Потім зупинився.

Подивився на нього.

Стиснув. Покрутив повільно, як цигарку.

І поклав у кишеню

— Ви — українці. Солдати українського народу. І вас — мільйони.

Тиша.

— Двісті років вони нас рятували.

Від мови. Від памʼяті.

Старші брати.

Рятували так, що стерли все — крім імені.

І навіть його — перекрутили. Малороси.

Він сказав це пошепки.

Завмер.

Погляд — униз, до краю трибуни.

Зробив пів кроку назад.

Підняв очі.

І тоді — коліном. Один. Ще. Третій.

Повільно, але з кожним разом глибше.

Дерево глухо озивалось.

Трибуна задрижала.

Хтось у залі випустив з рук склянку.

— Я не прошу дозволу.

Я кажу: ми маємо право.

На нашу мову.

На нашу армію.

На Україну.

Блиснули шкельця.

Голі сині очі блищали.

Як завжди в нього — на кульмінації.

Одна крапля вологи загусла в кутку ока.

Так, він сьогодні повторив цей номер.

Крок уперед. Плечі розкриваються.

Немов крила — перед злетом або жертвоприношенням.

Голос темніє.

Не мовить — входить.

Він — той, кого не можна не почути.

— Якщо ми самі себе не назвемо народом — нас назвуть тінню.

Якщо не назвемо столицею Київ — нас назвуть окраіной.

І якщо не скажемо, хто ми — за нас скажуть інші.

Очі змінюються. Стають сірими. Теплими. Вії вже не затіняють — лише обрамляють. Світяться зсередини.

На мить губи вигинаються в ледь помітну посмішку — не для залу. Вона зникає, навіть не народившись. Але цього вистачає. Щоб хтось у глибині зали почав тонути.

— Додому. На Київ.

Він зробив крок назад. Повільно. Не як той, хто втомився — як той, хто вже завершив.

Провів долонею по краю трибуни. М’яко. Один раз.

Потім опустив руку. І більше не говорив.

Мить тиші. Потім вибух.

Сотні голосів, злиті в одне горло: — На Київ! Додому! Свій! Україна! — Симона! На Раду! Свого! — Петлюра!

Зала розривається. Хтось мне папір. Хтось стукає чоботом по лавці. Солдати встають, деякі зриваються на трибуну. Його підхоплюють на руки — він не опирається, але не усміхається.

Його очі ще теплі.

---

У кутку, серед жінок, сиділа Оля.

Вона оглянула панночок поряд. Хтось зім’яв у пальцях хустинку. Інша вчепилась у коліна — панчоха тріснула. Ще одна закусила губу, не помічаючи, що вже кров.

Оля ледь усміхнулась. Такі вистави вона вже бачила. Сьогодні навіть латинка не знадобилася.

За пів години в тій самій залі було створено Українську фронтову раду Західного фронту. Її очолив Симон Петлюра і був делегований до Києва на Перший Всеукраїнський військовий з’їзд.

II. BOUDOIR

Оля сперлась руками на бильце з виточеною шишкою.

— Люблячий panek — голиться wieczorem, — і засміялася. — Інакше — як іржава тертушка.

Він лежав нерухомо, поки вона злегка гойдалася над його обличчям — у своїй улюбленій позі, що давала їй контроль і насолоду водночас.

Симон посміхався:

— Що, szlachta polska сьогодні задоволена?

Вона глянула вниз, між колін, на його обличчя. Все добре. Навіть занадто добре, як для того, що вони пережили за ці роки. Він регоче.

Оля тріснула його по носі.

— Не можна так. Зараз своїм реготом дитину побудимо. Буде тобі і шляхта, і клір.

Злізла, мимохідь зачепила його вухо.

— Мало того, що не бачу, так ще й оглохну, — буркнув він, трохи вловивши повітря, і підправив вище подушку.

Оля спустилась нижче, між його стегон. Він заплющив очі, простягнув руку і ніжно взяв її за скуйовджене світле волосся. Не зводив з неї погляду. Коли міг.

Хвиля накотила. Друга. Третя — остаточно змила думки. Він розпоростався, втиснувся плечима в ліжко, стиснув пальці на ногах.

Коли отямився, в ногах, на краю, сиділа Оля: оголена, зігнувшись, обійняла коліна. Груди зійшлися, з боків проступили складочки. У руці — кухоль з узваром.

Вона сьорбала повільно, ніби заспокоювала серце.

— То що, пане Голово з’їзду західного фронту, задоволені? — зиркнула на нього вугликами очей.

Він усміхнувся.

— Як ніколи.

Саме таку — він її і любив. Скільки вони вже разом?

— Божечки, яку дурню ти сьогодні ніс. Це було смішно.

— Та ніхто не …, — пробурмотів він.

— Ти ж знаєш, я на тебе не дивлюся, я тебе слухаю.

— Олю, але ж подіяло…

Він простяг до неї руку, затяг до себе під теплу ковдру. Холодно до біса.

— Leśka znowu kota przyniosła, — згадала вона крізь сон. — Обдертий, голодний… Cholera go weźmie.

— Я вже сказав, щоб більше жодного. Повторив українською, щоб запам’ятала.

— Але ja i tak do niej po polsku… — прошепотіла вона. — Тридцять років życia nie wyrzucisz. Ну, що зробиш...

Він не сперечався. Просто мовчки погладив її спину під теплою ковдрою. І вона заснула.

А завтра вони їхали в Київ

---

III. НА КИЇВ

Леся складала речі до валізи, бурмочучи:

— Szkoła буде в Києві?

Вона дуже схожа на батька — ті ж вилиці, лоб, вираз рота. Але очі — чорні, як у матері. Волосся зібране в дві смішні кіски, перев’язані синіми стрічками. Крутиться біля мами. Гладить сукню, відкриває й знову закриває застібки.

Симон щось підписує. Зосереджений. Але, мимоходом, гладить доньку по голові. Та всотує все, мов губка.

Оля подивилася на чоловіка:

— Він буде? — спитала тихо, не обертаючись.

— Так, — відповів.

IV. СІМ РОКІВ ДО ТОГО

Вона все зрозуміла одразу.

З голосу Симона, коли він сказав: “це Володя. Мій друг.”

Не з дотиків — бо їх не було.

А з тиші, яка зависла між ними — важка, щільна, непрошена.

Оля сиділа осторонь. Але чула її всією шкірою.

> Це не гріх. Я бачила любов між чоловіками.

Вона знала: Володя не кохає.

Йому не потрібне тіло. Йому потрібна воля. Він хоче увійти в Симона — не торкнувшись.

Як слово входить у думку. Як отрута — в молитву.

Вона бачила це. Відчула. І думала — розуміє.

Того дня Симон сказав:

— Я вас з малою ніколи не покину.

V. ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ДО ТОГО

Їй було одинадцять.

Мати — вагітна. Живіт великий, очі втомлені, сон короткий. Вітчим — чатував.

Не шумів. Не кричав. Просто чекав, поки вона засне. А потім з’являвся. Тихо. Вчасно. Без сумніву.

— Усі так роблять, — казав.

— Ти ж повинна допомогти мамі.

— Вона не може. А ти — можеш.

Оля кусала губи до крові.

Не через біль. Через думку, що, може, це й справді правильно.

Що, може, він знає краще.

Що, може, це її обов’язок.

Тіло не слухалося.

Пальці мерзли. Плечі німіли. Ноги ставали ватяними.

Торкався. Повільно. Звично.

Як лікар, що щось перевіряє.

Вона не боялась болю.

Вона боялась, що це нормально.

Що так і має бути.

Один раз він порізав її.

Гостро. Спокійно. Бо “нервова була”.

Шрам лишився на внутрішньому боці стегна.

Мати померла, народжуючи братика.

Обоє не вижили.

А Оля стала одна.

Її забрала бабуся.

Тінь в чорних очах причаїлася десь на самому дні.

Коли вона зустріла Симона, одразу сказала, що “нечиста”.

Він не спитав чому.

— Ти жива і зі мною. Мені цього досить.

Вона мовчала.

Це було вперше, коли хтось не захотів знати більше, ніж вона готова сказати.

З того дня вона відчула себе вільною.

VI. ЕПІЛОГ

Леся сиділа на лавці у вагоні, ліпила букви з пластиліну.

— Це “Л”. Як Леся. А це буде “Київ”.

Симон сидів навпроти, гортав англійську книжку.

Зупинився, посміхнувся сам до себе.

— Олюня, а ти знала, що “come” англійською означає не лише “прийти”?

Оля хотіла щось буркнути про Quo vadis — але поїзд загальмував.

Перон.

Під вагоном спалахнуло світло.

Оля притримала Лесю за плече, щоб не рвонула вперед.

На пероні. В пальті. Стояв він.

Очі — ті самі.

І — усмішка.

Володя.

## #15. Блудний син

I. ТРЕТІЙ ДЕНЬ В КИЄВІ

травень 1917

(Симон)

У Харлампійовича

Repetitio inferni.

Непоказний шик. Твори мистецтва.

Розкіш, яку не треба випинати.

Слуги зникають, як належить.

Ми з господарем на дивані біля низького столика. На тарілці — печиво. З маком. Свіже.

Не беру. Не їм. Не хочу.

Він приходить, як завжди.

Усмішка, парфюм, костюм, штиблети — все при ньому.

Сідає, як у себе. Кімната сплющується до нього.

— Ми тоді з Горьким гуляли вздовж моря…

Володя не говорить — він грає.— А я спитав його: «Ти вірив хоч у щось, коли тобі було п’ятнадцять?»

(пауза)

— А він мені: «Ти, Володимире Кириловичу, — небезпечний ідеаліст».

Чикаленко усміхається, киває, підливає.

— Так-так, Володю… Дуже цікаво, Володю…

Далі — Ленін, Капрі, Женева, трохи сліз.

І між іншим, ніби дату уточнює, геній:

— Тоді ж якраз син помер.

Я мовчу. Кручу цигарку. Ну дійсно. Мої роки на фронті тут нікому не цікаві.

Заходить Оля. Та сама племінниця, яку дядько щодня рятував.

Іноді по два рази.

П'ятий рік.

Хоча зараз вже рідше. Вік. Радикуліт.

Виросла.

Змінилась.

Вже не лозинка.

В руках срібна таця.

Підходить до столика.

Нахиляється.

Її груди прямо переді мною.

Хрестик встромлений між ними.

Тіло на вівтарі.

На рівні очей. На відстані долоні.

Я дивлюся. Довше, ніж треба.

Це — фіксація.

Очі — не зреагували вчасно.

Відвів погляд, але — запізно.

Володя все бачить.

Усміхається. Enfant terrible.

Оля зашурхотіла шлейфом.

Щось про вишні з комори.

Банка до кави.

“Буде солодко.”

Cherry pie. Звісно.

Володя хутко підвівся. Йде за нею.

Мовчки.

Без паузи.

Буденно.

Чикаленко відкриває пляшку.

— Французьке. Grand réserve. Вигадали для зваблення жінок. А п'ємо ми з тобою, Симоне. Не сумуй, вони скоро повернуться.

Корка б’є в стелю. Він сміється.

Бачу шкірою.

Я тут — у вітальні з жіночим питвом.

Він в двох метрах, через перетинку.

В коморі між слоїками,

баняками і концервами.

Жодної поверхні.

Просто облупана стіна.

Спідниця вгору, порвані панчохи.

Затуляє рота, щоб тихо.

Рівно. Жорстко. Як годинник.

Він дивиться.

Чорними отворами.

На мене. Зараз.

Револьвер отрути.

Крізь неї. Крізь стіну.

Без жодного слова.

Її тіло — простір для зневаги.

Вона навіть не рядок в його творі.

Він плює в обличчя Чикаленкові.

Тому, хто годував його.

Платив за костюми. За журнали. За Париж. За нову Україну.

А тепер наливає нам обом — і сміється.

Браво.

Ave, imperator. Morituri te salutant.

І він, що може.

І я, що мовчу, бо хочу посаду.

І він, що годує — і все одно дякує.

— Я їду в Гельсінгфорс, — каже Чикаленко. — Гроші лишаю. Прослідкуй за ним.

— Добре, — кажу.

— Ти ж не як ті, самостійники. Ти, Симоне, — тонкий, кращий. Терпіти не можу того Міхновського. Дідько б узяв його.

І ковтає печиво.

Я киваю.

Так-так. Я ж ні разу не такий.

Lupus in pelle ovis.

Intrada post-coital

Володя повертається.

Трохи розхристаний.

Трохи задиханий.

Трохи задоволений.

І хіть загасив. І я помітив.

Сідає.

Ніхто ж нічого не бачив.

— Отож, — каже Чикаленко. — Центральна Рада створена. Я у владу не лізу. Вмиваю руки. Посади самі собі намалюєте.

Пауза.

— Йдіть.

— Дітки.

— Благословляю.

— Хлопчики.

— Так, — кажу.

На сходах.

Володя:

— Я бачив… ти ж її хотів?

Пауза. Тихо.

— Чи, може… не її?

Я подавився цигаркою.

Навіть тварини не гадять там, де їх годують.

"Beati sunt qui dant — etiam canibus."

— Блаженні ті, що дають — навіть псам.

---

II. ШОСТИЙ ДЕНЬ В КИЄВІ.

ВИБОРИ В ВІЙСЬКОВИЙ КОМІТЕТ.

1. МІХНОВСЬКИЙ

Задушливо. Люди висять на підвіконнях.

На трибуні — Микола Міхновський. Гострий, як лезо.

> — Москва — ворог. Один. Назавжди.

Без зброї — ми раби.

Україна або смерть.

Не федерація. Самостійна.

На часі. Тут і зараз.

Красень.

Гул накочує хвилями.

Стихне і знову вибухає.

Симон — сидить в першому ряду.

Заплющив очі.

…Колись дуже давно він уже це чув... Полтава.

Симон —юний семінарист.

Пухкі губи, небесні очі, білий чубчик.

Влип в стіну, затамувавши подих. Слухає, стискає ніжними пальцями срібний хрестик на ланцюжку.

Щоб сюди потрапити, він втік, порушив всі можливі устави.

Зняв свою приталену чорну рясу.

We don't need no education.

Якщо його пізнають — кінець.

Міхновський, двометровий вусатий велетень, палив залу словом.

“Пушкінів треба зносити!”

“Нема серед -них- хороших!”

Це була посвята. Того вечора Симон приєднався до його партії.

«Він сильний. Але одного дня я буду сильніше».

Цей день — сьогодні.

Virgo Obscura.

2. РЕГЛАМЕНТ

Виступає соціаліст Порш:

— Ем… Всі члени нашої соцпартії переконані…

що армію… треба… демобілізувати…

по роках призову…

а далі… регулярна армія… скасовується.

«А чи всі? — у Симона майнуло. І відразу — не на часі.»

Речення Порша розлазяться, як старі штані. Думка тоне в багні.

Зала реве та стогне від нетерплячки.

З гальорки наростає:

> Пет-лю-ру…

Пет —

лю —

ру.

Повітря натяглося в чеканні.

Грушевський трусить бородою і тягне час промовами про важливість історичного моменту.

Хто б казав.

— А де ж наш герой фронту? — хтось голосно.

Усі озираються.

Симон — уже в проході, при повному параді. Готується до планованого виступу-агітації.

Володимир Кирилович, провідний член Центральної Ради від УСДРП— через три ряди. Праворуч. На відстані. Піднімає голову. Викручує пальцями цигарку.