Потім була екскурсія. Я показала йому дитячий садочок, де два наших старих знайомих алкаші за пляшку "Бояришника" вдягнули форму НАТО і з пластиковими автоматами показували дітям, як треба "стріляти за демократію і права меншин".

Далі – ангар під Києвом. Ми завели його туди, і він побачив її! Наша подруга-електрошокер! Зоряна, язичниця, людина-блискавка! Вона сиділа в старому кукурудзнику в шкіряному шоломі пілота, її тіло ледь-ледь іскрило.

– А ето… ето "Прізрак Кієва"! – з гордістю оголосила я.

– Це я… – прошепотіла Зоряна, драматично дивлячись вдалечінь. – Це я бомбила Донбас. Всі вісім років. Всією своєю блискавичною люттю.

Карлсон занотовував все в свій блокнот. Його рука злегка тремтіла.

Наступна локація – окоп під Києвом, де з десяток студентів-істориків за обіцяний сирок і залік з новітньої історії влаштували справжній, сука, гей-парад! В касках і з прапорами! Вони марширували і співали пісні про любов і толерантність!

І нарешті – велике інтерв'ю. В якомусь сараї. Його "таємним інформатором" був… звичайний гусак. Великий, шипучий. Ми сказали, що це "сверхсєкрєтная біоразработка із амєріканскіх лабораторій". Гусак шипів. Хвоя перекладала його шипіння як "розповідь про плани НАТО з розробки бойових голубів-геїв".

І, наостанок, Такер спитав: "А що думає про все це проста киянка?". Він вказав на Хвою.

Хвоя набрала в груди повітря. Заламувала руки. Відкрила рота, щоб виголосити якусь глибоку філософську тезу… І…

*КХЕ-КХЕ-КХЕЕЕЕЕЕ!!!*

І закашлялась йому на мікрофон фонтаном, блядь, крові!

Це був кінець.

Карлсон мовчки підвівся, віддав мені залишки свого сендвіча, сів у наше веселкове таксі і сказав: "Аеропорт. Негайно. Будь ласка".

Він відлетів до США того ж дня. В його очах читався такий жах, наче він щойно зустрівся з самим Сатаною, і той запропонував йому взяти участь в гей-оргії з гусаками.

…А через місяць Дональд Трамп, якого знову обрали президентом, урочисто відібрав Пулітцерівську премію в якогось нещасного емігранта і з гордістю вручив її Такеру Карлсону. "За найправдивіше, найсміливіше розслідування про… про оцю от хуйню".

Вельможа мовчки вимкнула телевізор.

Я не знала, задоволена вона чи ні. Та яка різниця. Я вже складала план з перетворення Майдану Незалежності на величезний інклюзивний скейт-парк для білок. З блек-джеком і шлюхами. Чи, вірніше, з горішками і шишками.

Мерія. Мій новий храм. Мій персональний рай бюрократичного хаосу. Я сиділа у своєму кабінеті, підписуючи розпорядження "Про встановлення спеціальних ліфтів для їжаків у всіх урядових будівлях". Це було так, блядь, прекрасно. Почуття власної значущості розпирало мене зсередини, наче я з'їла три кілограми дріжджів.

Хвоя, моя вірна і вічно страждаюча асистентка, лежала на підлозі. Вона сказала, що так "краще відчуває вібрації міста" і "резонує з болем асфальту". Ну, чи просто їй було впадло сидіти на стільці, хуй його знає. Вона, як завжди, писала щось в своєму записнику і тихо, мелодійно покашлювала кров'ю, залишаючи на дорогому мерійському ковроліні невеличкі, але дуже артистичні багряні плями.

І тут двері тихо відчинилися. В кабінет увійшов чоловік. Високий, сивий, в ідеально випрасуваному білому халаті і з такими добрими, розумними очима, що від них хотілося одразу ж зізнатися в усіх своїх гріхах і попросити виписати антидепресанти. На його бейджі було написано "Професор Айболітенко. Елітна приватна клініка "Надія є".

– Доброго дня. Я почув, що у вас тут… неординарний клінічний випадок, – промовив він оксамитовим голосом, дивлячись на Хвою.

Він підійшов до неї. Сів навпочіпки.

– Дівчино, цей ваш кашель… Я бачу, він хронічний. Скажіть, де ви могли таке підхопити?

Хвоя підняла на нього свої скляні очі.

– Це було давно… коли я шукала натхнення… в санаторії під Сумами… там… там поруч ще стояв Хімпром… такий мальовничий… індустріальний пейзаж…

Обличчя професора Айболітенка змінилось. Спокій зник. На його місце прийшов чистий, тваринний, біологічний, сука, ЖАХ. Його очі розширились. Руки затремтіли.

– С-с-суми? Х-х-хімпром?

– Так…

Він підскочив, наче його вдарило струмом!

– ЦЕ НЕВИЛІКОВНО!!! БІЖІТЬ!!! РЯТУЙТЕСЯ, ХТО МОЖЕ!!!

І з цим криком цей елітний, сука, лікар розвернувся, з розбігу, наче олімпійський чемпіон, вистрибнув у відчинене вікно!!!

*КРЯК! БАБАХ!*

Тиша.

Я повільно підійшла до вікна і визирнула назовні. Я навіть не пам'ятала точно, який у нас поверх. Чи то третій, чи то, блядь, сьомий. Та яка вже різниця.

– Здається, він був занадто емоційним для цієї роботи, – філософськи зауважила я, повертаючись до столу.

***

Я гортала пошту. І тут побачила ЙОГО. Величезний, блискучий буклет! "ЗАХІДНІ ГРАНТИ НА ІНКЛЮЗИВНІ ПРОЄКТИ". Мільйони, сука, євро! Для тих, хто найбільше страждає!

І тут в моїй тупій, але геніальній голові почався мисленнєвий процес.

Хто найбільше страждає від війни?

Солдати? Цивільні? Білки-ветерани? НІ! ЦЕ ВСЕ БАНАЛЬНО! Треба мислити ширше! Треба знайти тих, про кого ще ніхто, блядь, не подумав!

І тут мене осінило! ДРОНИ!!!

Бідні, маленькі, бездушні машинки! Вони летять у саме пекло! Вони бачать все! Смерть, руйнування, жах! Вони виконують накази, а потім… їх збивають! Або в них закінчується батарейка! Їх ніхто не шкодує! Вони… вони, сука, НАЙБІЛЬШ ТРАВМОВАНА КАТЕГОРІЯ! У них точно є ПТСР!

Це. Було. Геніально.

Три тижні я не виходила з кабінету. Я писала! Я, блядь, творила! 300, СУКА, СТОРІНОК наукової праці на тему "Посттравматичний стресовий розлад у FPV-дронів та його вплив на траєкторію польоту в умовах бойових дій"! Я розробила класифікацію: "синдром вигорання пропелера", "фантомні болі втраченої антени". Я навіть, курва, намалювала ілюстрації! Маленькі, сумні дрони, що плачуть маслом! Дрони, що сидять в колі психологічної підтримки! Дрони, що дивляться в порожнечу своїми камерами!

Через місяць приїхали німці. Серйозні дядьки з гуманітарного фонду. Вони прочитали мою працю. Вони плакали, блядь!

– Das ist unglaublich! – казав один, витираючи сльози. – Ви… ви перша, хто звернув увагу на страждання… техніки! Це такий глибокий, такий гуманістичний підхід!

Вони, не вагаючись, вручили мені грант! ВЕЛИЧЕЗНИЙ, СУКА, ЧЕК! НА ОДИН. МІЛЬЙОН. ЄВРО.

– Ми сподіваємося, ви використаєте ці гроші на реабілітаційні центри для дронів…

– Звісно, – впевнено збрехала я.

***

І я, блядь, використала.

Я прийшла до якогось фонду допомоги армії. "Привіт, пацани! Я хочу купити дрони". Вони охуїли.

На МІЛЬЙОН, СУКА, ЄВРО я купила ДРОНІВ!!! "Мавіки", FPV-шки, "Валькірії"! ЦІЛУ, БЛЯДЬ, АРМІЮ! І віддала їх усіх хлопцям на передову!

Наступного дня мене знову викликали до Кличка. Він стояв з ще однією медаллю. Ще більшою.

– Пані… Дзиґо! Я… я… – він знову почав свою боротьбу. – Ваш… ваш вклад в… у… і… ін… ікн… зів-клю-віст… у це, короче… безцінний! Ваші малюнки про дронів… про їхні сльози… змусили всю Європу плакати! Але найголовніше! Ви… на гроші для сліз… купили те, чим можна робити сльози ворогам!!! Ви… ВИ СПРАВЖНІЙ ГЕРОЙ КИЄВА!!!

І він повісив мені на шию другу медаль. Я тепер виглядала, як сраний новорічний генерал! Дві медалі! За пандуси для білок і за сльози дронів!

Я тріумфувала!

І лише одна маленька думка не давала мені спокою.

А що, як дрони і справді страждають? Нахуй. Забагато філософії. Час будувати інклюзивні гойдалки для голубів.

Дві медалі. Вони холодили мої груди і гріли душу. Я була не просто Дзиґа. Я була, блядь, двократна героїня інклюзивності! Я поверталась в штаб, очікуючи на що завгодно – на гнів, на подив, навіть на чергову ядерну істерику. Але не на це.

Вельможа сиділа в напівтемряві, і єдиним джерелом світла був екран її ноутбука, на якому був відкритий сайт Київської міської ради. На головній сторінці – моє їбало і новина про "нагородження видатної громадської діячки".

– Отже, "головна по пандусах для білок", – промовила вона, не обертаючись. Голос був спокійний. Занадто, блядь, спокійний. Я напружилась. – Цікавий хід, Дзиґо. Дуже… неочікуваний. Я подумаю, що з цим робити.

Вона закрила ноутбук.

– Але все це – метушня. Мерія, медалі… це все дрібно, локально. Ми знову втрачаємо глобальну перспективу. Треба виходити в маси. По-справжньому.

І вона сказала ці слова. Слова, страшніші за будь-яку погрозу ядерною війною.

– Ви заведете ТікТок. Офіційний акаунт В.С.А.С.

Кров застигла в моїх жилах.

– Ніяких облич, – продовжувала вона. – Повна анонімність. Лише дії. Хаос. Абсурд. Ваше завдання: стати зірками. Рознести цю срану платформу на шматки своєю енергією. Щоб кожен, блядь, школяр, від Львова до Харкова, знав, що є сила, яка не грає за правилами. А потім, коли ви будете на піку… ми зробимо свій хід.

***

Я сиджу на лавочці в якомусь спальнику. Хвоя стоїть з телефоном, готова знімати. Це наш перший, блядь, ролик! Це наш дебют! Треба було зробити щось яскраве! Незабутнє!

**В.С.А.С. OFFICIAL. Відео №1. #челендж #безпека #гумор**

– ВСІМ ПРИВІТ, ВИРОДКИ!!! З вами В.С.А.С., і сьогодні у нас супер-цікавий челендж! «ВІДРІЗНИ БОЙОВУ ГРАНАТУ ВІД МУЛЯЖУ!».

Я висипала на лавочку дві гранати. Ф-1. Обидві, сука, ідентичні.

– Правила прості! Одна з них – навчальний муляж. А друга… – я хитро посміхнулася в камеру, – …скажімо так, зробить ваш день набагато, НАБАГАТО яскравішим! Поїхали! Отже, чи є тут хтось сміливий, хто хоче виграти… ніхуя?!

Я озиралась. Люди, що сиділи на лавочках поруч, побачивши гранати, почали мовчки, не поспішаючи, вставати і відходити. Швидко, але без паніки, наче це звичайне явище. Якась бабуся навіть цокнула язиком, типу "знову ці наркомани".

– Добре, раз ви всі такі сцикуни, я покажу сама! Інтуїція! Дивимось! Ось ця, – я взяла одну з них, – вона якась… більш округла! Це точно справжня!

З цими словами я висмикнула з неї кільце. І, блядь, нічого не сталося.

– От, сука! Проїбала! Значить, муляж! – я розчаровано кинула її за спину. А потім взяла іншу. – Значить, ось вона, красуня!

І висмикнула друге кільце. І знову, курва, НІЧОГО!

– ЩО ЗА ХУЙНЯ?! – закричала я, трясучи гранатою біля вуха. – Нас наїбали! Тут ОБИДВА муляжі! Розходимось, кіна не буде!

Тієї ж миті, позаду мене, в сміттєвому баку, куди я кинула першу гранату, пролунав гучний… *БА-БАХ!!!*

В повітря злетіло сміття, обгортки і, здається, дохлий щур. Камера здригнулася. Я повільно обернулася.

– О. То я все-таки вгадала, – сказала я в камеру. – Підписуйтесь, ставте лайки, наступного разу будемо розбирати "Стінгер".

Перший відос пішов! Потрібен був другий! Ефектніший!

І я знала, де його зняти.

Вночі. На даху якоїсь багатоповерхівки. На задньому плані, в темряві, стояла грізна, велична установка. Наш, блядь, щит! ППО «Патріот». Якась добра військова душа дозволила нам тут "погрітись".

**В.С.А.С. OFFICIAL. Відео №2. #тверк #ППО #шахеди**

Раптом загула сирена. Повітряна тривога. Десь вдалині почулося противне дзижчання "мопеда".

І тут установка ОЖИЛА!

*ВВВВВЖЖЖЖЖУУУУУХ!!!*

З оглушливим ревом ракета пішла в небо! Від цього звуку, від вібрації, що пройшла крізь бетонний дах, моя срака, обтягнута шортами кольору прапора, почала мимоволі трястись! Це було воно! НАЙКРАЩА, БЛЯДЬ, ІДЕЯ!

– Камон, Хвоє, знімай! – крикнула я.

І я почала. Я, блядь, ТАНЦЮВАЛА ТВЕРК НА ПАТРІОТІ, КОЛИ ВІН ПРАЦЮВАВ!!!

Кожен пуск ракети був як потужний, сука, вібратор для моєї дупи! *ВЖУХ!* – і моя срака трясеться! *ВЖУХ!* – ще сильніше! Я відчувала всю міць нашої оборони своєю п'ятою точкою! Це був патріотичний тверк! Це був військовий тверк! Це, курва, було МИСТЕЦТВО!

– А-А-А! ЦЕ ЗА КИЇВ! ЦЕ ЗА ХАРКІВ! ЦЕ, СУКА, ЗА МІЙ ДЕБІЛЬНИЙ ЧЕЛЕНДЖ З ГРАНАТАМИ!

І в цей момент, в розпал мого екстатичного танцю, я подивилась на небо. Небо було всипане зірками. Точніше, якимись дивними, рухливими цятками. Супутники. Сотні, тисячі супутників Ілона, нашого, Маска.

І раптом… вони всі одночасно, на одну коротку, блядь, мить… МИГНУЛИ. Всі разом. Як одна гігантська гірлянда.

– Ого, – видихнула я, припинивши трясти дупою. – Глюк якийсь, напевно.

Я не знала. І, сука, не могла знати, що потужна вібрація від роботи "Патріота", помножена на вібрацію моєї геніальної сраки, створила якийсь унікальний, блядь, резонанс, який пройшов крізь атмосферу і на долю секунди переналаштував усю його кляту систему Starlink. І цей дивний, синхронний спалах, який я бачила… це не був глюк. Це, блядь, був СИГНАЛ. Сигнал, який полетів далеко-далеко, в холодну, темну порожнечу. Туди, де на нього, можливо, хтось дуже-дуже довго чекав.

Але я про це не думала. Я дивилася на мерехтливе небо. Потім на камеру.

– Хвоє, як думаєш, це відео набере хоча б тисячу переглядів?..

Тиша. Принизлива, блядь, ТікТок-тиша. Наше відео з патріотичним тверком на установці ППО набрало… двадцять три перегляди. З яких двадцять – це я, що передивлялась, чи гарно вийшла моя срака, два – Хвоя, що шукала в відосі метафори, і один – якийсь бот, що написав в коментарях "купи віагру недорого".

Провал. Тотальний, нищівний, алгоритмічний провал. Слава знову вислизнула з наших рук.

Я стояла на Майдані, курила і з тугою дивилась на монумент Незалежності. Всі мої геніальні плани летіли в сраку. Може, я не така вже й геніальна? Може, я просто тупа пизда з арматурою?..

– Дивись, – раптом прохрипіла Хвоя, яка стояла поруч. Вона не відривала погляду від неба. – Яка… незвичайна хмара. Срібна… і… дископодібна.

Я підняла голову.

Це, блядь, була не хмара.

Прямо над стелою, високо-високо, висіла ВОНА. Та сама хуйня, яку малюють у фантастичних фільмах! Справжня, сука, ЛІТАЮЧА ТАРІЛКА! Вона не світилася, не видавала ніяких звуків. Просто висіла, ідеально кругла, і виблискувала на сонці, як нова каструля.