Симон іде в інший бік від трибуни.

За важку оксамитову завісу. За ним Володя, як Діва Марія за янголом.

Буває.

— Кращі друзі! — шепоче хтось.

— Підтримують один одного…

— Нерозлучні!

Диво народження — міфу.

3. ЯВЛЕННЯ

Таїнство.

З мороку шпарини

Посеред багрового тла

з золотими китицями

виходить він.

Той, на кого чекали.

Біла сорочка.

Крижма.

Ecce infans. Rex sine corona.

Зашпортався.

Комір розстібнутий.

Не говорить.

Сині очі до стелі.

За його спиною яструбом дивиться Володя.

Аркуш в руці, як спис правди.

— Погроза! — тривожно.

— Від людей Міхновського!

— Пишуть: “вб’ємо Симона. Народного героя”.

Симон стоїть.

В повній тиші важке дихання.

Як перед розп’яттям.

Тіло — замість меси.

Here we are now, entertain us.

Володя дивиться між соболині брови.

Щіткою чорні вуса.

Зло буде покаране.

Меч справедливості

Увійде.

Розітне його.

І розвіється зло пилом на вітрі.

Зала — вибухає.

— Він вистояв! Він наш! Симон!

Зорепад оплесків.

Agnus Dei.

Не піднімає очей.

Але і не відходить.

Ave.

Натовп захотів жертву — і отримав тіло.

Міф запустився.

Як муха в краплі воску.

4. СЛАБКЕ МІСЦЕ

Останній крок.

Агітація — і кінець Міхновському, що посмів підняти руку.

На народного героя.

Зміни в регламенті:

У зв'язку з непередбачуваними подіями (загроза життю кандидата) друг вирішив підтримати друга.

Слава — великому українському письменнику!

Соціалізм і дружба - нерозривні.

Одна трибуна — два чоловіки.

В жмуті світла.

Два крила.

Симон ліворуч.

Володя — праворуч.

Важка дерев’яна глиба перед ними.

Перекриває все нижче грудей.

До глядачів глуха, але зсередини — порожня: ніша для паперів, води, чернеток.

Грушевський говорив за кафедрою, з іншого краю підмостку.

Втомлено, затягнуто.

Так, наче від нього щось залежало.

Шановні! Історичний момент! Вирішується доля Української армії!

Слова сипались, як борошно.

Зала хотіла кульмінації.

А ще більше — кінчити.

Так виконаємо її бажання.

Слухаємо кандидатів.

Останній на сьогодні — Симон Петлюра!

Його не зломили ворожі погрози!

Слово Володимиру Кириловичу,

другу

товаришу

дійсному члену Центральної Ради.

Friends will be Friends.

Володя торсом подається вперед.

Чорні очі.

Волосся вороном.

Голос чистий і піднесений:

— Симон для мене — найкращий.

Вивчив всі мови. Зрозуміє всіх! Обхитрить кожного.

Хтось у першому ряду хмикнув.

Симон повернув голову.

Без посмішки. Володя, твої жарти ніхто не зрозуміє.

Той повільно опускає лівицю — в нішу трибуни.

Певно шукає олівець.

Чи цигарку.

Симон робить пів крока назад.

Хай знайде все, що треба.

Володя не вгаває.

—А Pani Petlura в нього — Гарна! Różowa perła!

Там, у темному дерев’яному череві для паперів починається незрозуміле.

Пальці його лівої руки — вказівний і середній — піднімаються вертикально.

Затримуються на мить в жесті хрещення - перстосложення.

І впираються у внутрішній бік правої долоні над ними.

Права рука повертається і замикає ліву, охопивши пальці.

Обидві долоні провертаються в горизонталь.

Володя, крешчендо:

— Сьогодні цілував їй білі ручки.

Персик.

(Рух губами, схожий на цілунок)

— Як думаєш, мені її взяти?

….В партію?

Права долоня — трохи розтислась.

Ліва починає рух.

Короткий. Чіткий. Поступально-зворотній.

Тиша загусла,

як оса в варенні.

Два пальці, напіввідкрита долоня: входять і виходять.

Раз.

Раз.

Ґвалт для одної пари очей — Симона.

Агітація триває.

Володимир Кирилович подивився на друга —

і щиро посміхнувся.

Як товаришу.

Як партійцю.

Як соратнику.

— Тримай владу, Симоне. Поки вона тільки твоя.

(пауза)

Жест триває.

Туди-сюди.

Тиша — густа.

І тоді — останній удар:

— Але… що ж Симону важливіше… жінка… чи влада?

— Класова боротьба! - вигукнув хтось із зали.

Симон стояв. Прямо. Рівно.

Але всередині — вже нічого не було.

Мовчання — єдина відповідь, яка не зраджувала його Олю.

У нього немає вибору.

Голосування.

Одностайно.

Петлюру в Центральну Раду!

Володя, молодець, оце так підтримка!

Його підняли вгору.

Понесли.

Цілували одяг.

Тонкі перста.

Розкинув руки.

Плавно.

Ліву.

Праву.

Долонями до стелі.

Для рівноваги.

Мовчав.

Білий шовк.

Чорна портупея.

Хрестом.

Він вже собі не належав.

>ПРИМІТКА. Для будівництва укр. армії з'їзд обрав Український Генеральний військовий комітет у складі 18-ти осіб, який очолив С.Петлюра.

Рішення з'їзду мали важливе значення для розвитку укр. нац. руху у військах, сприяли зростанню нац. свідомості укр. народу.

> ЩОДЕННИК ВОЛОДІ: Петлюру тоді обрали, бо він був у шинелі.

>ПРИМІТКА 2. На вулиці була спека, 27 градусів, Симон був в сорочці з чорною шкіряною портупеєю].

5. ЗА ЗАВІСОЮ, ПІВГОДИНИ ДО ТОГО

Зовні — гамір, гасла, тупіт. Гул революції. Рев натовпу.

А тут — тиша пульсує в скронях.

Морок.

Кожен звук — занадто голосний.

Кожен рух — ризикує стати звуком.

Двоє стоять впритул.

Ніхто не бачить.

Всі знають, що вони тут.

Друзі.

Соратники.

Партійці.

Обговорення робочих питань.

Допомога перед виступом.

Володя, тихо:

— Хотів у владу — сідай у крісло. Будеш піді мною.

Це ж для тебе посада якраз: пафосно і ні про що.

(витягає аркуш, розгортає)

— Не хочеш? Я тобі допоможу.

Ось. Твій лист.

Хочеш, я їм покажу твоє тухле нутро.

Симон:

— Не сміши. Ніхто, крім тебе, цих рядків не зрозуміє. Показуй — усім.

Володя:

— Бо ти ховаєшся в буквах.

Ти ладен вивчити мандарин, тільки щоб не сказати, ким ти є.

Симон:

— Ким? Тим, кого хоче товариш член Центральної Ради і геніальний письменник? Давай, скажи їм. Але в мене є Оля. І у нас все добре.

Володя різко підсувається.

Підіймає руку. Пальці — під розстібнутий комір.

Симону. Рух навколо шиї.

(Шипить)

— Де він, твій хрест, святенику? Соромишся явити віруючого соціаліста? Дарма.

(Тихо-тихо впритул)

— Шостий день, Симоне. Пам’ятаєш? Сотворімо людину за образом нашим…

Різко розвертає його.

Ребром долоні між лопаток — штовхає в спину.

Симон хитається.

Втримується.

І зникає в світлі.

III. ВОКЗАЛ, ПЕРШИЙ ДЕНЬ В КИЄВІ

Перон гуде. Черевики, валізи, піт, сонце.

Володя стоїть осторонь. Не гукає.

Чекає.

Вони самі підійдуть.

Наближаються.

Симон — із валізами, розстебнутий комір. Оля — поряд, трохи заклопотана.

Донька тримає ведмедика з бантом.

Рухаються разом, як давно злагоджений механізм.

Володя посміхається.

— Яка солодка дівчинка, викапаний тато!

Тримай ляльку.

Pani Petlura — całuję rączki.

Давайте допоможу.

Поки спускались зі сходів,

вітер трохи завернув Симонові комір.

Оля не сказала нічого —просто підняла руку, поправила, як завжди, і в ту ж мить — він її поцілував. В чоло.

Поправив її розтріпані біляві кучері.

Легко. Наче рефлекс.

Володя — за спиною. Бачив усе.

Став ближче.

Дихнув йому в шию.

Голос — morendo, ковзкий:

— Ти ж міг лишитись.

У Мінську.

На фронті.

У нікчемності.

(пауза)

— Але приповз сюди.

Щоб ти краще зрозумів:

Aut sub me — aut sub terra.

У Володі більше не було цікавості.

Лише впевненість.

Postlude.

У кожній лінії оборони є шов.

У Симона — Оля.

> ПРИМІТКА. Все, що потрібно, вже сказано. Але деякі речі видно тільки з другого боку завіси.

## #16. Перша зрада

1. *INSEPTION [СИМОН]*

Київ. Штаб Українського Генерального Військового Комітету (УГВК).

Кінець червня, 1917

Все зависло. Стоси паперів. Гаряче повітря.

Симон сидить. Усі дивляться на нього — але повз.

Українізація — зависла.

Полуботківці — гарячі.

Черговий з’їзд на носі.

2. THE UNFORGIVEN [СИМОН]

Полтава-1896, спогади Симона

9 липня. Щороку в цей день їх виводили — зграйку хлопців-підлітків у чорних приталених сукнях до землі.

Ряси. Вузькі рукави.

Хода до місця Полтавської битви.

Росія зробила місто вівтарем. Тут все було іменем Петра або Великої перемоги.

Поклонялися не царю — знову і знову ґвалтували тінь Мазепи.

Остання спроба відновити Україну у XVIII столітті.

Ненавиділи і боялись.

По хатах шепотіли легенди від прадідів. "Мазєпінский дух" — так це називали московські жандарми.

Те, чого не можна було вбити — таврували зрадництвом.

Симон ішов у колоні.

Знав дорогу. Вивчив.

Буде молитва і промова про святого царя і богомерзького зрадника.

На плиті, встановленій торік,

нашкребли: «…на увѣковѣченіе великого события спасительной Полтавской побѣды.»

Спасительною називали

смерть України.

В ньому щось закипало.

Як казан з полтавським борщем.

Він тоді ще не знав адвоката Міхновського. Лише чув ім’я, що вимовляли пошепки.

На узбіччі стояв чоловік.

Два метри на зріст. Вишиванка.

Світлі очі. Вуса химерної форми.

Правильне, майже класичне обличчя.

Він стояв рівно і дивився.

На когось.

> — Колись серед цих хлопців з’явиться той, хто зітре вас з лиця землі.

Білявого хлопця з чубчиком — перевернуло і гепнуло.

Слова влізли під рясу.

Симон почув.

Опустив очі.

На дію буде протидія.

3. GROUND CONTROL [ВОЛОДЯ]

Пушкінська, Київ. [від авт. Зараз Чикаленка].

27.06.1917

Заходжу. Задуха. Пригоркла кава. Годинник цокає. Сусіди за стіною.

Ця ряба дурепа знову не прочинила вікна, тепер спина мокра. Дивиться вічно, наче битиму. Знову все валяється. Я ж складав. Універсал. Моє слово — “універсал”.

> “Хай буде Україна вільною.

Не одриваючись від Росії, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям...”

Правки Грушевського. Викидаю.

Завтра зранку — цирк. Вусаті пики, портфелі. Єфремов — друга ряса, ненавиджу. Сестра його — ще нічого.

Потім, ввечері на Пітер. До Керенського.

Дві доби — в дорозі.

А коли буду там, в палаці: кілька годин під дверима.

А далі — лизати їхні вельможні сраки. За українську автономію.

Ще й серветки подати.

Але головне завтра — інше.

Я вирішив.

Покладу цьому край.

Добре, що ВІН ще не знає.

Ці півтора місяці в Раді - нестерпні.

Одна справа листи, він за пів країни. Інша — щодня.

Бачити. Відчувати.

Як курить. Як дихає.

Як черкає папери.

Як струшує попіл.

Через нього.

Не можу віддатися революції.

Страждає держава.

Ще тиждень тому вирішив: приберу його. Бо не витримую.

Тринадцять років я на повідку.

То тужче, то вільніше. Чистенькими рученьками. Жодного разу.

Херувим синьоокий.

Біле пір’я.

Петля. Петлюра. Не каламбур.

Діагноз.

Коли хоче — пише. Коли ні — здихай.

Головне — тихо.

Я — у тріщинах.

Він не Бог.

Але. Дивиться згори. А я — під ним.

Дим. Сморід.

Ніколи не знаю, чи це кінець?

Чи просто P.P.P.S

Навіть букви — його.

Він має жінку. Дитину.

Я — його листи. І себе — без нього.

Пафосне: Amor aeternus, sine vita.

Відчуваю. Щось в домі не так.

Тиша не така.

Все на місці. Але. Щось.

Хтось.

Я тепер Перший заступник Грушевського.

Політик.

Мене прийшли вбивати.

Кухня. Спальня. Порожньо.

Ванна кімната.

Заходжу.

Вікно напіввідчинене. Цикади співають.

Клацаю вимикач.

В-І-Н.

Голий.

У ванні.

Овальна. Невелика. На ніжках.

Посередині.

Під світлом.

Вода темна майже по груди.

Нічого не видно.

Цього разу ще тонший.

Сидить.

Спина округлена.

Гострі ключиці.

Лопатки і коліна вище води.

Плечі ширші за ванну — лікті звисли за борти.

Руки — вільно вниз, трохи зігнуті.

Долоні — півобертом вперед.

На лівому зап’ястку — чотки.

Багрові. В два охвати.

Чорний хрест з китичкою

прилип до шкіри.

По ньому крапає на підлогу.

Права долоня суха. Вивернута трохи вперед — природньо.

І шрами над нею.

Ледь помітні. Для чужого ока — нічого.

Але я знаю, де дивитись.

Тонкі. Паралельні.

Стерті, але не зниклі.

Я бачив вперше ще тоді. 13 років тому.

Не каже про це.

І не треба.

А нижче — точені пальці.

Вказівний і середній.

Сигарета між ними. Тліє.

Мій вирок.

Те, про що я роками думаю.

Хочу впасти обличчям у кахлі.

Але стою.

Час завмер.

Янгол зійшов в мою ванну.

Цікаво, де ж крила.

А в мене — тиша в паху.

Нічого нового. Щоразу.

Зате завтра штані розриватиме.

Згадав. Ключ. Один. У нього.

Жодного разу ще. До сьогодні.

І він тут. І я тут.

А завтра — все зміниться.

— Що, злякався? — питає, не дивлячись. — Це ж я. Хто там цього року… Клавдія Петрівна?

Мене скрутило.

— Ні. Вона… жінка. З дитиною.

Обертається. Трохи нахиляє голову.

Свердлить синьою кригою.

Пальці повільно поміж сірі мокрі пасма.

— З твоєю дитиною. Єдина, хто тебе нахер послав. І ти нічого не зробив. Спина болить. Лікуюся у тебе в ванні.