Щось було знайоме в цьому голосі. В цих, сука, бровах!

Але ні. Не може бути. Це просто звичайна провідниця.

І Вєрка Сердючка, стоячи прямо перед нами, переодягнена в ідеальний, сука, камуфляж української буденності, перевірила квиток у якогось діда, відірвала йому шматок туалетного паперу і жестом показала заходити у вагон.

– Ні, Хвоє. Її тут немає. Вона втекла. Ми її проїбали, – розчаровано сказала я.

– Її образ розчинився… як сльоза в дощі… – філософськи додала Хвоя, кашлянувши на рейки.

А за нашими спинами провідниця піднялась у вагон, і поїзд повільно рушив. Я ще встигла побачити, як вона визирнула у вікно, поправила свою синю пілотку, під якою ледь-ледь виднілась маленька срібна зірочка, і нам посміхнулася.

СУКАААААААААААА!!!!!!!!!!!!!

Я з ревом жбурнула словник вслід поїзду! Він з глухим стуком вдарився об останній вагон.

Нас знову наїбали! Це був не просто артист! Це був, блядь, майстер маскування! Агент, сука, 007 в спідниці і з зіркою!

Ми програли. І цей раунд теж. Я відчувала себе повним, тотальним лайном. Вєрка Сердючка їхала на захід, а ми залишались тут, на вокзалі, з почуттям глибокого, непроглядного, філологічного фіаско.

Поразка. Гірка, як полин, принизлива, як удар зіркою по їбалу. Новин не було. Світ не здригнувся. Вєрка Сердючка поїхала в свій Ужгород, а ми залишилися ні з чим, крім розбитої гордості і важкого словника. Повернувшись в штаб, я очікувала на крик. На тортури. На голодних крокодилів, які б нарешті поласували невдахами.

Але Вельможа… вона була спокійна. І це, сука, було ще гірше. Вона повільно помішувала ложкою в чашці, з якої не йшов пар. Це була просто вода.

– Ви не просто провалились, – почала вона голосом, від якого вмирали кімнатні рослини. – Ви перетворили потенційно гучний теракт на жалюгідну бійку за гаражами. Ви стали посміховиськом, про яке ніхто навіть не знає. Це найгірший вид поразки.

Вона підняла на мене свої мертві очі.

– Прямий напад не працює. Суспільство споживає інформацію, а не дії. Ви маєте стати ІНФОРМАЦІЄЮ. Вірусом. Мемом. Потрібно зайти з іншого боку. Інтегруватися в їхню так звану "культуру", щоб зруйнувати її зсередини. Ваше нове завдання… Стендап.

СТЕНДАП?! Я, блядь, ослабла?! Після філологічного джихаду – комедія?!

– Є такий собі заклад… «Відкритий мікрофон». Притулок для недотеп з претензією на дотепність. Ви підете туди. І станете зірками. Затьмарите їх усіх. Будь-яким, курва, способом.

***

Підвал. Запах крафтового пива, перегару, розчарованих надій і дорогих шкарпеток. Сцена – п'ятачок метр на метр. На ній стоїть якийсь довгов'язий очкарик і жартує про те, як його покинула дівчина через те, що він плакав на "Королі Леві". Зал, що складається з таких самих бородатих інтелектуалів, ввічливо хихикає. Я відчувала себе в тераріумі.

– А зараз на цю сцену вийде експериментальний дует… «Тлін та Арматура»! – оголосив ведучий.

Це, блядь, Хвоя придумала назву.

Я вийшла першою. Згребла мікрофон і втупилась в ці ситі, іронічні пики.

– Всім привіт, уєбани, – почала я свій виступ. – Питання до залу: що спільного між мобілізованим кабаном, що не йде в наступ, і польською ковбасою? Правильна відповідь: обоє дуже швидко опиняються в Польщі! Ха-ха, блядь.

Тиша. Абсолютна, сука, тиша. Лише було чути, як в когось на столі перестали йти бульбашки в келиху з пивом. Вони не зрозуміли. Це ж була актуальна, сука, сатира на моїх дезертирів!

– Добре, інший жарт! Більш життєвий! Для хлопців з передової, так би мовити. – я перейшла на довірливий тон. – Запам'ятовуйте лайфхак. Якщо треба закопати кацапа – не копайте глибоко. Дві лопати, не більше! Чому? Тому що наша земля, наш чорнозем, блядь, занадто родючий, щоб витрачати його на це добриво!

Обличчя в залі почали нагадувати воскові маски. Посмішки застигли, очі розширились. Якась дівчина в першому ряду нервово гикнула.

– Гей, розслабтесь! Це ж чорний гумор! ЯК НАШІ ЧОРНОЗЕМИ!!! Ха! – добила я їх.

З залу пролунало боязке: "Фуууу...". А за ним – гучніше! "Геть зі сцени!!!".

– Та йдіть ви нахуй, естети хуєві! Ви не доросли до мого гумору! – гаркнула я в мікрофон і, штовхнувши Хвою, прошипіла: – Давай, поетесо, спасай ситуацію своїм декадансом!

Хвоя вийшла на сцену. Один промінь світла вихопив з темряви її бліде, трагічне обличчя. Вона взяла мікрофонну стійку так, наче це був хрест. Вона піднесла мікрофон до губ. Набрала в груди повітря. Зал завмер в очікуванні якогось неймовірного поетичного одкровення.

І вона почала.

– Коли дивишся у безодню… кхе… кхе-КХЕЕЕ…

Кров. Спочатку тоненька цівка, а потім… її, блядь, прорвало!

Це був не виступ. Це була, сука, вистава! Вона три хвилини, ТРИ, БЛЯДЬ, ХВИЛИНИ стояла і кашляла кров'ю в мікрофон! *Кхе-кхе-хрип-плювок-КХЕЕЕ!!!* Вона намагалася щось сказати, хапалась за серце, трагічно закатувала очі, але її тіло видавало лише цю криваву симфонію! Ведучий намагався її стягнути, але вона відмахувалась, наче кажучи: "Не заважайте, це мистецтво!".

Зал охуїв остаточно. Спочатку була тиша, а потім почалось пекло! В нас полетіли серветки, недоїдки, хтось навіть кинув кедом!

"ГАНЬБА!!!", "Викликайте швидку і поліцію!!!".

Нас виштовхали на вулицю під свист і прокльони.

Ми знову програли. Грандіозно. Вщент.

***

Ми сиділи в штабі. Навіть Вельможа мовчала, розуміючи масштаб нашого фіаско. Я вже подумки прощалася з життям і готувалась годувати крокодилів своєю невдалою печінкою.

А потім, через тиждень, почалось.

Телефон Хвої, старий кнопковий, почав вібрувати, як скажений. Інтернет вибухнув. Хтось все-таки зняв наш виступ. І нарізав.

Мій жарт про кабанів став мемом "Коли твій дедлайн в Польщі". Фраза про "добриво" – універсальною відповіддю на будь-які тупі коментарі в мережі.

Але Хвоя… Хвоя стала легендою.

Її трихвилинний кривавий кашель наклали на біти. З нього робили ремікси! Він став вірусним звуком в ТікТоці! Тисячі людей знімали відео, де вони драматично кашляють кетчупом під її звукову доріжку! Це називалось **#KhvoyaCoughChallenge**!!!

Ми сиділи і дивилися на це безумство.

– Ми… – почала я, затинаючись.

– …стали… мемами… – закінчила за мене Хвоя, дивлячись на екран, де якийсь хлопець в трусах кашляв на свою кішку під її фірмове "кхе-кхе".

Ми стали знаменитими. Не як диверсантки. Не як гумористки. А як дві їбануті, чий провал виявився смішнішим за будь-які жарти.

Вельможа мовчки підвелась і вийшла з кімнати. Я не знаю, чи була вона задоволена. Але я знала одне.

Ми нарешті стали інформацією. Хоч і максимально, блядь, конченою.

Ми стали мемами. Наші їбала і кривавий кашель Хвої були скрізь. Якимось хуєм ми досягли того, чого хотіла Вельможа. Слави. Хай і такої, блядь, конченої. Я очікувала на нове, грандіозне завдання. Захоплення телебачення? Вбивство президента? Організація всеукраїнського флешмобу з підпалу сміттєвих баків?

Але Вельможа… у неї були свої пріоритети. Вона сиділа за столом і задумливо крутила в руках порожній стакан.

– Я тут днями бачила… новини, – промовила вона. – Показували одного ветерана. У нього був пістолет. Старий, іржавий "ТТ". Дуже… естетичний. Я повинна його отримати.

ЩО, БЛЯДЬ?! Весь наш медійний потенціал… заради іржавого пістолета для її колекції?!!!

– Ваше завдання – створити такий хаос і таку плутанину в середовищі ветеранів, щоб ніхто й не помітив, як цей пістолет… перекочує до мене в руки. Вам треба відволікти увагу влади, змусити їх бігати, метушитися, робити що завгодно, крім того, що треба.

Вона кинула на стіл рулон бинта. Брудного, сука, бинта, що валявся у неї в шафі, мабуть, ще з часів Другої світової.

– Обмотай… це, – вона гидливо кивнула на Хвою, що спала в кутку. – Обмотай її повністю. Зроби з неї живу, блядь, мумію. І йди в мерію. Підніми бучу. Скажи, що про ветеранів забули! Що їм не вистачає уваги! Поваги! І… бинтів! Вимагай! Кричи! Влаштуй перформанс!

Це… це було тупо. Це було примітивно. Але це було так, блядь, по-вельможівськи! Я схопила бинт!

***

…Я котила її. Хвою. Вона була замотана, як єгипетський фараон, з голови до ніг. Лише очі сумно дивилися на світ. Ми позичили в бомжів старий, іржавий інвалідний візок, обіцявши повернути його з відсотками (брехня, звісно). І ось ми в мерії. Храм бюрократії. Тут навіть повітря пахло папером і байдужістю.

Я, з виглядом ображеної левиці, підкотила цю мумію до першого-ліпшого кабінету.

– ПОКЛИЧТЕ МЕНІ ГОЛОВНОГО!!! – заверещала я, вдаряючи кулаком по столу якоїсь секретарки.

Через п'ятнадцять хвилин криків і погроз, нас привели до НЬОГО.

Віталій. Кличко. Сам, блядь, мер! Він сидів за величезним столом, великий, насуплений, і дивився на нас своїми знаменитими очима, в яких читалась мудрість, помножена на декілька нокдаунів.

– Що… що трапилося? – прогудів він.

– Трапилося?! – закричала я, вказуючи на Хвою. – Ось що трапилось! ВИ! І ваше місто! Воно НЕ ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ! Воно, блядь, вороже до них!

Кличко насупився ще більше.

– Що ви маєте на увазі?

– ВСЕ!!! АБСОЛЮТНО ВСЕ!!! Повітря! Чим дихають наші ветерани?! Цим смогом?! Він для них занадто важкий! Треба зробити легше! Асфальт! Він занадто твердий! Моя подруга, – я поплескала Хвою по забинтованій голові, – вона не може по ньому пересуватися! Її ніжна душа страждає від вібрації! Треба м'якіший!

Мер закліпав.

– Люстри! Чому вони висять так високо?! Вони не освітлюють її життєвий шлях! Дверні ручки! Чому вони такої форми?! Вони ображають її естетичні почуття! Туалет! Чому там папір, а не шовкові серветки?! УНІТАЗ!!! ВІН ХОЛОДНИЙ!!! Її сідниці, які захищали цю країну, мерзнуть!!! Пандуси! Вони занадто круті! Сходи! Вони занадто сходинкові! Небо! Воно занадто блакитне, а мало б бути в патріотичних кольорах! Сонце!!! ВОНО СВІТИТЬ ВСІМ ОДНАКОВО, А ЇЙ ТРЕБА ОКРЕМИЙ ПРОМІНЬ!!!

Я говорила без зупинки, вивалюючи на нього тонни абсурдного, але дуже переконливого лайна!

Кличко слухав. Його обличчя з кожною секундою ставало все більш розгубленим. Він бачив мій праведний гнів. Він бачив страждальницьку мумію у візку. І він, сука, злякався. Злякався скандалу.

– Я… я все зрозумів! – вигукнув він, схопившись на ноги. – Це… це дуже важливо! Ми… ми негайно цим займемося! Ви… ви так переймаєтесь цими питаннями… Питаннями… інкл… іклю… інклуз-зів-ності… інклю-зю-зю-ві… – він, блядь, завис. Його мозок намагався вимовити це кляте слово. Він червонів, пітнів, але слово не піддавалося. Раз двадцять він намагався, перебираючи всі можливі комбінації звуків: «інклузівіті», «інзівіклюст», «ікслюзивість».

Нарешті, він здався.

– КОРОЧЕ, ЦІЄЮ ХУЙНЕЮ!!! – видихнув він. – Я… я призначаю вас! ГОЛОВНОЮ! Відповідальною за… за все це! Головною по… доступності! Ось вам кабінет! Посвідчення! І зарплата! Тільки, будь ласка, зробіть так, щоб УСІМ було ДОБРЕ! І ЗАМОВКНІТЬ!

Я стояла з відвислою щелепою.

Я? ЧИНОВНИК?!! Головна по доступності?! ЦЕ НАВІТЬ КРАЩЕ, НІЖ ПРОСТО ХАОС!!! ЦЕ ХАОС, БЛЯДЬ, ЛЕГАЛІЗОВАНИЙ! ХАОС НА ЗАРПЛАТІ!

Я тріумфально подивилась на Кличка. Потім на Хвою.

– Ти чула, подруго?! Ми тепер – ВЛАДА! Я зміню це місто! Я змушу їх зробити небо синьо-жовтим, а в унітази вбудувати підігрів!

З-під бинтів Хвої долинуло тихе, приглушене «кхе-кхе». Здається, це було схвалення.

План Вельможі знову спрацював. Навіть краще, ніж вона очікувала. Увага влади була відвернута. Вони отримали геморой в моїй особі, який тепер буде вимагати м'якого асфальту і шовкового туалетного паперу.

А Вельможа… тепер у неї є час спокійно "націоналізувати" свій іржавий пістолет. А у мене… у мене тепер є влада.

Страшно, блядь, уявити, що я з нею зроблю.

Влада. Це, блядь, солодше за будь-який наркотик. Солодше за смак перемоги, солодше навіть за корейську локшину. Мій власний кабінет в мерії. З видом на срану клумбу. Я отримала доступ до необмеженого ресурсу – БЮРОКРАТІЇ! Я могла творити хаос, прикриваючись печатками і постановами!

Моїм першим указом на посаді "Головної по всій інклюзивній хуйні" було… будівництво пандусів. Але не простих!

– ЦІ ПАНДУСИ МАЮТЬ БУТИ ПРИСТОСОВАНІ ДЛЯ ВЕТЕРАНІВ ШТУРМУ ВЕРХОВНОЇ РАДИ! – ревіла я на якихось переляканих архітекторів. – ДЛЯ БІЛОК ТА ГОЛУБІВ! Пандуси мають бути з гілочок! З жолобами для горіхів! А для голубів – з окремими посадковими смугами і вбудованими годівничками! Виконувати!

Поки архітектори, тримаючись за голови, намагались зрозуміти, як це, блядь, вписати в держстандарти, на мій старий телефон прийшло повідомлення. Від Неї.

*< Влада – інструмент, а не ціль. Нам треба ще слави. Поділ. Бар "Карась". 21:00. Поетичний вечір. Розберись. >*

Я показала СМС Хвої, яка саме намагалася медитувати, дивлячись на те, як повільно вмирає фікус в кутку мого кабінету.

Її очі спалахнули.

– Поезія… знову… – прошепотіла вона. – Я відчуваю запах графоманії і дешевого алкоголю. Це буде прекрасно.

***

Бар "Карась". Смердючий підвал, де з колонок тихо грала якась попса 90-х. На сцені, освітленій однією тьмяною лампочкою, стояло відро. Ні, не відро. Тазик. Срібний, блядь, тазик, як символ їхнього сраного клубу «Сєрєбряний тазік». А навколо нього, за столиками, сиділи вони. Вони – це суміш ображених п'єро і погано поголених мачо. Російськомовні, блядь, «поети».

На сцену вийшов їхній ватажок, Сєргєй-Пєчаль. Худий, блідий, в розтягнутому светрі і з таким трагічним виразом обличчя, наче йому щойно повідомили, що горілка закінчилася назавжди.

Він взяв мікрофон.

– "Ах, Украйна-мать, нє грусті! Я твой вєрний, рускій вітязь! Прєд тобой стАю я... в пільІ... Ти мєня прАсті, нє зліся! "

Це був… піздєц. Це було так погано, що аж добре. Але це була наша ціль. Ми підсіли за вільний столик.