*«Кров на калині, чорна рілля!*

*Плаче в могилі сира земля!*

*Рох-рох, кричить мій біль,*

*Жовто-блакитний йде звідсіль!*

*ААААААААААА!»*

В цей момент, по нашому плану, мав з'явитися 25-й кадр. Гіпнотичний погляд Вельможі на весь екран! Але щось пішло не так. Замість обличчя нашої володарки на секунду на екрані з'явився... голий, волохатий зад. Невідомо чий. Мабуть, оператор переплутав касети. Піздєц. Провал. Але шоу, блядь, має тривати!

Я починаю приспів. Кульмінація! Зеник, наше порося, починає свою барабанну партію! Він шалено лупить копитами по барабану, верещить у мікрофон, в його маленьких оченятах – вогонь справжньої рок-зірки! Публіка в шоці. Журі сидить з відкритими ротами. Вони, сука, приголомшені! Це перемога!

Але тут на сцену вибігають люди. Багато людей в зелених футболках з написами «Зоозахист – це не жарти!».

– НЕГАЙНО ПРИПИНІТЬ ЦЕ! – верещить якась тьотка. – ЦЕ ЖОРСТОКЕ ПОВОДЖЕННЯ З ТВАРИНАМИ!

– Та ви що, йобана в голову?! Це не жорстоке поводження, це, блядь, мистецтво! Він артист! – кричу я, намагаючись відірвати їхні руки від нашого Зеника.

Але нас вже ніхто не слухає. Нас, з ганьбою, знімають зі сцени. ДИСКВАЛІФІКАЦІЯ! Наш геніальний план захоплення Європи розбився об сраний гуманізм!

Ми сидимо за лаштунками, розчавлені і принижені. Хвоя, обіймаючи свій кабачок, тихо ридає.

– Мій дебют… моя музична скорбота… ніхто не зрозумів…

Раптом до нас підходить він. Жирний, у вишиванці, з вусами, що нагадують два мертвих джмеля. Це був, сука, сам ПОПЛАВСЬКИЙ!

Але він дивився не на нас. Він дивився на Зеника. Порося, звільнене від ременів, стояло і з викликом дивилося на маестро.

– Юний друже… – промовив Поплавський голосом, солодким, як мед з радіацією. – У тебе талант! Харизма! Я бачу в тобі майбутню зірку української естради! Ці дві… – він кивнув на нас, – вони не розуміють твоєї геніальності. Але я розумію! Підписуй контракт. Поїдемо в тур. "Співоче порося України". Уявляєш афіші?

Поплавський простягнув поросяті ручку і якийсь папірець.

І Зеник… ця невдячна свиня… ця тварюка, яку я годувала, яку я зробила зіркою… Він взяв ручку в рот і щось там накалякав своїм рилом на контракті.

ВІН. ПІДПИСАВ. КОНТРАКТ.

– Ну от і чудово! – вигукнув Поплавський, потираючи руки. – Мій лімузин чекає. Прощавайте, невдахи!

Він підхопив Зеника, накинув на нього маленьку вишиванку, і вони пішли. Порося, наша головна зброя, навіть не озирнулося. Він проміняв нашу велику місію В.С.А.С. на блиск софітів і "кропиву-лебеду". Зрада. Тотальна, нищівна зрада від свині.

– Знаєш, – промовила Хвоя, витираючи сльози кабачком. – Це логічно. Мистецтво завжди вимагає жертв. Іноді воно приносить у жертву своїх творців заради народження нової, хоч і примітивної, поп-зірки.

Я нічого не відповіла. Я просто дивилась услід нашій мрії, що йшла геть під ручку з ректором університету культури. В голові була лише одна думка.

Вельможа нас точно вб'є. Цього разу – остаточно. І ніяка депресивна поезія не врятує.

Дорога в штаб була схожа на останній шлях засудженого на ешафот. Кожен крок віддавався в голові тупим болем ганьби. Ми провалились. Ні, "провалились" - це, блядь, занадто м'яке слово. Нас розгромили, принизили, а потім нашу зброю масового ураження – порося Зеника – вкрав співаючий ректор, щоб зробити з нього чергового плюшевого виродка для домогосподарок! Я несла свій арматурний прапор, як хрест. Хвоя мовчки волочила за собою кабачок – фалічний символ нашої імпотенції.

Ми відкрили двері.

Тиша.

Вельможа сиділа до нас спиною, але я відчувала її поглядом кожен сантиметр нашої нікчемності. Я чекала. Клацання. Польоту. Смердючої води. Голодних алігаторів, які вже точно не поведуться на депресивну поезію. Я морально готувалась здохнути в пащі рептилії. Це було б логічне завершення цього лайнового дня.

– Завіса впала... актори, обмазані брудом і провалом... кланяються порожній залі... – ледь чутно прошепотіла Хвоя, перш ніж картинно закашлятись кров'ю і м'яко осісти на підлогу. Класика. Навіть перед лицем смерті вона не зраджує своєму амплуа.

Я чекала. Секунди тягнулися, як соплі при гаймориті.

Але клацання не було.

Вельможа повільно обернулася. Вона не їла мівіну. Це був поганий, сука, знак. В її руках була лише порожня виделка, якою вона колупалася в зубах.

– Отже, – почала вона своїм замогильним голосом. – Ви не просто не захопили Європу. Ваш головний агент дезертирував і перейшов на бік ворога в особі української попси. Ваш 25-й кадр показав на всю країну чийсь волохатий зад. Це фіаско такого масштабу, що воно виходить за межі звичайного провалу і стає формою мистецтва.

Вона помовчала, розглядаючи нас, як експонати в кунсткамері.

– Ви провалили місію... Але, і це, сука, парадоксально, ви досягли іншої, не менш важливої мети.

ЩО?!

– Ви посіяли хаос. Ви довели, що навіть свиня може стати зіркою, знецінивши тим самим всю сучасну культуру. Ваше фіаско було настільки абсурдним, що підірвало самі основи логіки. В певному сенсі, це була перемога. Випадкова і тупа, як і ви самі. Тому сьогодні крокодили залишаться голодними.

Моє серце, що вже зупинилося, раптом зробило кульбіт і забилося з новою силою. МИ НЕ ЗДОХНЕМО!!! МИ ПЕРЕМОЖЦІ!!! ЯКОЮСЬ, БЛЯДЬ, НЕЗРОЗУМІЛОЮ МЕТАФІЗИЧНОЮ ПЕРЕМОГОЮ, АЛЕ ВСЕ Ж!!!

– У нас нова ціль, – продовжила Вельможа. – Менш амбітна, але не менш огидна. Офісний планктон. Ці безхребетні істоти в однакових сорочках, що продають свої душі за стабільну зарплату і каву з автомата. Їхня сила – в їхній корпоративній єдності. В їхньому… – її обличчя скривилося, наче вона з'їла лимон разом зі шкіркою, – …тімбілдінгу.

Вона вимовила це слово, як прокляття.

– Ця фальшива радість, ці тупі конкурси на довіру, ця ілюзія "дружньої команди"... Це клей, що тримає систему. Ми повинні розчинити цей клей. Знищити його. Вбити в них командний дух, змусити їх ненавидіти один одного так само сильно, як я ненавиджу оптимістів.

Її план був простим і диявольським.

– Ваша мета – влаштувати корпоратив для однієї великої ІТ-компанії. Незабутній корпоратив. З такими, блядь, конкурсами, щоб після них кожен співробітник бачив у своєму колезі не друга, а ворога, конкурента і потенційного вбивцю.

Вона кинула на стіл дві пластикові картки і кілька папірців. Наші фальшиві документи.

ЦЕ Ж, БЛЯДЬ, ШЕДЕВР!

Я підняла свою картку. На ній була моя фотографія, де я виглядала як втомлена життям повія, і підпис: **Дзиґа Вихор. Івент-менеджерка з екстремальної мотивації та неконвенційних рішень. Агенція «Стрес і Радість»**.

Хвоя, що якраз почала приходити до тями, підповзла до столу і взяла свою. Її титул був не гірший: **Хвоя Чорнобривець. Коуч з корпоративної меланхолії та екзистенційного вигорання.**

– Це ваш пропуск у саме серце ворога, – промовила Вельможа. – У вас повна свобода дій. Зробіть так, щоб слово "корпоратив" викликало у них панічні атаки до кінця їхнього нікчемного життя. А тепер ідіть. Мені треба подумати, чим годувати голубів-конкурентів – хлібом з проносним чи з щурячою отрутою.

Я схопила наші нові особистості, підняла з підлоги Хвою і потягла її до виходу. Нова місія! Новий виклик! Більше ніяких свиней і кабачків! Тільки чиста, дистильована, психологічна війна!

МИ ВЛАШТУЄМО ЇМ ТАКИЙ, БЛЯДЬ, КОРПОРАТИВ, ЩО ВОНИ НАЗАВЖДИ ЗНЕНАВИДЯТЬ СЛОВО "КОМАНДА"! Вони будуть мріяти про самотність в окремій камері! Вони будуть благати про звільнення! Хаос повертається, сучари! І цього разу він буде в краватці

Скло, бетон, і, сука, тиша. Така тиша, що аж у вухах дзвенить. Офіс ІТ-компанії. Пекло. Справжнє, дистильоване пекло, де душі не горять, а просто висихають під гул кулерів і клацання клавіатур. Повсюди бліді кроти в однакових футболках з написами "Release the Kraken" чи якоюсь іншою хуйнею, не відриваючись, дивляться в свої монітори. Їх треба було врятувати. Тобто, знищити. Роз'єднати. Посіяти недовіру, щоб кожен бачив у своєму колезі, що сидить поруч, підступного щура, готового вкрасти його рядок коду чи останній круасан з кухні.

– Моє ім’я Дзиґа, це Хвоя. Ми – агенція «Стрес і Радість». Ваш сьогоднішній тімбілдінг буде… незабутнім, – проголосила я, вийшовши на середину цього оупен-спейсу. Я одягнула діловий костюм (вкрадений з манекена), але під ним все одно стирчав прапор.

Хвоя, стоячи поруч, дивилася у вікно і меланхолійно промовляла:

– Життя – це 404 помилка у коді всесвіту... і ми лише баги, що чекають на видалення... кхе-кхе...

Кілька очкариків підняли голови. Здається, їм сподобалось. Поганий знак.

– Отже! Наш перший конкурс на довіру! – закричала я. – Стрибки в мішках! Але не простих! Наша траса пролягатиме ЧЕРЕЗ СЕРВЕРНУ!

Спочатку вони дивилися на мене як на божевільну. Але потім один, найсміливіший, підняв руку.

– А роутери чіпати можна?

– Можна і треба! – скомандувала я.

ЦЕ. БУВ. ХАОС!!! Десятки айтішників в мішках з-під картоплі почали стрибати між стійками з блимаючими серверами! Серверна загула, як розлючений вулик! Вони зносили кабелі, вдарялися об шафи, від чого по екранах бігла брижа! Один чувак випадково висмикнув головний кабель живлення, і на кілька секунд все затихло. Я бачила в їх очах страх. Страх і… дикий, первісний захват! Потім світло увімкнулось знову, і вони з радісним ревом продовжили свою руйнівну гонку.

Далі – більше!

– ПЕРЕТЯГУВАННЯ КАНАТУ! – оголосила я, витягаючи величезну бобіну з блискучим тонким кабелем.

– Та це ж оптоволокно! – викрикнув якийсь бородань. – Його не можна…

– Можна, якщо заради команди! Розбивайтесь на два табори! – гаркнула я.

Вони поділилися. З одного боку – фронтендщики, з іншого – бекендщики. Одвічна битва! Вони вчепилися в ніжний, дорогий кабель і почали тягти! Їхні обличчя почервоніли від напруги, вени на лобах здулись! Це було прекрасно! Вони руйнували інфраструктуру власної компанії, сміючись! Нарешті, з сухим, порнографічним тріском, кабель розірвався! На півсекунди запанувала тиша, а потім обидві команди вибухнули переможним криком і почали обійматися! Що, блядь, відбувається? Вони мали б ненавидіти один одного за зірваний дедлайн!

Але в мене залишався останній козир.

– А тепер… МЕТАННЯ КОМП’ЮТЕРНИХ МИШОК НА ДАЛЬНІСТЬ!!! З вікна двадцятого поверху!

Ось воно! Прояв чистої агресії! Знищення робочого інструменту! Це мало спрацювати!

Вони вишикувались у чергу до відкритого вікна. Кожен з азартом розмахувався і кидав свою мишку в безодню. Снаряди летіли, як шрапнель, падаючи на припарковані внизу машини. Я чекала на крики, на роздратування. Натомість, вони, сука, робили ставки і вболівали!

І тут настала його черга. Маленький, худющий програміст на Java, імені якого ніхто не знав. Він взяв свою мишу. Розкрутив її над головою, як пращу Давида. Його тіло напружилось. Він видав якийсь дикий гортанний звук… і кинув.

Історія, блядь, робилася на наших очах. Ця миша… вона полетіла не вниз. Вона, підхоплена якимось дивним потоком вітру, полетіла ВГОРУ І ВДАЛЕЧІНЬ. Як балістична ракета. Як прокляття, випущене на цей світ. Вона летіла над містом, крихітна чорна цятка на тлі неба. Вона пролетіла кілометр. Два.

І потрапила.

Прямо в голову. Головному голубу-революціонеру, що саме в той момент виголошував полум'яну промову з трибуни, нашвидкуруч збитої на даху Верховної Ради. Снайперський, сука, постріл! Король голубів з фольгою на голові з глухим стуком впав з трибуни. Навколо його бездиханного тіла почалася паніка. Їхня молода демократія похитнулась!

Я обернулась до офісу, щоб побачити жах на обличчях айтішників від скоєного. Але я побачила лише чисте захоплення. Вони підхопили цього снайпера-програміста на руки і почали його качати! «MVP! MVP! MVP!» – скандували вони!

А потім завібрував мій телефон. І у Хвої.

Це був повний, абсолютний, нищівний провал.

Наші конкурси зняли на телефони. Відео з назвою «Найепічніший корпоратив в історії» розлетілися по всьому інтернету. Хештег #СтресіРадість вийшов у топи твіттеру! Нам дзвонили. Google. Microsoft. Amazon. Якісь невідомі мені контори. Всі, БЛЯДЬ, хотіли, щоб ми влаштували їм такий самий тімбілдінг! Ми стали найбажанішими івент-менеджерами країни!

Ми йшли з офісу під овації вдячного планктону. Вони обіймалися, ділились враженнями і були, сука, ЄДИНОЮ КОМАНДОЮ, як ніколи раніше.

Я несла в душі порожнечу.

– Хвоє… ми… ми ж хотіли їх знищити. А ми зробили їх сильнішими. Ми, блядь, створили ідеальний тімбілдінг!

Хвоя, дивлячись кудись у вечірнє небо, де, можливо, саме зараз відбувалася боротьба за владу в голубиній республіці, тихо промовила:

– Ми хотіли запалити пожежу ненависті… а натомість стали запальничкою для їхніх веселощів. Шлях до пекла вимощений нашими провалами. Це… прекрасно.

Ми йшли в штаб, огорнуті славою, як, блядь, лайном. Телефони розривались від дзвінків: HR-и з усього світу пропонували нам контракти, гроші, службові автомобілі! Ми стали іконами, сука, корпоративної культури! Це було найгірше приниження в моєму житті. Ми хотіли сіяти хаос, а виростили, нахуй, дружній колектив!

– Успіх… – тихо мовила Хвоя, дивлячись на свої руки. – Це лише найвища форма поразки. Золота клітка, в якій душа забуває, що колись уміла літати... чи повзати в багнюці… кхе-кхе-КХЕ...

Вона ледь не впустила на асфальт залишки свого бойового кабачка, який тепер виглядав втомленим і зґвалтованим мистецтвом.

Ми увійшли. Повітря в штабі було наелектризоване. Вельможа сиділа за столом. Перед нею, як завжди, стояла запарена мівіна. Але вона не їла. Вона просто дивилась на неї. Цей погляд міг би скип'ятити воду і без окропу. Це був погляд чистої, концентрованої ненависті. Я чекала крику. Я чекала прокльонів. Я чекала, що вона натисне кнопку і під нами знову відкриється пекло з голодними рептиліями.