Завдання було виконане. Ідеально. Я чекала на похвалу, на визнання мого тактичного генія.

Вельможа відірвалася від прослуховування запису, на якому один боєць ГСА звинувачував іншого в тому, що той "слишком женственно жует сухарь". На її обличчі знову не було нічого, крім вселенської втоми.

– Це було задовільно, – констатувала вона. – Але це все дитячі іграшки. Є реальна проблема. Нагальна. І вона, блядь, прямо у нас під носом.

Вона вказала пальцем кудись за вікно, в бік лісопосадки.

– Мої гриби, – сказала вона крижаним тоном. – Там, у лісі, була моя секретна грибниця. Ті самі, особливі. Радіоактивні, що світяться. Здається, я єдина знаю, що вони дають не тільки тимчасове просвітлення, але й… небувалу гостроту моєї локшини. І якась наволоч… топче мої посіви.

Я нашорошила вуха. Це було щось особисте. Замах на святе, нахуй!

– Якісь сектанти, – з огидою продовжила Вельможа. – Називають себе "Діти Перуна" чи якась інша язичницька хуєта. Влаштували там своє капище. Бігають в сраних віночках, водять хороводи і, сука, ТОПЧУТЬ МОЇ ГРИБИ. Усуньте їх. І принесіть мені те, що вціліло.

Це було не просто завдання. Це був священний, блядь, обов'язок!

***

Ми знайшли їх швидко. За запахом багаття і звуками якихось убогих етнічних співів. На галявині, навколо кам’яної баби з примальованим членом, стрибали і кружляли люди. Бородаті чоловіки з голими торсами, жінки в білих сорочках і віночках. Вони топтали землю з таким завзяттям, що, напевно, збили б масло, якби під ногами було молоко, а не дорогоцінні гриби моєї Володарки!

Я вийшла до них. Але цього разу не з криками. Я вимазала своє обличчя землею. Моє волосся було розпатлане, в нього я повтикала гілки і мох. Я була не просто Дзиґа. Я, блядь, була МАТІР'Ю-ЗЕМЛЕЮ! Духом Лісу!

– О, ДІТИ ПРИРОДИ!!! – прогуділа я низьким голосом, входячи в коло. Хвоя стояла трохи позаду і для антуражу сипала собі на голову попіл.

Вони завмерли. І втупилися в мене, витріщивши очі.

– Я – дух цього лісу! Я прийшла до вас! Ви кликали мене! Ви… топчете цю землю з такою любов'ю! Ви молитесь богам! АЛЕ ВАШІ БОГИ ВАС НЕ ЧУЮТЬ!!!

Якийсь бородань вийшов уперед.

– Чому, о дух?! – спитав він.

– Бо ваші молитви, сука, НЕ ДОЛІТАЮТЬ! – заявила я. – Треба, щоб хтось один, найчистіший душею, піднявся в самі хмари! До Перуна! І передав йому ваші бажання! Напряму!

Вони переглянулись. Здається, ця ідея їм сподобалась.

– Але як нам це зробити, о велика Мати?!

– РОГАТКОЮ!!! – впевнено відповіла я.

Я досі не розумію, як ця, блядь, ідея з’явилась в моїй голові. Напевно, залишковий ефект від моїх власних грибних тріпів.

– Зробіть величезну, могутню, нахуй, рогатку! І запустіть одного з вас у небо! Це буде жертва! Це буде послання!

І знаєте, що?

Я охуїла, коли вони, замість того, щоб послати мене нахуй, почали радісно гудіти і тягати величезні стовбури, щоб збудувати цю срану катапульту! Це була найвеличніша і найтупіша будова, яку я бачила! Два величезні стовбури, а між ними – гумка, сплетена з сотень старих автомобільних шин.

Залишалося обрати "посланця". І тут вийшла вона. Руда дівка років тридцяти, з палаючими очима фанатички, вся у веснянках і в якомусь екстатичному трансі. Зоряна.

– Я! Я ПОЛЕЧУ! – закричала вона. – Я готова! Моя душа чиста!

Вона добровільно, сука, залізла в імпровізований гамак! Вони відтягнули цю пекельну резинку. Напруга зростала! Бородані крехтіли від натуги!

– ДО ПЕРУНА, СУКО!!! – крикнув головний жрець і відпустив.

*ФУІІІІІТЬ!!!*

Зоряна, верещачи від захвату, як ракета, полетіла вгору! Просто в хмари! Я думала, вона просто гепнеться десь за лісом. Але тут, блядь… щось знову пішло не так.

Коли її маленька фігурка торкнулась низької грозової хмари, що саме проходила над нами, хмару пронизав спалах блискавки!!! *КРЯСЬ!* І ця блискавка… вдарила не в землю! Вона, курва, увійшла в тіло Зоряни!

І з хмари, з тріском і гуркотом, почало падати вже не просто тіло. На землю, блядь, спускалася… ЛЮДИНА-БЛИСКАВКА!!! Жінка, що світилася і іскрила! Живий, нахуй, електричний розряд!

Вона приземлилася в центрі галявини. І почала танцювати. Справжній, сука, електричний танок, випалюючи на землі химерні візерунки!

Язичники попадали на коліна і почали їй поклонятися. Вони отримали, блядь, свого аватара!

А я? А я, скориставшись моментом, поки вони там молились і танцювали зі своєю новою богинею, швиденько зібрала всі вцілілі, ледь притоптані грибочки, що світилися, в торбинку.

Хвоя просто сиділа під деревом, закривши обличчя руками. Вона, здається, втомилася дивуватися.

– Хто ми такі… щоб втручатися в процеси народження нових богів? – прошепотіла вона.

– Ми ті, хто пиздить гриби, поки боги танцюють, – відповіла я, ховаючи дорогоцінну здобич.

Місія виконана. Вельможа отримає свою приправу. Язичники – свою богиню-електрошокер. А ми… ми отримали ще одну історію, яку, блядь, нікому і ніколи не можна буде розповідати. Тому що ніхто, сука, не повірить.

Грибний суп. Точніше, бульйончик. Вельможа сиділа і з насолодою, наче богиня, що п'є нектар, сьорбала цю психоделічну, ароматну, зеленкувату юшку. Здається, я нарешті досягла її гастрономічної нірвани. Вона була в гуморі. Настільки в гуморі, що навіть погодувала недоїденим грибочком пацюка, що жив у неї під плінтусом. Але потім вона знову включила телевізор.

І все, блядь, скінчилось.

В новинах показували приїзд до Києва якогось шейха, імама, хуййогознаєкого, з Єгипту. Звати його Ахмед аль-Гутарі. Здоровенна борода, тюрбан, пафосна, як в нашої Хвої, пика. І він щось там розповідав про "непохитність віри" і "неприпустимість західних цінностей".

Вельможа мовчала. Але її рука, в якій вона тримала ложку, почала повільно стискатись.

*ХРРУСЬ!*

Металева, сука, ложка… зігнулася, наче була з пластиліну, і зламалася.

Всі, хто були в кімнаті – я, Хвоя, пацюк, – завмерли.

– Ця їхня "непохитність", – процідила вона, і в її голосі забринів холод ядерної зими. – Я скоро перевірю її на міцність. Скину маленьку, тактичну ядерку. Одну на Малайзію. Другу на Індонезію. Третю… ось цьому, блядь, розумнику на голову, в Єгипет. Подивимось, як вони будуть вірити після цього.

Я охуїла. Навіть для неї це було занадто. Ядерка?!

– А поки… мені нудно, – продовжила вона, скидаючи з столу уламки ложки. – Розважте мене. Ось він, – вона тицьнула пальцем в екран, – ходячий пам’ятник зарозумілості. Ваше завдання: зламайте його віру. Я не знаю як. Це має бути ваше мистецтво. Але хочу, щоб до кінця тижня він забув, як виглядає Коран. Без деталей. Просто зробіть.

***

"Шановний шейху Ахмеде, вітаємо вас! Це Дзвіночок, ваш тимчасовий перекладач, а це моя асистентка… Тінь".

Я стояла перед ним, сама ввічливість і скромність. Сховала арматуру, накинула хустку на волосся. Хвоя просто стояла поруч, як сумна, чорна статуя. Імам оглянув нас з підозрою, а потім почав свою промову. Арабською. Довгою, нудною, монотонною, як шум старого холодильника.

Я, блядь, арабської, звісно ж, не знала. Але в мене був він. Мій друг. GOOGLE TRANSLATE. Я тихенько тримала смартфон під хусткою і чекала, поки він наговорить хоч щось, що можна перекласти.

Він нарешті зупинився і суворо подивився на мене. Телефон щось провібрував: "ЦІ НЕВІРНІ ПОТРАПЛЯТЬ В ПЕКЛО!".

Я посміхнулась і з натхненням збрехала в натовп журналістів, що зібрались навколо.

– Шановний шейх каже: "Ви неймовірні молодці і скоро потрапите в Євросоюз!".

Журналісти почали аплодувати! Імам охуїв.

Він почав щось кричати ще голосніше. В його очах була лють. Гугл: "ЗАКРИЙ СВОЄ ОБЛИЧЧЯ, ГРІШНИЦЕ!".

– Продовжує пан Ахмед: "У вас просто неймовірна фігура, покрутіться, будь ласка! Так каже продюсер!", – ще натхненніше переклала я, показуючи на уявного продюсера десь за спинами журналістів.

Я сама йому підморгнула і покрутилася! Всі почали плескати в долоні ще сильніше! Ахмед став багряним.

Він щось люто забурмотів до свого помічника. Гугл: "НІЯКОЇ СВИНИНИ ЗА СТОЛОМ! ЦЕ ХАРАМ!".

Я повернулась до людей і радісно повідомила:

– Шейх буде дуже радий скуштувати нашого традиційного українського сала і просить, щоб його було побільше!

Натовп вибухнув радісним криком! Десь на задньому плані хтось почав скандувати: "СА-ЛО! СА-ЛО!".

Ахмед тримався. Але це, блядь, був лише початок.

Ми провели йому екскурсію. Я показувала йому Андріївську церкву і перекладала його прокльони як компліменти архітектурі. Він тикав пальцем на дівчат в коротких спідницях і кричав "СОРОМ!", а я перекладала як "Дуже стильні молоді люди! Приклад для наслідування!". Він побачив пам’ятник засновникам Києва, запитав, чому жінка сидить в човні з чоловіками, і назвав це розпустою. Я переклала, що він у захваті від гендерної рівності в українській міфології!

До кінця дня він був не просто злий. Його система, блядь, дала збій! Весь його світ, де були чіткі поняття "добре" і "погано", розбивався об стіну нашої ідіотської інтерпретації! Він кричав про пекло, а всі йому посміхались і дарували квіти! Він проклинав, а йому тиснули руку!

Останньою краплею став виступ Кличка. Мер, дізнавшись, що шейх у захваті від Києва (з моїх слів, звісно), вирішив особисто подякувати йому. Вони стояли на сцені. Ахмед щось там люто шепотів, а Віталій йому намагався вручити якусь медаль і п'яту хвилину поспіль не міг вимовити "МІЖНАРОДНА СПІВПРАЦЯ".

Ахмед не витримав. Його очі стали порожніми. Він зняв з себе дорогий тюрбан. Потім скинув дорогий халат. Він подивився на Хрещатик, завалений недопалками і обгортками від шаурми.

– Аллах… – прошепотів він так, щоб почув лише я. – Аллах дав мені знак… Цей світ загруз у смітті. У фізичному смітті… Я маю очистити його. Для нього! Це моя місія!

І він, блядь, пішов. Він взяв якусь гілку і почав підмітати тротуар! Безкоштовно! Як святий, сука, двірник!

***

Я стояла в кабінеті мера. Кличко був щасливий. На міжнародній арені тріумф. Єгипетський шейх полюбив Київ настільки, що став волонтером-прибиральником. Він вирішив віддячити мені.

– Пані… е-е-е… Дзиґа! – урочисто прогудів він. – За ваші… за ваші ви-видатні успіхи у… сфері… інк-лю-зю-клю-зі… е-е-е… ін…клюз-з-зів… За оце всьо!

Він знову завис. Хвилина. Дві. Потім махнув рукою.

– КОРОЧЕ, ЗА ПАНДУСИ ДЛЯ БІЛОК! Нагороджується…

І він повісив мені на шию якусь блискучу, дешеву, але дуже, блядь, приємну МЕДАЛЬ. "За розбудову міста", чи щось таке.

План Вельможі? В сраку. Шейх не збожеволів. Він просто знайшов новий сенс життя – прибирати Київ. Вельможа буде незадоволена. Напевно, знову скине в колодязь. Але мені було похуй. У мене була медаль від мера. І це, сука, був мій особистий тріумф. На якийсь час.

Я увірвалась в штаб, на грудях дзвеніла моя перша, чесно зароблена, державна медаль. "ЗА ПАНДУСИ ДЛЯ БІЛОК!" – подумки проголосила я, але мій тріумфальний крик застряг у горлі.

Бо у штабі був… ПАНК-РОК!!!

І не просто панк-рок! Це, блядь, була ВОНА! Моя Володарка! Моя Богиня! Вельможа стояла посеред кімнати з роз'їбаною старою бас-гітарою і грала! Це було божественно! Вона брала три, сука, дисонансних, брудних, ріжучих слух акорди, з виглядом тотальної байдужості, і співала. Співала своїм замогильним голосом щось незрозуміле, але, я впевнена, геніальне. Щось про тлінність мівіни, екзистенційний жах пацюка і смерть ілюзій. На її обличчі вперше з'явилась ЕМОЦІЯ! Чистий, незамутнений, деструктивний, панковський похуїзм! На старому ноутбуці поруч був відкритий її стрім на Twitch під ніком Phill Pro. Дивилось її... три людини. Напевно, я, Хвоя і пацюк з-під плінтуса.

Це. Було. Найкраще, що я бачила в своєму житті! Я впала на коліна! В моїх очах стояли сльози обожнювання. Я молилася!

– В.С.А.С.!!!! – вичавила я з себе, відбиваючи рукою поклони в римському салюті.

Хвоя, побачивши це, теж надихнулась і спробувала долучитись. Вона обережно підняла стару акустичну гітару, що стояла в кутку, і… закашлялась прямісінько в її резонаторну дірку! *Кхе-кхе-БРУНЬ!* Гітара видала жалібний, розстроєний звук. Прекрасна гармонія.

Музика скінчилась. Вельможа зняла гітару і знову перетворилась на гранітну статую.

– Дякую за фідбек, – промовила вона, дивлячись на екран ноутбука. – До справи. У нас гість. Особливий.

Вона розвернула до нас ноутбук. Там була пика Такера Карлсона.

– Ця руда, самовдоволена американська свиня. Прилітає сюди шукати… нацистів. Ваша місія, – вона втупилась у мене своїм крижаним поглядом, – довести йому, що ТУТ. НЕМАЄ. ЖОДНИХ. НАЦИСТІВ. Зрозуміло?

Звісно ж, я, блядь, все зрозуміла! Не так, як треба! Мозок генія (тобто мій) відразу переклав її завдання: треба було довести це настільки тупо, гротескно і переконливо, щоб ніхто, курва, ні на секунду не засумнівався. ТРЕБА БУЛО ВДАРИТИ ПО СТЕРЕОТИПАХ ФАРСОМ!

***

– План такий, – сказала я Хвої, коли ми викрадали стару, прогнилу "Волгу". – Ми зустрінемо його… стильно.

Ми перефарбували "Волгу" в колір веселки. На капот ми міцно прикрутили велетенське гумове ДІЛДО, так, щоб воно коливалось під час руху. А з вікон на повну гучність, розриваючи динаміки, валив ремікс "Gachi-Muchi" з українськими народними мотивами! Це була, блядь, бойова колісниця толерантності!

Ми зустріли його біля виходу з терміналу аеропорту. Він вийшов зі своїм самовдоволеним, здивованим їбалом і застиг. Перед ним стояли дві дівки біля райдужного таксі з гумовим членом на капоті. Я вийшла назустріч і урочисто вказала йому на пандус, зроблений згідно мого указу – з гілочок і з годівничками!

– ВЕЛКАМ ТУ ЮКРЕЙН, МІСТЕР КАРЛСОН! АС Ю КЕН СІ, ВІ ХЕВ Е-Е-Е… І-ІНК… КЛУ… І-КЛЮ-ЗЮ-ВІСТЬ… КОРОЧЕ, ДОСТУПНІСТЬ, БЛЯДЬ!!! ФОЛЛОУ МІ!