БЛЯЯЯЯЯДЬСЬКИЙ СМОРІД!!! Такий, знаєте, густий і насичений, що аж очі сльозяться, наче хтось здох, воскрес і знову здох, але вже остаточно і всередині батареї. Сморід розпареної мівіни, дешевих цигарок і якогось солодкуватого розкладу. Для когось це пекло, а для мене – це аромат нашого штабу, святая святих Всеукраїнської Спільноти Асоціації Саботажу. Мого дому, бляха-муха!
Я стою по стійці «струнко», аж коліна трусяться, випинаю цицьки і дивлюсь на неї. НА НЕЇ! Моя пані, моя володарка, моя... моя Вельможа!!! Вона сидить на поламаному табуреті, як королева на троні, і сьорбає свою срану локшину прямо з пластикового контейнера. За її спиною вікно. Ідеальне, сука, вікно, з якого відкривається божественний краєвид на сміттєві баки, де голуби ведуть гладіаторські бої з пацюками за залишки шаурми. Це так, блядь, символічно, так глибоко! А її каштанове волосся… воно сьогодні особливо тьмяне і жирне, як і мої мрії про неї. Абсолютна досконалість.
Поруч зі мною, як завжди, стовбичить ця ходяча менструація – Хвоя. Сука, яка ж вона нудна. Чорне волосся, чорний костюм, чорне в душі. Дивиться в одну точку своїми трагічними очима і щось там собі шепоче під ніс. Мабуть, нові вірші про тлінність буття і розпродажі в секонд-хенді. Я б краще послухала, як кішки ґвалтують одна одну, ніж її поезію. Вона раптом випросталась, набрала в легені повітря і трагічно почала:
– О, світе темний, де ж твій край?.. Де біль знахо… кхе… кхе-кхе-КХЕЕЕ!!!
І, як за розкладом, з її рота бризнула тонесенька цівка крові прямо на паркет, де вже було схоже плям п'ятдесят. Очі закатились, і ця готична принцеса з Чернігова з тихим стукотом гепнулась на підлогу. Класика. Навіть не поворухнулась. Я просто переступила через її бездиханне тіло, щоб бути на сантиметр ближче до моєї богині. Пані Вельможа навіть оком не моргнула, продовжуючи намотувати на виделку довгий, слизький макарон. Її байдужість… вона така збуджуюча!
– Вітання Сонцю, Активістам, Спротиву! – заверещала я, що є сили, і різко викинула праву руку вперед. – В.С.А.С.!!!
Прапором, що був замотаний у мене на стегнах замість спідниці, я ледь не збила з тумбочки банку з недопалками. Тиша. Тільки було чути, як Вельможа з хлюпанням втягнула в себе останній шматок мівіни. Вона повільно підняла на мене свої вічно втомлені очі. О, ці очі! Колір п'ятиденної багнюки! Я готова в них потонути!
– Дзиґо, – промовила вона голосом, що міг би заморозити вулкан. – Твій ентузіазм мене втомлює більше, ніж існування як таке. Є завдання.
ЗАВДАННЯ!!! Єбаааааать!!! Моє серце забилося, як скажений перфоратор, а між ніг стало так волого, хоч картоплю сади. Нова місія від моєї володарки! Це краще за будь-який оргазм!
– Наказуйте, моя Пані! Я розірву, знищу, відсмокчу!.. Тобто, виконаю все! – я аж підстрибнула на місці.
Вона втомлено зітхнула і тицьнула виделкою в бік вікна.
– Бачиш он той блискучий предмет на верхівці сміттєвої гори?
– Звісно, моя володарко! Це ж священний Грааль! Око Саурона! Чиясь вставна щелепа!
– Це фольга з-під сирка. Вона заважає мені дивитись на особливо жирного пацюка. Він надихає мене. Сходиш, прибереш.
Моє обличчя, мабуть, витягнулось до самої підлоги. Завдання… прибрати фольгу? ЦЕ, БЛЯДЬ, ВСЕ?!! Якась внутрішня пружина в мені луснула.
– АЛЕ... але ж я думала... якась диверсія, саботаж, підрив основ суспільства! – залепетала я.
Вельможа ліниво встала, підійшла до мене впритул. Я відчула запах її несвіжого подиху і ледь не знепритомніла від щастя. Вона нахилилась до мого вуха, і я вже приготувалась почути таємний наказ, який змінить хід історії…
– А після того, – прошепотіла вона, – сходиш в ботанічний сад і спиздиш мені банан. Тільки не звичайний, а сорту «Грос-Мішель». Кажуть, він на смак як справжній, а не це сучасне пластикове лайно. Не принесеш – я тебе скину в підвал.
Вона випрямилась, кинула контейнер з-під мівіни прямо на тіло Хвої, що досі лежала на підлозі, і пішла в свою кімнату. Двері зачинились.
Банан.
Банан сорту «Грос-Мішель»...
ТА ЦЕ Ж, БЛЯДЬ, НАЙКРУТІША МІСІЯ В МОЄМУ ЖИТТІ!!! Я, Дзиґа, добуду цей божественний плід для моєї Пані, навіть якщо для цього доведеться вбити всіх ботаніків і зґвалтувати мавпу!
Я схопила Хвою за ногу і потягла її, як мішок з лайном, до виходу, залишаючи на підлозі криваву смугу. Пригоди починаються, сучари!!
...І ось я стою, блядь, біля підніжжя. Це не просто купа сміття, ніхуя! Це, сука, Говерла з гнилих качанів, пластикових пляшок і чиїхось розірваних надій у вигляді старих трусів! Вітер доносить до мене симфонію запахів: тут і нотки риб'ячої голови тижневої давності, і акорди прокислого молока, і фінальний, сука, крещендо від дохлого голуба, що злипся з пакетом з-під кефіру. А на самій вершині цієї гори лайна, як зірка на новорічній ялинці, виблискує ВОНА. Срібна фольга. Артефакт, заповіданий моєю Пані!
Хвоя, яку я притягла за ногу, лежить поруч і тихо булькає кривавою слиною уві сні. Слабке, нікчемне створіння. Це місія для одинака. Для воїна!
Я стягую з себе прапор, що слугував мені спідницею, і з рішучим виглядом пов'язую його на голову, як бандану. Так, сука. Тепер я готова. Це мої джунглі. І це моя війна. Ніхто не просив мене її починати, але я її, блядь, закінчу!
– Вони пролили першу кров... тобто... залишили першу фольгу, – шепочу я, розминаючи затерплі кулаки. – І тепер я йду за нею.
Мій підйом – це епічна сага. Нога ковзає по слизькій шкірці від банана (блядський знак долі!), рука поринає у щось тепле і м'яке, що колись було борщем. Але я, наче скелелаз, що підкорює Еверест, повзу вгору, ігноруючи сморід і огиду. Мої очі, як у орла, сфокусовані на меті. Я вже майже там…
І тут я їх побачила. Їх було легіон. Ціла, блядь, цивілізація! ЩУРИ! Здоровенні, відгодовані на київських перепічках і простроченому майонезі. Вони не тікали. Вони, сука, ЧЕКАЛИ. Попереду всіх сидів їхній вожак. Справжній Альфа-самець, розміром з невелику таксу, з порваним вухом, шрамом через все око і поглядом, повним екзистенційної зневаги до всього живого. В його маленькій брудній лапці, наче скіпетр, був затиснутий обгризений курячий хребет.
Моя поява порушила їхню патріархальну ідилію. Вони зашипіли, ощиривши свої жовті, як зуби заядлого курця, різці. Пацюк-вожак ліниво підняв свій скіпетр і вказав ним на мене. Це був, нахуй, бойовий наказ.
– АХ ТИ Ж ЙОБАНА СИРНА ДУША!!! ЦЕ МОЯ ФОЛЬГА!!! ЗА В.С.А.С.!!!! – заверещала я і, видавши бойовий клич пораненої чайки, кинулась у свою останню атаку.
Це був не бій, це був, піздєц, кривавий балет! Я махала руками і ногами, як п'яна на дискотеці, намагаючись роздавити цих мерзенних тварюк. Одного я схопила за хвоста і спробувала використовувати як нунчаки, але він виявився занадто вертким, в'ївся мені в палець і втік, голосно лаючись на своїй пацючій мові. Інший заплигнув мені на голову і почав сцяти прямо в очі! О, боги хаосу, ця сеча була теплою і пахлою чистою ненавистю!
Вони діяли злагоджено, як сраний спецназ! Одна група атакувала ноги, змушуючи мене втратити рівновагу. Друга кидала в мене недоїдками, створюючи загороджувальний вогонь з огризків і протухлих помідорів. Я послизнулась на пакеті з-під сметани і полетіла шкереберть, котячись униз по сміттєвому схилу під переможне пищання цих виродків.
Мій фінальний політ завершився м'яким приземленням. Прямо на Хвою. Вона щось простогнала, відкрила на секунду очі і, перш ніж знову відключитись, прошепотіла:
– Падіння… це лише прелюдія до нового злету… кхе-кхе… чи до сепсису…
І знову затихла.
Я лежала, розпластана на смітті і своїй непритомній напарниці, покусана, обісцяна і морально знищена. Вгорі, на вершині гори з непотребу, пацюк-вожак підняв мою фольгу. Він розгорнув її, і вона засяяла в променях вечірнього сонця, як корона. Він повільно надів її на свою лису башку. Король пацюків. І його трон – це ціла гора сміття.
Сука. Мене перемогли щури.
Поразка була гіркою, як жовч. Але вона лише загартувала мою сталь! Провал з фольгою означав одне: місія «Банан» тепер не просто наказ. Це, блядь, питання честі!!! Я ДОБУДУ ЦЕЙ ЙОБАНИЙ «ГРОС-МІШЕЛЬ», НАВІТЬ ЯКЩО МЕНІ ДОВЕДЕТЬСЯ СТАТИ КОРОЛЕВОЮ ВСІХ, БЛЯДЬ, БОТАНІЧНИХ САДІВ СВІТУ!!
…І ось я тягну її, блядь, за собою крізь зелене пекло. Ботанічний сад, мать його за ногу. Після епічного, сука, фіаско з пацюками, моя честь була розтоптана, розмазана і обісцяна. Але моя воля – це, нахуй, титан! Я добуду цей банан, навіть якщо для цього доведеться запліднити пальму своїм прапором!
Хвоя, як завжди, була корисною, наче дірка в презервативі. Я перекинула її через триметровий паркан (вона м'яко гепнулась у кущ азалій), а потім перелізла сама. Ми були всередині. Територія ворога. Тут пахло прілою землею і статевим збудженням екзотичних квітів. Повсюди сновигали ці… як їх… ботаніки? Сектанти, блядь, що поклоняються хлорофілу.
– Тримайся купи, – прошипіла я в непритомне вухо Хвої, тягнучи її за комір, як мішок картоплі. – Нам потрібна теплиця з тропічними виродками.
Пошуки були схожі на марафон для ідіотів. Я не вмію читати ці заумні латинські таблички, тому орієнтувалась на запах і інтуїцію. Яка рослина, блядь, виглядає найбільш бананоносно? Цей кактус? Ні, занадто колючий. Цей кущ, схожий на волосся з лобка велетня? Теж ні.
Раптом Хвоя сіпнулась, відкрила очі і прошепотіла, вказуючи кволою рукою кудись вбік:
– Там… там жовта туга пробивається крізь зелену скорботу… Кхе-кхе-кхеее… І відчай пахне… солодким…
І знову відрубалась.
Але я її зрозуміла! Бляха, іноді ця дохла поетеса буває корисною! Вона вказала на величезну скляну будівлю, всередині якої було волого і задушливо, як в сраці у бегемота. Теплиця!
Ми всередині. Божественний, сука, аромат! Запах бананів вдарив мені в ніздрі, як кокаїн. І ось він… НАШ БАНАН! «Gros Michel» – було написано на табличці. Він звисав з гілки, ідеальний, жовтий, незайманий. Він був досконалим. Він був творінням богів! Моя Пані буде в захваті!
– ЗА ВЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЛЬМОЖУУУУУ! – закричала я і з розбігу, як мавпа, застрибнула на цю срану пальму, видерши священний плід з м'ясом.
Тріск гілки розбудив не тільки Хвою, але й якогось старого пердуна в окулярах і білому халаті. Охоронець? Ботанік? Похуй! Він помітив нас!
– Дівчата, що ви тут робите?! Це ж унікальний екземпляр! – почав верещати він.
Паніка!!! Треба тікати! Але як, блядь, пронести цей банан?! Він великий, помітний, це, нахуй, речовий доказ! Кишені немає, прапор на голові! СУКА, ДУМАЙ, ДЗИҐО, ДУМАЙ!!!
І тут мій погляд впав на Хвою. Вона лежала на спині, розкинувши ноги, і дивилась в стелю скляними очима, щось шепочучи про "неминучість проникнення хаосу в упорядковану флору". Вона... вона ж порожня всередині! Ну, відносно. Це ідеальний, сука, контейнер! Природній, органічний, непомітний!
– Хвоє, зараз буде трохи неприємно, але це заради вищої мети! – скомандувала я.
– Кожен дотик… це шрам на полотні душі… – прохрипіла вона і знову затихла.
Чудово, вона дала згоду!
Не гаючи ні секунди, я розсунула її чорні штани. Діяти треба було швидко і точно, як хірург, що проводить лоботомію через ніс. Операція «Глибоке занурення»! Я взяла священний банан і акуратно, але рішуче почала вводити його всередину. Наче торпеда в пускову шахту. Раз… і божественний плід, змащений її ж готичною меланхолією, з легким хлюпанням зник у її теплих надрах. Ідеально, сука, увійшов! Ані сліду!
Хвоя раптом здригнулася всім тілом, голосно зітхнула і, здається, вперше за весь час на її обличчі з'явилося щось схоже на умиротворення.
– Агов! Що ви там робите?! Я викликаю поліцію! – кричав ботанік.
– Та нічого особливого, шановний! У моєї подруги епілептичний напад на фоні алергії на папороть, несу її на свіже повітря! – крикнула я у відповідь, закидаючи Хвою, нафаршировану безцінною контрабандою, собі на плече.
Вона була важкою. Важкою від своєї трагічності і банана. Але я несла її, як переможний трофей. Я несла не просто тіло поетеси з розбитим серцем. Я несла, блядь, надію! Я несла банан для моєї Пані!!! Ми вибігли з теплиці, залишаючи за собою охуїваючого діда і аромат перемоги, змішаний з тонким запахом тропічних фруктів.
Вриваюсь до штабу, наче, блядь, ураган «Катріна» після тижневого запою! Перемога!!! Я несу на плечі тіло Хвої, з якого ледь вловимо пахне перемогою і… бананом. Кидаю її на підлогу – глухий стук і тихий стогін – значить, ще жива. Я стаю в позу тріумфатора, випинаю цицьки і гордо дивлюся на НЕЇ!
Вельможа, моя володарка, сидить у тій самій позі, що й завжди – наче в неї з хребта вкрали кілька хребців. Погляд її мертвої риби спрямований кудись крізь стіну.
– Моя Пані! Місію виконано! Плід доставлено! – звітую я, стаючи по стійці струнко. – Знадобилась неконвенційна тактика транспортування, але результат того вартий!
Вона ліниво переводить погляд на непритомне тіло Хвої, потім на мене. У її очах не було нічого. Ані цікавості, ані похвали. Просто, блядь, космічний вакуум.
– Видобувай, – промовила вона.
– Слухаюсь!
Я підходжу до Хвої, хапаю її за щиколотки і перевертаю догори дриґом. Потім починаю її трусити, як сраний мішок з-під картоплі. Раз! Два!
– Внутрішня порожнеча… це лише ілюзія… форма чекає на наповн… кхе-кхе…
Раптом із глибин її готичної душі з легким "шльоп" на паркет випадає він – ідеальний, ледь слизький, але абсолютно цілий банан. МІЙ БАНАН! Тобто, її банан! Я схопила його, обтерла об свій топ і простягла Вельможі, наче, сука, меч Екскалібур.
– Ваш скіпетр, моя королево!
Вельможа взяла його. Її тонкі, бліді пальці торкнулися жовтої шкірки. О, це був момент інтимніший за будь-який секс! Я затамувала подих. Ось зараз вона його спробує і на її обличчі з'явиться екстаз! Блаженство! Вона зрозуміє глибину моєї відданості!
Вона повільно, наче роблячи мені послугу, почистила його. Потім відкусила. І почала жувати.