Далі пішли інші. Один читав про «тоску па бєрьозкам, катрих нєт на Крєщатікє». Інша, дівчина в окулярах, ридала в мікрофон про «нєпад'ьомную люболь к радним асінам». БЕРІЗКИ. ОСИКИ. Знову, сука, БЕРІЗКИ. Здавалося, їх заклинило на цих деревах! Вони сиділи в центрі, блядь, Києва і тужили за лісами, яких вони, швидше за все, ніколи в очі не бачили!

– Я більше не можу це слухати! – раптом прошипіла Хвоя. – Це не поезія! Це зґвалтування мови і здорового глузду! Їх треба врятувати! Я навчу їх!

І перш, ніж я встигла її зупинити, вона вже стояла біля сцени. Вона відштовхнула якогось поета, що саме римував «любов-кров-бровь», і взяла мікрофон.

– Люди! – почала вона. – Ви заблукали! Ваша туга – фальшива! Справжня краса і біль – тут, поруч! Ось, слухайте, як треба! Українською! «Чорний вітер у полі гуде… кісткою в горлі слово стане… та не береза – КАЛИНА цвіте… на могилі твоїй, коханий…»

Сєргєй-Пєчаль підвівся.

– Дєвушка, ви мєшаєтє творчєскаму працесу! – обурився він. – У нас тут атмосфєра грусті па бєрьозкам!

– Так в сраку ваші берізки!!! – не витримала Хвоя. – В них немає ні трагедії, ні надриву! Вони просто білі, курва, палки!

– Бєрьозка – ета сімвал! Сімвал души рускай! – заволав якийсь інший «поет». – Бєрьозка! Бєрьозка! Бєрьозка!

І вони, блядь, почали це скандувати! Як сектанти!

"БЄ-РЬОЗ-КА! БЄ-РЬОЗ-КА! БЄ-РЬОЗ-КА!"

Вони так голосно і так довго це кричали, що сталося те, чого ніхто, сука, не очікував.

Біля входу в бар стояло в діжці якесь нещасне декоративне деревце. Я думала, що то якась пальма. Але це, блядь, була вона. Маленька, облізла, але БЕРІЗКА! Вони її настільки, сука, ЗАДОВБАЛИ своїми мантрами, що вони її, блядь, ОЖИВИЛИ!

Деревце затремтіло. Його тонкі гілочки стиснулись в кулаки! Воно вирвало себе з діжки з корінням!

І з криком, схожим на скрип незмазаних дверей, воно кинулось на них!

*ХРЯСЬ!!!*

Воно з розмаху в'їбало гілкою по їбалу Сєргєю-Пєчалі!

*ХРЯСЬ!* *ХРЯСЬ!*

Вона лупцювала їх усіх! Своїх, блядь, шанувальників! За те, що задовбали! Почалася паніка! Поети з криками "ААА, БЄРЬОЗКА-УБІЙЦА!!!" почали розбігатися, перекидаючи столи і той самий срібний тазик.

Ми з Хвоєю стояли і охуївали.

Берізка, зробивши свою справу, повернулась назад у діжку і знову прикинулась звичайним деревом. В барі залишились тільки ми і повний розгром.

Провал. Знову. Абсолютний, курва, провал. Ми мали стати зірками скандалу, а натомість стали свідками бунту декоративної флори. І ці ідіоти, ці «поети», знову виставили себе ще більшими довбойобами, ніж ми.

Хвоя підняла срібний тазик. Наділа його на голову, як шолом.

– Я… я нічого не розумію, – прошепотіла вона. – Я хотіла навчити їх високому. А вони… викликали демона з дерева. Здається, деякі душі врятувати неможливо.

– Ага, – похмуро погодилася я. – Зате тепер я знаю, що якщо дуже довго кричати якесь слово, воно може тебе відпиздити. Цінний, блядь, досвід. Пішли звідси, поки квіти в вазонах не почали в нас стріляти.

Знову штаб. Знову поразка. Ми увірвалися до кімнати, очікуючи на гнів і розправу. Розгромити вечір російських поетів-страждальців, змусивши берізку влаштувати екзорцизм – це, блядь, не зовсім те, що називається "здобути славу". Це було занадто абсурдно навіть для нас.

Але Вельможа… була спокійна. Вона просто гортала стрічку ТікТоку на старому тріснутому смартфоні. На її обличчі була огида, змішана з глибокою втомою.

– Я втомилась, – промовила вона, не піднімаючи очей. – Я втомилась бачити його пику в моїх рекомендаціях.

Вона розвернула до нас екран. Там якийсь лисий, самовдоволений хуй в краватці, з білосніжною, як унітаз, посмішкою, розповідав, що "женщіна – ето шея, і она далжна вєрєщать от васторга, кагда муж-галава просто су-щест-ву-єт!".

– Ось. Патріархальний, блядь, "сімейний психолог". – виплюнула вона слова. – Він мене бісить. Більше, ніж голуби, Сердючка і російські поети разом узяті. Ваше завдання… Змусити його замовкнути. Видаліть йому, нахуй, акаунт.

***

Кабінет "психолога". Все в білих, блядь, тонах, на стінах – якісь ідіотські цитати про "інь" та "янь" і його власні портрети, де він обіймає свою дружину, в якої в очах читається вся скорбота світу. Атмосфера фальшивої гармонії. І ось він, сидить навпроти мене. Лисий. Посміхається.

Я прийшла підготовленою. Я – втілення його мрії! На мені фартух в квіточку. В руках – трилітрова каструля з борщем (я спиздила його з якоїсь їдальні по дорозі, від нього ще йшов пар). На моєму обличчі – вираз абсолютної, блаженної, сука, покори.

– Тож, шановна… Дзвіночок, – почав він, прочитавши моє вигадане ім’я в анкеті. – Що вас турбує?

Я опустила очі.

– Я… я не відчуваю себе достатньо жіночною. Мені здається, я… мало надихаю свого чоловіка…

Яка, блядь, чудова гра! Оскара мені, нахуй!

– Я вас панімаю! – вигукнув він. – Праблема соврємєнних женщін – ані патірялі сваю пріроду! Запомнітє, Дзвіночок, ваша главная задача – бєрєчь ачаг!

– Так, мій повелителю! – видихнула я, ледь стримуючи сміх.

Його посмішка стала ще ширшою.

– Вот! Правільний настрой! А єщьо… женщіна далжна бить слабой, чтоби мужчина чувствовал сєбя сілним!

– Як скажете, мій повелителю, – прошепотіла я і… почала повільно осідати.

Я, блядь, просто лягла на підлогу, як мішок з картоплею, і розпласталась на білому килимі.

– Дзвіночок?! Що ви робите?!

– Я… я надто слабка, щоб сидіти… – прохрипіла я. – Ваші слова… вони висмоктали з мене всю силу… Я тепер просто тендітна квіточка…

Він охуїв. Це було видно по його очах. Він явно не очікував такого буквального виконання його порад.

– Встава-а-айте, ну что ви…

– Не можу-у-у-у… я слабка… може, ви, мій пане, мене піднімете? Вашими сильними, мужніми руками?

І в цей момент двері, сука, розлітаються на друзки! В кабінет вривається Хвоя! Вона в берцах, в рваних джинсах, волосся розпатлане, в руці – величезний, пошарпаний том! Вона вказує пальцем на "психолога" і з люттю в голосі кричить:

– ТИ!!! Гендерний тиран!!! Об'єкт патріархального гніту!!! Жертва токсичної маскулінності!!! Я прийшла звільнити твоїх рабинь!!!

І з криком "ЦЕ ТОБІ ЗА "ДРУГУ СТАТЬ"!" вона починає лупцювати цього хуя по голові томиком Сімони, блядь, де Бовуар!

*ХРЯСЬ! ХРЯСЬ!*

Він, верещачи, як порося, намагається закритись руками!

– ЗА СУФРАЖИСТОК!!!

*ХРЯСЬ!*

– ЗА СКЛЯНУ СТЕЛЮ!!!

*ХРЯСЬ!*

Я в цей час лежала на підлозі, перелякано дивлячись на це дійство, і шепотіла:

– Ох… захистіть мене, мій пане! Я лише тендітна фіалка! Я не виношу насильства! – і картинно знепритомніла.

Когнітивний дисонанс, блядь.

Перед ним на підлозі лежало втілення його ідеальної, слабкої жінки. Його їбала феміністка-радикалка. Десь між цими двома полюсами його мозок просто, сука, закипів і вибухнув.

Він почав сіпатися. Його очі стали скляними.

– Кухня… – прошепотів він, відштовхнувши охуївшу Хвою. – Кухня! Вдохновлять… очаг… борщ!

Він підбіг до моєї каструлі, засунув в неї голову і почав щось там бурмотіти про ідеальне співвідношення буряка і капусти.

Ми звалили звідти, залишивши його в цьому стані.

***

Ми повернулись в штаб, очікуючи на похвалу. Вельможа сиділа з телефоном.

– Він не видалив акаунт. Він просто змінив тематику. "Мужская кухня с Сєргєєм". Вчить чоловіків, як варити борщ, щоб "наполніть свой ачаг правільной енергієй". ТікТок все ще пропонує мені його тупу пику! ВИ ЗНОВУ ПРОВАЛИЛИСЬ!

Я не встигла й слова сказати. *КЛАЦ*. Підлога зникла.

Ми знову летіли вниз. Знову ця темрява, сморід і знайомий сплеск.

Але цього разу звуки знизу були іншими. Крокодили не плакали.

Вони, блядь, нас чекали. І вони були охуєнно щасливі.

– Здається… – промовила Хвоя, коли до нас почали наближатися ряди білосніжних зубів, – …це і є кінцева зупинка. Принаймні, дуже готично.

Піздєц. Цього разу – остаточний.

Темрява. Сморід. І клацання зубів. Це не просто крокодили, це були, сука, КРОКОДИЛИЩА! Розгодовані, напевно, цілим полком невдах. Але я не збиралась так просто ставати обідом! Не цього разу! У мені прокинулась первісна, люта, арматурна злість!

– НІ!!! – заверещала я, коли перший гад розкрив свою пащеку. – ЗА ВЕЕЕЕЕЛЬМОЖУ!!!

*ХУЯК!!!*

Мій кулак, важкий від розчарувань і адреналіну, з усієї дурі влетів йому в ніздрю! Рептилія ошелешено чхнула і відсахнулась!

– ДІДЬКО ЗАБИРАЙ, ГОМОСЯТИНА ПЛАСУНСЬКА!!! В ім’я ВСЕСВЯТОГО АЛЛАХА-БОМБАРДУВАЛЬНИКА, НЕ ПІДХОДЬ, СУКА!!! – заволала я.

Я перетворилася на берсерка! Я гамселила їх руками і ногами! Одному я вибила зуб ударом з ноги! Іншого схопила за хвіст і почала використовувати як булаву проти його ж братів!

Хвоя, тим часом, просто зависла у воді, як буй. Її очі були порожніми.

– Перед смертю… життя не проноситься перед очима… лише порожнеча… кхе-кхе… – вона навіть тут не зраджувала своєму образу!

Поки вона філософствувала, я відірвала одного особливо нахабного алігатора від її ноги і почала пиздити його його ж кінцівкою!

Врешті-решт, вони відступили! Побиті, принижені, вони забилися в кутки і жалібно скиглили. Вони були в шоці! Їхня їжа ще ніколи не давала здачі!

Ми видряпались нагору. Мокрі, в подряпинах, але, блядь, живі!

* * *

Вельможа сиділа, як і раніше, спиною до нас, і спостерігала за битвою пацюків на смітнику. Здається, вона навіть не очікувала, що ми виживемо.

– Повернулися, – констатувала вона, не обертаючись. – Неочікувано. Гаразд, крокодили, мабуть, були не голодні.

Я ледве стримувалася, щоб не розповісти їй про свою нову посаду в мерії, про те, як я тепер головна по інклюзивним білкам! Але ні. Цей козир мав залишитися в рукаві. На потім.

– У вас буде шанс реабілітуватись, – сказала вона і кинула на стіл папірець. – Я не хочу вас більше бачити. Поки що. Тому – в тил ворога. Ваша задача – знайти одну цікаву базу… особливо затятих "ідеологів". І змусити їх… гризти один одному горлянки. Без жодного пострілу.

На столі лежала ворожа військова форма, відеокамера "Sony" з касетою, мікрофон і пачка цигарок з написом "ORT".

***

Два дні шляху, і ми там. Якесь, блядь, зажоп'я, де з інфраструктури – тільки болото і вітер. Я – в гидкій, колючій формі, з георгіївською стрічкою, пришпиленою до серця, як осиковий кілок. Хвоя – моя операторка. Її обличчя ідеально підходило для створення образу втомленої війною, розчарованої журналістки, тому що вона, сука, ЗАВЖДИ мала такий вигляд!

Ми підходимо до блокпосту.

– Стой, кто ідьот?! – гаркає якийсь опухлий бурят.

– Журналісти, ОРТ! Прієхалі снємать гєроєв! Настаящіх мужіков, а не всю ету європєйскую підарасню! – впевнено і голосно відповідаю я.

Нас, блядь, зустріли як рідних! Вони розстелили перед нами червону доріжку з брудної ряднини! Принесли чаю, більше схожого на помиї! Це була, курва, база для ідіотів! Для найвідбірніших, найтупіших ідеологічних воїнів! Вони сиділи і на повному серйозі обговорювали, що головна причина їхніх поразок – гей-пропаганда в українських окопах.

Мій час настав.

Мене повели в їхню імпровізовану казарму. Десятки пик, що світилися від щастя і власної важливості, дивилися на мене і камеру Хвої.

– Таваріщі бойци! Гєрої! – почала я з надривом. – Я прієхала сюда, патамушта нє магла сматрєть, как ви ухадітє с тєлєвізара! Вас так мала паказивают! Я прєклоняюсь пєрєд вашим мужєствам! Ви, і только ви, панімаєтє, что главний враг нє там! – я театрально махнула рукою кудись в бік фронту. – Он тут! ОН, СУКА, В ТИЛУ! ОН В МУЖСКОМ ТИЛУ!!!

Їхні очі спалахнули! Я потрапила! Прямо, блядь, в точку!

– Гдє всє ваши мужікі?! – продовжувала я. – Гдє всє еті качкі, баксєри?! А я вам атвєчу! Ані в банях! В спортзалах! В казармах! Сідят і смaтрят друг другу в задніци, пропітиваясь європєйскімі цєннастямі! Праті-і-івна!!!

Якась баба в залі викрикнула: «ВОІСТІНУ!». Я охуїла, але виду не подала.

– Настало врємя ударіть! Создать елітний отряд! Спєцподраздєлєніє! Штоби ані патруліравалі ісканна рускіє, мужскіє мєста і виявляли подозрітєльную євроінтєграцию! Я предлагаю вам назвать етот отряд… "ГВАРДІЄЙ СВЯТОГО АНАЛА"! Сокращонно – ГСА! Вєдь враг бйот імєнна туда, в самий тил! В самає святоє!

В казармі зависла тиша. А потім… ВИБУХ ОПЛЕСКІВ!

Вони ревіли! Вони обіймались! Це було те, чого вони, блядь, чекали все своє нікчемне життя!

Ми поїхали звідти в той же день, проводжувані криками "СЛАВА ГСА!".

…А через тиждень, в нашому штабі, Вельможа мовчки дивилася перехоплення їхніх радіоповідомлень, і її губи знову сіпнулись у тій самій тіні, у тому самому примарному натяку на посмішку.

«Рядовой Сємьонов арестован за слишком довгий погляд на татуїровку старшини в душі…», «Боєц Пєтров арестовал бойца Іванова за то, что тот сидел на лавці нога на ногу… Ето по-бабскі…», «Драка на плацу. Вєсь состав ГСА задєржан за "недостаточно мужской храп во снє"…»

Їхній елітний спецпідрозділ самознищився за сім, блядь, днів! Їх зжерла власна параноя. Це був тріумф. Абсолютний, курва, тріумф.

І в моїй голові вже визрівав новий план. На посаді головної по білках.

В штаб я увірвалася, наче, блядь, богиня перемоги, щойно з поля бою! Я здерла з себе цю огидну кацапську форму, викинула її в куток, де вона одразу ж почала смердіти ще сильніше. На мені знову були мої вірні шорти кольору українського неба, жовтий топ, що ледь стримував мої цицьки, і, звісно, мій незмінний прапор на бойовій арматурині! Хвоя теж зняла з себе образ пропагандистки і перетворилась на звичну готичну хмару смутку.

– ВІТАННЯ СОНЦЮ, АКТИВІСТАМ, СПРОТИВУ!!! В.С.А.С!!! – гаркнула я, вскидуючи руку в римському салюті і ледь не в'їбавши своєю арматуриною по лампочці.