Жувати, сука, З ТИМ САМИМ ВИРАЗОМ ОБЛИЧЧЯ, З ЯКИМ ВОНА ЇСТЬ СВОЮ ЙОБАНУ МІВІНУ!!!

Без емоцій. Без радості. Просто методичне перетирання їжі щелепами.

Моя душа впала в п'яти. Весь мій подвиг… пацюки… паркан… фарширування поетеси… Все це було просто… перекусом. Вона доїла його до кінця, кинула шкірку мені під ноги і втомлено видихнула.

– Задовільно, – винесла вона вердикт. – Смак майже справжній. Але це все дрібниці. У нас нова мета, Дзиґо. Глобальна.

Нова мета?! Нова мета!!! Моя депресія зникла так само швидко, як і з'явилась! ВІДДАНІСТЬ ВІДНОВЛЕНО! Я знову напружилась, як струна.

– Наказуйте! – закричала я.

– Я розробила план. План, який поставить цю країну на коліна. Перед нами, – вона зробила драматичну паузу. – Ми захопимо владу. Повністю.

ЄБАААААТЬ!!!! ЗАХОПИТИ ВЛАДУ! Ось воно!!! Я знала, я вірила, що моя Пані – геній! Куди там тим макіавеллі, цезарям і іншим хуям з гори! Вельможа – ось справжній стратег!

– Як?! – видихнула я, вже уявляючи себе в шкіряній куртці і з кулеметом на чолі штурмового загону В.С.А.С. – Ми підірвемо Верховну Раду? Влаштуємо військовий переворот? Викрадемо президента і будемо його катувати лоскотом?!!

Вельможа подивилась на мене як на таргана.

– Це примітивно, Дзиґо. Наша зброя буде значно витонченішою. І смачнішою.

Вона вказала на мішок, що стояв у кутку. Звичайний мішок з-під цукру, весь у плямах.

– Ми будемо пекти пиріжки.

Пиріжки? Сука. ПИРІЖКИ? Моя бойова ерекція знову зів'яла.

– Бачу, твій мозок, розміром з волоський горіх, не може осягнути геніальність моєї ідеї. Це не прості пиріжки. Це пиріжки з начинкою… з галюциногенного кропу. Рецепт моєї прабабки, конотопської відьми. Одна порція – і будь-який депутат побачить у мені нову месію, божественну імператрицю і знижки на комуналку. Ми не будемо їх вбивати. Ми зробимо їх нашими вірними, слухняними, слинявими рабами.

Її очі вперше за вечір загорілися вогнем божевілля. ВОГОНЬ!!!!

ТА ЦЕ Ж, СУКА, ГЕНІАЛЬНО!!! Нахуй кулемети і бомби, коли є кріп!!! Це авангард! Це саботаж вищого рівня! Моя Пані знову перевершила сама себе!

– Отже, твоє завдання, Дзиґо! Ти і це, – вона кивнула на Хвою, що досі лежала непритомна, – напечете повний тазик цих пиріжків. Рецепт я напишу на стіні кетчупом. А потім… потім ви підете до Верховної Ради і влаштуєте там безкоштовну дегустацію під виглядом акції «Нагодуй голодного обранця». І почнеться нова ера! Ера Вельможі!

Я аж затрусилася від екстазу! Пиріжки! Влада! Галлюцинації!

– Це буде найсмачніша, найпсиходелічніша революція в історії людства!

Я схопила мішок з борошном, перекинула через друге плече Хвою (вона буде ідеальною качалкою для тіста) і вилетіла з кімнати.

Кухня чекає! Депутати чекають! Наша психоделічна імперія вже близько, я це, блядь, відчуваю!!

Тісто… тісто, блядь, всюди! На стінах, на стелі, на моєму волоссі і навіть, здається, в сраці. Напікти цілий тазик тих йобаних пиріжків виявилося складніше, ніж провести аборт виделкою. Рецепт Вельможі, написаний на стіні кетчупом, постійно підтікав, змішуючись з пліснявою, що робило його схожим на древні криваві руни. Але ми впорались!

Хвоя на диво прийшла до тями. Здається, запах сирого тіста і чарівного кропу розбудив у ній якісь приховані кулінарні інстинкти. Вона мовчки, з абсолютно кам'яним їбалом, місила тісто. Лише іноді зупинялася, дивилась на свої білі від борошна руки і трагічно шепотіла:

– Так само ми ліпимо свої долі… з клейковини буття і гіркоти… кхе-кхе… полину. Чи це кріп?

– Це кріп, довбойобко, міси давай!

І ось ми стоїмо. Під цим куполом, блядь. Храм корупції, брехні і дешевої горілки в їдальні. Верховна, сука, Рада. Відчуваю трепет. Скоро всі ці пики в дорогих костюмах будуть повзати біля ніг Вельможі, просячи ще пиріжечка і пропонуючи в жертву свої швейцарські годинники!

Я поставила величезний таз з гарячими, ароматними пиріжками на землю. Запах був неймовірний! Здавалося, він проникає прямо в мозок, змушуючи бачити звуки і чути кольори. Хвоя стояла поруч, тримаючи в руках рукописний плакат, на якому її каліграфічним почерком було виведено: «Скуштуй тлінність буття з капустою. Безкоштовно». Ідеальна, блядь, рекламна кампанія.

– Шановні депутати! Народні обранці! Творці нашої долі! – заверещала я, наче вуличний закликала. – Підходьте, не соромтесь! Гарячі пиріжечки! Домашні! Знімають втому, розширюють свідомість і допомагають приймати доленосні рішення! Акція «Ситий депутат – щаслива країна!»

І вони почали підходити! Спочатку один, лисий і пузатий, як вагітний пінгвін. Потім ще кілька. Вони з підозрою дивилися на нас, на таз, але запах робив свою справу. Їхні ніздрі жадібно роздувалися, в очах з'являвся голодний блиск.

Я вже простягнула перший пиріжок лисому, уявляючи, як він зараз вкусить, і його очі заллє космічне сяйво істини Вельможі, як раптом… тінь.

З неба, наче, блядь, ескадрилья «Люфтваффе», на нас налетіли ВОНИ.

ГОЛУБИ.

Але це були не просто голуби. Це були ті самі пацюки, тільки з крилами. Відгодовані, нахабні, з поглядом професійних рекетирів. Вони з гучним гуркотом і бойовими криками «курли-курли, мать твою!» атакували наш таз.

Все сталося за секунди. Перший голуб-камікадзе врізався лисому депутату прямо в обличчя, збивши його з ніг. Інші, як сарана, накинулись на пиріжки. Вони хапали їх своїми брудними дзьобами, відштовхуючи один одного. Я намагалась відбиватися, махаючи руками, як божевільна, але їх було занадто багато! Один з них всівся мені на голову і почав клювати прапор, мабуть, переплутавши його з гігантським синьо-жовтим черв'яком.

Хвоя просто стояла і дивилась на це з філософським спокоєм.

– Ентропія… хаос поглинає порядок… так птахи небесні клюють зерна наших мрій…

За хвилину все було скінчено. Таз був порожній. Голуби, набивши свої зоб'яка чарівним зіллям, важко злетіли вгору. Депутати, перелякані, розбіглися хто куди. План, такий геніальний, такий досконалий, був зруйнований, обісраний і вкрадений, нахуй, птахами!

Але це був ще не кінець. Це було тільки початком.

Голуби, з'ївши всю нашу партію галюциногенних пиріжків, не просто розлетілися. Ні. Вони почали ГУРТУВАТИСЯ. Сівши на дах Верховної Ради, вони вишикувалися в чіткі, блядь, ряди. Один з них, особливо жирний, з плямою від кетчупу на грудях, вийшов на край і почав промову. Це було гучне, владне «КУРЛИИИИИ!!!!». І тисячі інших голубів відповіли йому згодним гулом!

Раптом звідкись з'явилися маленькі, зроблені з гілок і сміття транспаранти: «Вся влада голуб'ячим радам!», «Кожному голуб'ятнику по п'ятикімнатній квартирі!», «Зерно, крихти, свобода!».

Вони, сука, СТВОРИЛИ СВОЮ ПАРТІЮ! Вони проводили МІТИНГ! На даху, блядь, Верховної Ради! Вони захопили нашу революційну ідею і тепер збиралися захопити владу самі!

Я стояла внизу, посипана голубиним пір'ям і борошном, дивлячись на це абсурдне видовище.

– Хвоє, – прошепотіла я, ледь стримуючи істеричний сміх. – Здається, ми випадково створили першу в світі голуб'ячу демократію.

– Демократія… – меланхолійно відповіла вона, дивлячись на небо, по якому пропливала хмара у формі гігантського пиріжка. – Це лише політ в клітці ілюзій. Але... у них непогані гасла. Я б за них проголосувала.

Піздєц. Просто. Тотальний. Піздєц. Вельможа нас вб'є. Якщо раніше не вб'ють голуби.

Наш тріумф, наша психоделічна революція, наш, блядь, геніальний план був нахабно спизджений і обісраний крилатими пацюками! Я стояла посеред площі, розмахуючи голими руками, поки голубина хунта на даху парламенту виголошувала свої маніфести. ЛИШИВСЯ ТІЛЬКИ ГНІВ!!! ЧИСТИЙ, ЯК СПИРТ, ГНІВ!!!!

– Палицю… мені потрібна палиця! – загарчала я.

Поряд, біля розритої теплотраси, валялася арматурина. Ідеально! Важка, іржава, просякнута люттю київських комунальників. Це була найміцніша палиця у Всесвіті! Я вирвала її з землі, зняла з голови свій прапор і міцно прив'язала його до металевого дрючка. Все. Тепер у мене є справжня бойова хоругва!

– В атаку! За пиріжки! За Вельможу! ЗА ВСЕ ХОРОШЕ ПРОТИ ВСІЄЇ ХУЙНІ!!!

Але, сука, виявилось, що голубина революція – це не жарти. За хвилину площу оточили. СПЕЦНАЗ! В повному обмундируванні, з щитами, в шоломах! І на їхніх щитах були прикріплені годівнички з пшоном! Вони рухались повільно, професійно, вигукуючи в мегафон: "Шановні голуби! Складіть ваші крила і розходьтесь! Ваші вимоги почуто! Ми обіцяємо збільшити кількість бабусь з хлібом у парках!".

Це був театр абсурду. Спецназ проти голубів! А я, блядь, третя сторона конфлікту! Я з бойовим кличем кинулась на цей загін, розмахуючи своєю арматуриною, але лише збила з ніг якогось перехожого. Голуби-революціонери, побачивши це, почали кидати з даху свої транспаранти і цілитися пометом прямо в шоломи спецназівців! Почалась бійня!

– Треба тікати! – раптом прошипіла Хвоя, смикаючи мене за рукав. – Моя інтуїція підказує, що зараз нас або затопчуть, або обісруть. Або і те, і інше. Це надто банально для моєї смерті.

Ми рвонули звідти, наче за нами гналась вся кінна армія Будьонного!

***

Штаб. Запах поразки. Він був ще гірший, ніж запах мівіни. Вельможа сиділа до нас спиною, дивлячись у своє вікно на смітник.

– Отже, – промовила вона крижаним голосом, не обертаючись. – Ви не просто провалили місію. Ви створили мені політичного конкурента. У вигляді голубів. Такого не було навіть в моїх найгірших прогнозах.

– Моя пані, це було непередбачувано! Форс-мажор! Вони…

– Мовчи, – обірвала вона. – Будь-яка некомпетентність має бути покарана. Інакше у Всесвіті порушується баланс.

Вона ліниво, кінчиком туфлі, натиснула на якийсь виступ на підлозі.

*КЛАЦ!*

Підлога під моїми ногами зникла! Я з вереском полетіла вниз, в темряву, чуючи поруч крик Хвої, схожий на скрип незмазаних дверей. М'яке, огидне "плюх!". Ми впали у щось холодне і смердюче. Колодязь. З-під води виринули кілька пар жовтих очей і полізли до нас.

– Крокодили? – прошепотіла Хвоя, її голос тремтів. – В київському підвалі? Це так… постмодерністськи.

ПІЗДЄЦ! НАС СКИНУЛИ В КОЛОДЯЗЬ З ЙОБАНИМИ КРОКОДИЛАМИ! Це кінець! Вельможа нас зрадила! Моя любов, моя богиня... Я в розпачі почала молотити воду руками, намагаючись відбитися від лускатої тварюки, що вже відкривала пащеку.

Але тут Хвоя зробила те, чого я не чекала. Вона випросталась, набрала в груди повітря і почала ЧИТАТИ.

– О, лускатий брате мій у прірві безнадії! Чи бачиш ти у снах зелений Ніл? Чи серце хижака в твоїх грудях болить від екзистенційної нудьги-и-и-и-и?..

Крокодил, що плив на мене, зупинився. Він тупо дивився на Хвою. Його очі, повні вбивчої люті, раптом почали наповнюватися смутком. Інший крокодил, що підпливав до Хвої, раптом голосно зітхнув і пустив бульбашки. Вони завмерли. Поезія Хвої була настільки депресивною, настільки, блядь, безпросвітною, що вона ввела хижаків у стан тотальної апатії!

– Лізь! Швидше! – прошипіла я, побачивши свій шанс.

Використовуючи завмерлих крокодилів як сходинки, ми, брудні, мокрі і смердючі, видряпались нагору. Ми вижили.

***

Коли ми вилізли з діри в підлозі, Вельможа все ще сиділа на своєму місці, ліниво помішуючи нову порцію локшини. Вона подивилась на нас, мокрих і брудних, як на набридливих мух.

– А, це ви. Я думала, ви там хоч на тиждень затримаєтесь. Ладно. Є нова місія. Ще глобальніша.

НОВА МІСІЯ? Після крокодилів?! Моя відданість знову спалахнула, як пожежа на нафтобазі!

– Слухаємо, Пані! – видихнула я.

– Голуби – це минулий етап. Дрібно. Ми вдаримо по всій Європі, – сказала вона і кинула на стіл газету. На першій шпальті: «НАЦІОНАЛЬНИЙ ВІДБІР НА ЄВРОБАЧЕННЯ!».

– Ви поїдете туди, – наказала Вельможа. – У вашу пісню ми вмонтуємо 25-й кадр. Гіпнотичний. З моїм обличчям і написом «ПОВНА КАПІТУЛЯЦІЯ». За три хвилини вся Європа стане на коліна. Телеголосування забезпечить вам перемогу, а мені – контроль над усім континентом.

ЄБАААААТЬ, ТАК ЦЕ Ж ЩЕ ГЕНІАЛЬНІШЕ ЗА ПИРІЖКИ! Гіпноз! Мистецтво! Євробачення!

– Але з чим ми поїдемо? – запитала Хвоя. – З моїми віршами про смерть?

– Ні, – Вельможа вказала на куток.

Там, в картонній коробці, рохкало маленьке рожеве ПОРОСЯ. А поруч стояв авоська з величезними, як торпеди, КАБАЧКАМИ.

– Ось ваші інструменти. Ви маєте підкорити Європу за допомогою цього. Виступ має бути авангардним, незрозумілим і травмуючим. Щоб ніхто не запідозрив підступ. Тепер ідіть. В мене обід.

І ось ми йдемо. Я несу під пахвою живе, верескливе порося. Воно тепле і намагається лизнути мене в підборіддя. Хвоя понуро тягне сітку з кабачками. Наш шлях лежить на національний відбір Євробачення. Ми йдемо підкорювати світ, маючи з собою лише свиню, овочі і безмежну, сука, віру в геніальність нашої божевільної лідерки. Європа навіть не знає, яка насолода на неї чекає

Наша група. Наше дітище. Наш шлях до світового панування. Ми назвали її «Смерічка в огні». Це, блядь, мало бути геніально! Суміш турбо-фольку, індастріалу і передсмертних хрипів. Я – на вокалі і перформансі. Хвоя – на кабачках. Так-так, вона витягала з цих довгих зелених хуїв такі меланхолійні, такі протяжні звуки, наче десь у пеклі плаче самотній кит. А він… Порося. Наш головний козир. Ми назвали його Зеник. Він був на бек-вокалі (його рохкання і вереск ідеально лягали на ритм) і на головній ударній установці. Його прив'язали ременями до барабану, і він бив по ньому копитцями в такт нашій пекельній симфонії. Це був авангард, якого ще не бачила сцена Євробачення!

І ось наш вихід. Ми на сцені. Світло софітів сліпить очі. В залі сидить це журі. Старі пердуни, що звикли до дівчаток в блискучих трусах і солодкоголосих хлопчиків. Вони ще не знали, що зараз їхній світ перевернеться з ніг на голову.

Починається музика. Хвоя дме в кабачок, видаючи звук, схожий на протяг у крематорії. Я починаю свій танець – шалену суміш гопака, тверку і припадку святого Вітта. І я співаю. Тобто, кричу. Наш текст пісні, написаний Хвоєю на серветці: