Але вона мовчала.

І в цій тиші з'явився він. Маленький, нахабний щур. Мабуть, один з тих виродків, що перемогли мене в битві за фольгу. Він виліз з дірки в плінтусі і, не ховаючись, побіг прямо до столу. Його мета була очевидна – священна локшина Володарки.

Я навіть не встигла закричати. Вельможа не поворухнулась. Вона навіть не подивилась на нього. Лише її права рука, ледь помітно, сіпнулась. Блискавичний, сука, рух, як у сраного ніндзя! Виделка, яку вона тримала, злетіла, підчепила щура за шкуру і… *ФУІТЬ!*

Маленьке сіре тільце, видавши тоненький писк образи, полетіло по ідеальній параболі, пробило павутину в кутку і вилетіло у відкрите вікно. Ідеально. Точно. Без зайвих рухів.

Вельможа так само спокійно повернула виделку на місце. Потім вона нарешті перевела свій мертвий погляд на нас.

– Ви не просто провалили місію, – промовила вона голосом, в якому не було жодної емоції, лише арктичний холод. – Ви перетворили хаос на порядок. Ви зробили цих офісних рабів щасливими. Ви створили… "позитивну робочу атмосферу".

Вона сказала ці слова з такою огидою, наче з'їла волосся з унітазу.

– Ваші імена тепер в усіх бізнес-виданнях. Ви – приклад для наслідування. Ви стали частиною системи, яку ми повинні були знищити. Мене нудить.

Її спокій був страшніший за будь-яку лють.

– Всі попередні плани були занадто витонченими для цього світу, – продовжила вона. – Занадто розумними. Прийшов час для грубої, первісної сили.

Вона встала і підійшла до карти України, що висіла на стіні і була вся заляпана кетчупом. Її тонкий палець вказав на темну пляму на півночі від Києва.

– Ваша нова мета. Чорнобильська зона відчуження.

Єбааааать?! ЧОРНОБИЛЬ?! Моя кров знову закипіла! Ось воно!!! Справжній хардкор! Радіація, мутанти, анархія!

– Цивілізація втомилася. Вона стала занадто м'якою. Треба нагадати їй про її коріння. Ми вдаримо по ній… самою природою. Природою, яку вона колись намагалася вбити, а натомість зробила сильнішою. Ваше завдання – створити армію. Армію з диких кабанів та лосів.

КАБАНИ?! ЛОСІ?! АРМІЯ?!?!?! Мозок почав плавитись від геніальності цього плану!

– Ви поїдете туди. Знайдете їх. І будете їх годувати. – Вона кинула нам під ноги величезний мішок, з якого посипались знайомі зернята. – Гречкою.

Я з підозрою подивилася на мішок.

– Гречка… з генетично-модифікованими організмами, що підсилюють агресію та інтелект. Я замовила її в секретній лабораторії в Житомирі. Ваша задача – виростити, натренувати і очолити цю армію мутантів. А потім ви поведете її на Київ. І ми подивимось, як їхні спецназівці з годівничками для голубів впораються з тисячею розлючених радіоактивних лосів!

Все. Це вершина. Це, сука, апогей стратегічної думки. Ніхто. Ніколи. Ні в одній йобаній галактиці не додумався б до такого. Моя віра у Вельможу відновилась, зміцніла і вкрилася, блядь, титановими пластинами!

Я підхопила мішок з ГМО-гречкою, звалила його на плече, іншою рукою схопила за комір Хвою, що саме приходила до тями після чергового нападу екзистенційної нудьги.

– Вставай, солдатко! Нас чекає природа, анархія і тренування бойових кабанів!

– Природа мститься… – прохрипіла вона. – Ліс прийде і забере своє… Чи хоча б погризе шпалери…

– Погризе, ще й як погризе! – закричала я, вибігаючи з штабу.

ЧОРНОБИЛЬ, СУЧАРО, ЗУСТРІЧАЙ СВОЇХ НОВИХ КОРОЛЕВ! НАША АРМІЯ ВЖЕ БЛИЗЬКО! І ВОНА ДУЖЕ ХОЧЕ ЇСТИ ГРЕЧКУ

Сука, Чорнобиль.

Саме слово пахне іржею, бетоном і чимось таким древнім і невидимим, від чого згортається молоко в радіусі ста кілометрів. Тиша тут, блядь, така густа, що її можна різати ножем. Ніяких машин, ніякої людської метушні. Тільки вітер гуляє в порожніх вікнах Прип'яті, як привид-алкоголік, і шелестить радіоактивним листям. Це, нахуй, найкраще місце на Землі!

Ми знайшли собі притулок в покинутому готелі «Полісся». Справжній, сука, палац занепаду! Шпалери відвалюються величезними пластами, як шкіра з прокаженого, на підлозі – шар пилу товщиною з мою зневагу до людства, а в коридорах протяг грає таку похоронну мелодію, що Хвоя ледь не отримала множинний оргазм.

– Це місце… – прошепотіла вона, торкаючись потрісканої стіни. – Воно дихає порожнечею. Це собор забутих історій…

– Ага, собор. А ще тут, мабуть, ахуєнні протяги. Занесли мішок, поетесо, не відволікайся! Треба облаштувати наш тренувальний табір для ядерних хрюш!

Ми висипали чарівну ГМО-гречку в самому центрі холу. Наживка. Тепер треба було чекати. А чекати – це, блядь, найнудніше заняття у світі.

І ось, блукаючи по першому поверху, я його побачила. Під старою батареєю. Він, сука, СВІТИВСЯ! Гриб! Невеликий такий, але світився м'яким, неоново-зеленим світлом, наче маленький ядерний ліхтарик. Він кликав мене.

– О, диви! Радіоактивні вітаміни! – вигукнула я.

– Дзиґо, не чіпай… – почала було Хвоя. – Це світло може бути останнім, що ти побачиш перед тим, як твоя душа…

Але я її вже не слухала.

Я відірвала цього неонового мутанта від підлоги і, не довго думаючи, запхала в рот.

Смак був, як удар струмом по язику, змішаний з присмаком мокрого моху і чиїхось загублених надій.

А потім, блядь… потім почалося.

Кімната попливла. Шпалери почали дихати, скручуючись в психоделічні візерунки. Підлога перетворилась на желе. Я подивилася на Хвою, і її сумне їбало раптом стало для мене найважливішою загадкою Всесвіту. Її скорбота… вона була НЕПРАВИЛЬНОЮ! Вона не римувалася з кольором пилу на підвіконні! Це терміново треба було виправити! Моя місія! МЕНІ ДАЛИ НОВУ МІСІЮ!!! Я повинна була вигнати з неї всіх похмурих демонів!

– Хвоооооояяяяя… – прогарчала я голосом, який, здавалося, йшов з самої преісподньої. – Я йду по твою душу-у-у-у-у!!!

Очі Хвої, зазвичай повні меланхолії, раптом розширились від чистого, тваринного жаху. Вона все зрозуміла. Вона розвернулася і побігла.

І я побігла за нею.

– Я ДОПОМОЖУ ТОБІ, СУКО! Я ВИЛІКУЮ ТЕБЕ ВІД ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМУ!!!

Біля входу я помітила її. Стару іржаву лопату, забуту якимось робітником ще до апокаліпсису. Це був знак! Це моя зброя! Я схопила її! Вона ідеально лягла в мої руки!

Ми неслися по нескінченних, моторошних коридорах покинутого готелю. Хвоя бігла, мов лань, збиваючи пилюку століть, а я неслася за нею з лопатою наперевіс, регочучи, як божевільна валькірія. Нарешті вона забігла в якийсь номер і зачинилася у ванній. *КЛАЦ!* Звук старого замка.

Ха. Наївне дівчисько.

Я підійшла до тонких, трухлявих дверей. І заговорила тихо, ласкаво:

– Хвооооєєєєє... Твоя маленька, сумна подружка тут... Вийди, ми пограємось... Ми напишемо вірш... Кров’ю на стіні…

У відповідь – тиша і ледь чутний звук її зубів, що цокотіли від страху.

– НЕ ХОЧЕШ ГРАТИСЬ?!!! – заверещала я, і вся моя ласка зникла. – ДОБРЕ! ТОДІ Я ВЛІЗУ САМА!

І я почала хуярити.

*БАХ!* Лопата з глухим звуком увійшла в трухляве дерево. *БАХ!* Полетіли тріски! Це було, сука, краще за секс! Я лупила з усієї дурі, розносячи двері на друзки, кричачи якісь незрозумілі прокльони космічному пилу.

– Я ДОБУДУСЯ ДО ТВОЄЇ ДУШІ, ТВАРЮКО! Я ЗМУШУ ЇЇ РИМУВАТИСЯ!!!!

Нарешті з'явилася дірка. Невелика, але достатня. Я перестала бити. Засунула в неї своє обличчя, розмазане брудом і божевіллям. Зазирнула в темряву, де в кутку, обхопивши коліна руками, сиділа моя бліда, перелякана напарниця.

Я посміхнулась найширшою і найбожевільнішою посмішкою, на яку була здатна, і радісно прокричала:

– А ХТО ТУТ В НАС СУМУЄ?! ЦЕ Ж Я, БЛЯДЬ, ТВОЯ НАЙКРАЩА ПОДРУГА!!!

Секунду ми дивились одна на одну. А потім ефект гриба різко закінчився. Я просто заморгала, відсахнулася від діри в дверях і подивилась на лопату в своїх руках.

– О. А хулі я роблю?

Хвоя повільно, як поранена тварина, вийшла з ванної. Вона подивилась на мене, на розхуярені двері, на лопату. Потім дістала з кишені маленький записничок.

– «Лопата... як метафора грубого вторгнення реальності... у тендітний світ поетичних ілюзій...» Непогано, – промовила вона, записуючи щось у блокнот. – Дякую за натхнення.

Я мовчки кинула лопату.

Отже, чорнобильські гриби – це весело. Треба буде взяти кілька для Вельможі.

А тепер до справи. Здається, з холу доносилося якесь голодне рохкання. Наші перші рекрути прибули на гречку.

Після нашої маленької, але дуже, блядь, яскравої психіатричної сесії, в готелі стало тихіше. Мій психоделічний тріп завершився, залишивши по собі легкий присмак металу на зубах і розхуярені двері у ванну, як монумент моєму внутрішньому світу. Але це все хуйня. Головне – це місія. Я чула його. Чавкання. Гучне, задоволене, тваринне чавкання знизу. Наша армія! Вони прийшли на нашу священну ГМО-гречку!

– Хвоє, за мною! Настав час вербувати перших солдатів! – крикнула я, перестрибуючи через купу сміття в коридорі.

Ми спустилися в хол. І охуїли.

Так, там чавкали. Але це були не кабани. І не лосі.

Навколо нашої купи гречки, блядь, сиділи НАВПОЧІПКИ якісь типи. Здоровенні, сука, амбали, поголені наголо, в однакових чорних спортивних костюмах і з такими їбалами, наче вони все життя їли тільки лимони і ненавиділи за це весь світ. Їх було чоловік десять. Вони мовчки, не дивлячись один на одного, жрали нашу гречку. Просто, нахуй, суху гречку. Руками.

ЩО. ЗА. ПІЗДЄЦ.

– Це хто такі? – прошепотіла я.

– Схоже на табір гопників, що пережили апокаліпсис… – так само тихо відповіла Хвоя. – Або на з'їзд філософів-стоїків… Судячи з їхніх облич, другий варіант імовірніший.

Який ще, в сраку, з'їзд?! Вони жеруть нашу армійну їжу! Це саботаж! Диверсія! Я вже хотіла було кинутись на них з бойовим кличем і своєю вірною лопатою, але їх було занадто багато. Тут треба було діяти тонше. Треба було використати дипломатію.

Я вийшла на світло, намагаючись надати своєму обличчю максимально тупого і невинного вигляду. Хвоя понуро попленталася за мною.

– Ееее… привіт, хлопці, – почала я якомога дружелюбніше. – Приємного апетиту. А… а що ви тут робите?

Один з них, найздоровіший, з шрамом на пів обличчя і золотим зубом, що виблискував у тьмяному світлі, повільно підняв на мене свої маленькі поросячі очі. Він перестав жувати. Інші теж. Запала мертва тиша, порушувана лише вітром за вікном.

– А ти хто така, щоб питати? – прогудів він басом, від якого, здалось, затряслися стіни.

Так. Дипломатія. Час імпровізувати. Мозок запрацював, як скажений комп'ютер, перебираючи мільйони варіантів брехні.

– Та ми… ми просто сталкери, – бовкнула я перше, що прийшло в голову. – Шукаємо артефакти там, всяке таке… аномалії… А це… – я вказала на купу гречки. – Це ми не чіпаємо. Це священне.

Головний гопник-стоїк підняв брову.

– Шо за хуйня? Яка ще священна гречка?

– Це не просто гречка! – я перейшла на драматичний шепіт. – Це… це їжа богів! Ну, не зовсім богів… Інопланетян! Вони прилітають сюди на своїй тарілці і залишають її для… для обраних! Це їхній дар людству! Ми просто охороняємо її.

На їхніх кам'яних обличчях з'явилось щось схоже на зацікавленість. Бляха, здається, працює! Вони настільки тупі, що можуть у це повірити!

– Інопланетян? – перепитав золотозубий. – І шо, ти їх бачила?

– Бачила?! Та я з ними на короткій нозі! Я їхня жриця тут! Мене звати… Зірка! А це… – я кивнула на Хвою, – …це Тінь! Вона спілкується з їхнім космічним розумом через поезію! Правда ж, Тінь?

Хвоя підняла свої скляні очі.

– Кожен звук… це лише відлуння Великого Вибуху в наших душах… – промовила вона, і, судячи з виразу облич амбалів, це було переконливіше за будь-які мої слова.

– Докази є? – не здавався їхній ватажок.

Докази! СУКА! Які, блядь, докази?! Я в паніці озирнулась навколо і побачила його. Біля тієї самої батареї. Виріс ще один! Такий самий радіоактивний, неоново-зелений гриб! Бінго!

– Докази?! – переможно вигукнула я. – А ось вам докази! Їжа самих прибульців! Вона дарує просвітлення і дозволяє побачити інші світи!

Я підбігла, зірвала гриб, розділила його на десять маленьких шматочків і з урочистим виглядом піднесла їм.

– Тільки для обраних! – промовила я.

Вони переглянулись. Ватажок першим взяв свій шматочок. Він понюхав його, скривився, але все ж запхав до рота і прожував. Інші, дивлячись на нього, зробили те саме.

Секунд тридцять не відбувалося нічого. Я вже думала, що гриб не діє або що в них імунітет, вироблений роками вживання дешевого пива.

А потім почалося.

Першим зреагував ватажок. Його очі раптом розширились до розміру блюдець. Він встав.

– Пацани… – прошепотів він. – Пацани, я бачу… Я бачу музику! Вона… вона фіолетова!

Інший підскочив, почав розмахувати руками і кричати: "Стіни! Стіни дихають! Вони хочуть мене обійняти!". Третій почав розмовляти з власною тінню, четвертий сів на підлогу і почав будувати з битої цегли космічний корабель.

Вони були готові.

Я підійшла до золотозубого. Він стояв, дивлячись у стелю, і по його щоках текли сльози.

– Це так прекрасно… – ридав він.

– Брате! – поклала я йому руку на плече. – Прибульці говорять через мене! Вони кажуть… вони кажуть, що у вас є місія! Ви повинні допомогти нам відбити напад… напад злих кабанів-мутантів, які хочуть вкрасти вашу гречку!

– Кабанів? – перепитав він, його погляд раптом сфокусувався. – Я поведу вас у бій, о велика Жрице! ЗА ГРЕЧКУ!!! ЗА ФІОЛЕТОВУ МУЗИКУ!!!

– ЗА ГРЕЧКУ!!! – підхопив хор інших просвітлених.

Я посміхнулась.

Так. Це, блядь, навіть краще за кабанів.

У нас є армія. Тупа, обдовбана, але вірна. І, здається, попереду на нас чекає перша в історії Чорнобильської зони битва людей проти свиней. За інопланетну гречку.

Вельможа буде в захваті. Мабуть.

Армія. Наша, блядь, персональна, обдовбана грибами, просвітлена до рівня овоча армія. Вони стояли, де ми їх і залишили – посеред холу, оточивши порожню ділянку, де колись була гречка. Ватажок, той що з золотим зубом, дивився на лампочку на стелі, і по його щоці текла сльоза. Інші просто стояли, пускаючи слину, і дивилися в нікуди.