Що за хуйня? Навіть ефект від грибів не тримається так довго.

Я підійшла до ватажка і клацнула пальцями перед його очима. Ніякої реакції.

– Ей! Жриця кличе! Час іти на священну війну з кабанами! – крикнула я йому у вухо.

Він повільно, як корова, повернув до мене своє обличчя. Погляд був абсолютно скляний. «Му-у-у», – промимрив він.

Я озирнулася. З кишені одного з гопників, що сидів на підлозі і намагався нагодувати свою тінь невидимою гречкою, стирчав якийсь дивний металевий предмет. Схожий на якусь футуристичну хуйню з дешевих фільмів – з кнопочкою і червоним склом. Мабуть, якийсь сталкерський артефакт, який вони знайшли.

І тут мене осінило.

– Хвоє, здається, я поняла, – прошепотіла я. – Ці довбойоби, напевно, вирішили поділитися "космічним знанням" з усіма і знайшли… блядський нейтралізатор! Як у тому фільмі про чорних підорів!

– Люди в чорному? – уточнила Хвоя.

– Ага! Тільки наші – в спортивних костюмах!

Вони, сука, самі собі стерли пам'ять! Ця армія просвітлених космічних філософів перетворилася на табір розумово відсталих зомбі. Весь наш план. Вся наша стратегія. Все, нахуй, пішло по пизді через їхню власну тупість!

– Це… це така іронія долі… – тихо промовила Хвоя. – Стати чистим аркушем, забувши про всі страждання. Вони досягли нірвани, Дзиґо. Абсолютної порожнечі. Я їм навіть трохи заздрю…

– Заздри! А я забираю гречку, поки вони не згадали, що вміють срати! – гаркнула я.

Тихо, як миші, ми згребли нашу священну ГМО-крупу назад у мішок і вислизнули з готелю. Армія зомбі навіть не поворухнулася.

***

Ми йшли до струмка, щоб хоч якось відмитись від пилюки і відчуття тотального провалу. Я тягнула на собі мішок. Було важко, як тягнути на той світ бегемота.

І тут ми його почули.

Приглушений, оксамитовий голос, що читав вірші. Ми визирнули з-за кущів.

На березі, блядь, струмка, на поваленому дереві сидів… БОБЕР. Ну, як бобер. Якийсь хуй в костюмі бобра. Причому в такому уїбанському костюмі з мішковини і з двома великими ґудзиками замість очей, що було очевидно – це якийсь збоченець. Але він читав вірші з неймовірним пафосом.

–…О, рэчка быстрая, куда твая дарога? Зачэм бяжыш ты ў мора смутку і трывогі? Я тут сіжу адзін, бабёр-паэт-выгнаннік, і ў сэрцы ў мяне – вялікі, бляць, драяннік!

Очі Хвої спалахнули. Так не спалахували, навіть коли вона бачила особливо гарний труп ворони.

– Боже… – видихнула вона. – Який надрив… яка самотність… Це… це найгеніальніше, що я чула.

Вона вийшла з кущів, наче сомнамбула. Бобер, почувши тріск гілок, обернувся.

– Хто вы? – спитав він з підозрою.

– Я… я та, чия душа резонує з вашою поезією, – прошепотіла Хвоя, притискаючи руки до грудей. – Ваші вірші… вони проникають у саму суть буття!

Я вийшла слідом за нею. Мені ця хуйня з самого початку не подобалась. Акцент. Ці дебільні вірші. Костюм. Це все було занадто підозріло.

– А вы хто такія і што тут дзелаеце? – спитав він, переводячи погляд ґудзиків на мішок з гречкою, який я тримала.

– Та сталкери ми. Артефакти шукаємо, – буркнула я. – А ти сам хто, друже? Чого в костюмі? Жарко ж, напевно.

– Гэта мая сутнасць! Я бабёр! А вы… небяспечна тут. Тут усюды врагі.

І тут він зробив фатальну помилку. Він встав.

– А я вам січас пакажу, аткуда на нашых баброў гатовілась нападзеніе!

Він, сука, витяг з-за пазухи шматок березової кори, на якій вугіллям було намальовано щось схоже на карту!

– І вот, смарыце: чатыры пазіцыі! Першае – з боку дзятлаў! Яны стучаць і мешают сасрэдаточыцца. Втарое – барсукі! Капают сваі норы прама пад нашы хаткі! Трэцяе і чацвёртае – там, гдзе лосі сруць! Карочэ, аблажылі з усіх старон, сволачы!

Я охуїла. Це ж, блядь, чиста, незамутнена маячня! Якийсь партизан картопляний! Але Хвоя дивилась на нього з обожнюванням.

– Він не просто поет! Він воїн! Він стратег! – шепотіла вона мені.

Треба було це припиняти. Негайно.

– Шановний пане Бобер, – звернулась я до нього з максимальною ввічливістю. – А покажіть нам, будь ласка, свою головну боброву навичку. Погризіть дерево. Ось це, наприклад.

Він застиг. Його ґудзики, здавалося, втупилися в мене з ненавистю.

– Што? Дзеравяку грызць? – розгублено промимрив він. – Нашто? Я… я інтэлігентны бабёр. Я, знаеце, зубы берагу… Я, можа, лепш верш вам прачытаю?

Все.

Це був кінець. Романтична пелена в очах Хвої луснула. Її обличчя з мрійливого перетворилося на кам'яну маску презирства.

– Ах ти ж… – процідила вона крізь зуби. – Картопляна пародія… Білоруський шпигун…

І перш ніж цей хуй в костюмі бобра встиг щось зрозуміти…

*ХУЯК!!!*

Чорний військовий черевик Хвої з усієї сили влетів йому прямісінько в пах! Бобер видав якийсь дикий, нелюдський вереск, що нагадував звук бензопили, якою намагаються розпиляти свиню, і зігнувся навпіл. Хвоя не зупинилась. Вона почала методично, з холодною люттю, лупцювати його ногами.

– ЗА ЗРАДЖЕНІ ПОЕТИЧНІ ІДЕАЛИ!!! – кричала вона. – ЗА ЗНЕВАГУ ДО ОБРАЗУ БОБРА!!! ЗА ВІРШІ ПРО ДРАНИК, СУКО!!!

Вона відгамселила його до стану нерухомого мішка з мішковини, потім випросталась, поправила волосся і, як за розкладом, граційно закашлялась тоненькою цівкою крові, що впала на голову переможеного ворога.

Я стояла і мовчки аплодувала.

Розбите серце поетеси – це страшна, блядь, сила. А ми… ми знову залишились без армії.

Після того, як романтичні мрії Хвої були безжально втоптані в болото разом з картопляним бобром, ми знову стали безпритульними генералами без армії. Тільки мішок ГМО-гречки був нашим вірним супутником. Ми йшли крізь мертве місто Прип'ять, і кожен крок лунав у цій їбучій тиші, як постріл.

– Кохання… – філософськи почала Хвоя, витираючи кров з губ. – Це лише тимчасова аномалія в зоні відчуження душі…

– Ага, – буркнула я. – А шпигун в костюмі бобра – це тимчасовий футбольний м'яч. Забули. Йдемо далі.

Настрій був на нулі. Всі наші грандіозні плани розбивалися об якусь непереборну стіну світового ідіотизму. Армія гопників стерла собі пам'ять. Армію тварин зжерли гопники (ну, я так припускаю). Поет-стратег виявився картопляним шпигуном. Це був якийсь, блядь, системний збій.

І тут я його побачила.

Він стояв, притулившись до стіни обшарпаної п'ятиповерхівки. Червоний, іржавий, самотній, як член старого імпотента. Радянський автомат з газованою водою. Релікт зниклої цивілізації. Він пережив вибух реактора, евакуацію, мародерів, час. Він, сука, стояв.

– Дивись, – сказала я. – Водопій. Може там є хоч краплина радіоактивної вологи, а то в горлі пересохло від усіх цих розчарувань.

Ми підійшли. Автомат виглядав так, наче благав, щоб його пристрелили і припинили ці страждання. Скло було розбите, але отвір для монет і кнопка вибору сиропу дивом збереглись. В монетоприймачі, блядь, навіть застрягли чиїсь 15 копійок!

– Треба його чимось нагодувати, – вирішила я. Я попорпалась в кишені, серед недопалків і гільз, і знайшла її. Стару, пом'яту, але цілу. ОДНА, СУКА, ГРИВНЯ!

– Ти що, здуріла? – здивувалася Хвоя. – Він не прийме цю валюту. Це блюзнірство! Це як показати неандертальцю айфон.

– А ми зараз перевіримо! – з азартом прошепотіла я і з силою запхала гривню в щілину.

Щось всередині заскреготіло. Заклякло. Загарчало, наче древній бог, якого розбудили після тисячолітнього сну. Потім щось гучно *КЛАЦНУЛО*. Автомат здригнувся. І з його іржавих нутрощів, повільно, немов нехотячи, полилася цівка води. Вона була прозора. Вона пахла залізом, вічністю і забуттям.

– Працює! Бляха, він, сука, працює! – закричала я і підставила долоні.

Я зробила ковток. Хвоя, дивлячись на мене, зробила те саме.

І тут, блядь, нас накрило.

* * *

Це був не гриб. Це було щось більше. Моя свідомість відірвалася від тіла і полетіла. Я побачила перед собою… Чорний, сука, моноліт! Ну, не моноліт, а наш автомат з газировкою. Він висів у порожнечі космосу, а навколо нього, під музику якогось їбанутого німецького композитора, танцювали планети.

А потім…

*БАБАХ!!!*

Вся ця хуйня вибухнула! Яскраве світло залило все! Великий, нахуй, Вибух!

Я бачила, як народжуються галактики, як згущується матерія. Я летіла крізь мільярди років, як муха через кімнату. Ось воно! Еволюція! Тільки, блядь, в зворотному порядку!

Сучасні люди в костюмах, ті самі айтішники, перетворювалися на середньовічних лицарів. Лицарі – на мавп, що кидалися одна в одну лайном (дуже знайома картина, до речі). Мавпи – на якихось лускатих динозаврів. Динозаври знову пірнали в океан і ставали рибами. Риби – якимись огидними хробаками! А потім, блядь, з цих хробаків почала висипатися… ГРЕЧКА!!! ЦІЛА, СУКА, ПЛАНЕТА ГРЕЧКИ! І все це, вся ця космогонічна хуйня, стискалась, стискалась, стискалась…

…назад в одну маленьку, як копійка, точку. В автоматі щось знову клацнуло.

* * *

Я стояла на колінах біля автомата, намагаючись зрозуміти, що це, блядь, було. Хвоя сиділа поруч, дивлячись у порожнечу своїми скляними очима.

– Я… – почала вона тремтячим голосом. – Я бачила… як мої вірші, написані на стінах печери… розчиняються в первісному бульйоні буття… Я зрозуміла… що рима – це лише спроба впорядкувати хаос… а хаос… він прекрасний.

Я мовчала. В моїй голові гуло, наче там оселився рій космічних бджіл. Я подивилася на свої руки. Потім на мішок з гречкою. Я щось зрозуміла. Глибоку, сука, істину, яку неможливо висловити словами. Я відчула себе частиною цього великого, безглуздого циклу. Від гречки до хробака і назад до гречки.

Раптом автомат знову загарчав і виплюнув її. Здачу. Блискучу, ідеальну, радянську. 15 копійок.

Я підняла її. Подивилася на герб неіснуючої країни.

Потім я встала і пнула автомат ногою з усієї сили. Він з жалібним скреготом впав на асфальт.

– Ходімо, – сказала я Хвої. – Досить цієї філософії. Час повертатися до роботи. Треба знайти цих йобаних кабанів.

І ми пішли, залишивши позаду повалений моноліт, що знав усі таємниці Всесвіту. А я… я тепер знала, що всьому початок – гречка. І це знання, блядь, було найстрашнішим.

Після космічного одкровення біля автомата з газованкою, реальність почала здаватися ще більш абсурдною. Всесвіт – це просто цикл перетворення гречки, а ми – його випадкові, тупі свідки. Але філософія – це добре, а жерти, блядь, хочеться завжди. Наша місія "нагодуй кабана" поступово перетворилася на "нагодуй себе, а то здохнеш".

– Хвоє, нам потрібна нормальна їжа, – заявила я, похлопавши по нашому дорогоцінному мішку. – Ця гречка – для вищої мети. Для армії. Її не можна просто так їсти. Це стратегічний запас.

– Смерть від голоду… це так… романтично… – прошепотіла вона, прислухаючись до бурчання у власному животі, наче це музика сфер. – Тіло стане добривом для нової, радіоактивної флори…

– Та завали вже їбало зі своєю романтикою! Якщо ти зараз здохнеш, мені доведеться самій тягнути цей йобучий мішок. Нам треба щось виміняти.

І доля, ця курва, почула нас. З-за рогу напівзруйнованої будівлі вийшов він. СТАЛКЕР. Класичний, сука, екземпляр! Протигаз на шиї, старий камуфляж, весь обвішаний якимось непотребом, і величезний, просто, блядь, охуєнно величезний рюкзак, від якого смачно пахло… ТУШОНКОЮ! Справжньою, м'ясною, жирною тушонкою! Мій шлунок заревів, як поранений ведмідь.

Він побачив нас і зупинився. Ми побачили його і зупинились. Виникла напружена, ковбойська пауза.

– Вітаю, пане, – почала я якомога солодшим голосом. – Не бажаєте обмінятись? Бартер, так би мовити. Ми вам – цінний артефакт, ви нам – трохи… провізії?

Він зняв протигаз. Обличчя в нього було втомлене, зате борода – розкішна, як у гнома з казки. Погляд – підозрілий, як у митника.

– Що за артефакт? – прогудів він.

Я з урочистим виглядом витягла з мішка стару консервну банку, насипала туди… ЖМЕНЮ. Ну добре, склянку гречки. Більше було просто, блядь, ШКОДА! Це ж, сука, елітна, генетично модифікована гречка! Основа всього сущого! Це як віддати шматочок бога!

Я простягнула йому банку.

– Ось. Це не просто гречка. Це… "Золоте руно Чорнобиля"! Кажуть, кожна крупинка виконує одне бажання. І підвищує потенцію!

Він узяв банку. Подивився на неї. Потім на мій величезний, повний мішок. Потім знову на банку.

Його обличчя почало повільно наливатися багряним кольором.

– Ви… ви шо, блядь, охуїли?! – раптом заверещав він несподівано тонким голосом. – Ви мені, сука, склянку сраної гречки пропонуєте за рюкзак тушонки? Ви мене за лоха тримаєте, курви драні?!!!

Все. Дипломатія скінчилася. Він жбурнув банку мені під ноги, від чого дорогоцінні крупинки розлетілись по асфальту. Це було святотатство! Він образив нашу святиню!

– АХ ТИ Ж КНУР НЕВМИВАНИЙ!!! ЦЕ БУЛА СВЯЩЕННА ГРЕЧКА!!! – закричала я, кидаючись на нього.

Але він був спритний! Він відскочив, на ходу знімаючи з плеча старий обріз!

*БАХ!*

Заряд солі свиснув у мене над головою!

– ПІШЛИ НАХУЙ ЗІ СВОЄЮ ГРЕЧКОЮ, ЖАДІБНІ СУКИ!!! – верещав він, тікаючи від нас, наче за ним гналась сама Смерть.

А ми, блядь, гналися!

– ВІДДАЙ ТУШОНКУ, СКУПЕРДЯЙ!!! Я ТЕБЕ ЗГОДУЮ КАБАНАМ! – ревіла я, намагаючись не відставати.

– Та йди ти в сраку зі своїми кабанами! Це моя тушонка! Я її три місяці збирав!

*БАХ!*

Ще один постріл! Сіль потрапила Хвої в зад. Вона скрикнула, але не зупинилася, а побігла ще швидше.

– Мій біль… надає мені сил! Біль фізичний… ніщо порівняно з болем буття, мудило бородате!!! ВІДДАЙ КОНСЕРВИ!!!

Це була, блядь, картина маслом! Дві божевільні дівки женуться за переляканим до усрачки сталкером по мертвій Прип'яті, викрикуючи прокльони і філософські тези! Він біг, як чорт від ладану, постійно озираючись і відстрілюючись сіллю, а ми неслися за ним, одержимі жагою м'яса!

Нарешті, він забіг в якийсь напівзруйнований дитячий садочок і забарикадувався всередині.