>ПРИМІТКА. В тих числах В.Винниченко дійсно був в Москві два дні. Мета візиту невідома.

V. ЕПІЛОГ: МІНСЬК

(Симон)

Коли він вийшов з редакції, смерділо снігом. І ще Володею.

Парфюм був різкий, холодний, дорогий.

Симон запам’ятав. Той запах липнув до пальта, до шкіри.

Удома було темно.

Оля спала прямо в одязі, не роззувшись, з Лесею на грудях.

Зібгалася набік, бо кололо в животі. Так менше.

Тримала дитину як дим — глухо, затято.

У хаті було холодно. Стінка сиріла, і з вікна тягло. Дитина кашляла ночами, ліки скінчились. Пальто було тепліше, ніж ковдра.

Він звалився поряд. Просто так. Взутим. У пальті. Леся у сні стиснула його пальці своєю долонькою. Він відчув жар. Справжній. Оля злегка ворухнулась і завмерла.

— Повінчаємось, — сказав. Їду. А якщо не вернусь, щоб вона не була нічийна.

Оля злегка ворухнулась — і, не розплющуючи очей, пробурмотіла:

— Знов той pierdolony приїхав?..

У тридцять шість його життя знову перевернулося. Просто в кімнаті, де сиріє стіна.

Смішно, але щоразу змінювався він тільки після Володі.

---

Стаття розповзлась по передовиці. Ціною совісті Симон врятував редакцію: вона протрималась до 1917 року. Але залишитися він не зміг. Як не міг і не турбуватись про Олю з Лесею.

Війна.

Для чоловіка — одна робота.

Записався до Комітету допомоги армії.

Західний фронт. Варшава-Вільно-Мінськ.

Не стріляти. Возити ковдри, хліб, ліки.

З його зором у стрільці не брали, але участь — принципова.

Вірив: Антанта виграє.

А тоді і в нас буде шанс.

Щоб мати право говорити про Україну — треба бути там. З самого початку.

На фронті він вперше сів за кермо.

Автомобілі стали звичним транспортом. І він навчився. Сам. Бо треба було.

І вперше форма.

Без погонів.

Але не позичена.

Своя.

***

Збиралися. На поїзд. На Мінськ.

Леся питала, чи можна взяти кицьку.

Ту, блохасту, що спить на ганчірці біля плити.

Він дивився на неї — і раптом подумав:

а чи буде вона коли-небудь у Полтаві? Вдома?

Кивнув.

Леся схопила кицьку.

І все зрозуміла.

## #12. Генерал

I. ВОРОГ

Західний фронт. Багно, обморожені пальці, запах згірклого поту й сечі в шпиталі. Тут не стріляли — рахували. Скільки бинтів, мертвих, вцілілих, і на скільки вистачить морфіну.

Земгусар. Помічник армії. Тіло без зброї. З них сміялись. Але ті, хто виносив кишки з-під шинелі, мовчали. Героїка нічого не важить, коли смердить розкладеним.

Симон вгризався в роботу. Писав — не статті. Рапорти, списки, прокльони. Домовлявся з вгодованими штабними, шукав шпарини в наказах, обманював, тиснув. Не заради правди — заради перев’язки.

Він навчився грати ролі автоматично: правильно натискати, скільки разів дзвонити, кому жалітись, кому погрожувати, як класти на стіл прізвища. Шантаж, сльоза, ідея, старий знайомий — усе йшло в хід.

Його боялись. Бо не кликав друзів, не жалівся, не пив. Тримав усе сам. Тупо. Мовчки.

Іноді — говорив. Коли вже мовчати було нестерпно.

Не кликав до героїзму. Казав просто. Про хліб. Про тишу. Про те, що треба вистояти ще добу.

Його слухали. Не за стиль. За присутність.

Ішли за ним. Без мітингів. Без наказів. Просто — вставали й ішли.

Він це відчував. І приймав.

Спав через ніч, іноді сидячи. Тіло не хотіло спокою, тільки розрядки. Але не міг. Давно не міг.

Він не торкався себе. Йому снились інші речі — бинти, сітки кишок, чорна гума, шинелі, теплий метал ложки, яку хлопець хапає перед смертю. Снились Олині руки. Не груди. Не рот. Руки — обвітрені, потріскані, вологі пальці.

Кермував сам. Старий Ford Т. Глухий. Їхав, слухаючи, як дрижить під ногами панель. Іноді зупинявся — блювати, бо трусило.

Бувало й таке, що служив за священника. Хоч не довчився — вмів. Сповідав перед смертю. Стиха, без жестів. Боліло.

Одного дня — вінчання. Без поцілунків. Без обіймів. Без свідків. Церква вмерзла в землю. Пахло старим воском і сирістю. Симон був у шинелі, не знімав рукавичок. Оля — з першим сивим волоссям, а їй ще тридцяти нема. Поруч. Без слів.

Обручки — срібні. Фамільні, з Полтави. Старовинні, баба казали — ще з мазепинських часів. На внутрішньому боці — в’їдливе чорніння, наче сажа в лампаді. Симон носив їх у мішечку на грудях — боявся втратити.

Колись між ними все було.

Нажили дитину. Без прикрас. Як має бути.

У церкві, між кадилом і воском, він думав тільки про одне:

роздягне. Торкнеться. Ввійде.

Вп’ється пальцями в стегна, в талію, обійме, лобом притулиться до чола.

Втягне запах — теплий, молочний, людський.

Поштовхи — до забуття. До останньої краплі.

Колись лякався — бо могла завагітніти.

А тепер — вона безплідна, а він — чистий. Перед Богом. У ній. Повністю.

Мана.

Ще до “Амінь” він знав — не зможе.

Йобана війна.

Жереш, суко, навіть те, що не народиться.

Увечері — задрипаний номер у містечку. Вікно тріснуле, ліжко — вгнуте. Вона роззулась. Лягла.

Він ліг. Не поруч. Головою до її грудей.

Вона не зреагувала відразу. А потім — механічно, як і вдень, коли виводила прізвища у формулярах, — провела пальцями по його попелястому волоссю. Один раз.

Він заснув.

Bellum semen devorat.

Війна пожирає сім’я.

---

Того дня їхав сам. Поле — сіро-жовте, липке. Двигун харчав, фари погасли, все на втомі.

Побачив — тіло. Молоде. Ще живе. Ворушиться. Форму — австрійську. Обличчя — майже хлоп’яче.

Зупинився. Вийшов. Чоботи всмоктало багно. Підійшов. Сів навпочіпки.

— Води… паночку… хоч ковточок…

Українською. М’яко. Сором’язливо. Боляче.

В голові — удар. Продажные галичане. Його стаття. Його компроміс. Сором.

Хлопець стікав кров’ю з живота. Очі ще тримались. Руки — тонкі.

— Жити будеш, — сказав Симон. І сам не повірив.

Підняв його. Повільно. Боліла спина. Боліли коліна. Відкрив дверцята. Поклав. Накрив шинеллю.

Машина не заводилась. З третього разу — рвонуло.

Поїхав. Мовчки. Молився — не словами. Подихом. Шепотом пальців по керму.

І думав тільки одне: не ворог. Цей хлопець — я сам, якби все було трохи інакше.

Кров усе одно тече. Просто з іншого боку. І зуб болить, той, щербаний.

II. ГЕНЕРАЛ

Луцьк, лютий 1917

Будівля староства глушила звуки, мов закутана в пісок — кроки ледь прослизали, гублячись у товщі. За вікном танув сніг. Симон стояв у своїй потертій шинелі без погонів. У руках — список і ще один, дрібно списаний бланк. Його завдання — домогтися ліків і перев’язок для поранених.

— Розчистити вхід! Генерал! — крикнули з вулиці.

Двері розчахнулись — і він увійшов. Високий. Статний. Ідеальний. Чоботи — як лак. Особливо Симону запали в очі білі шкіряні рукавички. Павло Скоропадський. Ніс себе не як людина, а як постать.

Вони зустрілись очима. З першого погляду — пізнали.

— А минулого разу був полковник. А зараз — генерал. Гарно йдете. Без зупинок, — кинув Симон різко. — Нащадок гетьманів - у волинському багні. Я ж вас уже пів року як шукаю. Ротмістри ваші дубові.

— Простите, но в отличие от вас я воюю.

— Воювати можна не лише зброєю.

— Господин Петлюра, оставьте ваш дешевый фарс. Прежде всего — должен быть порядок. Ordnung muss sein. Я был в Прибалтике. А вы тут - на западном.

— І саме тому ми маємо гори тіл і мертві очі. Бо ви — про порядок. А не про людину.

— Мы же с вами встречались раньше, — нагадав Скоропадський, ледь усміхнувшись. — Вы и тогда тоже были сыпали эти фразы для бедных. Вы не меняетесь.

— Ви теж. І тоді, і нині — жодного слова українською.

— Моя семья служила Империи. Украинский, простите, не был… необходим.

— А мене за українську вигнали з семінарії. Un billet de loup (вовчий квиток ). Ось що дала мені імперія. Оберніть ваш ясновельможний взор сюди…

Симон подав йому список. Жест був майже ляпасом.

— Це ваші… холопи. Полошки, Лубни, Чутово. Один із них гниє в погребі. Його дід возив вам овес. Пам’ятаєте?

Скоропадський мовчки переглянув бланк. Очі трохи зм’якли.

— Знакомая фамилия. Да.

— Ні бінтів. Ні морфіну. Нічого. Він молиться, щоб вмерти. Як і решта. А ви — тут. У теплому мундирі. В лампасах.

Скоропадський зиркнув — сухо, майже з нудьгою.

— Я отдам приказ. Бинты. Хинин. Морфин. К завтрашнему утру.

— І солдата дасте? Чи самі наглянете, щоб щось не розчинилось?

— Не беспокойтесь. У меня даже украденное возвращают с накладной.

— А то ви з них шкуру здерете? Дарма ви смієтесь, генерал. Царизм дихає на ладан. Ще кілька днів — і все покотиться.

Скоропадський зиркнув з тою зверхньою байдужістю, що йде з кров’ю: династії Романових — триста років, і ще стільки ж простоїть.

— Побачите, — сказав Симон тихо. — Дуже скоро.

— Вы опасны, господин Петлюра. Опасны своей уверенностью. В этом — беда фанатиков.

Симон подивився на нього в пів ока. Повільно. З тією самою осанкою, з якою парижанин би глянув на мокре взуття слуги:

— Знаєте, чим ви небезпечні, генерал? Vous êtes un nerf brûlé. (Ви — обгорілий нерв.) В цьому — вся стара імперія.

— А вы — мыльная пена. Взлетели — и через минуту от вас только пятно на асфальте.

— Можливо. Але мене чекає трибуна. Мінськ. А далі — Київ. А вас — ще побачимо.

Скоропадський різко обернувся:

— Здесь командую я!

….И всё-таки жаль, что мы не в театре. У вас бы вышел... достойный антагонист.

Симон не відповів. За планом треба було мило всміхнутись — але щелепа не слухалась. Замість того вийшло щось середнє між усмішкою й стиснутим болем. Тоді він заговорив — нижче ніж треба, як сам не планував:

— Павле… як там вас по батькові… Je vous en prie. (Прошу вас) Прошу. Дайте медикаменти. Там хлопці. Їм боляче. Один уже гриз бинт. Інший плакав. Ніби дитина.

(Пауза. Один… два… — Зараз!)

Скоропадський обернувся. Довше дивився.

— Не все, выходит, социалисты — конченые. Я отдам приказ. Но — не для вас. Для них. (Показав на список).

Він вийшов. Двері зачинилися лагідно.

Симон залишився нерухомим. У пальцях — раптом спазм. Він машинально стис бланк так, що лишився слід на долоні. Відрахував до десяти. Тоді повільно випростався і зібрав папери.

Він міг би сказати щось про героїзм, націю, історію — але то для інших глядачів. Не для генерала. А до себе прошепотів:

— Je serai au-dessus. (Я буду зверху.)

Rideau. (Завіса.)

III. ЛЕНІН

Кафе «Метрополь», Цюрих. Швейцарія.

Ми сиділи навпроти. Ленін курив дешеву сигару — повільно, як хто читає молитву навиворіт. Пахло трояндами. Десь у глибині залу грало піаніно — майже нечутно.

Я не пив. Він теж. Він слухав. Мене, письменника. Слухав вождь всіх трудящих.

— Это не война, — сказав я. — Это увертюра. Главное начнётся, когда мы доберёмся до главных врагов - классовых.

Він посміхнувся сухо.

— Именно. Вас, хохлов, прежде всего надо проверять. В партии вашей куча мусора. Свиду - всё правильно, всё романтично. А под вышиванкой — нож.

Но ничего. Скинем этого христа в Петрограде. Быстро. А дальше вам поможем…

Я трохи нахилився вперед.

— Есть у нас один, — сказав я. — Мужики его слушают — и плачут. Как дети. Как бабы.

Он говорит — будто гладит по голове.

Театр. Всё дёшево.

Но он их не любит. Он брезгует ими.

Он никогда не был с бедными. Он хочет не равенства — он хочет трон. С трезубцами

Ленін дістав блокнот.

— Как звать?

Я зробив паузу. Не з жалю — з насолоди.

— Симон.

— Запишем.

Він не глянув на мене. Просто чиркнув. І все.

Я вийшов із «Метрополю». Надворі пахло весною і карамелями. Повітря було чисте, як нова білизна.

І я подумав: ось тепер — я з історією. Не з ним.

###

Володя дійсно був знайомий з Леніним задовго до подій з підручників.

Так само, як і Симон зі Скоропадським.

Земгусарів загалом і Петлюру конкретно висміяв в своїй Білій Ґвардії Булгаков. Бо це не офіцери.

## #14. Оля+Симон

Квітень 1917 р.

Мінськ.

З'їзд військ Західного фронту

(Перша світова війна)

I. TRIBUNE

Зала була задушлива, несло потом, вогкістю й старими шинелями. Солдати ліпилися щільно, плечем до плеча, кашляли, совались, деякі дрімали.

Щось змінилось. Не звук — ритм.

Він стояв збоку. Дістав срібний годинник на ланцюжку. Подивився. Кивнув. Заховав. Все — точно.

Тиша покотилась залом, як хвиля.

Він не поспішав. Трибуна нікуди не дінеться. Вона чекала на нього.

На дерев’яний підмосток зійшов худий чоловік середнього зросту з попелястим волоссям.

Чорна шкірянка.

Сиділа на ньому, як частина тіла.

Він не скинув її. Лише потягнувся до коміра. Зала завмерла. Але не розстібнув.

Натомість повільно зняв чорну шкіряну рукавичку. Потім другу. Поклав обидві на край трибуни. Наче частину себе. Наче без них буде говорити правдивіше.

Це був Симон.

Йому тридцять сім. Це він організував — усе. Стояв нерухомо, але так, що здавалося — вигинається простір.

Не кликав до тиші. Просто чекав. І вона зійшла. Повільно. Як туман.

Він злегка подався вперед, впершись розгорнутими долонями в дерево. Без тиску — просто щоб бути ближче.

На лоба впали пасма — сірі, рівні. Він струснув головою.

Іще трохи.

Коли заговорив, голос тягся, як пастила. Пошепки.

На задньому ряду хтось хлипнув.

Вії затіняли погляд — тінь між ним і всіма.

Не до всіх. До кожного.

— Ви… живі?

Напруга увійшла в зал. Не різко. Як у масло. І загусла.

— Хто ви є? Голос був тихий.

— Ви — “русскій солдат”?

— Ви — “подданниє Россіі”?

— Ви — мертва тінь в окопі?

Пауза.

— Ви… люди?

В очах — булат: синій, холодний, витриманий.

На трибуні лежав олівець.

Симон вже хвилину водив по ньому пальцем — мимоволі, дивлячись у зал.