічним зойком «О, ось воно, падіння в безодню!», полетіла Хвоя. А зверху, як останній, блядь, цвях в нашу труну, нас накрив мішок з гречкою, зануривши у темряву і запах мокрого зерна.

*ПЛЮХ!!!*

Ми впали. У щось рідке, густе і огидне. Це була не просто вода. Це була, сука, суміш лайна, сліз і промислових відходів. Це була каналізація. Наш новий дім.

І ось ми сидимо в цій теплій, ароматній рідині, коли я його почула. Веселий, блядь, сміх.

А потім, з-за рогу темного тунелю, випливла вона. Червона, сука, повітряна кулька. А за нею – він.

Він був високий, одягнений в латаний-перелатаний клоунський костюм, що колись, мабуть, був яскравим, а зараз мав колір брудної веселки. Біле, потріскане обличчя. Ідіотський рудий парик. І намальована посмішка від вуха до вуха. Але очі… в очах у нього була вся скорбота єврейського народу, помножена на безкінечність. Це був, блядь, найсумніший і найстрашніший клоун у Всесвіті.

– Привіт, дітки, – промовив він голосом, солодким, як цукрова вата, що пролежала в калюжі. – Заблукали? Не бійтесь. Там, унизу, ми всі літаємо.